Метою всієї людської діяльності впродовж життя має бути щастя.

Аристотель

Прогрес починається з віри в те, що необхідне завжди можливе. 

Норман Казінс

1. Професійна криза вчительства та вчителювання

Серйозні підстави бити тривогу дають американцям, зокрема, оприлюднені в березні 2012 року матеріали 28-го щорічного дослідження американських вчителів, проведеного компанією MetLife. Так, відсоток вчителів, які «дуже задоволені» своєю роботою, впав з 59% у 2009 році до 44% у 2012-му. Це найнижчий рівень задоволеності своєю працею за останні два десятиліття. На жаль, в Україні такі дослідження не проводяться, тож можемо лише висувати гіпотезу щодо можливості чи неможливості в нас мати показник на рівні 44% «дуже задоволених» вчителів.

Втім, нам би їхні проблеми... Попри падіння кількості «дуже задоволених» вчителів в Америці професія вчителя впевнено входить у десятку «найщасливіших професій». Це з’ясувало щорічне опитування «Загальний соціальний огляд» Центру вивчення національної думки при університеті Чикаго (NORC at the University of Chicago). Фахівці цього центру дійшли висновку, що найбільш щасливими є представники професій, діяльність яких полягає в турботі або захисті інших, а також дає можливість для творчості і винахідливості (священнослужителі, пожежники, фізіотерапевти, письменники, викладачі спецшкіл, учителі, митці, психологи, агенти з продажу фінансових послуг, оператори інженерних систем).

Впродовж 90-х років рівень задоволення від вчителювання в Україні падав приблизно з такою ж швидкістю, з якою падав реальний рівень доходів педагогів та наростало зневажливо-негативне ставлення «сильних світу цього» до вчителя як до «лузера». Не в багатьох залишалось бажання «сіяти розумне, добре, вічне» за символічний оклад та ще й в умовах суцільної зневаги й приниження. До того ж, цю мізерну платню ще й несвоєчасно виплачували. Не дивно, що в таких умовах абсолютна більшість тих, хто хотів більшого, полишили школу і внаслідок двох десятиліть зворотної «прополки» від учительства як елітної групи мало що лишилось.

На жаль, в мене немає можливості провести загальнонаціональне дослідження в Україні, аналогічне тому, що проводила компанія MetLife. Довелось обмежитись експертним опитуванням трьох десятків своїх колег, директорів та завучів. Я попросив їх назвати відсоток вчителів, які «дуже задоволені» роботою у школі, де вони зараз працюють. Переважна більшість відповідала запитанням на запитання: ти що, знущаєшся? Лише дехто, добряче подумавши, міг зрештою сказати, що таких може бути максимум 5-10%. Це, як правило, дружини чоловіків, які мають можливість взяти на себе матеріальне забезпечення їхніх сімей, або ж молоді вчительки, яких утримують заможні батьки. Їм не потрібно думати про «хліб насущний», тож вони можуть собі дозволити зосередитись на самореалізації.

З іншими ж педагогами усе відбувається згідно з ієрархією потреб А.Маслоу. Людина, як правило, передусім концентрується на задоволенні елементарних життєвих потреб (вгамувати голод самому та нагодувати дітей, забезпечити комфортні умови проживання, подбати про особисту безпеку тощо). І тільки після їхнього задоволення індивід може зосередити свої зусилля на реалізації потреб вищого рівня (досягти громадського визнання, самореалізуватися, розкрити свій творчий потенціал тощо).

Висновок мого експертного опитування невтішний: «дуже задоволені» вчителі в українській школі практично відсутні (поодинокі виключення лише підтверджують правило).

Чому так? Спробуємо, принаймні, окреслити кілька причин не надто щасливого вчителювання в Україні.

