У Радянському Союзі вважалося, що за умови доброї організації навчально-виховного процесу, а це залежить насамперед від рівня кваліфікації педагога, учні навчатимуться успішно та набудуть особистісних якостей «будівника комунізму». В незалежній Україні в цілому збережено радянські підходи до оплати праці педагогічних працівників. Відповідно до ст. 25 Закону України «Про загальну середню освіту» педагогічне навантаження вчителя загальноосвітнього навчального закладу незалежно від підпорядкування, типу та форми власності складає 18 навчальних годин протягом навчального тижня, що становлять тарифну ставку, а також інші види педагогічної діяльності в такому співвідношенні до тарифної ставки (у відсотках):

• класне керівництво - 20-25%;
• перевірка зошитів - 10-20%;
• завідування – майстернями (15-20%), навчальними кабінетами (10-15%), навчально-дослідними ділянками (10-15%).

Педагогічне навантаження вихователя групи подовженого дня загальноосвітнього навчального закладу становить 30 год., вихователя загальноосвітньої спеціальної школи (школи-інтернату) - 25 год. на тиждень.

Інструкція про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, якою регулюються умови оплати праці, ставка заробітної плати, посадові оклади тощо, рекомендує визначати щомісячну заробітну плату учителя шляхом множення ставки його заробітної плати на фактичне навантаження на тиждень і ділення цього добутку на встановлену норму годин на тиждень. Нарахована у такий спосіб платня виплачується щомісячно незалежно від кількості тижнів і робочих днів у різні місяці року.

Поняття «педагогічне навантаження» уведене у зв’язку з тим, що режим робочого часу педагогічних працівників у зв’язку зі специфікою їхньої праці відрізняється від режиму робочого часу інших категорій працівників. Відповідно до Ст.. 51 Кодексу законів про працю України педагоги – одна з категорій найманих працівників, яким український законодавець встановив скорочену тривалість робочого часу, зберігши при цьому право на оплату праці в розмірі повної тарифної ставки, повного окладу за 40-годинний робочий тиждень.

Ст. 25 Закону України «Про загальну середню освіту» трактує педагогічне навантаження педагогічного працівника як час, призначений для здійснення навчально-виховного процесу. Педагогічне навантаження - це нормована частина робочого часу педагога, виконання якої регулюється розкладом уроків. Однак, посадові обов'язки учителя не обмежуються тільки проведенням навчальних занять. До них належать також підготовка до уроків, так звана «позакласна» та «позашкільна» виховна, методична, організаційно-педагогічна та інші види педагогічної роботи. Причому, згідно з п. 21 Типових правил внутрішнього розпорядку для працівників державних навчально-виховних закладів України (наказ МОН України №455 від 20.12.1993р.) у межах робочого дня педагогічні працівники закладу освіти повинні виконувати всі внесені у план роботи школи види робіт відповідно до посади. Така робота також потребує витрат робочого часу. При цьому робочий час, що використовується на виконання такої роботи, жодним нормативним документом не нормовано.

Сучасний стан загальної середньої освіти в Україні переконливо свідчить, що описана вище практика оплати праці педагогів в умовах відкритого, ґрунтованого на ринковій економіці постмодерного суспільства та за відсутності характерної для СРСР дієвої «вертикалі» адміністративного контролю – шкідлива. По-перше, вона дещо дискримінує молодь. Адже, як би не працював учитель з невеликим стажем роботи, він зароблятиме суттєво менше від учителя з досвідом, якому доплачують за педагогічний стаж (до 30%) та категорію (присвоєння кваліфікаційних категорій за результатами атестації здійснюється послідовно).

По-друге, використання норми педагогічного навантаження як бази для нарахування зарплати «підказує» вчителеві, що його основна робота – проводити уроки. Натомість класне керівництво, перевірка зошитів, завідування (майстернями, навчальними кабінетами, навчально-дослідними ділянками), індивідуальна, позакласна робота з дітьми, робота з батьками тощо виглядає чимось неважливим, другорядним. Ця робота жодним чином не обліковується (як затрачений час) і не винагороджується. Щодо останнього, слід, щоправда, зазначити: у відсотковому співвідношенні до тарифної ставки доплачують класним керівникам та учителям мови і математики (за перевірку зошитів), але без урахування часу, витраченого на виконання цих робіт.

