Теоретично можна отримати загальну освіту якось інакше, ніж традиційно в стінах комунального чи приватного шкільного закладу, але все ж таки це має мати земну людську основу. Мова як про оточення, в якому навчається особа, так і про того, в кого вона навчається. Освітні форми, концептуально відмінні від шкільних та університетських, є зараз досить затребуваними в світі навчання дорослих. Існування навчальних майстерень, корпоративних університетів, профільних курсів тощо знаходить все більше поширення, бо надає перспективи отримання позитивних конкретних результатів з меншими від традиційних витратами часу та зусиль. Такі форми професійного цільового навчання є привабливими, бо вільні від ідеологічного та культурологічного супроводу. Нам таке видається дикістю, а за кордоном, навпаки, як дикість сприймається те, що молода людина замість тяги до культури в свій вільний час потребує її насильного втокмачення під час професійного навчання. 

Домашні завдання як точка відліку 

Під подібним альтернативним кутом зору все частіше поглядають і на шкільну освіту дітей. Одначе тут причини зовсім інші і все не так просто, як з дорослими. Думка про загальну освіту дитини поза межами шкільного колективу виростає з існування звичної практики шкільних домашніх завдань. Примітивний погляд на роль шкільного вчителя багатьох батьків полягає в тім, що досить дитині зрозуміти програмний матеріал — і все інше прикладеться саме за рахунок виконання домашніх завдань. Мовляв зараз сторінки вікіпедії та інших джерел пояснюють будь-що краще за багатьох вчителів, а тому можна й без вчителя сісти вдома за комп'ютер — й навчишся чому завгодно. Щодо «чого завгодного», то це точно, а от щодо дійсно важливого для майбутнього успішного життя, то далеко не факт. Крім того, домашня навчальна робота також буває дуже різною. Вірніше, має бути диференційованою відносно віку учнів не тільки за обсягом, а головне — за своєю внутрішньою сутністю. Шкода, але в нас у такому розрізі не тільки мало хто організовує діяльність своєї школи, а навіть думає про таке. 

Люди та інновації

Одна випускниця природничого факультету університету, що зараз входить у рейтингову п'ятірку кращих в Україні, ще за радянських часів після року роботу в сільській школі стала працювати в одній з кращих шкіл Херсона. Допомогло тодішнє телефонне право від її впливового в радянських органах влади родича. Втім, у міського колективу з її появою був шок від іншого: вже з першого року роботи в неї з'явилися призери міської та обласної олімпіад, чого там з цього предмету зроду не було. Йшли роки, школа стала гімназією, в місті з'явились нові заклади — ліцеї та колегіуми. Праця вчительки набула стабільно високого авторитету, її стали переманювати на роботу то до місцевого університету, то до інституту підвищення кваліфікації, але вона відмовлялась: у рідній гімназії, яку опікав потужний суднобудівний завод, було добре і ні про які інші варіанти роботи думати не хотілося. 

Втім, якась цікавість до існування такого собі фізико-технічного ліцею в неї з'явилася після візиту мами одного її гарного учня-олімпіадника з 8-го класу, яка повідомила, що наступного року її Дмитро переходить до ліцею. На дивування: «Як? Чому? Все ж так добре тут, поруч з домівкою, а до ліцею треба їхати через все місто?» — отримує ще дивніше пояснення: «А там щосуботи дають домашні контрольні роботи». При цьому на питання: «Що ж це за контрольна робота, якщо вона домашня?», котре як би й не вимагало якоїсь відповіді, мама із захватом стала розповідати про переваги як цієї, так і інших форм роботи, що практикують в новому ліцеї. Шкода було втрачати гарного учня, але що поробиш. Через два роки вже інший учень з цієї гімназії, який потім як ліцеїст ФТЛ стане золотим призером світової олімпіади з фізики, одного разу почув у кабінеті завуча, що ліцей веде пошук нового вчителя з природничої галузі, та й підказав кандидатуру — оцю вчительку. 11-й клас ліцею ці хлопці закінчували вже з нею. Тож краще відчувають дійсно доречні інновації не педагоги у своїй масі, а батьки та учні.   

