Словник

Гриф МОНУ — офіційне визнання (за допомогою певної процедури) відповідності навчальної літератури, засобівнавчанняінавчальногообладнаннявимогамдержавних стандартів освіти, державних санітарних правил і норм, гігієнічних нормативів,інших нормативних документів.

Валуєв Петро Олександрович (22.09.1815-27.01.1890) — російський державний діяч, граф, що у 1863 р., перебуваючи на посаді міністра внутрішніх справ, підписав таємний циркуляр, яким заборонялося друкувати українською мовою наукові, релігійні та навчальні книги, підручники, крім літературних творів.

Валуєвський циркуляр — розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєва про заборону друкування українською мовою наукової, навчальної та релігійної літератури, видане 30 (18) липня 1863 р. Російська цензура використала циркуляр як привід для більш масштабного обмеження українського слова. Впровадження Валуєвського циркуляра супроводжувалося закриттям на українських землях недільних шкіл, адміністративним вислання окремих громадських та культурних діячів.

Закон — нормативний акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини. Приймається органом законодавчої влади або референдумом. Є основною категорією законодавчої системи і наділений певними ознаками, серед яких: «Охороняється і гарантується державою, яка забезпечує необхідні умови для його виконання і застосовує заходи примусового характеру до суб’єктів, які не виконують або порушують його вимоги».

Лист, наказ МОНУ — підзаконні нормативні акти, що мають меншу юридичну силу, ніж закон. Приймаються на основі законів та на їхнє виконання і не повинні суперечити законам. У разі колізії між ними перевага віддається законові.

Із Закону України «Про освіту»: Стаття 55. Права педагогічних та науково-педагогічних працівників.

          «1. Педагогічні працівники мають право на: … вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи».

У вересні 2013 р. на сайті Міністерства освіти і науки України (МОНУ) з'явився лист, підписаний заступником міністра освіти Б.М.Жебровським «Про використання навчальної літератури» (№ 1/9-607 від 5 вересня 2013 року). Здавалося б, нічого особливого. Освітянське відомство впродовж навчального року продукує сотні наказів, розпоряджень, листів. Значна частина тексту вищезгаданого наказу присвячена інформуванню педагогічних працівників про те, що «в організації навчально-виховного процесу загальноосвітнім навчальним закладам дозволено використовувати лише навчальні програми, підручники та навчально-методичні посібники, що мають гриф Міністерства або схвалені відповідною комісією Науково-методичної ради з питань освіти». Далі подано тлумачення щодо різновидів грифів МОНУ, які встановлені для навчальної та навчально-методичної літератури: «Затверджено Міністерством освіти і науки України«; «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України«; «Схвалено для використання у загальноосвітніх навчальних закладах«. Міністерство закликає педагогічних працівників бути пильними, оскільки останніми роками серед навчальних видань виявлена «неякісна та фальсифікована продукція», яка насправді немає відповідних грифів. У наказі наведено ряд прикладів, що дозволять виявити такі фальсифікати.

У листі освітянське відомство повідомляло про «набуття чинності постанови Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2011 р. № 462«Про затвердження Державного стандарту початкової загальної освіти» та постанови Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2011 р. № 1392«Про затвердження Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти», згідно яких «розпочинаючи з 2012/2013 навчального року, у загальноосвітніх навчальних закладах буде використовуватися лише та навчальна література, яка розроблена відповідно до новостворених навчальних програм та яка має відповідні грифи Міністерства освіти і науки України, за умови її відповідності авторським концепціям підручників-переможців Всеукраїнського конкурсу рукописів підручників для учнів 1-4-го та 5-9-го класів загальноосвітніх навчальних закладів, створених цим же авторським колективом, або за їх участі у розробці рукопису чи за наукової редакції керівника авторської концепції підручника-переможця».

