У 1991 році в Україні з'явилися перші загальноосвітні навчальні заклади недержавної форми власності (ліцей «Гранд», гімназія «Гармонія», Київський ліцей бізнесу та ін.). До 1997 р, (а в м. Києві до 2000 р.) з місцевого бюджету фінансувалося викладання предметів державного стандарту освіти  для учнів приватних шкіл. Завдяки такій підтримці з боку держави мережа приватних шкіл постійно розширювалася, навіть у провінційному Кіровограді у 90-х роках їх діяло аж 6.

Приватні школи тоді творили люди творчі, які хотіли розкрити свій, не задіяний у державних школах, потенціал. Насамперед це був такий освітній прорив, який давав можливості впроваджувати новітні технології і форми навчальної діяльності.

І зараз саме приватні школи йдуть в авангарді прогресу, адже саме за їхньої ініціативи виносяться на широке обговорення та проходять експериментальну апробацію питання трансформації освітнього середовища сучасної школи з урахуванням світових тенденцій і української практики, шукаються шляхи вдосконалення нормативно-правової бази системи освіти в Україні з урахуванням європейського досвіду. Так, починаючи з 2007 року щорічно проходять Всеукраїнські форуми приватних закладів освіти, а з 2010 року у рамках цих форумів відбуваються і Міжнародні  науково-практичні конференції незалежних шкіл Європи. На обговорення виносяться надзвичайно актуальні теми зокрема, «Синергія сучасної школи», «Освіта й сучасні глобалізаційні процеси: український вимір»,  «Розмаїття в освіті – яка школа потрібна Україні?», «Переосмислюючи освіту: школа ХХІ сторіччя» , «Державно-громадське партнерство в освіті  як шлях подолання суспільної та економічної кризи» тощо. Однак у Національній доповіді про стан і перспективи розвитку освіти в Україні, яку до 20-річчя незалежності країни підготували науковці академії педагогічних наук, про  сектор приватної освіти сказано лише одним   реченням: «Заклади приватної форми власності не набули значного поширення: усього їх 218 (1,1 %), у яких навчається 20,1 тис. учнів (0,4 %)» . Жодних пояснень такого стану чи обґрунтування такого висновку автори не наводять.  То чому ж сталося так, що приватні школи діють сьогодні лише в столиці та деяких інших   великих містах (таких як Харків, Львів, Запоріжжя, Одеса), а в більшості обласних центрів не лишилось жодної реально працюючої приватної школи?

Для того, щоб проаналізувати реальний стан розвитку приватного сектору  шкільної освіти  в Україні та визначити його розмір, проаналізуємо й іншу доступну нам статистично інформацію.

Станом на 01.09.2010 р. в Україні налічувалося 207 приватних загальноосвітніх навчальних закладів. При цьому, кількість учнів, які навчалися в цих закладах, склала лише 19022 (Див.: ).

Усього ж у 2010/11 навчальному році в 20,3 тис. українських шкіл навчались 4 млн. 299 тис. учнів. Тож, приватні школи складали менше 1% від загальної кількості шкіл, а кількість їх учнів - лише 0,44 % від загального контингенту учнів країни. Станом на 2011/12 навчальний рік з 19, 9 тисяч українських шкіл – приватних залишилось лише 185.  У поточному навчальному році ситуація на краще не змінилася.

Зайве доводити, що  існує європейська традиція розглядати недержавні заклади освіти як невід’ємну частину освітнього простору держави. Приватні школи, наприклад, у Німеччині складають — 14%, у Швеції — 15%, у Франції — 18%, у США — 13%.  від загальної кількості шкіл.  Та в Україні упродовж останніх десяти років читаємо заголовки вітчизняних  газет та Інтернет-видань, які говорять самі за себе: «Приватна освіта — на межі банкрутства» ( «Дзеркало тижня. Україна» №19, 18 травня 2007), «В Україні масово зникають приватні школи» ( «Рідна країна», 07 листопада 2011 ), «В Україні майже не залишилося приватних шкіл» ( Радіо Свобода,15 листопада 2013). Сьогодні більшість з тих нечисленних приватних навчальних закладів, які ще лишились,  знаходяться у критичній ситуації. Причому мова йде не про проблеми педагогічних систем приватних шкіл. Вони, як правило, показують дивовижну ефективність. Навіть, якщо освітні бюрократи спостерігають  творчий хаос, який панує в багатьох приватних школах, їм зрештою доводиться визнати: попри відсутність «порядку», чомусь і результати ЗНО нормальні, і діти радісні, і батьки задоволені. А передусім тому, що з моменту створення приватних шкіл до них завжди застосовувалася подвійні стандарти: з одного боку було, декларативне схвалення на державному рівні, а з іншого – жорсткий економічний тиск , утиски чиновників, маніпулювання умовами діяльності та громадською думкою через творення міфів.