Завдання додому і ДОМАШНІ завдання

Практика домашніх завдань для учнів початкової та основної школи в тому вигляді, як ми звикли, є абсолютно виправданою. Вона дозволяє дітям зримо побачити, що не лише школою вичерпується процес набуття певної освітньої підготовки. Дитині важливо звикнути системно виконувати ті завдання, що дає вчитель. Поступово так налагоджений процес починає підштовхувати дитину до бажання прочитати щось цікаве їй особисто. От тільки, на прикрість, ця висхідна освітня лінія любові до читання та розв'язування вправ і задач у якийсь момент втрачається у більшості школярів. Чому так стається? 

Головна причина цього полягає в ігноруванні вікових особливостей учнів початкової, основної та старшої школи. Якщо універсальна за своєї сутністю школа однаковим навчальним режимом охоплює той самий колектив учнів з 1-го по 11-й випускний клас, то уникнути нівелювання вікових особливостей школярів є природно не можливим. 

— Чому в контексті заявленої теми виділяється питання домашніх завдань через призму вікових особливостей школярів? 

Тому що від згадки про нашу «священну» практику домашніх завдань до думки про домашнє навчання як взагалі альтернативне — один крок. 

— Звідки виникає бажання організувати навчання старшокласників без традиційних для початкової та основної школи щоденних домашніх завдань? 

З'являється воно у відповідь на життєво-вікові особливості як школярів, так і самого закладу ІІІ-го ступеня шкільної освіти. Старшокласникам треба практично готувати себе до нового студентського чи курсантського статусу, коли дорослі перестануть їх опікувати, розписуючи по крокам їхню самопідготовку. У кожного із старшокласників власні прогалини та потреби при тому, що програмна мета діяльності — одна на всіх. Що ж до старшої школи як такої, наприклад, ліцею тощо, то такий заклад — це вже не школа, але ще не університет чи інший заклад суто професійної освіти. Тому мова не про відсутність домашніх завдань взагалі, а про принципову відмову від щоденних ФРАГМЕНТНО-ПОРЦІЙНИХ завдань. Саме з цього починається зовсім інша філософія уроків у старшій школі, за якої вчителі перестають користуватись схемою «перевірка домашнього завдання — пояснення нового — закріплення вивченого». Натомість, у по-справжньому сучасній старшій школі педколектив вміє системно задіяти більш ефективні форми навчальної роботи, в тому числі — і неурочного формату. Втім, є дійсно нові формати організації діяльності, а є лише їхня подоба. Особливо легко впасти в оману під впливом поширеності ІОТ-засобів навчання. Висловлювання успішних практиків та авторитетних експертів щодо неспроможності новітніх мультимедійних ресурсів принципово підвищити рівень освіченості випускників школи (цікаві уроки не є запорукою міцних освітніх надбань) є правильними. Але неправильним є твердження, що неможливо вести навчальну діяльність за рамками традиційної урочної системи. Приклад фізико-технічного ліцею м. Херсона є тому підтвердженням. Мова йде про циклічно сплановані окремі консультативні ДНІ, занурення в предмет та сплановані на весь навчальний рік ПОТОЧНІ консультації як елемент неперервної освіти. 

В ліцеї вже 25 років поспіль діє практика, за якої щомісяця колектив учнів та вчителів має сегменти неурочної навчальної діяльності як системного доповнення до роботи по застосуванню програмних напрацювань в ході звичайних занять у класах. Про них можна отримати певну уяву з наступної таблиці:

При цьому треба врахувати наступні її елементи:

— парність тижня є наслідком розкладу уроків, що проводяться виключно навчальними парами без перерви між уроками;

— мовна практика охоплює ту групу дітей, котра щорічно виїздить на екскурсію до Франції в рамках міжліцейського міжнародного обміну. Останній є результатом особистих дружніх зв'язків з французькими педагогами, що зародилися під час контрактної роботи керівництва ліцею у франкомовних країнах Африки;

Інформатика	Математика
	Інформатика

— «зсув» предмету у таблиці праворуч до низу відображає те, що «вершиною» предметного «занурення» є фіксована СУБОТА, якої відбуваються відповідні консультативні заняття в неурочній формі;

— відразу за цим наступного тижня проводиться урок-аналіз методів виконання цього завдання, а вже на наступній парі тижня сама аудиторна тематична атестація. На останній надважливим є виключити щонайменші можливості учня вдатися до списування. Саме така тактика й гарантує, що всі учні добровільно приходять на суботні консультації та займають на них активну навчально-життєву позицію. 