По-третє, оплата за уроки безпосередньо не пов’язана ні з результатами навчання учнів, ні з якістю організації навчання. Вважається, що якість викладання залежить від кваліфікації вчителя. На рівень кваліфікації вказує педагогічна категорія, яка присвоюється педагогові раз на п’ять років за результатами його атестації. Кваліфікованість оцінює шкільна атестаційна комісія, яку, як правило, очолює директор школи. Члени комісії відвідують уроки та позакласні заходи, знайомляться з методичними розробками претендентів на відповідну кваліфікаційну категорію тощо, на підставі чого на засіданні встановлюють або підтверджують категорію для кожного атестованого. Отже, оцінка кваліфікованості вчителя залежить від кваліфікації директора та його заступників, моральності і ставлення до своїх обов’язків членів атестаційної комісії, якості роботи методичної служби району та інших факторів. Натомість на цю оцінку ніяк не впливає думка тих, хто найбільше зацікавлений у високій продуктивності навчання і виховання – батьків та учнів, з якими працює цей конкретний вчитель. До того ж, високий рівень корумпованості нашого суспільства та звична для нас тотальна безвідповідальність приводять до того, що учителям часто присвоюють категорію вищу або, навпаки, нижчу, ніж реальний рівень їхньої кваліфікації. «За дякую» одні педагоги отримують не тільки високу категорію, а й навантаження понад ставку, а інші – «невдячні» - попри великий стаж роботи недооцінені як спеціалісти та, буває, що «сидять» на неповній ставці (14-16 год. а то й менше).

По-четверте, різниця в оплаті праці між спеціалістом та спеціалістом вищої категорії реально становить не більше 10%, що не стимулює педагогічного працівника до підвищення кваліфікації. Частина вчителів свідомо не подаються на категорію «спеціаліст вищої категорії» та не претендують на звання «старший вчитель», «вчитель-методист», за які теж передбачено доплати, щоб не виконувати додаткової місткої за часом роботи і не мати доручень від методичної служби, дирекції, а ще - клопотів через заздрісників-колег.

По-п’яте, ставка 18 годин на тиждень, не дозволяє учителям і директорові спланувати викладання предмета, виходячи виключно з навчальної доцільності. Наприклад, у п’ятому класі предмет «Вступ до історії України» читається в обсязі 35 год. Найкраще було б читати цей предмет системно - по одній годині тричі чи хоча б двічі на тиждень. Однак за таких умов учитель вичитає свої години за дві третини семестру або за семестр, а тарифіковано його на навчальний рік. Тому розклад складають так, як зручно бухгалтерії – один урок щотижня. І байдуже, що п’ятикласники через тиждень не пам’ятають не те що змісту попереднього уроку - його теми, а деколи забувають навіть як називається їх учитель.

Не можна не вказати ще на такі дві проблеми. Перша: праця осіб, які не мають у школі повної ставки зводиться переважно до викладання. Учителі, які працюють в одному-двох класах, а це, як правило, пенсіонери або сумісники, не хочуть вести ні виховної, ні методичної роботи, не беруть активної участі у педрадах і не ходять на батьківські збори. Як наслідок, дирекція, класні керівники, батьки не можуть вчасно отримати потрібної інформації та консультацій, а учителі, які повноцінно працюють у школі, незадоволені несправедливістю. При однаковій оплаті за години праці, одні перебувають у школі в середньому по шість-вісім годин щодня, а інші – раз чи двічі на тиждень по три-п’ять годин – на уроках.

Гострою проблемою, що впливає на якість освіти учнів, стало сьогодні внутрішнє сумісництво. Директор зобов’язаний тарифікувати учителя на ставку (хіба що учитель сам у письмовій формі попросить дати йому менше ніж 18 годин тижневого навантаження). В умовах депопуляції у багатьох школах, особливо сільських, щороку меншає дітей. Учителі, яких у свій час приймали на повну ставку, втрачають свої години. Звільнити з роботи пенсіонерів директор не може, законодавство не дозволяє. Єдиний вихід – запропонувати учителеві «вільні» години з іншого предмета, щоб була ставка. Як наслідок, в останні роки різко зросла кількість учителів, які викладають не тільки предмет за фахом, а й інші предмети – не за спеціальністю. Історики, наприклад, навчають географії, економіки, природознавства, малювання, фізкультури; фізики - математики, хімії, біології, валеології тощо. Зрозуміло, що у цьому випадку знову ж таки страждають діти, інтереси яких принесено у жертву інтересам педагогів.

