Віктор Громовий:  Зараз українська освіта напередодні «ідеального шторму»(perfect storm). Цього року ми неминуче зіткнемось із поєднанням усіх можливих криз в освіті. По-перше, з фінансово-економічною кризою, яка вже призводить до падіння реального рівня життя педагогів, спонукає нарешті взятись за консолідацію мережі шкіл тощо…

Володимир Співаковський: Однажды в 19 веке наступил период, когда ямщики с ужасом обнаружили, что для карет и телег наступил страшный кризис: и с кормом для лошадей, и узкими дорогами, и выращиванием лошадей, и даже с подковами. Не говоря уже о раздражительно медленных скоростях. И они думали: это всё, это конец.

Лучшие ямщицкие умы думали, как выйти из этого кризиса, улучшить корм и запрягать не тройки, а шестерки лошадей… Но достаточно быстро поняли, что эти резервы никакого особенного улучшения не дадут.

Помощь пришла оттуда, откуда её никто не ждал: из индустрии. Нашёлся изобретатель, который придумал двигатель внутреннего сгорания, а потом и автомобиль. Ямщики страшно ругались, предрекая автомобилю катастрофы и бесперспективность. Но мы знаем, чем всё кончилось.

К чему я клоню? К тому, что выход из педагогического тупика находится совсем в другом месте. Он не связан с тем, как ещё лучше учить закон Бойля-Мариотта или определять объём шара. Он не связан с сетью школ, и даже с их финансированием.

Он связан с тем, как должна выглядеть вся будущая система образования, чтобы она была эффективной и начала удовлетворять повышенным требованиям детей и родителей (как в случае с телегами и их пассажирами).

Тогда сразу найдутся и деньги, и школы, и уважение к учителям, которые овладеют новой для себя ролью, похожей на роль навигатора, штурмана, коуча. У них будет такое же отличие, как между ямщиком кареты и летчиком в самолете. А сеть школ ни на что не влияет. Тем более  в глобальном мире.

Віктор Громовий:   Так, нашій освіті слід пересідати «з коня, на автомобіль», але «ідеальний шторм» ми зустрічаємо в умовах кризи системи управління (наслідками гіперфункціональності держави в освіті та надлишкової керованості навчальними закладами, багаторічної деградації кадрового потенціалу, тотальної корумпованості управлінських структур та відсутності елементарної гігієни державного управління освітою тощо).

Володимир Співаковський: Система управления, конечно же, должна кардинально измениться. Примерно как на крупном заводе. Я называю такую систему управления не вертикальной или горизонтальной, а диагональной. Современные средства коммуникации позволяют быстро реагировать на любые отклонения. Для этого надо структурировать систему образования, сложив её из 20 основных систем. Тогда всё становится на место, и всем всё понятно: цели, ресурсы, технологии и решения.

Кадровые вопросы решаются тоже легко, но по-другому. А коррупция в школе – это вообще не проблема школы, а проблема социума и прокуроров.

Віктор Громовий:   «Пересісти» можна було б і без команди «зверху» та  «ідеальний шторм» посилюється професійною кризою вчительства і вчителювання.

Володимир Співаковський: С учительством действительно кризис. Прежние методы, парадигмы и представления уже не срабатывают. У учителей теперь возникают новые роли, новые технологии, приемы и нацеленность на совсем другие результаты их учеников. Кто к этим новым требованиям адаптируется, того ждет большое будущее. Кто не сумеет – тот уйдёт из профессии.

Віктор Громовий:  Криза старої парадигми освіти ще один аспект  «ідеального шторму»…

Володимир Співаковський:  Прежняя система образования прососуществовала свыше 500 лет. И слега устарела. Она больше не удовлетворяет потребностям общества. Ею недовольны практически все: ученики, родители, учителя и даже правительства большинства стран во всём мире. Ничего страшного. Так иногда бывает. Люди много лет пользовались фотопленкой, а кто сейчас её проявляет при красной лампе в темноте?.. Люди перешли на цифровые технологии, и не очень разочарованы.

