Спершу про те, чого не можна не соромитися у ХХІ столітті. 

По-перше, видавати школярам документи про освіту (свідоцтва і атестати) пластикового зразка, а додатки до них - паперового. 

По-друге, соромно робити це не на базі повноцінного електронного державного реєстру школярів країни та результатів їхнього навчання, а через його примітивно-локальний половинчастий варіант – електронну версію заявки на виготовлення свідоцтв /атестатів.  

Утретє, соромно реалізовувати, навіть таку примітивну для третього тисячоліття, загальнодержавну процедуру руками комерційної структури. При звичному для нас тоннажу паперів, що «перелопачується» щорічно освітніми працівниками шкільної системи, необхідний країні електронний реєстр являє собою лише мізерний обсяг. 

Учетверте,  соромно, що  жоден наш міністр освіти й не брався за цю справу. Це при тому, що один раз сформуй базу школярів країни, а потім лише внось необхідні оновлення. Звісно, вона не має містити прізвищ батьків, домашні чи особисті телефонні номери, як і інші персональні  дані, окрім школи, класу та результатів навчання кожного учня. 

Уп’яте,  соромно за ігнорування назрілих сучасних форм та методів організації управління шкільною освітою від того, що маємо багаторічний досвід реалізації подібних потреб у рамках власної системи  ЗНО. Чому там можуть  усе від початку й до кінця оформляти в електронному вигляді, а у сфері зі значно меншими критичними ризиками НІ? 

Відповідь на це «НІ» на поверхні: «Відтак стане явно видимою непотрібність величезного сонму освітніх чиновників, справою яких є паперовий кругообіг». Більше того, «втрат» зазнає ще й той прошарок чиновництва, у якого є  можливість свої скриті від громади комерційні інтереси реалізовувати виключно на базі державної діяльності. 

У держави немає жодної проблеми віднайти за звичайну зарплату необхідну кількість ІТ-працівників, щоб реалізувати зазначені державні потреби в рамках штатної мережі держустанов, навіть ще меншої, ніж зараз. З одного боку, ні школа, ні держава нічого не втратять, відмовившись від посадовців, які тримаються паперовим бюрократизмом. З іншого боку, у нас чи не сотні тисяч ІТ-ішників раді мати будь-яку роботу, у тому числі й на дому.  

Мотивація 

Звісно, нічого не вийде, якщо держава й далі ігноруватиме закони України про розмір заробітної плати  посадовців як шкільної, так і управлінської ланки (приміром, те, що посадовий оклад учителя має бути на рівні загальної заробітної плати у промисловості – ст. 57) та принципи дії єдиної тарифної мережі. Нехтування цими елементарними матеріальними умовами забезпечення дієвості і адекватної їм відповідальності з боку державних служб і призводять до кругової поруки довкола схем неправедних приробітків. 

Не менш зрозумілим є й те, що одними закликами до суб’єктів діяльності нічого не вирішити. Особливо щодо суб’єктів економічної діяльності, від якої і має формуватись гідний рівень державного бюджету. Більше того, атмосфера взаємовідносин на економічному полі автоматично віднаходить своє дзеркальне відображення й на освітньому, бо і там, і там діють люди з однієї і тієї ж сім'ї.  Звісно,  без керівництва найвищого рівня ганебно-репресивні порядки встановлені для порядного бізнесмена і особливо-офшорні для деяких «винятків» не зруйнувати: «репресивний Податковий кодекс імені Тігіпка має бути скасований. Податків треба 7-8, а не 700. Досить поборів і "маскі-шоу". Наша економіка має бути звільнена від бюрократично-фіскального ярма – і нарешті запрацювати».

Тому освітні лідери мають бути найбільш голосними провідниками думки про пріоритетність шкільної освіти, котра реально засвідчувалась би гідним її фінансуванням. Більше того, саме їм, як розумним людям, що мають суспільний авторитет, бо ж навчають дітей усіх-усіх громадян країни, надавати до уваги суспільства приклади конкретних механізмів, як робити оте ЩОСЬ, яке здатне докорінно змінити порядки соціального ярма, накинутого на шию суспільно-продуктивним суб’єктам теперішніми державно-бюрократичними та кримінально-економічними владними кланами.  

Далі візьмемо, наприклад, наступні позиції. 