                             Деякі міфи про приватні школи

У громадській свідомості  створюється образ приватної освіти як осередку несумлінного заробітчанства. Тож, не дивно, що деякі представники місцевого самоврядування сприймають приватну школу виключно як комерційне підприємство в контексті джерела наповнення місцевого бюджету. Отже, найпоширеніші міфи, які спотворюють образ приватної школи:

Міф 1. «Це школи для багатих, тож хай платять!».

Насправді ж велику частину контингенту учнів складають діти з родин, які відносяться до середнього класу, а то і до тих, хто не дотягує до середнього класу.

Міф 2.  «Учителі приватних шкіл отримують набагато більшу зарплату, ніж їх колеги у державних школах»

І це не завжди так, часто зарплата приблизно така ж сама, іноді – нижча. Нерідко учителі приватних шкіл не мають соціального пакету (наприклад, сидять без відпускних), працюють в умовах неповної зайнятості.

Міф 3.  «До приватних шкіл віддають своїх дітей  ті, хто шукає для них привілейовані умови (ресторанний рівень харчування, підвіз дітей тощо).

У реальності ж переважна більшість батьків обирають приватну школу з інших причин.

По-перше, їх приваблює особлива («домашня», креативна тощо) атмосфера, підкреслена увага до дитини, повага до її родини.

По-друге, приватна школа пропонує чесні стосунки між усіма учасниками освітнього процесу. Наприклад, батьки можуть відверто сказати власним дітям про те, що сплачують гроші за навчання в школі. Це, як кажуть в Одесі, «дві великі різниці» у порівнянні з тим, як залазить до кишені батьків формально безкоштовна державна школа. Тут - офіційно сплачені кошти, там – у кращому випадку, добровільно-примусові «благодійні внески», у гіршому, - хабар чи подачка.

По-третє, у масовій школі дитину, як правило, змушують вживатись у колектив, а то і виживати в умовах дії шкільного «закону джунглів». Така екстремальна соціалізація підходить не для  всіх.   Для тих, хто не спроможний пристосуватись, батьки шукають школу, яка забезпечить «м’яке» входження дитини(досить часто це діти з особливими потребами) в освітній процес.

Міф 4.  Приватна школа, яку підтримує церква, виконує освітню місію лише щодо дітей з цієї церковної громади.

Реальність спростовує і цей стереотип. Наприклад, у київській  школі, що діяла за підтримки православної церкви ( на жаль, уже закрилася через неспроможність сплачувати надвисоку орендну плату) навчалися разом діти з різних родин: і християнських,  і навіть мусульманських. Подібні школи плекають певні етичні норми, створюють особливе виховне середовище, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях і в якому добре різним дітям.

                        Парадокси у ставленні до приватної школи

Поряд з міфами маємо також і низку парадоксів у становищі приватної школи. За даними  соціологічного опитування «Освіта очима громадян», проведеного в 2007 році на замовлення Міністерства освіти і науки , 37 % опитаних хотіли б навчати своїх дітей в приватній школі, більше половини готові дофінансовувати здобуття середньої освіти своїх дітей. Отже в нашому суспільстві склалася парадоксальна ситуація - з одного боку існує зростаюча потреба громадян в приватних навчальних закладах, а з іншого – відбувається скорочення кількості таких закладів аж до повної відсутності приватних шкіл у  багатьох регіонах України. Зупинимося лише на трьох  парадоксах щодо приватної школи.