Не може бути щасливою підневільна людина — а саме свободи педагогічної думки і дії найбільше бракує в українській школі. Важко не погодитись з директором Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка Ярославом Грицаком, який вважає вчительство «найбільш упослідженою» і «страшенно пригнобленою» категорією населення в Україні. На його думку, вже не одне десятиліття держава пробує тих, хто живе розумовою працею, опустити до становища залежної, пригнобленої людини. Див.:

Не тільки вчителя, а і директора школи перетворено на безправного «хлопчика для биття», що не може не позначатися на його моральному самопочутті та соціальному статусі. «Ми як оті жолуді, які не знають, коли впадуть і яка свиня їх з'їсть... Скаржитися чи просити захисту нема в кого: навколо самі «дуби» — цей вислів, що його полюбляють повторювати директори, характеризує їхнє соціальне самопочуття.

Дається взнаки і те, що ми, на жаль, живемо в неконсолідованому суспільстві. Професійного співтовариства директорів шкіл у нас, власне, немає ні на національному, ні на локальному рівнях — так само, як немає хоча б мінімальної солідарності як необхідної умови виживання, взаємного розвитку, спільного захисту професійних інтересів та людської гідності. Відсутність соціальної солідарності призводить до ситуації, за якої можлива будь-яка сваволя можновладців стосовно кожного окремого директора.

Тотальна «бідність» вітчизняного учительства призводить до фатальних наслідків не тільки (і не стільки!) стосовно особистого життя цих людей, а перш за все — стосовно загального стану системи середньої освіти. Адже, як вважає Людмила Шангіна, «бідність — це не рівень доходів. Бідність — це спосіб думок, коло спілкування, хода і вираз очей. [...] Це підібганий хвіст і зацькований погляд. Якщо позбавити людей можливості жити по-людськи, вони перестають бути людьми. Вони втрачають гідність. Важко, знаєте, жебракувати з достоїнством... Це життя вбиває в нас людське задовго до смерті.

Багатство може не бути предметом щосекундного думання про нього. Бідність — не може. Про неї пам'ятають і думають щосекунди. Про багатство можна забути, захопившись, наприклад, особою протилежної статі. Про бідність — ні».  

Говорячи про вчительську «бідність», я навмисно взяв це слово в лапки. Американський учений Майкл Еппл у книзі «Культурна політика і освіта» наголошує на необхідності вживати «правильні» слова, точні формулювання для позначення певних соціальних явищ. Так, на серйозні роздуми наштовхує аналіз того, чи правильно ми використовуємо таке, здавалося б, просте слово, як «бідний». Говорити про бідність директорів шкіл та вчителів означає зводити все до рівня індивідуальних проблем конкретних осіб. У всьому світі є люди, які не можуть дати собі раду (здобути освіту, знайти роботу, вести здоровий спосіб життя тощо), тому вони й опиняються на «дні», стають «бідними».

Хто в цьому винен? Як правило, вони самі. Для декого з них бідність є стилем життя: їм подобається не працювати і бути вільними від суспільства, їм подобається спати під мостом і відчувати себе романтиками, їм подобається зловживати алкоголем тощо.

А в нас є мільйони успішних людей з вищою освітою, які виконують надзвичайно важливу для суспільства роботу, однак опинилися за межею бідності. І в цьому падінні на «дно» немає їхньої провини (в усьому світі вчительство належить до середнього класу). Винне суспільство: учительська «бідність» є не індивідуальною, а соціальною проблемою. Приказка «Чого бідний? Бо дурний» — не про вчителів, тому що в нашому випадку вони, швидше, мають «горе з розуму», їхня бідність не є наслідком власної неспроможності здобути пристойну освіту, знайти постійну роботу тощо. Це люди, які, як правило, добре навчались у школі, закінчили ВНЗ, добросовісно працюють. Вони заробляють більш ніж достатньо для того, щоб мати рівень життя, гідний їхньої соціально значущої місії. Проблема в тому, що «хтось» їх безцеремонне обкрадає. Хоча можна, звичайно, жартувати з приводу того, що «вчитель, як і сапер, помиляється тільки один раз, коли обирає професію», але цей жарт звучить як присуд до довічної бідності лише в нас.

 «Шукаю зарплату. Робота в мене вже є...» — це з гіркого вчительського гумору. 

Розмова в учительській:

— Ты представляешь, у меня квартиру взломали!

—  Что-то украли?!

— Да нет, оставили 100 долларов и записку «Так жить нельзя».