Фінанси

Добре, коли деякі міністерства декларують наміри показувати в он-лайні рух своїх фінансів. Але ж буде краще не навздогін піддавати критиці нераціональні витрати, а  паралельно з он-лайнівським постфактумом запровадити прості механізми попереджувального характеру. Для цього потрібно, щоб у всіх держустановах на  засідання, де приймаються колегіальні рішення,  був вільний доступ для будь-якого громадянина, уже не кажучи про журналіста.  Буде велика черга? Нічого, досить встановити ліміт часу на перебування в залі і відкривати її для наступної партії бажаючих. Не треба гостям давати права голосу, бо не є депутатами чи посадовцями, вилучати силоміць тих, хто порушує тишу, але ПРАВО на присутність треба гарантувати в КОНСТИТУЦІЇ! Будь-кому з бажаючих! Утім, бажаючих багато не буде, бо зазвичай поточні питання є річчю досить марудною й цікавою не для всіх. АЛЕ можливість і реальна присутність людей від народу в багатьох ще на початку відіб’є бажання щось «мутити» чи показати себе в негативному ракурсі. Так ми врахуємо, що  колегіальність у прийнятті рішень є не тільки гарним демократичним фактором, але й несе ризики,  як метод сховатись від персональної відповідальності.   

Співучасть

Важливо відчути, що рівень співучасті педагогічної громадськості прямо залежить від форми роботи з її ініціативами. Уже починаючи з моменту їх накопичення. Активність буде оптимально збалансованою, якщо всі ТЕМАТИЧНІ пропозиції збирати не кулуарно на поштову скриньку "відповідального", а у відкритій Інтернет-файловій формі. Гарним прикладом цього було те, як недавно діяв Згуровський щодо пропозицій до закону про вищу освіту. За його схемою ініціативні люди мали можливість слідкувати за тим, ЩО діється довкола, та реально розуміти, що їхні думки бачать інші.

Підтримка такого підходу гарантована стовідсотково. Більше того, у багатьох розумних, але дещо скептичних людей вона знімає навіяне дійсністю уявлення про марні сподіавння на зміни. Саме завдяки таким «скептикам», що переборять свою пасивність, можна досягти ефективного спілкування та кінцевих позитивних результатів. При цьому без тих посадовців, котрі дійсно хочуть і можуть робити справи по-новому, як би громадські організації та громадські експерти не старались, системно-державних результатів не досягти. Звісно,  змести силовим чином старе та шкідливе ще можна, але побудувати поза межами державних органів дійсно пронародну освіту неможливо. На даному етапі вже добре й те, що ВОНИ знають, що МИ розуміємо справжню ціну їхнім словам та ділам. 

Радикальність

Не варто ніяковіти перед владними посадовцями, головне, щоб боротьба з деякими з них чи з проявами їхньої шкоди весь час велась під загальнонаціональним українським прапором. Серед політиків та посадовців  (освітянських у тому числі) уже зараз-таки з'являться ті, котрі розуміють, що стійкою буває лише пронародна політико-організаційна діяльність, або все ще йтиме процес дозрівання до цього. Хоча можливі й інші варіанти - гірші: війна вже завтра і дозрівання після неї. 

Простим пробним каменем для нашого теперішнього МОН є абсолютно доступна річ - відкриття ТЕМАТИЧНИХ он-лайн сторінок для пропозицій до закону про ОСВІТУ та іншого. Уже завтра, наприклад, бо для адміна середньої руки це задача на півгодини. Без цього наша активність - це як чергове "американське попередження".  Адже «обговорення», які відкриває МОН у традиційних для бюрократів формах, не є дієвими. Інформація розчиняється і проходить через сито, спотворюється і нівелюється. Якщо ж думки, пропозиції, аналітичні матеріали збиратимуться, скажімо, на загально- державній електронній платформі відкритого формату, то інформація матиме етапи дозрівання. Працюватимуть висловлювання, збір, обмін думками, дискусія, чіткі пропоновані варіанти та їх редакція, версії варіантів реалізації і кінцевий продукт - фахові пропозиції до дії. А ще відтак матиме місце започаткування процесу подальшого контролю громадськості актуальних суспільно-педагогічних проблем і шляхів їх вирішення, тобто – основи для реального державно-громадського управління освітою. 