Парадокс №1. Відповідно до статті 53 Конституції України, кожен має право на освіту.  Повна середня освіта є  обов’язковою і держава гарантує її здобуття. Тобто видатки на реалізацію права на освіту, тим паче на здобуття обов’язкової середньої освіти, є  загальносуспільною потребою і стосуються кожного громадянина шкільного віку. Бюджет галузі «Освіта» розраховується за кількістю всіх дітей шкільного віку, без виокремлення , в якому закладі вони навчаються. Однак на практиці усе складається по-іншому. Якщо дитина обирає для навчання приватну школу, для держави вона ніби перестає бути громадянином - жодних видатків на її обов'язкову  і гарантовану освіту держава не здійснює. Ні приватні навчальні заклади , ні конкретно батьки жодних субвенцій від держави на виконання визначеного державою стандарту загальної середньої освіти не отримують.  Звісно, батьки цих дітей сплачують податки, на які  утримується також і вся державна система освіти, однак за навчання своїх власних  дітей  вони змушені платити двічі.

Парадокс №2. Оскільки загальна середня освіта є обов'язковою, держава встановлює державний стандарт змісту освіти, який є обов’язковим для виконання всіма навчальними закладами, незалежно від форми власності чи місця розташування. Відповідно до цього стандарту розробляються навчальні програми та підручники, які  друкуються на замовлення Міністерства освіти і науки для всієї кількості дітей того чи іншого віку. Підручники мають позначку «Видано державним коштом. Продаж заборонено». Тож, вони передаються учням у безкоштовне користування, але це правило існує для всіх, окрім учнів приватних шкіл. Приватні школи поставлені державою в тупикову ситуацію - вчити, скажімо, математику лише за визначеним державою підручником, але ні отримати його від держави, ні купити не можуть.

Парадокс №3. Визначивши стандарт середньої освіти, держава контролює його засвоєння через державні підсумкові атестації та зовнішнє незалежне оцінювання і при успішному опануванні шкільної програми видає державний документ - свідоцтво та атестат. Знову ж таки, учням державних шкіл безкоштовно, а  учні приватних шкіл змушені купувати бланк атестату у державного підприємства-монополіста за  комерційною ціною.                                          

Ці парадокси свідчать про те, що держава закріплює свою монополію в системі загальної середньої освіти , здійснюючи таким чином дискримінаційний підхід (дискримінація за формою власності) та порушуючи основоположні демократичні права та свободи в Україні - рівність перед законом і можливість вибору, права певної категорії громадян, які обрали для навчання та праці вітчизняні приватні навчальні заклади). По суті, існує відверта дискримінація дітей, які навчаються в приватних школах,  і дискримінація вчителів, які там працюють.

Для дітей вступ до приватних шкіл означає втрату права на безкоштовне забезпечення підручниками, безкоштовне харчування в початковій школі, безкоштовні вакцинації тощо. Вчителі ж, наприклад, втрачають можливість безкоштовно проходити щорічні медогляди та підвищення кваліфікації.

 Існує дискримінація приватних шкіл як організацій, бо вони прирівнюються не до навчальних закладів, а до бізнес-структур і, зокрема, змушені сплачувати земельний податок (державні начальні заклади його не сплачують) та оплачувати комуналку за найвищими тарифами.

Приватна школа, якщо її проліцензували, як і будь-яка комунальна школа, несе перед державою певні зобов’язання (дотримується існуючих державних стандартів освіти, веде відповідну звітність тощо). Чому ж тоді держава не хоче нести ніяких зобов’язань щодо приватної школи!?

Мова не йде про прагнення здобути якісь привілеї чи пільги. Мова йде про рівні права кожного платника податків на повернення певної частки сплачених ним до загального котла коштів, які можна було б використати на оплату освіти їх дітей. Чому батьки дітей повинні ще раз (один раз вони вже заплатили у вигляді податків) оплачувати підручники? Чому для дітей з приватних шкіл не існує безплатної вакцинації?  Чому , чому, чому …? «Пояснювати учням, що вони не діти цієї країни, боляче і нестерпно», - каже директор однієї з приватних шкіл.

Чому приватні школи  вороже сприймаються чиновниками?