Неурочний формат навчальної роботи є інструментом реалізації принципу глибокого занурення в предмет на базі вже опрацьованого за місяць матеріалу. Технологічним до того ключем стають СУБОТНІ занурення в тематичні консультації до спеціального комплексного домашнього завдання. 

Фактор суботніх консультацій

Важливо в  суботніх консультативних заняттях, котрі є обов'язковими для вчителя та, за бажанням, для учня, побачити ресурс ефективного формування мотивації до навчання СВОБОДОЮ! Досвід вказує на величезний потенціал такої організації справи. Досить поспілкуватись з батьками дітей, котрі вісім років навчались в традиційній пострадянській школі, а після занурення в нові для них ліцейські консультативні форми співпраці з учителями вже за півроку-рік на порядки виростають у своїй навчальній компетентності. Непрямим підтвердженням цього є той факт, що директори та завучі шкіл міста, завідувачі кафедр херсонських університетів намагаються навчати власних дітей у «чужому» фізико-технічному ліцеї, а не у власних школах чи ліцеях при рідних університетах. 

Ці консультативні навчальні заняття мають надзвичайно потужний технологічний потенціал у контексті формування рівня освіченості випускників, бо системно завантажують учнів практично значимою навчальною роботою. Адже кожен в тій чи іншій мірі бажає бути реально успішним. Консультативні «занурення в предмет» проводяться для предметів профільного циклу та української мови. В певну календарну суботу на консультацію приходять вчителі тільки одного предмета, щоб все інше не руйнувало високий ступінь концентрації уваги учня. Мета консультації полягає в тому, щоб допомогти учням виконати солідне домашнє атестаційне завдання, текст якого вони отримують у п'ятницю після занять, а виконану роботу здають на перевірку у понеділок — до занять, або ж у цю суботу. Наступної суботи — консультація з іншого профільного предмету (згідно спеціального розкладу, що фіксує річний план роботи). У підсумку, «занурення» в кожну дисципліну відбувається один раз на місяць. В деталях про це можна почитати на: HTTP://WWW.TRIZWAY.COM/ART/PEDTEHNIKA/188.HTML.

Фактор поточних консультацій

Цей вид консультацій є також поєднанням обов'язковості для вчителя та бажання для учнів. Вони проводяться за окремим розкладом: до або після занять. Свою годину консультацій вчитель відпрацьовує, хай прийде навіть лише один учень. Крім того, вчителю зручно на таких годинах поєднувати консультативну роботу з надолуженням окремими учнями пропущених тематичних атестацій. Ці два процеси комфортно співіснують, бо консультація — це не фронтальна чи групова робота над теорією як такою, а КОНСУЛЬТАЦІЯ!!! 

Змістовним полем діяльності на таких консультаціях є тематичні добірки вправ («підготовки» до атестацій). Поточні консультації стають органічним елементом у тій навчальній системі, де на практичні заняття з профільних, тобто головних, дисциплін відводиться вдвічі більше годин, ніж на лекції. За такого можна легко обійтись без поточних фрагментарних домашніх завдань, бо навики застосування вивченого значно краще формуються у класі під керівництвом вчителя. Та головне в тім, що організаційно-технологічний акцент на продуктивні форми навчальної підготовки по застосуванню знань потужно формує любов та культуру до того, що по простому зветься «любов до розв'язування задач». Це той місток, що й формує продуктивно-активні національні риси характеру. Важливо усвідомлювати, що за радянських часів таке дозволялось лише на рівні фізматшкіл, бо вимагало ВПК. Тогочасна філософія патерналізму від панівної комуністичної ідеології не могла допустити, щоб громадяни масово ставали суспільно активними. Втім, таке вже у минулому — нам робити своє, відповідне викликам нового ХХІ століття та новим сподіванням на кращу історичну долю України. 

 Звісно, у багатьох виникне питання: «А як бути з непрофільними загальноосвітніми предметами, що в принципі не можуть мати багато годин?».