Поява електронної таблиці з пропозиціями, подібної до тієї, що була у ректора Згуровського на його сайті НТТУ "КПІ",  покаже, що освітня еліта в цьому зацікавлена і нічого не збирається "просіювати", а навпаки своєю авторитетною основою залучає всі думки й не боїться їх висвітлювати. Відтак було б видно, чи вдалося керівнику  налагодити колективний мозковий штурм, очолити його і довести до результативного завершення, чи він виявився або ніяким, або на кшталт усім відомого: "Ми тут порадилися - і Я вирішив". Саме для останнього і створювалися різні «кишенькові» громадські ради на постійній основі при МОН. До речі, у такому контексті є сенс переглянути й традиційні колегії як МОНу, так і при управліннях освіти обласних держадміністрацій. Хоча щодо останніх, то, може, доречнішим буде їхня ліквідація, бо за часів вільної електронної комунікації цей посередник є явно зайвим.  

Перспективи 

Великі очікування на новий закон про ОСВІТУ, у якому питання про рівні умови в доступі до ЯКІСНОЇ шкільної освіти є визначальним. Держава, звісно, має створити рівні умови отримання освіти для всіх, але вона не повинна підтримувати однаково всіх учасників освітнього процесу у ході їхньої взаємодії. Підтримка має бути лише для тих, хто порядно, відповідально та гідно працює/навчається, а  для всіх тих, хто шукає шляхи до шахрайства (списування, завищення оцінок, плагіат, пропуски занять, використання "інтелектуальних рабів", проплачені заліки та іспити тощо), мають бути застосовані однозначні,  чіткі, конкретні і суттєві санкції та продумані процедури блокування подібного. Звернемо увагу, що ця дуже ВАЖЛИВА річ "тихою сапою" весь час виводиться за поле дискусії, уже не кажучи про чітку законодавчу реакцію.

Гарні перспективи надає активізація роботи над новим законом про ОСВІТУ в контексті розділу, де йде мова «стосовно забезпечення прав та свобод вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів». Є великий сенс чітко прописати всі ті перераховані права не лише як права особи, що навчається, а й внести за обов’язок закладу гарантовано їх забезпечувати. Це також гармонійно лягає у контекст дотримання принципу рівних умов для всіх учнів/студентів. Більше того, наша традиційна схильність до пошуку пільг та особливих умов привносить великі ризики – виникає небезпека, що порядним та працьовитим учням/студентам , які не мають протекції, ще й доведеться боротися за  права як виняток з правила, яке буде простим продовженням теперішніх «порядків».

Також було б доцільним не «тягнути кота за хвіст», а відразу в положенні «Навчальні заклади, які дають освіту третього рівня, як правило, є окремими юридичними особами»  прибрати слова «як правило», щоб відразу зайнятися формуванням державної МЕРЕЖІ профільних (академічних та професійних) ліцеїв. Проблеми сільської місцевості вирішать освітні округи за надійної роботи районної служби шкільних автобусів. При цьому заняття у ліцеях мають починатися не раніше 9-ої години та мають бути звільнені від штампів у вигляді «пояснення - показ зразків вправ - домашнє завдання» на користь сучасних методів практичного опрацювання вивченого у стінах ліцею під керівництвом учителя. Тобто без фрагментарних епізодичних домашніх завдань «на завтра». Відтак в учня вдома буде лише потреба в тім, щоб розібратися в теорії заради цільової комплексної підготовки в стінах ліцею до планових атестацій чи захисту творчих проектів тощо.

Деталізація

Прикладом  участі громадської експертної думки до вирішення державних проблем у сфері шкільної освіти може бути просування наступної лінії змін у структурі загальної середньої освіти. 

Початкова школа з 6 до 10 повних років (1 – 5 класи), основна школа з 11 до 15 повних років (6 – 10 класи) і старша школа з 16 до 17 повних років (11 – 12 класи). При цьому як обов'язковою стає лише   основна середня освіта (десять класів). Після 10-го класу старшокласник може бути вільним від шкільного навчання, а може його продовжити в одному із закладів ПРОФІЛЬНОЇ загальної середньої освіти. 

