У зверненні експертної групи неурядових організацій  «За освітню реформу»[1]серед іншого пропонується  «Запровадити систему постійного оновлення курикулуму (змісту) середньої освіти». Цілком логічно, що ця пропозиція є у частині «Зміст та якість освіти». Однак  досвід участі у формуванні змісту шкільної  історичної освіти дає підставу пропонувати  помістити систему оновлення курикулуму також і у частину «Управління і фінансування». Вважаю, що вироблення чітких та зрозумілих процедур  здійснення процесу оновлення змісту освіти здатне вплинути на якість управлінських рішень у цій сфері. Свідомо не торкатимусь проблеми саме змісту, сюжетів шкільної історії - це тема окремої розмови. Зосереджуся лише на тому ЯК і ЩО зробити для  удосконалення змісту освіти.

Перш за все повністю погоджуюся, що оновлення має бути постійним, адже  оточуючий світ змінюється надто швидко.  Змінюється не лише технологічно, змінюється суспільна і політична ситуація, змінюється інтелектуальне середовище.Звичайно, що вчителям хочеться певної незмінності викладання – так простіше і легше.  Як правило, більшість вчителів нарікають на часті зміни в програмах, новації в оцінюванні чи навіть різноманітність офіційних підручників. І  не варто відразу звинувачувати вчителів у лінощах чи корпоративному конформізмові, - це потреба психологічного комфорту в часи перемін  і усвідомлення того, що розумний консерватизм - складова освітнього процесу.Але, як зауважує ЕлвінТофлер,  «з початком подальшого прискорення розвитку ми можемо зробити висновок, що знання стають все більш «швидкопсувним» продуктом.Сьогоднішній «факт» перетворюється завтра у «дезінформацію». Це зовсім не аргумент проти вивчення фактів чи сум знань -  аж ніяк. … Але у школах майбутнього має викладатися не лише сума знань, але й вміння нею оперувати»[2]. Єдине застереження при таких швидких змінах, аби зміст шкільної освіти, будь-якої, не лише суспільно-гуманітарної, не ставав заручником політичних спекуляцій та персональних кон’юктур. Тому важливо, аби - чи то загальним консенсусом чи політичним рішенням,  - було запроваджений певний часовий проміжок таких змін. Наприклад – не рідше, аніж раз у 7-10 років, але не частіше, аніж раз у 3-5 років. Чому саме так? – бо має пройти час, аби з’ясувати на практиці, у шкільному навчальному просторі, доречність тих чи інших змін.

У будь-якому разі,  такі зміни, навіть якщо не вкладати їх у жорсткі терміни, мають бути чітко узгодженими та аргументованими для суспільства в цілому,  й для академічної та  педагогічної спільноти зокрема.