Мабуть, немає країни, де б учителі були задоволені своєю зарплатою. Та є різні ступені незадоволення своїм становищем:

а) є країни, де вчителі усвідомлюють, що вони чогось варті, але хочуть більшого;

б) є країни, де вчителі відчувають, що вони «ніхто», але все ще не втратили надію на кращу матеріальну оцінку своєї праці;

в) і є країни, де вони більше, ніж «ніхто», і з огляду на це вже не сподіваються на краще — багато з них боїться, щоб не було гірше. Хоча гірше бути не може — гірше вже є.

«Я можу собі дозволити не красти», — каже директор школи-інтернату на Львівщині, якій пощастило з чоловіком-бізнесменом.

«Якщо я житиму лише на директорську зарплату, я не тільки так одягатимусь, що діти сміятимуться, а і просто помру, бо в мене на ліки щомісяця йде більше тисячі», — зізнається директор школи з Кривого Рогу.

В умовах, якщо ти якось викручуєшся, ти знаходишся під пресом постійного страху, що завтра з тебе зроблять хабарника чи «наїде» податкова з приводу нелегального репетиторства. Страх є поганим супутником для щастя…

Майкл Еппл наголошує: «Слово «бідний» означає, що проблеми бідної людини є значною мірою наслідком її невдач». Якщо ми вживаємо щодо учительства слово «бідний», у цьому випадку «по суті, не передбачаються носії панування». «Сказати «пригноблений», а не «бідний», означає вдатися до сильнішого вислову, — продовжує Майкл Еппл, — який вказує, що є структури гноблення». Отже, слід називати речі своїми іменами: директори шкіл і вчителі в Україні є пригнобленою верствою населення, а в ролі «структури гноблення» виступає наша рідна Українська держава, яка, з одного боку, законодавчо декларує право вчителя на зарплату, не нижчу від середньої заробітної плати в промисловості, а з іншого — фактично встановлює платню, яка не забезпечує навіть прожиткового мінімуму.

До того ж, «держава» в особі правлячих кіл є не просто «структурою гноблення» в матеріальному плані — вона хоче тиснути як на директора школи, так і на вчителя і в інших сферах життя (підказувати, «як правильно голосувати», мобілізовувати на різноманітні добровільно-примусові неоплачувані роботи, наприклад, з благоустрою міста чи з організації різноманітних масових видовищ, рекомендувати передплачувати якусь газетку, зобов'язувати усупереч нормативним актам за власні гроші придбати санітарну книжку тощо.

Щоправда, багато вчителів і самі сприймають таке «державне рабство» як щось належне. «Ми — державні люди», «Нам держава довірила виховання дітей», — такі фрази досі зриваються з їхніх вуст. Багато хто мріє про надання вчителеві статусу «державного службовця», наївно вважаючи, що тільки це дасть зарплату та пенсію не меншу, ніж у чиновника.

Нашим педагогам бракує й усвідомлення, що права взагалі і право на достатній рівень життя зокрема можна тільки вибороти. 

І тим більше, немає й мови про цілеспрямовану роботу над формуванням громадської думки так, щоб кожен окремо й усі разом громадяни України були переконані: підвищення заробітної плати вчителям піде на користь нам усім. Лише поодинокі вчителі та директори шкіл відчувають себе активним чи пасивним учасником «руху опору» політиці наруги над освітою, даючи відсіч будь-яким спробам принизити їхню людську та професійну гідність.

Читаю про таку вкрай нетипову ситуацію на сторінці у Фейсбуці — репліку Ольги Мальчевської за 15 грудня 2013 року «Моя мама ВІДМОВИЛАСЬ»: 

«Така ж само киянка, з такою ж само вчительською зарплатою-пенсією, якій так само погрожували. Понад 20 років у школі, з яких половину — завуч престижної державної гімназії. Вона має, що втрачати, і охочих підсидіти. Вона не має чоловіка-олігарха чи дітей-скоробагатьків. Вона пам'ятає, як в 90-х ми тиждень ділили половинку чорного хліба — на трьох з сестрою, бо жили лише на її вчительську зарплату. 