Так и с образованием. Будет новый контент, новые приёмы, новые роли учителей. И всё это будет настроено на совсем другие результаты, которые должны быть присущи выпускникам школ.  Они должны уметь, знать, мочь и быть компетентными в разных сферах. И чтобы на вопрос: что ты знаешь, они бы отвечали не «Знал, да забыл», а говорили бы: «знаю, умею, могу, сделаю, будете довольны».

Віктор Громовий:   Цифрові технології, на жаль, вкрай повільно пробивають собі дорогу в нашій освіті, тож технологічна криза є ще однією ознакою «ідеального шторму».

Володимир Співаковський: Технологичный кризис – преодолеть будет нелегко. Мало кто знает, но педагогика, как отрасль, осталась последней в мире отраслью, где по-прежнему используется малоэффективный ручной труд (у учителей он называется горловым).

В последние века не только промышленность и сельское хозяйство перешли на индустриальные рельсы, но даже все так называемые «гуманитарные» отрасли: спорт, медицина, искусство – там сплошные индустриальные технологии, которые вывели эти отрасли на более высокие результаты.

И только образование плетётся в самом конце. Сами посудите: система образования является массовой, а изготовляет «продукцию» вручную. Когда спрашивают, почему учителям так мало платят, я бы ответил так. Везде в мире за ручной труд платят мало.

Когда мне возражают, что ручной труд краснодеревщиков, мастеров-часовщиков и солистов-скрипачей оплачивается высоко, то это только подтверждает правило: эксклюзивный труд действительно ценится.

Именно поэтому я так и ставлю вопрос: эксклюзивный и высокоинтеллектуальный труд учителей-коучей будет стоить дорого. Потому что за штучный товар платят дорого. А труд по массовому обучению таблице умножения и другим азам некоторых наук может стоить не так дорого.

Таким образом, те, кто овладеют новыми технологиями, будут стоить дорого. Так что и здесь кризис может быть преодолён.

Віктор Громовий:   Окрім усього, про що ми вже говорили, є ще і криза ідентичності. Однією з ознак кризи самоідентифікації може бути або беззастережне та нерозважливе мавпування, або спроба відгородитися від світу (скажімо, в химерах побудови унікального власного світу).

Володимир Співаковський: Я сторонник стиля фьюжн: сочетание несочетаемого. Тут действует формула «и-и», а не «или-или». Поэтому надо стремиться сделать систему образования в своей стране лучшей в мире. Для этого следует взять и внедрить свою модель. Хотя, я много поездил по миру, и нигде не встречал такой болезненной как у нас ущербности от якобы несамоидентификации. Трудно представить, чтобы, скажем, в Уругвае требовали создать свою неповторимую уругвайскую систему образования.

Впрочем, это зависит от амбиций страны и её руководства. Я бы предложил такую пропорцию: 80% передового мирового контента и 20% национального. Может быть и другая пропорция.

Віктор Громовий:   «Ідеальний шторм», - це ситуація, коли в один час і в одному місці концентруються фактори, при зіткненні з кожним з яких поодинці система освіти могла б вижити у її нинішньому вигляді, але, діючи разом, вони породжують потужну резонансну хвилю.

Їхнє поєднання в один час в одному місці різко підсилює силу процесу, який призводить як до негативних ефектів, так і створює можливості для радикальних змін.

Нинішній «ідеальний шторм»  є результатом недореформованості  вітчизняної освіти,  всього того, що ми не зробили. Звичний спосіб вирішення проблем під час «ідеального шторму» точно не спрацює і нерозуміння цього матиме надзвичайно катастрофічні наслідки. Як вижити під час  «ідеального шторму»  усім разом і окремо взятим навчальним закладам ?

Володимир Співаковський: Я вырос у моря и провожу в море много времени. Просто люблю море. Должен сказать, что для моряка шторм, 2-3 балла, – это обычное явление. И, наоборот, штиль бывает крайне редко. Так что штормить систему образования будет всегда.

Но до «идеального шторма», когда она потонет в грозной пучине, дело не дойдёт. Будет болтаться между волн.  Другое дело, что хотелось бы, чтобы образование не болталось, а наоборот, мчалось в мейнстриме. Такой результат возможен, хотя для этого школы должны быть проранжированы и разработаны другие стандарты.  