 А тепер щодо етапів просування вперед.  Вважаю, що усі  пропозиції щось додати чи щось змінити у програмах себе вичерпали. Вони є проявом  екстенсивного підходу до змісту освіти.  Якщо ми хочемо справжніх системних змін, то було б вкрай доречно визначитися, що суспільство очікує як досяжний результат від загальної середньої освіти, та від окремих складових (ланок). Тобто має бути  розроблена концепція загальної середньої освіти. Ця концепція має  бути не простосумою доданих одна до одноїокремих концепцій, наприклад,  суспільствознавчої чи природознавчої освіти, а бути  документом, який описує уявну, спрямовану на завтрашні потреби та виклики модель «ідеального» випускника з певною сумою обов’язкових знань та необхідних вмінь, вироблених ставлень. Далі, за логікою, мають бути концепції окремих освітніх галузей, чи, можливо, предметів, за якими і розробляється Державний Стандарт навчальних досягнень на кожній ступені навчання. А вже за стандартом мають бути програми.   Я вже звертала увагу на те[3], що у нас нема чіткої різниці між повноваженнями документів, хоча начебто вони і прописані, однак стандарт для нашої шкільної освіти залишається документом, який  є частиною певного «джентльменського набору» міністерських нормативів - «аби був». Стандарт  не став документом, які читають вчителі, автори підручників( якщо не є його укладачами) і структури, відповідальні за оцінку якості освіти. Мається на увазі, що попри наявність Стандарту, головним документом для виконання вчителями лишається програма з навчального предмету, саме за нею пишеться програма перевірки знань учнів для ЗНО.  Вчителі наприкінці навчального року пишуть на вимогу  адміністрації на сторінці класного журналу «програму виконано», бо для КРУ має співпадати кількість записаних уроків з кількістю оплачених вчителю годин. І саме це є  формальною ознакою  виконання програми, і аж ніяк реальний внесок вчителя у здобуття учнями відповідних знань, умінь та ставлень.Така ситуація погіршується постійним «ущільненням» навчального матеріалу, пов’язаного  з оголошенням карантину, збільшення чи переносу шкільних канікул, переносом святкових та вихідних днів тощо.Тобто, «де юре» як би у розмовах вчителі не нарікали на складність, перевантаженість програм, неможливість їх  реалізувати учнями за  саме таку кількість годин – у всіх журналах записано «програму виконано». Фактично споживачі програми – вчителі та учні, а також і автори підручників – вимушено долучаються до передбачуваного лицемірства та неправди. Чому у цьому переліку ще й автори підручників? Тому що неможливо пропустити щось із програми, весь фактаж має бути присутній на сторінках бодай одним реченням чи абзацом. Це, а також та обставина, що авторські гонорари на підручники нараховуються за кількість знаків з пробілами, робить більшість підручників багатосторінковими, складними, перевантаженими. Оскільки «картинки», які мають бути не ілюстраціями, а повноцінними джерелами інформації, не враховуються як авторський доробок, остільки і далі навчання історії в школі продовжує тенденцію фактографічного переліку, а не аналізу та інтерпретації минулого.

Ситуація формального підходу до концепції та стандарту не дозволяє перейти до програм як методичних, а не нормативних документів, позбавляє освітній процес гнучкості та сакралізує програми.  Особливо це помітно на прикладі програми з історії, увага до якої є більшою, аніж до програм інших предметів.  Отже, ще раз: чому виписування та впровадження саме такої послідовності створення документів у сфері змісту освіти настільки критично важливе? Тому що ініціативи окремих змін втілюються хаотично та безсистемно, що не приводить систему освіти до вдосконалення.

Спробую показати це на прикладі шкільної історичної освіти. У 2010 році наказом Міністерства освіти і науки № 1039 від 01.11 було створено робочу групу з написання проекту Концепції шкільної історичної освіти[4]. У створення цього документу було залучено багато людей та інституцій поза переліком осіб, чиї прізвища є у цьому наказі. В результаті доволі інтенсивної діяльності, жвавої і непростої дискусії проект концепції був створений. На базі саме цієї концепції пізніше, у  2011 році, знову ж на замовлення МОН,  працювала робоча група з написання у тому числі  історичного компоненту Стандарту освітньої галузі «Суспільствознавство». На основі вже вищезгаданого проекту концепції та затвердженого рішенням  Кабінету міністрів Державного Стандарту у 2012 році писалася програма з історії для основної школи – тобто для учнів 5-9 класів. Тобто виглядає, що була позитивна спроба зробити певну послідовність написання важливих документів. Однак «диявол» у деталях, як зазвичай.