Моя мама — з пролетарської родини, вихована на Пушкіні, Тургенєві і Маяковському (на яких і мене виховувала), — просто в очі сказала, що НЕ ПІДЕ. Ні за гроші, ні попри тиск. Розмови велися з усіма вчителями окремо — їх виводили в коридор тихцем, поодинці. У кожного власні страхи. 

Вона не змогла б дивитися учням в очі.

Моя Мама народилася в Росії. Мій тато навчався у Москві. Рік від мого народження ми жили в Новосибірську. Мама викладає російську мову і зарубіжну літературу. Українською.

Ввечері вона дізналася, що сусідній район ВІДМОВИВСЯ ВЕСЬ. Тобто ВСІ ВЧИТЕЛІ ВСІХ ШКІЛ ДНІПРОВСЬКОГО РАЙОНУ Києва ВІДМОВИЛИСЬ БРЕХАТИ НАВІТЬ ПОПРИ ТИСК І ПОГРОЗИ ЗВІЛЬНЕННЯ. 

Бо ВСІХ не звільнять. 

Хоча відмовлявся кожен окремо. Наодинці з начальством. Наодинці зі своєю совістю. 

Дякую Вам. Пишаюсь. Горда, що вчилась у вас! Дай вам Боже здоров'я, щоб так само вивчили ще й мого сина.

P.S. УСІХ НЕ ЗВІЛЬНЯТЬ».

А от заголовки російських новин, які дають можливість зробити власний висновок про щасливе вчителювання по-російськи: «Лига избирателей» составила черный список учителей», «Педагогическая трагедия» тощо.

«Лига избирателей» опубликовала на своем сайте «Памятку московским школьникам и их родителям» — таблицу с именами московских учителей и работников школ, в работе которых в составе избирательных комиссий 4 декабря и 4 марта наблюдатели зафиксировали нарушения, повлиявшие на результаты голосования. По словам координатора проекта «Черный список» Николая Бобринского, цель публикации — «расшатать пирамиду лжи снизу».

 «Необходимо привлечь внимание к проблеме, когда учителей на избирательных участках в массовом порядке принуждали участвовать в фальсификациях — это не снимает с них ответственности, но главная вина на тех, кто такие указания дает»,— отметил господин Бобринский. «Учителя — это люди, которым особенно важны репутация и доверие, а их вовлекают в ложь. Мы хотим дать возможность школьникам и их родителям задать знакомым учителям вопрос — может быть, они расскажут, как на них давили»,— сказал он. По его словам, нужно показать, что «такие вещи не забываются». «Эти вопросы должны решаться правоохранительными органами и судом, но они это часто саботируют»,— отметил координатор проекта.

Неделей ранее инициативная группа «Право выбора» опубликовала на сайте «Держи вора» аналогичную «Памятку первокласснику» — список учителей и работников школ Санкт-Петербурга, которые «оказались замешаны в выборных скандалах» 4 декабря и 4 марта.

Типовий коментар до таких матеріалів: Да, это трагедия. Педагоги давно уже «униженные и оскорблённые» — будут делать то, что прикажут, иначе — не выжить.

Ось цей тип соціального самопочуття — «униженные и оскорбленные» — культивують в учительському середовищі не тільки влада, а й ЗМІ. Якщо проаналізувати створений медіа-образ вчителя, навряд чи відчуєш позитивні емоції щодо власного статусу.

Не тільки економічне і політичне пригноблення унеможливлює щасливе вчителювання в Україні. Не може бути щасливою людина, яка змушена займатись сізіфовою працею.

Ось погляд на освітні реалії з позиції вчителя: «Метко подмечено, что дети мешают работать. Пишем кучу бумажек и, главное — зачем? Шла работать в школу с большим удовольствием, но сейчас я больше пишу, пишу…».

Вже втомився писати про школу як надлишково керовану організацію. Одним з проявів такої системи управління є інформаційна надлишковість. 

З власного досвіду директора гімназії знаю, що, як мінімум, 50% даних, які подає школа «нагору», належать до категорії інформаційно надлишкових. 