Можна назвати й інші проблеми, які створює пострадянська система оплати праці педагогічних працівників для ефективної діяльності школи. Удосконалити її неможливо, а отже, від педнавантаження пора відмовитись. Оплата праці педагогічного працівника обов’язково має враховувати результати навчально-виховної роботи школи. Щоб встановити, яка це може бути система оплати, треба зрозуміти, що таке освіченість як очікуваний результат педагогічної діяльності. Освіченість випускника школи (без різниці – початкової, основної чи старшої) не можна звести до якогось переліку даних, алгоритмів та поведінкових реакцій, засвоєння яких забезпечується в межах окремих предметів. Тому ніколи не можна буде достовірно і справедливо визначити, скільки знань дав учитель А. учневі П. за один урок чи навіть за курс, щоб заплатити цьому учителеві з урахуванням кількості виконаної роботи. Освіченість має якісні характеристики і виражається сьогодні через так звані «життєві компетентності» (компетенції), які забезпечуються в процесі соціалізації, а отже не тільки школою. У Європейському союзі умовно прийнято, що школа бере на себе провідну роль у забезпеченні восьми ключових груп компетентностей:

1) спілкування рідною мовою;

2) спілкування іноземними мовами;

3) математична компетентність та основні компетентності у природничих і точних науках;

4) компетентність у цифрових технологіях;

5) уміння вчитися;

6) соціальна і громадянська компетентності;

7) ініціативність і підприємливість;

8) усвідомлення та вираження культури.

Відповідно, навчання усіх шкільних предметів зорієнтоване на ці ключові цілі, а результати навчання і виховання забезпечуються усіма педагогічними працівниками разом. В Україні теж задекларовано перехід до компетентнісного навчання. Звідси висновок: у держави немає потреби вимірювати внесок кожного педагога школи у формування учнівських компетентностей. Натомість доцільно встановити та оцінити внесок педагогічного колективу у розвиток учнів і з урахуванням цього … оплатити школі надання нею освітніх послуг.

Об’єктивно оцінити внесок школи у розвиток учня в Україні поки що не пробували. Однак досвід низки держав Європейського Союзу, зокрема Великої Британії та Польщі, засвідчує, що поміряти приріст освіти учнів (повноту визначених стандартом ключових компетентностей) в результаті організованого школою навчально-виховного процесу або так звану «додану освітню вартість» (далі - ДОВ) - цілком реально. У Польщі ДОВ визначається через зіставлення зведених до спільних показників замірів результатів навчання і виховання у початковій та основній школі. Принцип ДОВ – у тому, що:

а) освіченість дитини на час вступу до школи визнається з точки зору шкільного фактора нульовим результатом (хоч насправді кожна дитина вже щось знає та вміє, щось цінує завдяки впливу оточення та має певні нахили від природи).

б) освіченість учня на час завершення початкової школи вважається базовим для обчислення доданої освітньої вартості результатом. Міряється цей результат оцінкою, виставленою за визначеними критеріями на основі тесту, виконаного кожним випускником кожної початкової школи. Результати тестування та виставлені оцінки заносяться в спеціально створену базу.

в) освіченість учня на час завершення основної школи використовується для визначення доданої освітньої вартості, тобто внеску школи у розвиток дитини. Для цього результати тестування переводяться у оцінки, які зіставляють з очікуваними. Очікувана оцінка – це прогноз щодо результатів замірів за основну школу, зроблений на основі результатів замірів за початкову, що збереглися у базі. Наприклад: математична компетентність після закінчення початкової школи була розвинена на 5, соціальна компетентність – на 4, грамотність читання – на 8 тощо. На основі цих результатів можна спрогнозувати, що такі ж оцінки учень матиме і після закінчення основної школи. Однак, якщо виявиться, що, наприклад, математична компетентність після закінчення основної школи розвинена на 3, соціальна – на 5, грамотність читання – на 6, то це означає, що школа не забезпечила цьому учневі розвиток усіх компетентностей (залишок – від’ємний)[1].

г) від реальних оцінок учня за замірами після закінчення основної школи віднімають його очікувані оцінки, визначені за результатами заміру за початкову школу, і отримують додатній або від’ємний залишок. Залишок додатній, якщо результат учня вищий від очікуваного, або від’ємний, якщо нижчий. Середнє значення таким чином обчислених залишків всіх учнів школи і буде показником ефективності навчання у цій школі, тобто її доданою освітньою вартістю (ДОВ).

Таким чином, ДОВ – спроба міряти прогрес у особистісному розвитку, зумовлений чинниками, на які навчальний заклад має безпосередній вплив. Тобто спроба «очистити» результат на тестуванні від впливів суспільного оточення та від попередніх здобутків учнів. Описана модель ДОВ явно враховує і «віднімає» від кінцевого результату попередні досягнення учнів. Можна вважати, що не явно, але також враховані і «відняті» впливи суспільного оточення та здібностей, бо саме вони зумовлювали попередні досягнення учнів. Оскільки суспільне оточення та здібності учнів продовжують діяти, то не можна вважати таке «віднімання» повним.