З незрозумілих та непояснених причин проект концепції шкільної історичної освіти не був оприлюднений, хоча його і не було відхилено, і офіційних зауважень після завершення написання  робочій авторській групі на нього не надходило. Цей проект і досі є в комп’ютерах авторів та десь у «засіках» Департаменту загальної середньої освіти. Однак у Наказі МОН від 11.07.2014 знову поставлене завдання «розробити концепцію шкільної історичної освіти». Хочу, аби мене правильно зрозуміли, я не про те, що створений на початку 2011 року проект концепції хороший чи поганий, і не про те, чи намір розробляти таку концепцію у 2014 році  вмотивований чи ні. Йдеться про те,  в який спосіб створюються важливі документи.  Насправді дуже хочеться мати виважену, сучасну, засновану на досягненнях історичної науки та актуальної практики концепцію історичної освіти. Написання такого документу – це своєрідне державне замовлення. Отже його реалізація  має спиратися на певний організаційний, інтелектуальний та матеріальний ресурс. Вважаю, що має бути оголошений конкурс на участь у двох паралельних робочих групах. Чому не однієї ? – бо це очевидно створить конкурентне й відповідальне середовище. Ймовірно, голови цих робочих груп можуть бути спеціально запрошені Міністерством освіти. Однак далі ці особи мають підбирати для роботи певну кількість спеціалістів з певною інтелектуальною та професійною позицією.  Ці люди повинні мати не лише відповідний фаховий рівень, концепцію бачення змісту та шляхів його реалізації в школі, але й бути  як принциповими так і «договороздатними». Очевидно, що створення концепції неможливе без участі провідних академічних вчених – істориків.  І тут важливо, аби були залучені саме провідні вчені, які знайомі з міжнародним досвідом, які здатні бути спеціалістами не лише з певного періоду чи теми, але й мати цілісний погляд на те, як представляється минуле в публічній сфері, зокрема в освіті. Роль педагогів у цьому процесі полягає у нагадуванні про два найбільш обмежувальні чинники щодо змісту: навчальний час та вікові можливості учнів -  їх здатність до засвоєння певного обсягу знань, набуття навичок відповідно до їх можливостей, емоційна й психологічна безпека знань, придатність для використання  у дитячому житті та можливість розвитку із віком.

Концепція – це, даруйте за тавтологію, концептуальний документ, який має відображати не лише суспільний запит, але й актуальний стан історичної науки. Розроблені варіанти мають пройти обов’язкове обговорення (не формальне і не поспіхом), і один з них має бути прийнятий. Звісно, що ця робота має бути не лише оплачена, але й мати чітке авторство. Те ж саме стосується вироблення таких документів як Стандарт та програми. До того ж недопустимо робити цей процес окремим, без узгодження з іншими предметами та освітніми галузями. Дуже прикро,  що у процесі написання історичного компоненту Стандарту 2011 р. у авторів ( це стосується усіх робочих груп, наскільки мені відомо)  не було можливості не лише узгодити міжпредметні та міжкурсові зв’язки з суспільствознавчим компонентом тієї ж освітньої галузі, але й обов’язково обговорити можливі спільні підходи до викладанні географії, літератури тощо.  Тобто має бути обов’язково передбачений такий етап як спільне обговорення із суміжними робочими групами, коли вводяться ті чи інші поняття, коли планується опанування тими чи іншими навичками, як формувати запитання та домашні завдання, аби учні бачили зв’язну картину світу, а не мозаїку з окремих клаптів знань. У тому, що зміст середньої загальної освіти є таким неосяжним для сучасних школярів, є велика провина неузгодженості, несистемності  та калейдоскопічності  програмних документів. Це означає, що без організованої спільної роботи авторських колективів  усі нові програми чи компоненти Стандарту  будуть повторювати попередні вади знаннєцентричності, невиправданої перенасиченості, академічності та затеоретизованості, предметного «егоїзму», якщо можна так висловитися.