Питання передбачає багатозначну відповідь. Та найперше, що спадає на думку, тому, що приватна школа – є територією свободи. Вона відносно незалежна від сваволі «начальства». Її доля залежить виключно від оцінки її роботи учнями та їх батьками. Приватною школою не покеруєш так, як керують муніципальною школою. Директора приватної школи, як правило, ніхто з освітянських «начальників» не призначав (у більшості випадків він і є власником чи співзасновником школи). Тож, у чиновника немає змоги не те що звільнити його, а навіть догани йому не вкатаєш «шоб знав».  Звісно, держава  в особі чиновника( а більшість з них вважає, «держава – це я»!) не хоче втрачати монополії на шкільну освіту. Провести її  демонополізацію на практиці означало б відкриття широкої дороги для розвитку приватних шкіл, які є «здоровою альтернативою» масовій школі. І хто ж захоче спилювати ту гілку на якій сидить сам?!

На сьогоднішній день, приватна школа є чи не найбільш чесним способом організації роботи загальноосвітнього навчального закладу у перехідний період.  Приватна школа пропонує чесні стосунки між усіма учасниками освітнього процесу. Батьки підтвердять, яким дорогим задоволенням є навчання їх дітей у переважній більшості існуючих в Україні гімназій, ліцеїв, колегіумів. Ці навчальні заклади є позірно безкоштовними, але… Звісно, вони маскують батьківську платню як благодійні внески, плату за додаткові освітні послуги чи просто збирають гроші «по-чорному» з допомогою «батьківського активу».  Та їх формально державний статус аж ніяк не змінює фактично напівприватну форму. Таким чином приховано напівприватні школи, як покірливе телятко, «двох мамок смокчуть». Вони мають і офіційне підвищене фінансування з міського бюджету, і неофіційне приватне фінансування з батьківської кишені. У дурнях опиняються ті, хто хоче працювати по-чесному. Ті ж, хто хитріший, давно провів приховану приватизацію, знайшов способи маскування фінансових потоків і тихо насолоджується перевагами такої ситуації. Усе це змушує бути патологічно слухняними нинішнє покоління керівників шкіл, яких в умовах напівлегального статусу завжди є за що «прижучити».

Зайве доводити, що усе це привчає до подвійних стандартів наступне покоління учнів. Зайве доводити, що усе це заважає створенню нормального конкурентного середовища у шкільній освіті.  Зайве доводити, що в такій ситуації ми не дочекаємось «золотого дощу» приватних інвестицій спрямованих у цю сферу.

Ще 10-15 років тому засновували і очолювали приватні школи не ті, хто хотів мати «швидкі гроші». Вони й досі тримаються виключно на пасіонарних особистостях. В умовах України, це не бізнес, це – подвиг. Усе менше і менше залишається людей здатних на такий подвиг.

Спроби вирішення  проблем приватного сектору шкільної освіти

Чи не єдиною спробою вирішити проблеми приватного сектору шкільної освіти на державному рівні був проект «Закону про внесення змін до деяких законів України з питань освіти (щодо дотримання державних гарантій стосовно осіб, які навчаються в приватних навчальних закладах)». Його готувала група з 9 осіб (в основному директори приватних шкіл), які  добре знали ситуацію у цій сфері, але не мали досвіду законотворчої роботи. Проект документу був переданий у всі фракції та комітет з освіти ВР.

Див.: ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА  до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань освіти» (щодо дотримання державних гарантій стосовно осіб, які навчаються в приватних навчальних закладах)

Народний депутат України Вадим Колесніченко проявив зацікавленість і у вересні 2009 року  зареєстровав цей законопроект  за № 5087.  Див.: Проект «Закону про внесення змін до деяких законів України з питань освіти (щодо дотримання державних гарантій стосовно осіб, які навчаються в приватних навчальних закладах)»

Однак результат голосування був вражаючий :

За-9 Проти-1 Утрималось-1 Не голосувало-392     Рішення не прийняте

Такий результат голосування не важко було передбачити з огляду на те, що у Висновку Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань освіти (щодо дотримання державних гарантій стосовно осіб, що навчаються в приватних навчальних закладах» були серйозні зауваження і щодо назви законопроекту і щодо його змісту. Утім, не вистачило голосів і за «повернення на доопрацювання» цього законопроекту.

За-211 Проти-1 Утрималось-1 Не голосувало-190    Рішення не прийняте

Тож, у Верховній Раді спроба на законодавчому рівні врегулювати діяльність приватного сектору шкільної освіти і право учнів та батьків обирати для навчання приватну школу зазнала фіаско.