У Польщі ДОВ міряють на основі результатів обов’язкового для кожного випускника початкової школи комплексного екзамену та загального обов’язкового екзамену за курс гімназії, який триває два дні підряд (першого дня – гуманітарна частина, наступного дня – математично-природнича). Екзамени проводять у квітні. Для шестикласників (початкова школа) вони тривають 60 хв., а для дев’ятикласників (гімназія) – по 120 хв. На підставі ДОВ, з урахуванням низки статистичних даних, що характеризують умови навчання і виховання, та результатів ЗНО можна вибудувати об’єктивний рейтинг загальноосвітніх навчальних закладів.

Як пов’язаний обрахунок ДОВ школи та рейтингування шкіл з оплатою праці вчителя? Школи в Україні фінансуються з бюджету на основі розрахунків середньостатистичних витрат на одного учня, тобто бюджет навчального закладу та його штатний розпис прямо залежать від кількості учнів. Якщо розрахованих коштів не вистачає для повноцінного забезпечення навчання (через недостатню кількість учнів), школа отримує додаткові кошти, тому що держава гарантує кожному громадянинові безплатну середню загальну освіту, а отже, можливість освоїти усі зазначені у Стандартах навчальні предмети у повному обсязі. Фінансування навчальних закладів за принципом «гроші ходять за учнем», безумовно, слід зберегти, додавши до обов’язкових коштів преміальний фонд. Гроші з цього фонду доцільно щорічно розподіляти між школами відповідно до їх місця у рейтингу за показником ДОВ з умовою, що вони підуть на преміювання педагогічних працівників. Це стимулюватиме педагогічні колективи працювати більш ефективно.

Слід припинити платити учителеві переважно за навчальну діяльність. Оплачувати треба погодинно обов’язкові шість або сім годин його щоденної праці у школі у межах 40-годинного робочого тижня. Відповідно, тижневий розклад роботи педагогічних працівників включав би не тільки уроки, а й позакласні заходи, консультації, розробку проектів і конспектів, чергування по школі тощо. Учителі перестали б ухилятися від позакласної роботи. З’явилася б певна спеціалізація, адже одним педагогам краще вдається навчальна робота, інші більше виявляють себе у ролі виховника. Зникла б практика укладати розклад занять так, щоб до третьої дня були вичитані усі уроки, бо вчителі поспішають додому. Учні отримали б змогу спокійно поїсти у їдальні під час годинної перерви, взяти участь у позакласному заході в перерві між уроками, відвідувати шкільний гурток чи секцію не тільки увечері, а й вдень, до уроків тощо. І що найважливіше, діти були б більш доглянутими, перебували б у школі в безпеці до того часу, доки батьки не повернуться з роботи.

Виникає питання, чи зберігати у межах цього щотижневого педагогічного навантаження норму годин на навчальну роботу. Як на мене, відповідальність за забезпечення навчальних годин має лежати на директорові школи. Якщо ж держава встановлюватиме мінімальне навчальне навантаження на одного учителя, то, принаймні, воно не має бути більшим від восьми-дев’яти годин на тиждень. Тоді суттєво поменшало б внутрішнього суміщення посад.

Отже, на зміну простій почасовій оплаті праці педагогічного працівника має прийти погодинно-преміальна. Від введення погодинної платні, коли кожному працівникові платять за конкретну роботу в межах години праці, з установленням лімітованого мінімуму годин та додаткової платні за працю понад визначений ліміт, виграли б не тільки учні і батьки, але й педагоги. Вони перестали б залежати від директора, від якого залежить сьогодні розподіл педнавантаження, позбулись би конфліктів з колегами-предметниками за години, перестали б нарікати на те, що їм не оплачують індивідуальну та позакласну роботу але примушують проводити безконечну кількість виховних заходів[2] і т. д.

Погодинно-преміальна оплата праці у школі вигідна ще й тим, що з’являється змога домовитись про графік роботи кожного вчителя. Молоді мами, наприклад, наймались би на роботу на меншу від ліміту кількість годин, щоб більше бути з дітьми, пенсіонери натомість мали б змогу підробляти, надаючи конкретні послуги, наприклад, заміняючи хворого учителя, проводячи запланований школою виховний захід, ведучи гурток тощо.