 Чи можливо це зробити? Теоретично – нема жодних проблем. Однак на практиці це майже недосяжно. Справа у тому, що замовляючи вироблення таких документів, як концепція, стандарт, програма, держава  в особі Міністерства освіти намагається тотально зекономити. За написання  концепції, стандарту, програми не передбачено жодної оплати.  Це означає, що люди з високим рівнем професійної компетентності не мають достатньої мотивації брати участь у розробці таких суспільно важливих документів, адже цей процес потребує значних зусиль і затрат часу. Оскільки саме Міністерство не може з якихось причин ( взагалі не закладає таку діяльність у свій бюджет?) оплатити відрядження запрошеним  учасникам, перекладаючи фінансове забезпечення  участі в роботі авторських робочих груп на місцеві освітні інституції,  остільки  регіональне представництво у таких робочих групах (що вкрай важливо саме для роботи над змістом шкільної історії) є або вкрай обмежене, або й зовсім відсутнє.  Адже через той же брак фінансування  на місцях відправити вчителів чи методистів, викладачів  для роботи  в таких робочих групах стає практично маловірогідним.  Звичайно, сьогоднішні технічні можливості  полегшують зв'язок, однак досвід дискусій   під час написання  програми 2012 року телефоном чи у скайпі показує, що живе спілкування у спеціально відведений час, а не вночі, після усіх робіт, є вкрай важливим.

Отже, ставка зроблена на ентузіазм та професійну відданість.  Їх не бракує, але вважаю,  такий підхід завідомо  знижує  мотивацію та «виймає» з процесу багато потрібних людей. Залучення до створення та обговорення таких важливих речей відбувається принагідно, хто може, на яку конференцію зібралися, хто кому лояльний тощо. За таких умов тим більше зростає роль чіткої процедури  в організації робочих зустрічей, оформленні результатів діяльності робочих груп та гарантії авторських прав. З останнім ситуація особливо невизначена. Вважається, що після написання  програми  вона автоматично (?) стає  власністю Міністерства освіти і науки, хоча документ створювався людьми за межами міністерства, їх прізвища вказуються при публікації програми. У деяких програмах, розміщених на сайті Міністерства, авторство вказане, в інших – ні. Часом вживається слово «укладачі».

За неписаним правилом, авторство програми є колективним. І це відповідає дійсності. Однак вважаю, що корисно було б мати  певне положення з чітко визначеною роллю голови робочої групи, його (її) повноваженнями, процесом узгодження фінального документу, відповідальність за кінцевий текст та його оприлюднення. Недаремні нарікання на технічну якість документів, що є на сайті МОН. Так званий вордівський варіант є для цього не надто зручний через властивість зміни форматування тексту. Тобто краще  розміщувати матеріали у PDF варіанті. А то «хтось» замінює шрифти, порядок розташування окремих складових тексту тощо. Не менш важливо прописати порядок  узгодження кінцевого варіанту документу. Як виявилося, усного і начебто очевидного погодження замало. Наприклад, збирається група доволі різних людей, яким доручено написати документ зі сфери змісту  викладання. По-перше, це представники педагогічної спільноти: вчителі, які викладають у різних класах, тобто знають чинний зміст дуже добре, методисти інститутів післядипломної педагогічної освіти, і, звичайно ж – спеціалісти у галузі  педагогічної науки, яким з обов’язку належить бути залученими до процесу.  По-друге, запрошуються представники історичної (у конкретному випадку) науки. З вищевказаних причин,  таких є небагато. Зазвичай, історики - науковці є спеціалістами з певного періоду чи теми - наприклад, історії Середньовіччя чи «Країни Азії та Африки у ХХ столітті».  Це означає, що такі члени робочої групи ревно ставляться  саме до своєї теми і щиро вважають за доречне й необхідне якомога більше фактів, необхідних з їх точки зору,  вставити у програму для школи. Під час обговорення аргументи педагогів – практиків про недоцільність такого підходу беруться до уваги вкрай неохоче, зміни, пропоновані іншими членами робочої групи, не приймаються, створюється дисбаланс «кількості знань» з тими іншими періодами чи темами. Можливо, варто було вказувати авторів конкретного періоду чи класу, аби не було колективної відповідальності за те, що не вдалося узгодити. Хоча особисто я глибоко переконана у тому, що програма має бути цілісним колективним документом, в ній має бути збережений єдиний концептуальний підхід. Навіть за умови послаблення «нормативності» програми та більшої гнучкості у використанні вчителем навчального часу збереження єдиного підходу до наповнення змістом у всіх класах та курсах є поважним завданням. 