У 2009 році проблеми приватного сектору шкільної освіти були винесені на обговорення Міжнародного освітнього Форуму «Артеківські діалоги». У Білій книзі(Сили змін та вектори руху до нової освіти України), яка вийшла як підсумковий документ форуму, було означено конкретні кроки  просування за одним із векторів руху до нової освіти України: від тихої війни на знищення приватного сектора в шкільній освіті до свободи розвитку приватної школи в державній системі координат.

Див.: Біла книга(Сили змін та вектори руху до нової освіти України), упорядник – Віктор Громовий, м. Київ: Міжнародний благодійний фонд "Україна –3000", 2009. – 156с.

10 грудня 2012 року за ініціативи Асоціації приватних навчальних закладів м. Києва та інших громадських організацій  відбувся VІ-й Всеукраїнський відкритий освітній форум на тему «Шкільна освіта в контексті національної безпеки: український вимір». Метою заходу було привернути увагу політиків, влади і суспільства до кризового стану української школи, в тому числі й приватної, узгодити громадську й політичну оцінку проблем освіти та запропонувати спільний план дій для нового Парламенту, Уряду та громадськості. Символічно, що перед стартом роботи нового Парламенту організатори планували використати цей Форум як майданчик для зустрічі майбутніх парламентарів з активною частиною громадянського суспільства – освітянською спільнотою, науковцями, представниками батьківських, громадських організацій, європейськими та вітчизняними експертами з освітньої політики, журналістами для узгодження спільних позицій і вироблення плану дій щодо розвитку шкільної освіти в Україні. Громадські експерти проаналізували програму кожної з політичних сил та підготували питання щодо головних акцентів розвитку освіти країни. Кожній політичній силі було запропоновано визначити уповноваженого представника, який зможе взяти участь у роботі Форуму та донести до громадськості партійну позицію. Адже на сьогодні українська школа перебуває в стані глибокої кризи: матеріально-технічна база закладів освіти та якість навчально-виховного процесу не відповідають сучасним потребам особистості, суспільства, держави; демографічні та фінансові чинники спонукають до закриття шкіл; скорочується чисельність вчителів; через неузгодженість законодавчої бази унеможливлюється ефективна участь батьків та громадянського суспільства у розвитку школи; порушуються базові гарантії держави на безоплатну освіту, права дитини та принципи свободи вибору освіти. Отже, становлення в Україні громадянського суспільства, за визначенням Президента України Віктора Януковича, потребує зміни філософії влади, яка повинна продемонструвати, що сприймає громадянина і громадянське суспільство як рівноправних державі суб’єктів державотворчого процесу. Державно-приватне партнерство, яке сьогоднішньою владою вже активно використовується в різних галузях, може і повинно бути реалізоване в освіті. Найвідповіднішою моделлю такого партнерства якраз і є приватний навчальний заклад, бо саме тут реалізується можливість переходу від режиму бюджетного утримання системи освіти до режиму інвестування в неї, коли інвесторами виступають сім’я, суспільство, зокрема бізнес, і держава. Проте для стимулювання приватних інвестицій в освіту та реальної автономії навчальних закладів має бути негайно створена законодавча база. Вадим Колесніченко,  зазначив, що  міжнародний принцип «кошти ходять за дитиною» є принципом справедливості і передбачає забезпечення реального вибору з боку учня та його родини як державної, так і недержавної освіти. Позицію об’єднаної опозиції виклала Лілія Гриневич, голова комітету з питань освіти і науки ВР України, наголосивши на необхідності оновлення законодавства в освіті. Відповідаючи на питання, заслуховуючи пропозиції освітян, усі політичні сили підтвердили необхідність кардинальних змін, що мають відбутися в освіті, в тому числі й щодо свободи вибору освіти, державної підтримки приватних шкіл, розкрили бачення механізму взаємодії з освітніми, громадськими організаціями. В результаті роботи форуму був розроблений Проект плану спільних дій Комітету з питань освіти та науки Верховної Ради України VІІ скликання та освітніх громадських організацій, а також були сформовані пропозиції до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України.