Але чи забезпечуватиметься справедливість при розподілі годин праці та премій між конкретними учителями? Чи не станеться так, що директор одному запропонує проводити уроки, а іншому – більш трудомісткі виховні заходи, натомість премії виписуватиме не за сумлінну і самовіддану працю, а за родинні зв’язки та дружні стосунки? Для того, щоб так не трапилось, потрібно реформувати систему управління школою. За директором та його заступниками слід залишити тільки менеджмент, тобто управління навчально-виховним процесом. Формувати бюджет та розподіляти преміальні повинна Рада школи. Рада повинна складатись з представників педагогічного колективу, батьківської громади та місцевої влади, яких шкільна громада обрала таємним голосуванням. У її компетенції також призначення директора (за поданням місцевого органу управління освіти), схвалення програми розвитку навчального закладу та публічна оцінка результатів її виконання. Саме Рада повинна щорічно затверджувати шкільні програми навчання і виховання, а також календарний план роботи навчального закладу, у якому розподілятиметься час на уроки, виховні заходи, заняття гуртків і секцій тощо.

Існує ще одна проблема, яку можна хоча б частково розв’язати, увівши погодинно-преміальну оплату праці педагогічних працівників. У селах, де мало дітей, школам не вистачає коштів з розрахунку на одного учня. Підлітків шкільними автобусами довозять на навчання у більші сусідні села або у районні центри. Але наскільки безпечною для здоров’я дітей віком шість – дванадцять років є щоденна поїздка автобусом? Окрім того, закрити сільську школу реально означає зруйнувати сільську громаду. То ж не дивно, що молоді батьки та й усі жителі невеликих сіл завжди виступають категорично проти ліквідації місцевого навчального закладу. Як наслідок, наприклад, на Львівщині станом на початок цього навчального року було 90 ЗНЗ І ступеня (32% від загальної кількості ЗНЗ І ступеня у сільській місцевості), у яких навчалися до 10-ти учнів, у тому числі у 30 ЗНЗ – до 5-ти учнів. До речі, саме велика кількість шкіл із незначною кількістю дітей зумовлює нераціональні з економічної точки зору витрати на загальну освіту і суттєву різницю між співвідношенням кількості вчителів до кількості учнів в Україні (9,4) та у державах Європейського Союзу (14-15). По суті, держава перерозподіляє частину виділених коштів на користь малих шкіл, не додаючи грошей на утримання матеріальної бази економічно вартісних навчальних закладів, і… не забезпечує при цьому рівного доступу до якісної освіти сільським дітям (порівняно з міськими). Освітні послуги малих сільських шкіл нижчої якості хоча б тому, що фінансується тільки вивчення обов’язкових за стандартом предметів, а навчають найчастіше учителі-сумісники. Сусіди-поляки розв’язали проблему малих шкіл, коли проводили адміністративно-територіальну та освітню реформи. У них загальноосвітні навчальні заклади І (підставові), ІІ (гімназії) та ІІІ (ліцеї) ступенів функціонують як окремі юридичні особи і фінансуються не з державного, а з місцевих бюджетів. Якщо в Україні відмовляться нарешті від надмірної централізації розподілу бюджетних коштів і укрупнять територіальні громади, зробивши їх фінансово самодостатніми для забезпечення місцевих потреб, система загальної освіти переживе безболісну оптимізацію. Залишаться тільки ті малі школи, на які, окрім державної дотації, даватиме гроші місцева громада або/і батьки. Щоб заробіток учителя у такій школі відповідав середньому по галузі, дирекція змушена буде шукати благодійників, а школа подаватиметься на гранди для проведення виховних заходів. Школу, де учитель не може отримати достойної платні, неминуче закриють через брак кваліфікованих кадрів.

Таким чином, подальше збереження радянських принципів фінансування навчальних закладів та оплати праці учителів веде українську освіту до колапсу. Потрібно негайно провести низку реформ у сфері фінансування й управління загальною освітою, а в загальноосвітніх навчальних закладах впровадити погодинно-преміальну оплату праці педагогічних працівників. Інакше українська освіта уже в найближчий час втратить свою основу – кваліфіковані педагогічні кадри, достатньо вільні і належно мотивовані для творчої педагогічної роботи.

Література

1. Кодекс законів про працю України. затверджено Законом УРСР від 10.12.1971 № 322-VIII. Редакція від 13.06.2012.

2. Про загальну середню освіту Закон України від 13.05.1999 № 651-XIV. Редакція від 10.08.2012. 

3. Типові правила внутрішнього розпорядку для працівників державних навчально-виховних закладів України. Затверджено наказом міністра освіти України від 20 грудня 1993 року №455. 

4. Edukacyjna wartość dodana jako metoda oceny efektywności nauczania na podstawie wyników egzaminów zewnętrznych. Redakcja naukowa:R. Dolata, 2008.

5.Миляник А.І. Додана освітня вартість. Польський досвід. Рукопис.

Журнал "Педагогічна думка", 2012" ()

Роман Пастушенко, завідувач кабінету розвитку освіти і виховання Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти