У своєму аналізі я врахував критичний висновок на цей законопроект Головного науково-експертного управління ВРУ, наданий 29.03.2013 р. Визнаючи низку висловлених там критичних зауважень слушними, я пропоную зміни та доповнення до тексту проекту, які не повторюють текст зазначеного висновку.

Серед найбільш позитивних рис проекту хочу відзначити:

1) більшу інтеграцію національної системи вищої освіти у європейський освітній простір (за низкою напрямів); 

2) надання більшої автономії вищим навчальним закладам (за низкою напрямів);

3) загальне впорядкування стосунків між засновником, керівником та колективом вищого навчального закладу незалежно від форми власності закладу;

4) надання широких повноважень органам студентського самоврядування;

5) низку позитивних змін щодо організації процесів ліцензування та акредитації освітньої діяльності (порівняно з наявною практикою);

6) визнання за вищими навчальними закладами статусу неприбуткової установи незалежно від форми власності.

Разом з тим, в проекті є кілька норм, які можна і треба скоригувати шляхом внесення до тексту адресних локальних змін.

1. Статуси «національного» та «дослідницького» вищого навчального закладу.

КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

На тлі загального спрямування проекту до демократизації національної системи вищої освіти та її наближення до європейського освітнього простору, законодавче закріплення за деякими вітчизняними вищими навчальними закладами привілейованого статусу (стаття 29, пункт 3; стаття 30, пункт 5; стаття 73, пункт 2 тощо) виглядає рудиментом адміністративно-бюрократичного минулого.

Закріплення проектом додаткових прав автономії окремих в.н.з. відповідно до їхнього статусу прямо суперечить пункту 2 статті 32 цього ж проекту, де цілком слушно вказано: «Вищі навчальні заклади мають рівні права, що складають зміст їх автономії та самоврядування». З цим ніяк не узгоджується, наприклад, особливе право «національного» в.н.з. «здійснювати перерозподіл державного замовлення та ліцензованого обсягу прийому між спеціальностями» та «здійснювати підготовку фахівців з вищою освітою за власними експериментальними освітніми програмами та навчальними планами», або особливе право «дослідницького університету» «самостійно затверджувати річний тематичний план» наукових досліджень» та «приймати остаточне рішення щодо присудження наукових ступенів і присвоєння учених звань з видачею відповідного документа державного зразка».

Крім того, законодавче гарантування окремим вищим навчальним закладам пріоритетного права на бюджетне фінансування освітньої та наукової діяльності на тривалий період у майбутньому (від моменту присвоєння певного статусу) підпадає під загальне визначення «недобросовісної конкуренції», яке міститься у статті 1 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (хоча й в іншій формі, ніж ті, про які йдеться у статтях 4-19 цього Закону). Інші вищі навчальні заклади, які не мають статусу «дослідницького» чи «національного», відповідно, ставляться законодавцем у «несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами», що прямо заборонено статтею 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Механізм надання відповідних статусів на обмежений термін (7 років) з можливістю позбавлення в.н.з. цього статусу у майбутньому (стаття 29, пункт 2; стаття 30, пункти 2,3) не видається працездатним з урахуванням тези проекту про відображення відповідного статусу у назві навчального закладу (стаття 29, пункт 3, підпункт 7; стаття 30, пункт 5, підпункт 1). Навряд чи можна уявити собі ситуацію, що з назви якогось поважного університету, незалежно від конкретних результатів його діяльності (і загалом, і порівняно з іншими закладами) раптом зникає введене туди раніше слово «дослідницький» чи «національний». Відтак, пропозиція закріплювати ці статуси у назві відповідного в.н.з. фактично надає цим закладам пріоритетний статус безстроково.

Разом з тим, слід враховувати, що обидва зазначені статуси вже фактично наявні в національній системі вищої освіти, причому один з них («національний») вже фігурує у назві значної кількості в.н.з. (на щастя, зі статусом «дослідницький» цього поки не сталося). Отже, про повне скасування цих статусів йтися не може.