В теорії управління до інформаційно надлишкових відносять:

— дані, які не можуть бути використані для прийняття рішень; 

— дані, які не мають відношення до суті питання; 

— інформацію в об’ємі, який перевершує можливості її своєчасної обробки. 

Іноді доходить до анекдотів. Я вже описував випадок. про який розповів мені один директор сільської школи. Йому якось прийшла вказівка надати інформацію про кількість соловейків у їхньому селі (якась екологічна служба вирішила таким чином «вивчити ситуацію»). Запитую: «Ну і що — подав?». «Звичайно, — відповідає, — глянув на стелю, написав 20, потім подумав, що така цифра може здатися сумнівною — можуть подумати, що я не ходив і не рахував — тож виправив на 26».

 Як результат такої практики збору інформації, у більшості випадків наша освітня статистика може використовуватись хіба що як «детектор брехні», бути, за висловом одного відомого освітянина, показником того, в кого вистачило совісті «більше збрехати».

Подивіться на книгу вхідної та вихідної кореспонденції будь-якої української школи і ви переконаєтесь, наскільки гостро стоїть проблема інформаційної надлишковості. Проаналізуйте роботу будь-якої освітянської контори і ви побачите, як безнадійно «тоне» вона в паперовому морі, не маючи ані сил, ані часу, ані сучасних технологій обробки інформації. Тож інформаційні лавини, «накривши» управління освіти, з подвоєною силою «поглинають» заклади освіти.

 Інформаційна надлишковість є одним з головних факторів породження сізіфової праці на ниві освіти. Ніщо так не принижує людину, як «марна праця», яка немає ніякого практичного сенсу (інформація заради інформації, «бамага» заради «бамаги»).

Сізіфова праця домінуватиме і у випадку, якщо ми нарешті не візьмемось за радикальне оновлення змісту освіти. Колись прочитав, що в Ізраїлі є рух на захист гусей, яких примусово напихують кормами та обмежують рухливість з тим, щоб у них виростала якомога більша печінка (вона йде на виготовлення фуагри). Дивуюсь, чому в нас немає такого руху проти примусового «закормлювання» наших дітей явно надлишковими знаннями «вчорашнього дня»!? Переконаний, що наша педагогічна спільнота може перейти від «спущених» зверху готових програм до розробки власних програм кожним вчителем для кожного учня.

Сізіфова праця добиватиме вчителів і у випадку, коли школи та і інститути післядипломної педагогічної освіти зосереджують свої зусилля на абсолютно другорядних речах. Уся енергія паровозу і надалі йтиме в свисток, якщо ми не здолаємо конкурсоманію в шкільній освіті.

Думка вчителя з цього приводу: «За всілякими конкурсами часто не вистачає часу на основну роботу школи — вчити й виховувати. Як не агітбригади, то ЮІР, «Котигорошко», туристи, пожежники... На всі ці «свистопляски» треба направити команди учнів. От і виходить, що уроків у 9-10 класі майже немає. Після уроків на репетицію не збереш: учні просто тікають, як щури з тонучого корабля. Та й учителі з мізерною зарплатою не дуже рвуться «витягувати» за рахунок свого вільного часу якусь «контору» з продукування конкурсів. От і репетируємо на уроках».

Не може бути щасливою і надмірно «табуйована» людина, яка «запрограмована» на нещастя, тож вчителеві вкрай необхідно навчитись жити без численних табу, навчитись мислити позитивно.

Згадую, як на І Всеукраїнському з'їзді працівників освіти тодішній мер Києва Олександр Омельченко зірвав бурю оплесків, коли почав співчувати сільському вчителеві, який не може там вести себе, як усі: «ні чарку випити, ні заматюкатись»…

Справді, в тому сільському соціумі справжній вчитель має бути «білою вороною». А «білій вороні» ніхто й не обіцяє щасливого життя… І навряд чи воно можливо у випадку, якщо за вкрай низького існуючого рівня професійної мобільності вчителів у сільській місцевості відбувається «консервація» вчителя на одному місці.

Табу — річ соціальна. Психологи радять: напишіть власні табу — все те, що ви собі забороняєте робити. Проаналізувавши їх, може, ви таки дозволите собі повалятися на травичці чи нарешті зважитесь стрибнути з парашутом.