— Дуже просто. Частину навчальних пар виділити на опрацювання теоретичного матеріалу, а частину — на практичні форми застосування попередньо вивченого. Головне, щоб вся пара (здвоєні уроки) цілком була задіяна на КОМПЛЕКСНЕ формування навиків продуктивного застосування знань, тобто технологічно була націлена на розвиток компетенцій учнів, а не витрачалась на примітивну для старшого віку модель «перевірки» чи «закріплення» фрагментарної мозаїки знань як таких. 

Фактор протидії хаосу та безвідповідальності 

Свобода від оцінювально-перевіряльного «пресу» під час місячної роботи з матеріалом не стає «свободою від навчання», ЯКЩО на аудиторних атестаціях надпотужно виключається будь-яка надія на списування. Наприклад, на профільних предметах учні виконують один-єдиний варіант, але кожен сидить за окремим столом, бо клас ділиться на дві групи. Саме для такої навчально-технологічної потреби за кордоном так поширені одномістні учнівські столи. Їх легко поєднати в пари і так само легко розвести на потрібну відстань. 

В наших пострадянських умовах на атестаціях із загальноосвітніх дисциплін не проблема зробити легкі картонні перетинки (наприклад, як настільні календарі з неширокою основою), щоб проблему списування зняти з черги денної. 

До речі, чи й надалі ми залишимо так, що бізнесові навколоосвітні структури за підтримки освітніх функціонерів змушуватимуть базовий шкільний рівень, котрому й так бракує грошей, проводити державні підсумкові атестації за «спеціальними» збірниками, котрі саме для здороження витрат містять від 60 до 100 варіантів. Видається таке як піклування про об'єктивність атестації, котрої в принципі неможливо досягти, бо ці завдання наперед усім відомі. 

Повернемося до страхів щодо хаосу та безвідповідальності від свободи. «Небезпеки» такої свободи перетворюються на позитивні здобутки технологічно. Завдяки впровадженню модульних тематичних консультацій в суботу, коли не має урочних занять за розкладом, учні у вільному режимі залучені до роботи над солідним за обсягом та складністю програмним матеріалом. Причому ці консультації вчитель проводить не менш ніж протягом 4-х годин. Його головна задача — замінити фронтальні пояснення індивідуальним консультуванням. Якщо скотитись до фронтальних пояснень, то замість дійсно консультацій отримаємо профанацію як самої консультації, так і стандартного уроку. Треба ж, щоб хоч колись в учня були години дійсно індивідуальної роботи не з репетитором, а зі своїм вчителем. 

Впровадження: комплексно чи поетапно?

Шкода, але ми донині орієнтуємося більше на «мати знання», ніж вчитися бачити світ крізь усім відомі та вже так доступні знання. У тому числі й щодо педагогіки: десятиліттями вивчаємо на засіданнях педагогічних рад формальну інформацію про інноваційну освіту, сподіваючись, що вчитель від того запрацює інноваційно. Задумаймося: один вчитель прочитав колективу статтю про інновації — і у старих формах шкільної діяльності, головним задумом якої було якраз утримання всіх і вся в єдиноподібних обмежених рамках, закипіла робота по-новому?! 

Так само є наївним очікувати від поодиноких творчих імпульсів з боку громадського освітньо-експертного середовища оновлення в роботі функціонерів МОН, котрим того зовсім не хочеться. Принцип «А Васька слушает, да ест» як закон всесвітнього тяжіння — словами на нього не вплинеш. Справжні інновації загальнодержавного рівня починаються з Міністра, котрий хоче саме ЇХ, а не своєї посади. Все інше прикладеться, бо не буває діячів такого рівня, котрим би бракувало розуму як такого. 

Аналогічно й на рівні школи. Її реальне осучаснення починається від конкретних кроків директора та завуча по заміні старих форм діяльності на нові. Пробним «лакмусовим папірцем» має бути здатність колективу виключити практику навчання, котра супроводжується списуванням. Якщо цього не зробити, то з полону технологій демагогії не вивільнитися. 