Як велику перемогу керівники приватних шкіл сприйняли той факт, що в Національну стратегію розвитку освіти, яка затверджена Указом Президента України 26 червня 2013 року, потрапило завдання: «Створити умови для існування та розвитку приватних дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів». Проте, як кажуть, «а віз і нині там». Залишаються неузгодженими принципи та механізми, що забезпечують розвиток освіти, з боку влади і громадськості, що спричинює поглиблення кризи української школи. На тлі поглиблення світової економічної кризи підвищується собівартість якісної освіти, а державна влада визнає неможливість найближчими часом виділити достатньо бюджетних коштів для покриття всіх необхідних витрат на утримання та розвиток матеріально-технічної бази навчальних закладів, підвищення оплати праці, соціального захисту учнів та працівників, впровадження нових сучасних технологій. Потрібно визнати порушення базових гарантій держави на безоплатну освіту, підміну громадського управління благодійністю, порушення принципів свободи вибору в освіті.

Без консолідації зусиль всієї громадськості і влади, без залучення інвестицій проблеми освіти не вирішити. Але така консолідація потребує певних чітких правил, гарантій, обумовлених прав та обов’язків, відповідного врегулювання нормативно-правової бази. Саме про це йтиме мова на цьогорічному VІІ Всеукраїнському відкритому освітньому форумі, який відбудеться 9 грудня 2013 р. в київському Будинку учителя ( детальніше на сайті Асоціації приватних закладів освіти м.Києва www.privateschools.org.ua).

           Що робити далі?

Неупереджений аналіз ситуації показує, що проблеми з якими стикаються приватні школи не є випадковими, вони мають системний характер. Тож їх вирішення на користь нам усім, і тим, хто має якусь причетність до приватних шкіл, і тим, кого нібито ніяк не зачіпають  негаразди у цій сфері.

Ми усі знаходимось в одному човні  і криза, яка поставила ці школи на грань зникнення, є однією з ознак загальної системної кризи шкільної освіти в Україні.

До проблем, які мають загальний характер і потребують розв'язання на державному чи регіональному рівнях, належать такі:

• фінансування з місцевих бюджетів виконання державного компоненту середньої освіти,
• зменшення орендної плати за приміщення («Орендна плата на рівні – 10% від оціночної вартості приміщення є вбивчою»),
• встановлення справедливих тарифів за комунальні послуги (таких, як і для інших шкіл),
• удосконалення нормативно-правової бази функціонування приватного закладу освіти,
• усунення бюрократичних перепон (при оформленні документів на відведення землі під територію школи тощо),
• удосконалення системи оподаткування закладів («Навчальні заклади взагалі звільнені від земельного податку, а приватні заклади мусять платити у такому ж обсязі, як сплачують магазини чи ринки),
• незабезпеченість підручниками, методичною та художньою літературою

Сьогодні замість тиску мали б здійснюватись кроки назустріч приватному сектору освіти. У світі вiдомi три основних способи вирiшення питань державно-приватного партнерства, які базуються на таких механізмах вкладення коштів платників податків у приватний сектор освіти:

По-перше, впровадження державного чи регіонального (місцевого) замовлення, організованого  як торги (аукцiон) за право надавати освітні послуги учням чи студентам (досвiд Великобританiї).

По-друге, запровадження освiтніх ваучерiв (досвiд фінансування шкiл у США та Грузії), коли батьки або учнi мають змогу обрати навчальний заклад i вiдповiдно вкладати свiй ваучер.   

По-третє, органiзацiя фiнансової пiдтримки студентiв шляхом грантiв, позичок, або кредитiв (досвiд багатьох країн).

 Тож, нам не потрібно «винаходити велосипед» визначаючи заходи  на підтримку приватного сектору, які «мають на метi надати рiвнi чи близькi можливостi державним та приватним закладам в тих випадках, коли державний сектор має необґрунтовані переваги».  Основними напрямками такої підтримки можуть бути:

• Запровадження персональних освiтніх ваучерiв,
• Розміщення державних замовлень у приватних навчальних закладах,
• Створення рiвних  умов у використаннi земельних дiлянок, споруд, обладнання,
• Надання пiльгових кредитiв тощо.

  Першочергові заходи, необхідні для забезпечення рівних умов отримання обов’язкової загальної  освіти  варто зробити на всіх рівнях.

У Верховній Раді України вкрай необхідно було б ініціювати прийняття   змін та  уточнень до законів України “Про освіту ” (статті 3, 18, 20, 35, 61); “Про загальну середню освіту ” (статті 9, 10, 14, 18, 24, 25, 26, 27, 31, 37, 39, 43);“Про плату на землю ” (стаття 12);“Про оренду державного та комунального майна ” (стаття 19);“Про оподаткування прибутку підприємств ” (стаття7); “Про податок на додатну вартість ” (стаття 5).