  До речі, що цікаво, - незважаючи на цілком очевидну вимогу часу  на розвантаження шкільних програм усі пропозиції вносяться як додавання тих чи інших прізвищ, сюжетів, тем, періодів. Не прослідковується  розуміння потреби концептуальних змін до шкільної історії. А раз так, то й запит «знизу» слабкий та невиразний. У згаданому на початку наказі від 11.07.2014  під пунктом 24 йдеться про необхідність провести експертизу чинної навчальної програми з історії України щодо оцінок історичних фактів та явищ у світовій, європейській, українській історії. Хто має визначати «(не)правильність» оцінок і яких саме? Вважаю глибоко хибним шлях  політизації шкільної історичної освіти незалежно від того, яких політичних поглядів притримується та чи інша влада, інституція чи  група людей. На сучасному етапі  недостатньо  і неприпустимо збільшити кількість фактів чи відібрати «потрібні», важливішими мають стати уроки,  на яких школярів вчать працювати з джерелами, давати собі раду з поняттями, пошуком та селекцією інформації,  виробляють імунітет проти пропаганди та маніпуляцій. А це не може бути у старій парадигмі «дати знання основ наук». Однак усе це має обговорюватися і мати суспільний консенсус.

Виходячи з вищесказаного, так і не зрозуміло, чи підпадає програма, у створення якої закладено значну кількість зусиль різних людей, під дію законодавства про авторське право. Особлива потреба у такій визначеності виникає, коли виникає ідея нової редакції програми. Неясно, хто, як, коли і  внаслідок яких аргументів має вносити зміни у чинну програму.  Тобто, як здійснити   виправлення, потреба в яких виникла з часом (наприклад, уточнена періодизація чи термінологія)?  Чи має погодитися авторський колектив зі змінами, що пропонуються ззовні, як має відбуватися обговорення таких пропозицій? Як чинити, якщо автори, члени робочої групи не погоджуються вносити ці зміни? Чи прізвища авторів пропонованих змін мають вноситися до складу авторського колективу? Це не пусті запитання. Адже відповідь на них може стати запорукою відсутності «ручного управління», персональних «междусобойчиков» і безвідповідального поводження  зі змістом програм, підручників, екзаменів, навчання в цілому.

            Отже можна підсумувати:

1. Оновлення курикулуму(змісту освіти)  має відбуватися на основі чітко виробленої, прозорої, зрозумілої та затвердженої процедури.

2. Процедура має стосуватися процесу залучення спеціалістів до авторських колективів, строків,  умов та результатів діяльності авторських робочих груп, процесу обговорення та внесення змін до готових документів.

3. Процес оновлення змісту має відбуватися поетапно і системно. Недостатніми  є косметичні та фрагментарні зміни в окремих програмах для окремих класів та курсів, що не забезпечують актуального сучасного змісту. Зміст має формуватися за алгоритмом:  Концепція  загальної середньої освіти – концепції освітніх галузей(предметів) – Державний стандарт – варіативні програми.

4. Обов’язковим етапом оновлення змісту має бути спільна робота над міжпредметними та міжкурсовими зв’язками, що можуть забезпечити цілісність картини світу, що надається шкільним навчанням.

5. Необхідна зміна повноважень документів у сфері змісту освіти: предметом перевірки навчальних досягнень мають бути вимоги Державного Стандарту. Програма має бути позбавлена  жорстокого юридичного характеру і стати методичним документом, яким вчитель, школа, регіон визначають  шляхи виконання Державного стандарту.

Костюк Ірина Альбертівна, методист Кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (ЛОІППО), амбасадор Європейської Асоціації історичної освіти EUROCLIO.

Член робочих груп з написання Концепції  шкільної історичної освіти(2010), історичного компоненту Державного Стандарту 2011 р., Програми  з історії для основної школи ( 5-9 кл.) 2012р.