Віктор Громовий:  Українська школа є надлишково керована організацією, яка знаходиться у ситуації «коли хвіст метляє собакою»…  Як  втокмачити людям в чиновницьких кабінетах, що їхні можливості управляти собакою закінчуються там, де починається сама собака?

Володимир Співаковський:  Чиновникам ничего доказать нельзя. Нигде, ни в одной стране. Я общался в «гороно» и министерствах образования в Японии, Германии, Америке, и везде одно и то же – косность и одни тупики. С этим можно смириться. Или, если возможно, сократить в пять раз их функции.

Так вышло, что их мир так устроен, что они несут ответственность за всё плохое, что происходит в школах. А за всё хорошее их не награждают. Поэтому они перестраховываются и все новации, скорее, тормозят, чем внедряют.

Віктор Громовий: За нинішньої ситуації, навіть якщо до школи якимось дивовижним чином потраплять справжні педагоги новатори, їх чекає «ефект діжки з солоними огірками». Скільки свіжих огірків до неї не поклади, вони теж через якийсь час стають солоними…  Тож стару систему не можливо змінити новими кадровими призначеннями чи косметичними змінами. Вона здатна «просолити» кого завгодно! Що робити?

Володимир Співаковський: Надо оглянуться вокруг, и посмотреть, как из этой проблемы вышли другие отрасли. Вы когда-нибудь сталкивались с тем, чтобы зубной врач ждал приказа министра о внедрении нового вида пломбы? Или чтобы по приказу свыше использовали УЗИ? Или чтобы министр спорта приказывал спортсменам прыгать в новых кроссовках? Или чтобы певцы пели в микрофон?  

Тут ситуация зависит не от банки с огурцами, а от того, какие результаты должна давать школа. Если родители и общество будут смиряться с тем, что она на выходе будет давать несъедобные плоды в виде неприспособленных ни к чему выпускников, то это одно дело.

А если общество потребует на выходе «сортовые плоды», то все учителя сразу поймут, что для этого надо, и как это осуществить. Чтобы стать вкусными малосольными огурчиками.

Другое дело, что мало кто знает, как добиться того, чтобы огурчики были такими, что пальчики оближешь.

Віктор Громовий:  Українська освіта опинилась на розломі між двома моделями освіти – радянською і західною. На жаль, від кожної з цих моделей ми беремо найгірше. Від радянської – бюрократичну вертикаль, тотальну несвободу у всьому… Від Західної – застарілі практики(тестування, поділ шкіл на «елітарні» і «масові») чи підходи(наприклад, компетентістний підхід, який там був педагогічною модою у 60-70-х роках минулого століття).

Звісно, варто було б брати з кожної моделі найкраще(передові педагогічні технології, практики, які працюють тощо). Перш за все, варто було б взяти на озброєння: повагу до індивіда із західноєвропейської школи і вже дещо призабутий ентузіазм, самовідданість вчительства з радянської.

Як стверджують фахівці з порівняльної педагогіки, єдиного «європейського» шляху розвитку освіти не існує. Є загальні принципи та тенденції побудови ефективних освітніх систем, спільні цінності. Тобто нам показують напрямок руху, перспективний шлях, не ставши на який годі й сподіватись на прогрес. Як швидко ми «розгребемо»  завали із уламків уже напівзруйнованої пострадянської школи та почнемо цим шляхом рухатись, залежить від нас.

Не слід зациклюватись на смакуванні власної «унікальності»  чи  на особливостях нинішньої ситуації. Варто зафіксувати «стартову ситуацію», зрозуміти з чого почати  і крок з а кроком рухатись до зникаючих горизонтів нової освіти України.

Чи згодні Ви з тим, що коли ж ми це зробимо, виявиться дивовижна картина: багато наших освітян і абсолютна більшість учнів уже давно роблять правильний вибір власної освітньої стратегії  в умовах,  які до них висувають реалії сучасного життя?

Володимир Співаковський:  Да, я согласен. Прогресс пробивает себе дорогу самостоятельно. И люди уже не заморачиваются тем, нужно ли нам строить национальную идентичность в образовании или внедрять какую-то из западных моделей, которых много. Я бы рекомендовал руководствоваться здравым смыслом и логикой. А именно: поставить цели: какой должна быть «готовая продукция» в виде выпускников, и двигаться к этим целям. Это не так трудно.