Саме таке бачення спонукало автора подати елементи описаної технології «занурення» через ФАКТОРИ, а не у звичній для лінійного мислення формі поетапних заходів чи дій. Доля успіху якраз у тім, що ВСЕ запроваджується відразу — з 1-го вересня. При цьому нас зовсім не повинно кидати у «холодний піт» від оцього «все відразу», бо момент актуалізації кожного з факторів має в часі свою календарну містину. 

У корені внутрішньо-сутнісної альтернативності усталеній шкільній практиці є те, що першою ознакою справжнього профільного закладу для старшокласників є його здатність різко підняти мотивацію до навчання без таких засобів, характерних початковій та основній школі, як «дрібнодісперсні» домашні завдання.

Якщо ж примітивну практику опікування дітей тотальним чином зберігати в організації діяльності і старшої школи, то вона стає отим «болотом», з якого виростають вже більш дорослі проблеми у ВНЗ, закладах ПТО та на робочих місцях. Майбутню відповідальну самостійність випускників школи не зробити лише одними закликами, водночас полишаючи їх веденими циркулярами та вказівками на «завтра». 

Будь-яка задекларована мета досягається виключно у полі практичної діяльності з адекватною цілям формою її організації. Не дарма: «У свій час видатний український громадсько-політичний діяч В'ячеслав Липинський зазначив, що первородним гріхом українців є ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни» — Анатолій Якименко —

Особа і альтернативна освіта 

Відома думка, що демократія — досить погана форма правління суспільством, але кращої ще не виникло, легко знаходить адекватне продовження для альтернативи шкільній системі освіти. Звісно, є окремі діти, для яких навіть найкраща школа може слабко відповідати їхньому особистісному рівню розвитку та потенційним інтелектуальним задаткам. Втім, проблему реалізації природного права кожного на освіту суспільство формально закриває побудовою та опікуванням мережі шкільних закладів, доступ до яких є відкритим кожному. Зрозуміло, суспільство по-різному може це робити. Щось краще, щось гірше. Не менш зрозумілими будуть намагання не лише батьків чи окремої свідомої дитини, а й влади подбати також і про додаткові нестандартні шляхи отримання освіти (альтернативна шкільна освіта). 

Тільки тут потрібно відрізняти дві принципово різні причини пошуку альтернативних форм освіти школярів та чесно їх визнати.

У першому випадку державна шкільна мережа є по-справжньому гарно організованою і дійсно по-сучасному реалізує увесь спектр освітніх потреб суспільства, але не в змозі створити адекватні освітні умови для певної групи дітей з випереджальними особистісними характеристиками. Відтак потрібно доповнити існуючі стандартні форми отримання шкільної освіти нестандартними. Тут не йде мова про інклюзивну освіту чи іншу, подібну до неї. Мова йде про випадки довкола тих дітей, котрі здатні до значно більшого темпу, чи більшої широти/глибини пропрацювання відомого освітнього контенту, чи навіть до творення нових знань. 

У другому — державна система настільки слабко готує школярів та настільки консервативна у своїй відсталості, що батьки чи окремі свідомі діти шукають альтернативу школі як такій. Звісно, мова не йде про той депресивний контингент, який прагне ухилитися від навчання взагалі. 

Які у цих випадках можуть бути первісні орієнтири для гармонійного, правильного з точки зору прав та обов'язків особистості рішення? 

Вони вбачаються в існуючому закордонному та національному досвіді як на рівні окремих локальних ініціатив, так і загальнодержавних прикладів життєвої практики та історично перспективних проектів. 

Звісно, дуже впливає фактор вкрай низького середнього рівня шкільної освіти країни на тлі відверто зневажливого ставленні до її матеріального, навчально-культурного забезпечення з боку влади. Від безнадії погляди громади все більше спрямовуються на пошук замінника чи дублера школи. 

Найпростіша версія — це надії на приватну школу. Але життя показує, що приватна форма шкільної освіти далеко не є гарантом її високої якості. У нашому випадку особливо, бо країна ще й не бралася за усунення факторів природної обмеженості стандартної шкільної мережі. Наша проблема в тому, що в нас МЕРЕЖІ шкільних закладів як такої взагалі з царських часів як не стало, так не має і донині. В нас не має по-справжньому РІЗНИХ шкіл, а саме завдяки цьому можна було б реально враховувати, що й діти дуже різні, і чим старшими вони стають, тим це стає більш визначальним щодо оптимальних форм освіти різних молодих людей. Природа раз і назавжди подбала, щоб люди були різні. Такою має бути й їхня, тобто людська, організація шкільної освіти.   