Насамкінець заступник міністра звертав увагу на те, «що всі попередньо видані навчальні посібники для учнів 1-х, 2-х та 5-х класів загальноосвітніх навчальних закладів, видані раніше (до 2012 року), не відповідають новим навчальним програмам, які діятимуть з 1 вересня 2013 року, та надалі використовуватися у навчально-виховному процесі не можуть» (виділено і підкреслено нами), і наголошував, що лише Міністерство освіти і науки та «Державна інспекція навчальних закладів, Інститут інноваційних технологій і змісту освіти продовжують здійснювати заходи щодо забезпечення використання у загальноосвітніх навчальних закладах тільки якісної навчально-методичної літератури, яка пройшла експертизу та отримала відповідний гриф» (виділено і підкреслено нами). Завершальним акордом листа стало:«персональну відповідальність за використання у навчально-виховному процесі навчальної літератури, яка не має відповідного грифа Міністерства або схвалення для використання у загальноосвітніх навчальних закладах, покладено на керівників загальноосвітніх навчальних закладів» (виділено і підкреслено нами).

Подібні листи й накази видавали і раніше. Однак вони були дещо меншими за обсягами і не такими категоричними, як останній. Так у наказі МОНУ № 806 від 1 вересня 2009 року«Про використання навчально-методичної літератури у загальноосвітніх навчальних закладах»наголошувалося на тому, що «в організації навчально-виховного процесу лише навчальні програми, підручники та навчально-методичні посібники, що мають відповідний гриф Міністерства освіти і науки України, схвалення відповідною комісією Науково-методичної ради з питань освіти» є дійсними. Іншим наказом № 882 від 02. 08. 2012 р. «Про використання навчально-методичної літератури у загальноосвітніх навчальних закладах» йшлося про використання навчальної літератури з грифом та відповідальність керівників загальноосвітніх навчальних закладів за використання у навчально-виховному процесі навчальної літератури, яка не має відповідного грифа. У жодному з цих розпоряджень не вказувалися види грифів та класи, в яких забороняли використовувати літературу попередніх років, не проводилася така ретельна і скрупульозна роз’яснювальна робота стосовно «неякісної та фальсифікованої продукції» і не наголошувалося на тому, що якісний продукт — продукт з грифом МОНУ.Чому чиновники з МОНУ так перейнялися якістю навчальної та навчально-методичної літератури? На це запитання важко відповісти однозначно. Можливо, сучасне керівництво настільки стурбоване якістю освіти, що самовіддано стало на її захист, здійснюючи контроль над засобами навчання?А може МОНУ зацікавлене в ретельно відібраних, добре перевірених засобах, що співпадають з поглядами керманича відомства, політичної більшості? Не секрет, хто сьогодні при владі, якими регіональними кадрами заповнені державні урядові установи та якою загалом є політика у сфері освіти. Керманичі галузі намагаються нас переконати, що саме якість освітянської продукції турбує їх понад усе.

Освітянський простір неякісна навчально-методична література почала активно заповнювати ще з середини 90-х років ХХ ст. Саме у цей час з’явилися приватні видавництва— як альтернатива державному. Вони були більш мобільними і активними в плані забезпечення навчальною та навчально-методичною літературою, оскільки, володіючи стартовим капіталом, збільшували його за рахунок реалізації тієї продукції, що користувалася попитом. Ці видавництва друкували не що-небудь, а винятково ту літературу, яка реалізовувалася швидко. Неспроможність державного видавництва «Освіта»забезпечити підручниками школярів через постійне недофінансування спонукала приватників до збільшення обсягів друку навчальної літератури. Вони шукали авторів, укладали з ними угоди(не завжди вигідні для останніх). Однак автори їх приймали, оскільки у них з’являлася можливість не стільки заробити, скільки опублікувати результати своїх напрацювань. У 90-х роках минулого століття більшість з нас на хвилі патріотичного піднесення прагнула створити власну національну систему освіти. Ми менше думали про те, скільки нам заплатять. Нас більше цікавило, як власні розробки вплинуть на якість освітнього процесу. Якщо спочатку приватні видавництва використовували, здебільшого, свої кошти, то потім, знаходячи «потрібних людей» у Міністерстві освіти і науки, почали залучати до цієї справи й державні. Так освітній видавничий бізнес почав активно розвиватися за державні кошти. А за рахунок сучасних тендерних процедур він взагалі перетворився на годівницю винятково для «своїх». Звідси й відповідь на запитання, чому так звузилося коло видавництв, з якими Міністерство укладає угоди на друк навчальної літератури.