Та чи не найглибшою є криза впевненості в собі…

Багатьом нашим колегам бракує позитивного мислення, тому вони запрограмовані на нещастя. Ще римський імператор Марк Аврелій відкрив просту істину: життя — це те, що ми про нього думаємо. Наші думки притягують в наше життя саме ті події, про які ми найчастіше думаємо. 

Список учительських негараздів може бути довгим і нудним. Відчути себе нещасним дуже просто. Та треба вчитись відчувати себе щасливим, кожного ранку запрограмовуючи себе на відмінний настрій.

Згадую чудовий виступ ізраїльського професора Айронвудського інституту Гьори Дромі, який мені пощастило почути в Єрусалимі завдяки програмі МАШАВ «Освітні системи: менеджмент і лідерство».

«Якщо ви вмієте робити в школі все, але не любите дітей, не вмієте посміхатися, захоплюватися життям (О Боже, який сьогодні хороший день і які чудові діти!) — будь ласка, знайдіть собі іншу роботу», — каже Гьора Дромі учителям.

На його думку, головне для педагога:

— навчитися відчувати красу життя;

— навчитися творити любов;

— навчитися посміхатись і мати «внутрішню усмішку».

«Чому я нещасливий у школі?» — це питання, без вирішення якого не можна працювати в школі, бо якщо я вчитель чи директор і я нещасливий у школі, то як я можу очікувати, що інші будуть щасливі поруч зі мною?!

«Якщо ви нещасливі в школі — будь ласка, пошукайте своє щастя в іншому місці», — закликає професор. 

Тільки так можна уникнути ситуації, коли учень, прийшовши зі школи додому, скаже: «Я ненавиджу цю школу, я не люблю цього вчителя».

Звісно, вкрай потрібно підвищувати рівень психологічної грамотності вчителя, вчити основам антистресового менеджменту керівників шкіл.

Мій колега Володимир Бєлий ставить питання: чому б нам самим не подбати про власне вчительське щастя, щоб працювалось із задоволенням? Справді, у нас завжди «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих». Тож нам таки доведеться і надалі «розкручувати вітряки» власними фізичними й душевними силами.

 2. Професійна реабілітація вчителя: шлях до щасливого вчителювання.

По суті, на всіх рівнях (від окремої школи і місцевого соціуму до загальнодержавного рівня) нам потрібно провести масштабну професійну реабілітацію вчителя. Саме з ініціювання цього процесу і можуть початись справжні освітні реформи в Україні.

Адже на заваді щасливому вчителюванню стоїть і, як би це м’якше сказати, невисокий рівень професійної підготовки самих вчителів. Звісно, можна бути задоволеним лише тією роботою, яку вмієш робити гідно. Професійно відстала людина навряд чи може на це сподіватись.

На жаль, таки має певне підґрунтя для своєї появи старий вчительський анекдот про «тупих дітей»: «Третій раз їм пояснюю — сам зрозумів, а вони все одно нічого не розуміють».

Щоб не ображати свої колег, розповім про «безграмотних вчителів» у Перу. Там введений з ініціативи уряду державний іспит для вчителів склало менше 1% шкільних педагогів.

Ідея введення єдиного іспиту для вчителів була спрямована на підвищення рівня викладання в школах країни. Та майже всі вчителі Перу не витримали перевірки на профпридатність. Перуанський досвід сертифікації вчителів взяла на озброєння і Грузія.

Звісно, Україна не Перу, але…

В Україні викладачі вузів давно вже б’ють на сполох з приводу зниження якості освіти у вітчизняних школах. Зокрема, декани механіко-математичного, радіофізичного та фізичного факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка стверджують, що низька якість шкільної освіти і відсутність державної підтримки призвели до руйнування системи фізико-математичної освіти в Україні. Як наслідок, такі факультети як фізичний, радіофізичний і механіко-математичний не можуть набрати планову кількість студентів на перший курс. 