Практичний вихід можна знайти у тому, щоб переосмислити вказані статуси відповідним чином:

- статус «національного» закладу є почесним і відображається у назві закладу;

- статус «дослідницького» є класифікаційним (за прикладом Carnegie Classification of Institutions of Higher Education, як вона діє в системі вищої освіти США), і не відображається у назві закладу;

- обидва статуси не тягнуть за собою жодних привілеїв чи заздалегідь (за статусом) гарантованих переваг в плані автономії, претендування на бюджетне фінансування наукової чи освітньої діяльності, тощо.

ПРОПОЗИЦІЯ

1. Викласти статтю 29 проекту у такій редакції:

Стаття 29. Національний вищий навчальний заклад

1. Університету, академії, інституту незалежно від форми власності Президентом України може бути надано почесний статус національного.

2. Надання вищому навчальному закладу почесного статусу національного здійснюється за пропозицією Національного агентства з якості вищої освіти, яка подається в порядку та за критеріями, встановленими Кабінетом Міністрів України.

3. Почесний статус національного відображає особливі заслуги вищого навчального закладу у розвитку національної системи вищої освіти.

4. Статус національного вищого навчального закладу відображається в офіційній назві навчального закладу.

5. Надання вищому навчальному закладу статусу національного не обумовлює особливих прав його автономії та пріоритетного права на отримання державного фінансування.

2. Викласти статтю 30 проекту у такій редакції:

Стаття 30. Дослідницький університет

1. За університетами незалежно від форми власності може бути визнано статус дослідницького вищого навчального закладу.

2. Визнання за університетом статусу дослідницького здійснюється Національним агентством з якості вищої освіти відповідно до розроблених Національним агентством з якості вищої освіти критеріїв, за підсумками порівняльної аналізу наукової діяльності університетів за останні два календарних роки. Університети, що відповідають зазначеним критеріям, вносяться в офіційний перелік дослідницьких університетів України, який формується і щорічно оновлюється Національним агентством з якості вищої освіти.

3. Статус дослідницького університету є покажчиком провідної ролі цього університету як дослідницького центру в національній системі вищої освіти.

4. Статус дослідницького університету не відображається в офіційній назві навчального закладу.

5. Визнання за університетом статусу дослідницького не обумовлює особливих прав його автономії та пріоритетного права на отримання державного фінансування.

3. Внести такі зміни в інші статті законопроекту:

- стаття 25, пункт 5 – вилучити слова «(для вищих навчальних закладів, які мають статус національних – сім років)»;

- стаття 35, пункт 2 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – на сім років)»;

- стаття 36, пункт 1 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – строком на сім років)»;

- стаття 43, пункт 2, абзац 8 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – на сім років)»;

- стаття 43, пункт 1, абзац 2 – вилучити слова «(для вищого навчального закладу, що має статус національного – строком на сім років)»;

- стаття 57, пункт 5 – вилучити слова «(за винятком вищих навчальних закладів, що мають статус національного або  дослідницького)»;

- стаття 72 – пункт 2 вилучити.

4. В розділі XV «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ»:

- пункт 2 викласти у такій редакції:

Визнати такими, що втратили чинність, Закон України “Про вищу освіту” (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., № 20, ст. 134 з наступними змінами) і Постанову Кабінету Міністрів України від 17 лютого 2010 р. N 163 «Про затвердження Положення про дослідницький університет»;

- підпункт 7 пункту 3 викласти у такій редакції:

вищі навчальні заклади, яким надано статус національного або дослідницького, після набрання чинності цим Законом зберігають відповідний статус з урахуванням особливостей цього статусу, визначених цим Законом;

- підпункти 4 і 5 пункту 7 вилучити.

2. Право колишнього керівника на призначення радником наступного керівника вищого навчального закладу (коштом закладу чи на громадських засадах).

КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Таке право закріплене пунктом 8 статті 34 проекту. Проте, в умовах реальної фінансово-господарської автономії вищих навчальних закладів, всі такі питання можуть вирішуватися безпосередньо на рівні вищого навчального закладу і не потребують законодавчого регулювання. До того ж, зазначений пункт не містить жодних норм, обов’язкових для виконання, а просто вказує на відповідну можливість.

ПРОПОЗИЦІЯ

Пункт 8 статті 34 проекту вилучити.