Кожен із цих закладів отримує статус окремої юридичної особи. Мікст із основною школою не допускається. Випускники 10-го класу до профільних ліцеїв мають вступати як студенти до ВНЗ. Проглядаються дві принципові групи профільних ліцеїв: академічні, тобто науко орієнтовані, та професійні ліцеї системи ПТО. Академічні ліцеї у свою чергу поділятимуться на вузькопрофільні та багатопрофільні. 

Чи маємо якийсь реальний досвід для подібного проектного підходу? 

З одного боку, за назвою в Україні вже існує тисячі ліцеїв, але з іншого - серед них буде не більше сотні таких, що працюють виключно зі старшокласниками (10 – 11 класи плюс подекуди перехідні 9-ті класи актуальної основної школи). Більшість з них -  це так звані ліцеї при університетах. І це вже не мало. 

Так, більшість обласних центрів мають приблизно три тисячі випускників 10-х класів (за новою структурою). Може бути, що 5 – 10 % відсотків з них залишить навчання у шкільній системі. З тих, хто залишиться, мабуть,  50%, реально оцінивши свої можливості щодо програм поглибленого вивчення предметів, зорієнтується на професійні ліцеї системи ПТО, які доцільно організувати не лише в обласному центрі, а й у кожному райцентрі.  Таким чином, для громади у три тисячі випускників 10-х класів основної школи необхідно всього десь три ліцеї (600 – 700 учнів) з профільно-поглибленою предметною підготовкою школярів-старшокласників (16 – 17 років). При цьому практично зараз чи не в кожному великому місті вони фактично давно працюють. Залишається лише надати наявному практичному досвіду цілісний державно узгоджений формат та належним чином забезпечити його юридично та матеріально. 

Особисто я про це веду мову вже не одне десятиліття. Доводилось брати участь у започаткуванні чотирьох філій нашого фізико-технічного ліцею (Феодосія, Чаплинка,  Цюрупинськ та Велика Лепетиха). До цього моменту події розвивались лише в одному напрямку – різними негараздами так чи інакше створювалися перепони до розвитку. Найсильнішим ударом було анулювання існуючого тоді Положення про ліцей до рангу узагальненого варіанту для всіх загальноосвітніх закладів. Тоді це «гарно»  узгоджувалось з російськими підходами, які розглядались як  раціональне використання історичних  традицій. Може, ми хоча б зараз усвідомимо, яка структурна модель дає розвиток власного шкільного простору, а яка лише продовжує  його стагнацію? Не треба скептично сприймати останні слова, бо у той час, коли чи не мільярд учнів та студентів сотень країн світу не знає, що таке навчатись завдяки списуванню, у нас навряд чи є хоча б один університет ( уже не кажучи про школи) з організацією навчання на подібному рівні навчальної відповідальності. 

Чому французи не протестують від того, що до 30% школярів та до 50% студентів вимушені дублювати повторно навчальний рік/семестр? Чому частина фінських випускників основної школи (9-й клас) добровільно записується в додатковий 10-й клас, де повторно проходять матеріал за основну школу? Усе просто: для такої цінності, як людська гідність, є несумісним вимагати чи випрошувати фальшовані оцінки. У цих країнах, як і у більшості народів, у псевдоосвіту не граються. Пора й нам прибрати існуючі віднедавна ті організаційно-фінансові пастки, з причини яких багато наших ректорів воліли б повернутися до співбесід замість ЗНО, а директори шкіл – до 200, а то й більше балів за атестат.   

Тому-то відносно заявленого на нараді МОН 27 травня 2014 року вустами Василя Кременя того, що «старша школа має бути профільною» - нам пора усвідомити, що й ми до цього давно готові і нам це під силу. 

Так Григорий Громко у «Фейсбуці» зазначає: «Пропонована концепція профільної школи доречна і має право на існування (на мою думку, одна з кращих в Україні). Оскільки слід виходити з існуючих реалій, то, мабуть, більш доречною була б система 4+6+2 як така, що дозволяє більш "безболісний" перехід. Якщо 95% випускників 10-гокласу бажатимуть продовжувати навчання, з них половина - у професійних ліцеях, інша половина - в «академічних» ліцеях, яких практично не існує на районному рівні, то це близько 150 осіб (для невеликого району),  тобто матимемо 300-500 учнів такого ліцею. Такі ліцеї можна створювати на базі «оптимізованих» загальноосвітніх навчальних закладів».