Причину такої ситуації декани факультетів КНУ бачать у низькій якості викладання точних і природничих наук у школі. «Випускники школи погано знають математику, майже не знають фізики — вони бояться цих наук, вивчення яких дійсно вимагає і відповідних здібностей, і достатньо великих зусиль — і не хочуть пов'язувати з ними своє життя», — стверджують вони.

А тепер давайте уявімо, що в Україні кожні п’ять років, пройшовши курси професійного розвитку (а не просто отримавши «корочку» про підвищення кваліфікації), усі наші вчителі складатимуть іспити. Яка частина з них підтвердить свою профпридатність?

Якщо комусь на подобається міністр освіти, який на момент виходу статті керує МОН, підказую, як можна легко змістити його з посади. Потрібно лише підказати йому перуанську ідею про іспити для вчителів, додати до неї ще й «люстрацію» наших псевдокандидатів і квазідокторів наук і «пусть ярость благородная вскипает, как волна»… 

Такий рух підніметься, що шанси всидіти у своєму кріслі дорівнюватимуть нулю.

Переконаний, що простесенький екзамен для вчителів з їхнього предмету та з основ сучасної педагогіки з тріском провалять не менше половини працюючих «сіячів розумного, доброго, вічного». 

Якщо ж його провести для освітянських бюрократів, результат наближатиметься до перуанського показника.

Звісно, справжніх професіоналів в освіті не може не ображати ситуація, коли ними керують відверті бовдури.

Для наших «науковців» ударом нижче поясу, наприклад, може стати повторний кандидатський іспит з іноземної мови. Тільки проводити його потрібно буде по-справжньому, доручивши незалежній компанії — TOEFL® чи будь-якій іншій. Сам складав Pre-TOEFL і знаю їхні професійні та етичні стандарти. Тож переконаний, що після такого «сита» у нас залишиться не більше 10% «товарищей ученых, доцетов з кандидатами». Та за них нам не буде соромно, бо вони і англомовну літературу читатимуть, і на будь-яких міжнародних зібраннях не відчуватимуть себе людьми «без языка».

Іншими «смертельним ударом» стало б запровадження системи антиплагіат та незалежної оцінки наукової ваги тієї писанини, яку вони (чи їм) накалякали у псевдодисертаціях. Якщо ж у разі виявлення туфти в «безсмертних працях» доведеться діяти за європейським зразком (див. «Президент Угорщини Пал Шмітт подав у відставку через звинувачення в плагіаті», ) — у нас залишиться не більше 10% політиків…

Та такий простий спосіб радикального оновлення політичної еліти в Україні навряд чи хтось допустить. Як пише одна з моїх колег: «К сожалению, нет у нас пока потребности в светлых головах — нам медовые уста подавай»!

Будь-яка професія з часом викликає певні професійні деформації особистості. Професія вчителя є однією з найбільш вразливих, адже, як уже зазначалось, цьому сприяють і характер роботи (тип «людина — людина»), і її зміст, існуюча престижність професії, індивідуально-психологічні особливості особи тощо. Тож мова йде про необхідність профілактики можливих професійних деформацій (таких, як консерватизм, авторитарність, агресивність, соціальне лицемірство тощо) і про застосування ефективних технологій їхнього подолання.

Один з простих, але ефективних підходів до проведення професійної реабілітації вчителя сформулював Барак Обама: нам слід навчитися всіляко підтримувати хороших вчителів і припинити виправдовувати поганих.

Слід мати на увазі і те, що вкрай потрібне надходження енергії ззовні, перш за все — від місцевої громади, з тим, щоб динамізувати розвиток системи освіти взагалі і підсилити процеси професійної реабілітації кожного вчителя зокрема. Звісно, педагогічна культура суспільства не може не впливати на розвиток професійної культури педагога. Тому вкрай актуальним є і завдання проведення педагогізації громадськості, педагогізації вітчизняної політики, бізнесу…

Шляхи здійснення професійної реабілітації вчителя на рівні окремої школи та на рівні місцевої освітньої системи району чи міста є загальновідомими:

1. Діагностика професійних деформацій і розробка індивідуальних стратегій їхнього подолання, альтернативних сценаріїв професійного та особистісного зростання.

2. Профілактика професійної дезадаптації вчителя-початківця.