ІКТ

Крім того, існує ще й технологічна складова ініціатив до впровадження альтернативних форм освіти. 

Прихід у суспільство доступних електронних засобів здійснення інформаційно-комунікаційної взаємодії створив відчуття, що вчитель, тобто школа, не так вже й потрібні в прямому фізичному вигляді. 

Надії на стимулювання навчального інтересу учнів засобами ІКТ виглядають гарною, але оманливою перспективою. Без системних мотивів до освіти з боку зовнішнього щодо школи дорослого суспільства такі та подібні їм «засоби» дуже швидко «здуються». А все тому, що справжня освітня діяльність не є спектаклем, шоу чи дозвіллям, котрі можуть триматись на емоційних складових, хоча для вправного педагога останнє є «альфою та омегою» у повсякденній роботі з дітьми. Просто цього замало, бо вчитись по-справжньому означає трудитись у поті чола. Зверніть увагу, як починають червоніти спочатку вуха, а потім і щоки в учня, який намагається самотужки правильно розв'язати задачу, що не піддається, а поспішну допомогу з боку вчителя не хоче приймати. Не можна стати по-справжньому освіченим без того, щоб багато читати та без бажання розв’язувати задачі і виконувати вправи, різні творчі розробки, як-то кажуть, «день і ніч». При цьому не треба плутати все перераховане з простим копіюванням готових зразків виконання цих навчально-розвивальних завдань чи анотацій до робіт творців. До речі, звернімо увагу на порядок організації нашої ДПА за наперед друкованими варіантами та друкованими до них шпаргалками з відповідями. Перше, що має зробити по-справжньому пронародне міністерство освіти, так це відмовитись від такої псевдоДПА. 

Учні, які звикли до того, що їх «стимулюють засобами ІТ» палець об палець не хочуть вдарити, щоб замість того, щоб грати у комп'ютерні ігри, створити бодай простеньку, але власну комп'ютерну ігрову програму, приміром, з м'ячем. Бо ж це ж треба «догадатись», що потрібно динамічно задіяти елементарні знання щодо координат найпростішої площинної системи Х та У. 

На нашу біду, в нас надто багато таких освітніх управлінців чи «законодавців», котрі далі зовні привабливих, але надто поверхневих шарів освітньої справи не здатні ні бачити, ні розуміти сутності шкільної освіти, а особливо — залежність якості шкільної освіти від того, яке місце відводить освіченій людині доросле суспільство в реальному житті. 

Наша неспроможність по-справжньому вдуматись у тезу «школи мають бути різними» виростає ще й з того, що в нас добропорядні люди весь час втягуються в «обслуговування чужих пороків» — починаючи з лінивого 16-ти річного «дитяти» і закінчуючи непорядним президентом. Замість того, щоб обмежитись формуванням рівних та добрих умов для всіх і кожного, видаємо так, що саме вчителі чи суспільні громадські авторитети мають виправити душу і долю недоука чи циніка при владі. Давайте не будемо закривати очі на те, що світ для таких випадків передбачає іншу «формулу»: забагато честі для ледаря чи негідника, щоб замість нього хтось інший про нього дбав. 

Звісно, що початок всьому лежить у шкільному світі: альтернативою зовнішньої опіки/шефства над невстигаючими є фінансовані державою години додаткової навчально-допоміжної роботи в той час, коли всі школярі вільні від занять. Така організація дає можливість учням додати у своїй підготовці зі своєї власної потреби та за власного усвідомлення необхідності у тому. Або зайняти себе культурним, спортивним чи іншим напрямком саморозвитку. Це для того, щоб дитина дійсно мала індивідуальну програму розвитку СВОГО власного «Я», бо насильне «роблення» школяра хорошим під зовнішнім примусом дорослих лише готує його в майбутньому злою та агресивною істотою (читаймо Януша Корчака). Не у цім місія як школи в цілому, так і кожного окремого педагога чи батьків дитини. 

 Бєлий Володимир — спеціально для порталу «Освітня політика»