За підручниками у приватних видавництвах з'явилися робочі зошити, потім різного роду плани-конспекти для вчителів, відповіді на домашні завдання учнів тощо. Вражаючим фактом в освітньому просторі, до якого згодом всі звикли і почали сприймати як належне, стала поява відповідей на екзаменаційні білети, ДПА, різного роду тестові завдання. Пригадую, як у кінці 90-х років, працюючи вже у вузі (одночасно не полишаючи й викладання історії в обласному ліцеї),я зіткнувся з таким фактом. Випускники 11-го класу принесли брошуру, у якій були видрукувані відповіді на екзаменаційні білети з історії України під промовистою назвою «Готуємося до екзамену». Парадокс полягав у тому, що екзаменаційні завдання (білети), які на той час друкували у Збірнику наказів МОНУ, оприлюднені ще не були. Як могли з’явитися відповіді, якщо ніхто не знав власне самих екзаменаційних завдань? Коли ж завдання видрукували, виявилося, що вони 100% відповідають відповідям у розтиражованій брошурі. Зауважу, що у відповідях ми знайшли велику кількість помилок фактологічного характеру (історичні факти є домінуючою складовою навчального матеріалу). Очевидно, що їх готували спішно, не звіряючи з програмою та підручниками. Міністерство освіти не лишене реагувало на подібні явища, але й заохочувало їх, надаючи цим виданням офіційні (не підроблені і сфабриковані!) грифи. Власне, цей привело до вершини цинізму, коли під офіційними грифами почали друкувати відповіді на завдання ДПА. Промовистою у цьому контексті є публікація В.Бойка«Держава — це я» (Бойко В. Держава — це я / В.Бойко // Історія в сучасній школі. — 2013. — №5. — С. 26-35). Зайдіть навесні у будь-яку книжкову крамницю і переконайтеся, що найбільш запитуваною продукцією є «Відповіді….», «Готуємося до ….»,частина з яких має гриф МОНУ.

Який можна було б зробити висновок з вищесказаного? Чиновники Міністерства освіти самі породили явище, з яким сьогодні розпочали боротьбу шляхом заборони видань без відповідного грифу. З іншого боку, у Статті 55 Закону України «Про освіту», фрагмент якої ми подали вище, йдеться про те, що вчитель має право на вибір засобів навчання. А якщо він має право обирати, то Міністерство освіти не повинно зобов’язувати використовувати лише ті засоби, які виходять під його грифом. Оскільки Закон має вищу силу в порівнянні з підзаконним нормативним актом, то за порушення такої норми ні вчитель, ні керівництво навчального закладу не повинно нести відповідальності. Появу положення у наказі за підписом Б.М.Жебровського варто розцінювати як метод тиску і залякування саме керівників освітніх установ, від яких практично залежать вчителі та вихователі. Розроблені міністерськими чиновниками норми спонукають до активного запровадження в навчальних закладах цензури на засоби навчання. Будемо відверті. Хто з керівників установи зацікавлений у тому, щоб отримати догану або попасти під звільнення за виявлені недоліки в результаті перевірки? Ніхто.Щоб цього не трапилося, він повинен ретельно відстежувати, з чим його колеги йдуть на уроки, з якими засобами навчання працюють школярі, чи не завалялися часом у бібліотечних фондах«неякісні» та не рекомендовані видання. І приклади такої діяльності не заставили себе довго чекати. У Полтавській та Харківській областях розпочалося «полювання на відьом». Викладачі змушені частину навчальної літератури переховувати у домашніх бібліотеках школярів до кращих часів, оскільки адміністрація шкіл заставляє позбутися «неякісного продукту» ().

Ось вам і підґрунтя для появи неовалуєвих та нової освітньої політики — неовалуєвщини, ключовими поняттями та тезами якої є: «використовуватися у навчально-виховному процесі не можуть», «персональну відповідальність покладено на керівників загальноосвітніх навчальних закладів» тощо.

З іншого боку, норма про заборону використовувати навчальну літературу без грифу МОНУ має ідеологічно-політичне підґрунтя і більше стосується не стільки підручників початкової школи (1-2 класів), скільки навчальної літератури з історії для 5-го класу.Чому?