А, наприклад, інший учасник співтовариства ФБ аналізує з конкретними цифрами: «м.Стрий (60 тис. населення) - 10 ЗСШ + гімназія. Стрийський р-н, окрема адміністративн аодиниця. Випускників 9 класів, у місті близько 600, у районі - 550. З них у старшій школі продовжують навчання біля 400 учнів у місті і 300-320 в районі. З інших навчальних закладів у місті присутні 4 заклади системи ПТО. З випускників шкіл близько 85-90% спрямовані продовжувати навчання в ВНЗ. Тобто в місті та районі маємо на перспективу 1100-1200 учнів, які б навчались у таких профільних ліцеях, на місто і район їх досить 2 (природничий і гуманітарний). Наявні 4 професійні заклади повністю забезпечують потребу в профосвіті. Тобто необхідно створювати 2 нові навчальні заклади».

Отже, дійсно маємо всі можливості, щоб замість розмов про реформи їх здійснити. Лишається розробити державний механізм підбору таких керівних кадрів нового типу для базового та центрального рівнів, котрі були б здатними спокійно та впевнено  спрямувати критично-гальмівний лемент противників у  конструктивне русло завдяки підтримці батьківської та учнівської громади.  Бо ж які можуть бути в громади сподівання, якщо її шкільною освітою й далі продовжуватимуть керувати посадовців старого формату, про яких влучно зазначає Олексій Греков(школа Афіни): «Очень хороший и правильный материал – это для наших чиновников не достаточно, им нужны конкретные предложения».  

Актуальність

Звісно, дуже важливим є усвідомлення актуальності реформування системи організації шкільної освіти. Ось три точки актуалізації для усвідомлення, наскільки стан нашої шкільної освіти потребує змін. Це фактологічні точки у розрізі рівня якості нашої системи. 

ШКІЛЬНА ЯКІСТЬ

В Україні немає жодного сільського району, обласного центра чи міста обласного значення з оптимально збалансованою за освітніми напрямками мережею профільних ліцеїв для старшокласників. У сучасних умовах без профільної освіти старшокласників не є можливою ні якісна  система вищої освіти, ні система ПТО.

РОБІТНИЧА ЯКІСТЬ

Якщо в Україні 983 професійно-технічних навчальних заклади, де навчається майже 400 тисяч учнів, то виходить у середньому менше, ніж 400 учнів на один заклад. Якщо маємо 3-річний термін навчання, то в середньому щорічно один заклад приймає на навчання менше, ніж 150 учнів. За такого розпорошення ресурсів ми ще довго не матимемо сучасної системи ПТО. 

УНІВЕРСИТЕТСЬКА ЯКІСТЬ

Якщо в Україні понад 800 вищих навчальних закладів, у тому числі біля 250-ти університетів, а при цьому 2,5 мільйона студентів, то виходить у середньому 3 тис. студентів усіх курсів та всіх форм навчання на один заклад.  За радянських часів більшість міських шкіл була на півтори тисячі учнів. Для закордону – 2000 учнів є поширеним стандартом для ліцею, тобто школи старшого ступеня. Звідки чекати високої якості вищої освіти?  Дивіться, у нас студентів ВНЗ у ШЕСТЕРО більше, ніж учнів у професійно-технічних навчальних закладах!!!

При всьому тому, що вже майже чверть століття новітньої української історії ніколи не було державно-стратегічного конструювання новітньої мережі закладів освіти, а все трималося інерцією від радянської «машини» та привнесення комерційних інтересів приватних осіб на бюджетну державну матеріальну базу, ми й зараз чуємо: НІЧОГО  зверху ми не будемо кардинально ламати, хай життя саме все владнає у вільному режимі.

Але ж хіба треба ламати? Хіба не можна перебудувати, зберігаючи гідне часу і замінюючи віджите? Хто ж буде проти кращих викладачів, кращої матеріально-наукової бази? Чому ВСІ мають турбуватися за «робочі» місця для слабких викладачів та науковців з ніякою матеріальною базою? А ХТО ж потурбується за ВСІХ, хто прагне у поті чола здобувати освіту гідного рівня та здійснювати дійсно наукові дослідження? 

Будьмо уважними, народ уже починає ставити на одні шальки як прямі протиправні дії, так і БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ, яка все більше набуває ознак злочинної!    

Бєлий Володимир – спеціально для порталу «Освітня політика»