Кабінету  Міністрів України слід розробити і затвердити рекомендації органами місцевого самоврядування щодо:

- можливості надавати приватним загальноосвітнім навчальним закладам вивільнені приміщення соціальної сфери в довгострокове (не менше дії ліцензії) користування поза конкурсом і без аукціону та  встановлювати розцінки за оренду, які слугуватимуть  символом орендних відносин,

- рекомендувати  встановлювати тарифи на оплату за комунальні послуги для приватних загальноосвітніх навчальних закладів в розмірах, передбачених  для державних і комунальних навчальних закладів.

Міністерству освіти і науки  необхідно терміново розробити  й запровадити механізм передачі навчально-методичного забезпечення на виконання державного стандарту середньої освіти, зокрема підручників, шкільної документації тощо загальноосвітнім навчальним закладам, заснованим на приватній формі власності.

Місцевим департаментам (відділам, управлінням) освіти слід неухильно дотримуватись у повсякденній роботі рівного й неупередженого ставлення до  учнів та працівників приватних  навчальних закладів , сприяти формуванню  позитивної громадської думки щодо місця і функцій приватних шкіл в демократизації системи освіти України.

Інститутам громадянського суспільства (професійним асоціаціям освітян, батьків, випускників тощо) варто потужно лобіювати й відстоювати плюралістичний підхід в  формуванні освітнього простору України  та реалізацію свободи вибору освіти як основоположного права кожного громадянина демократичної держави.

 Фінансувати не абстрактну систему шкільної освіти, а навчання кожної дитини

Першочергові заходи можуть на деякий час поліпшити ситуацію, але вони радикально не змінять фінансові механізми. Необхiдна нова державна полiтики щодо фiнансування шкільної освiти. Її суть можна визначити одним реченням: фінансувати не абстрактну систему шкільної освіти, а навчання кожної дитини. 

Логіка таких змін дуже проста: «На моє навчання в школі у державному (на підручники), обласному  (підвищення кваліфікації вчителів на базі обласних інститутів післядипломної освіти) та міському (утримання шкіл) бюджеті виділяють певну суму. Це своєрідний «чек на освіту» (education woucher), - зобов’язання держави у грошовому виразі оплатити певний обсяг освітніх послуг. Якщо у моїх батьків є можливість і бажання, вони можуть щось додати до цього гарантованого державою мінімуму. У якій школі мені навчатись за ці кошти= вибір мій і моїх батьків».

Відповідно  державою не лише встановлюється норматив бюджетної забезпеченості здобуття середньої освіти кожним учнем ( який і зараз існує), а розробляється і впроваджується механізм персоніфікованого бюджетного фінансування видатків на освіту, тобто реалізується принцип «кошти йдуть за дитиною».

Перехід на ваучерну систему  означатиме здійснення справжньої революції в освіті, революцію організаційну і багато в чому і революцію соціальну.

Сума ваучера має відповідати середній вартості навчання в школі. Чеки оприбутковуються школами і стають джерелами їх фінансування. Таким чином , створюються умови для нормальної конкуренції, адже як державні, так і приватні школи намагатимуться залучити якомога більшу кількість учнів. У цьому випадку саме батьки оцінюють ефективність навчання власних дітей у тій чи іншій школі, голосуючи за чи проти цієї школи «ногами» (підживлюючи чи не підживлюючи цю школу власним освітнім ваучером).

Якщо наша держава хоче насправді відійти від тоталітарної системи шкільної освіти, вона має визнати соціальне значення приватних шкіл. Функцiонування одночасно державного та недержавного секторiв в освiтi може бути своєрiдним додатковим джерелом залучення та ефективного використання коштiв. Це зумовлено ефективнiстю конкуренцiї, за  належної органiзацiї якої знижується вартiсть навчання та пiдвищується його якiсть.

Віктор Громовий,  голова Координаційної Ради

Асоціації лідерів освіти України, Заслужений учитель України

Людмила Паращенко,  доктор наук з державного управління,

почесний президент Асоціації приватних закладів освіти м. Києва,

директор Київського ліцею бізнесу