У 2010 р., коли перевидавалися підручники з історії України для 5-го класу, Міністерство освіти фактично почистило зміст підручників. Журналісти, що розслідували процес «ампутації» історичної пропедевтики, змогли об’єктивами фотокамер захопити навіть сторінки тексту, в яких чорними чорнилами були викреслені фрагменти, що не співпадали з науковими смаками керманича відомства. Редактор видавництва «Ґенеза» категорично відмовилася надсилати мені виправлений текст і всі зміни за змістом повідомляла винятково в телефонному режимі. В результаті цензури окремі оцінки— особливо стосовно українсько-російських взаємин, національно-визвольної війни 1648-1657 років, національно-демократичної революції 1917-1921 років, тоталітарної системи СРСР, штучного Голодомору 30-х років ХХ ст., дисидентського руху, національного руху опору часів Другої світової війни, історичних діячів — були зміненні або прибрані взагалі. Не зважаючи на «ампутаційні заходи», все ж вдалося зберегти пропедевтичний курс, що відповідав назві «Вступ до історії України».

Першими, хто спробував завадити відомчій цензурі контрдіями, виявилися депутати міської ради Львова. На одному з засідань вони прийняли рішення про фінансування підручників з історії України для 5-го класу, у якому б школярі змогли б прочитати те, що прибралося з ініціативи МОНУ. У 2012 р. у львівському видавництві «Астролябія» виходить посібник А.Закалюка «Вступ до історії України» (Закалюк А.Є. Вступ до історії України: посіб. для 5 кл. загальноосвіт. шк. / А.Є.Закалюк. — Л.: Астролябія, 2012. — 160 с.). Цей посібник не мав грифу МОНУ і, використовуючи термінологію вищезгаданого міністерського документа, попадав до категорії «неякісної продукції».

26 червня 1912 р. міська рада Луцька підтримала проект рішення «Про закупівлю додаткової літератури для вивчення історії України в загальноосвітніх закладах міста Луцька». Завдяки цьому учні 5-го та 10-11-х класів мали отримати додаткові посібники з історії України, які позбавлені табачниківської «малоросійської» редакції. Прийнятий проект рішення передбачав закупівлю для загальноосвітніх закладів міста таких посібників: 1) Закалюк А.Є. Вступ до історії України: Навчальний посібник. — Львів: Астролябія, 2012. — 160 с.; 2) Козицький А., Голубко В., Галайко Б., Михальчишин Ю., Пагіря О., Тучковський О., Федик І., Хома І. Історія України: посібник для 10-11 класів / Під ред. А.Козицького  — Львів: ЛА «Піраміда», 2012. — 256 с. Згідно проекту, рішення директорам шкіл, вчителям з історії рекомендували використовувати ці посібники як додаткову літературу під час вивчення історії України ().

Дія МОНУ викликала протидію на місцях. І це закономірне явище. Однак, у найвищого освітянського керівництва, очевидно, було все ретельно сплановано і продумано наперед. У вищезгаданому наказі МОНУ за № 882 від 02. 08. 2012 р. Державну інспекцію зобов’язували «під час здійснення контролюючих заходів перевіряти використання у загальноосвітніх навчальних закладах тільки тієї навчальної літератури, якій надано відповідний гриф МОНмолодьспорту або схвалення для використання у загальноосвітніх навчальних закладах, та результати перевірки винести на розгляд колегії Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України у ІІ кварталі 2013 року» (виділено і підкреслено нами).

У 2012 р. МОНУ спішно ініціювало розробку нових навчальних програм з історії для 5-9-х класів. До складу авторського колективу увійшли науковці, які на момент написання програми ще не мали конфліктів з центральним освітянським відомством і тісно з ним співпрацювали. Ці ж науковці потім постраждали від своїх патронів, оскільки останні не люблять, щоб їм перечили або називали речі своїми іменами. Яскравою ілюстрацією став приклад з ревізією програми історії для ЗНО, про який розповіла керівник групи О.Пометун, опублікувавши протоколи записів засідань робочої групи, текст програми. Громадськість зайвий раз переконалася, хто в «хаті господар». З історичною пропедевтикою сталося те, що мало статися і що можна було б спрогнозувати: початковий курс історії України фактично знищили зусиллями Міністерства та розробників нових програм і підручників. Неовалуєвщина дала свої результати.