3. Процедура внесення кандидатур на посаду керівника вищого навчального закладу.

КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Ця процедура виписана у пункті 2 статті 43 проекту. Загалом запропонований у проекті порядок обрання керівника вищого навчального закладу слід визнати чітким та демократичним. Проте недостатньо чітко врегульованим є момент внесення засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) кандидатур на розгляд вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу. В проекті сказано, що «засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) приймає (приймають) пропозиції щодо претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу і протягом десяти днів вносить (вносять) кандидатури претендентів, які відповідають вимогам цього Закону, до вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу для голосування»; проте в проекті не виписано чітко, чи зобов’язаний засновник внести на розгляд всі подані на конкурс кандидатури, які відповідають вимогам цього Закону. Це потенційно створює умови для маніпуляцій, коли на конкурс подано (наприклад) десять кандидатур, які всі відповідають прописаним у законі вимогам, а засновник вносить на розгляд вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу лише дві з них.

ПРОПОЗИЦІЯ

Викласти абзац 2 пункту 2 статті 43 у такій редакції:

Засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) приймає (приймають) пропозиції щодо претендентів на посаду керівника вищого навчального закладу і протягом десяти днів вносить (вносять) всі подані кандидатури претендентів, які відповідають вимогам цього Закону, до вищого колегіального органу громадського самоврядування вищого навчального закладу для голосування.

4. Мова викладання

КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

В статті 49 проекту слушно вказано, що мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова. Проте окремі і загалом припустимі випадки викладання окремих дисциплін іншими мовами прописані недостатньо чітко. Зокрема, в пункті 2 статті 49 йдеться про право вищого навчального закладу «прийняти рішення про викладання однієї чи кількох дисциплін іноземними мовами, забезпечивши при цьому знання здобувачами вищої освіти відповідної дисципліни державною мовою». Але, крім іноземних мов, викладання окремих дисциплін може також вестися однією з мов національних меншин (наприклад, кримсько-татарською), незалежно від того, чи має ця мова також статус іноземної, тобто офіційної мови іншої держави (угорська, румунська або російська).

ПРОПОЗИЦІЯ

Викласти перший абзац пункту 2 статті 49 у такій редакції:

З метою створення умов для міжнародної академічної мобільності вищий навчальний заклад має право прийняти рішення про викладання однієї чи кількох дисциплін іноземними мовами чи мовами національних меншин, забезпечивши при цьому знання здобувачами вищої освіти відповідної дисципліни державною мовою.

5. Гарантії оплати праці науково-педагогічних, наукових, педагогічних та інших працівників вищих навчальних закладів

КРИТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Пункт 2 статті 60 проекту встановлює рівень доплат науково-педагогічним, науковим і педагогічним працівникам вищих навчальних закладів за науковий ступінь та вчене звання незалежно від форми власності закладу. Проте держава не має підстав приписувати рівень оплати праці науково-педагогічних, наукових, педагогічних та інших працівників приватних вищих навчальних закладів, бо таким чином держава здійснює імперативне втручання у фінансово-господарську діяльність приватних суб’єктів господарювання. За наявності коштів, приватні заклади можуть дозволити собі і більші надбавки; за відсутності, можуть встановити і менші, якщо знайдуть собі працівників відповідної кваліфікації, що погодяться на відповідні умови праці на момент укладання трудового договору. Гарантувати зазначені доплати держава може (і має) лише для закладів, де вона виступає не лише замовником послуг, а й засновником.

ПРОПОЗИЦІЯ

Викласти пункт 2 статті 60 у такій редакції:

Науково-педагогічним, науковим і педагогічним працівникам державних та комунальних вищих навчальних закладів встановлюються доплати за науковий ступінь доктора філософії та доктора наук у розмірах відповідно до 15 та 20 відсотків посадового окладу, а також за вчене звання доцента і старшого дослідника – до 25 відсотків посадового окладу, професора – до 33 відсотків посадового окладу. Вищий навчальний заклад може встановити більший розмір доплат за рахунок власних надходжень.

Олексій Панич

Доктор філософських наук, професор,

провідний науковий співробітник НВО «Дух і Літера»