3. Створення системи професійного та особистісного розвитку вчителя впродовж усього життя, зокрема — і в частині підвищення рівня його соціально-психологічної компетентності (надання йому можливості оволодіти навичками саморозвитку емоційного інтелекту, самокорекції можливих професійних деформацій).

4. Прийняття ефективних програм просування вчителя на кшталт програми «Кар’єра вчителя» тощо.

 Американський вчений Ден Лорті називав професію вчителя професією «в упаковці для яєць». Цим порівнянням він підкреслював як ізольованість вчителя, так і високий рівень його особистої відповідальності за результати власної роботи.

Справді, переступивши поріг класу, вчитель лишається наодинці з численними проблемами і змушений вирішувати їх самотужки. Ден Лорті стверджує, що «професійна ізоляція вчителів обмежує доступ до нових ідей і кращих рішень, призводить до більшого насичення і накопичення стресу, не дає побачити успіх і насолодитись ним, робить можливим існування некомпетентності, завдає шкоди учням, колегам і самим вчителям. Ізоляція підтримує консерватизм та опір до інновацій...». Див.: Dan Clement Lortie,Schoolteacher: A Sociological Study, University of Chicago Press, 2002, — 308 p.

Отже, ще один ефективний спосіб професійної реабілітації вчителя — подолання його ізольованості, розгерметизація школи.

Як сприяють щасливому вчителюванню за кордоном? Наведу лише кілька найбільш показових прикладів.

Набираємо пошук в Google словосполучення «Happy teaching!». Отримуємо результатів: приблизно 270 000 000 (за 0,19 сек.). 270 мільйонів джерел інформації англійською мовою про щасливе вчителювання!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Отже, тема «щасливе вчителювання» знаходиться в центрі уваги науковців, політиків, представників ділових кіл і пересічних громадян.

Можна знайти сотні видань, на кшталт ось цього («Happy Teachers, Happy Students: The Power of Intention»  — «Щасливі вчителі, щасливі учні: енергія намірів»).

Є ціла індустрія на підтримку щасливого вчителювання. Наприклад, ви можете замовити теніски з написами на кшталт «Викладання математики робить мене щасливим» чи «Я не викладаю математику заради задоволення» на сайті

 Чи уявіть вчителя, який тримає в руках «щасливу кружку» з написом «Teaching Makes My Heart Happy» (Вчителювання робить моє серце щасливим). В «інструкції» до цієї чашки сказано: використовуйте цю кружку, щоб показати, як ви любите вчителювати… і любите каву чи чай.

Вихователь дитячого садочка приходить на роботу з сумкою, на якій написано: «Kindergarten is Cool!» (Дитсадок — це круто!). В руках у вчителя журнал (органайзер) «Щасливий сотий день у школі», який допоможе зробити незабутнім його сотий день у цьому класі (у американців є свято «100th Day»).

Діти та колеги можуть побачити вас ось в цій майці «Люблю вчителювати», яку вам подарував директор школи на якомусь шкільному святі.

Усе це ніби і дрібнички, але лише на перший погляд. Саме з таких дрібничок і складається щасливе вчителювання. А справді, щасливий вчитель — найкращий вчитель! (Happy teachers are better teachers!).

Саме такі дрібнички можуть посприяти тому, щоб шалька терезів соціального самопочуття того чи іншого вчителя все ж схилилась у бік позначки «щастя».

Справді, на одній шальці терезів лежать професійне вигорання, педагогічна апатія, професійна деформація особистості педагога, професійна ізоляція вчителів, професійний догматизм і навіть професійна агресія…

На іншій — педагогічний оптимізм, професійна незаспокоєність, уміння бачити результати своєї праці в життєвих смислах і досягненнях своїх учнів, здатність до подиву, готовність щиро захоплюватися досягненнями учнів, колег, батьків…

Що з них, зрештою, переважить? Дуже хочеться, щоб переважило друге. Надія вмирає останньою.

Хочеться вірити, що має перемогти професійна совість і професійна гідність. І тоді буде нам щастя…

Віктор Громовий,

незалежний консультант та експерт з освітньої політики

  Заслужений учитель України