Тепер про «якість» навчальної продукції з грифом МОНУ, що вийшла упродовж 2012-2013 років.Чи варто повторювати те, що оприлюднено упродовж останніх двох місяців у засобах масової інформації ( ). Це добре, що журналісти —  теж батьки, небайдужі до тих засобів навчання, з якими працюють їхні чада. Добре, що хоча б у частини учителів є сміливість відверто заявити про якість окремих сучасних підручників. Виявляється, що не все гаразд не лише з підручниками для початкової школи, але й з історією та англійською мовою для 5-го класу. Однак більшість батьків та вчителів, в силу різних причин, залишаються пасивними в оприлюдненні оцінок шкільних підручників. Не перестає дивувати той факт, як рідне міністерство «тримає оборону» і відстоює «якість» грифованої ним не завжди якісної продукції.

На останніх прес-конференціях,парламентських слуханнях із проблем освіти з уст чиновників можна було почути, що Міністерство в організованій кампанії проти підручників вбачає сплановану акцію тернопільських видавництв, некомпетентних журналістів, що «помилок в підручниках немає», «сучасні підручники якісні, вони забезпечують повноцінне виконання навчальних планів і програм», «якщо в підручниках і є якісь помилки, то це або технічні помилки видавництва, або мовні помилки, пов’язані з діалектами» і т.д. ( ) і т. д.

Чи причетне Міністерство освіти і науки до тих негараздів, що виявили журналісти, вчителя, вчені у сучасних підручниках? Однозначно — так. По-перше, конкурс навчальних програм та підручників оголошує Міністерство освіти і науки України і виступає як замовник навчальної та навчально-методичної літератури. По-друге,засобами навчання опікується науково-методична рада з питань освіти (наказ№1364 від 25 листопада 2011 р.), що створена і функціонує як підрозділ міністерства. Серед завдань науково-методичної ради МОНУ, яку очолює міністр освіти, знаходимо: «2.1.6. Проведення науково-методичної та психолого-педагогічної експертизи:навчальних видань з урахуванням вимог державних освітніх стандартів, сучасних методів навчання й виховання, інноваційних освітніх та інформаційних технологій, науково-методичних, психолого-педагогічних, санітарно-гігієнічних, інших вимог щодо створення відповідного виду навчальної літератури;змістової складової засобів навчання та навчального обладнання» (виділено нами).По-третє, цим же наказом визначені функції науково-методичних комісій як робочих органів науково-методичної ради. До їхніх обов’язків входить здійснення експертиз засобів навчання:«3.14. Експертизу поданих на розгляд навчальних, науково-методичних, психолого-педагогічних матеріалів здійснюють члени Науково-методичної комісії. За дорученням голови відповідної Науково-методичної комісії вони здійснюють експертизу та подають висновки щодо якості рецензованого навчального видання, доцільності його запровадження в навчально-виховному процесі, формують пропозиції з удосконалення змісту». По-четверте, гриф (дозвіл) на всю навчальну та навчально-методичну літературу надає міністерство через спеціальну процедуру. По-п’яте,видавництва, що друкують підручники, через тендерну процедуру обирає міністерство. Гроші на друк навчальної літератури видавництвам перераховує міністерство. І після цього громадськість, батьків, освітян хочуть переконати у тому, що центральне відомство немає відношення до того, що відбувається з підручниками? Шановні чиновники, потрібно перестати брехати і взяти на себе відповідальність, визнати недоліки та запобігати їх появі в майбутньому. Будьмо чесними перед споживачами навчально-методичної продукції та власним сумлінням.

 Причини, що зумовили випуск неякісної навчальної продукції, носять комплексний характер. Насамперед, вони породжені жорсткою централізацією освітньої галузі і монопольним становищем центрального органу, від якого залежить всі і все. Звідси: відсутність альтернативних програм і відповідно — навчальної літератури; поверхнева, неякісна експертиза засобів навчання, оскільки вона здійснюється органом, що залежить від самого міністерства та на безоплатній основі; вузи, інститути післядипломної педагогічної освіти, що обираються для зовнішнього рецензування, здебільшого, не мають фахівців з шкільного підручника; відсутність реального конкурсного відбору видавництв призводить до падіння якості шкільного підручника як поліграфічного продукту тощо. Скільки б причин ми не озвучували і якими б вони не були — всі вони формують те замкнене коло, що породжує центральне освітянське відомство та політика, яку воно активно реалізовує з 2010 р.