Віктор Громовий:  Гаслом школа ХХІ століття має бути фраза: будуємо світ,  де більше свободи!  Головний ресурс розвитку освіти – ресурс свободи. Саме свобода педагогічної думки і дії відкриє шлях до побудови «школи, яка не школа».

Це і «лакмусовий папірець» для аналізу будь-яких пропонованих змін. Кроки, які ми окреслюємо, можуть динамізувати розвиток, сприяти появі іншої якості освіти тільки у випадку,  якщо  вони розширюють свободу вибору, свободу дії, свободу простору…

Джерело: Values in education systems matter, Trends in Education Law, Matthijsen a.o. 2013)

Ось таку візуалізацію продемонстрував наш голландський колега Boudewijn van Velzen на семінарі групи стратегічного аналізу в освіті у Львові. Подивіться де Україна за цінністю свободи в освіті! Як кажуть, "No Comment".  Відступати нікуди, позаду комуністична Куба.

Назвіть основні кроки, які нам слід зробити для утвердження свободи в освіті?

Володимир Співаковський: Свобода не может быть целью образования. Это миф и ложный путь. Он не приводит к высококачественному конечному продукту. Одной из моделей (образных) системы образования я вижу спортивную школу. Там есть мотивация к достижению результата. Если в спортивной школе развиваются мышцы, то в обычной школе – мозг, душа и т.д.

Попробуйте в спортивной или музыкальной школе предоставить свободу учителям и ученикам, что получится?

Впрочем, я не возражаю, чтобы какие-то школы ставили на первое место свободу. И такие школы есть. Но конечные результаты там родителей потом почему-то не устраивают. А исправить уже ничего нельзя.

Віктор Громовий:  У нашому суспільстві існує вкрай негативне ставлення до будь-яких інновацій. Якщо я під час своїх майстер-класів кажу, що слід винаходити заново школу, будувати «школу, яка не школа», хтось впадає в ступор, хтось каже, що це не на часі(нам би хоча б школу як школа зробити), хтось стверджує, що немає грошей…

Як ми знаємо, згідно із законом поширення інновацій Е.Роджерса, за ставленням до інновацій у будь-якій спільноті  можна виділити такі групи людей:

1. Перші 2,5%  є новаторами.

2. Наступні 13,5% є ранніми послідовниками.

3. Наступні 34% є ранньою більшістю.

4. Ще 34% є пізньою більшістю.

5. 16%  людей є відстаючими(це безнадійні традиціоналісти, «які купують телефон з кнопками тільки тому, що дискові вже не продаються»).

6. Лише коли частка «агентів змін» стає - від 15 до 18% ( до новаторів приєднуються ранні послідовники) , можливий якісний прорив.

Звісно, в умовах окремої школи, щоб створити цю «критичну масу» перш за все слід здолати переконання у неможливості радикальних змін на рівні окремого навчального закладу(хто нам дозволить?, чи не отримаємо ми за це по шапці?). І в цьому випадку саме директор школи має виконувати роль «свердла», причому достатньо потужного, щоб пробитись через моноліт консерватизму. Саме від нього залежить і поява в педагогічному колективі атмосфери здорової конкуренції, духу свободи педагогічної думки і дії, прагнення «робити різноманітність». Де взяти таких директорів шкіл?

Володимир Співаковський: Эти проценты все верные. И проблема очерчена тоже правильно. Сверху приказать внедрять инновации – не получится. Во-первых, потому что сверху сами не знают, что спускать вниз. Снизу боятся или не умеют, не знают, не хотят. То есть всё, всё сразу, всё сразу быстро, и всё сразу быстро и без денег… - сделать не удастся.

Решение же простое. Надо начать с пилотных проектов, хотя бы одного или нескольких, и туда набрать персонал по конкурсу. Потихонечку всё хорошее начнет само распространяться. Это как бросить кристалл в соляной раствор. Гарантий, конечно нет, но есть шанс.

Віктор Громовий:  За останні 20 років в українській освіті в загальнонаціональному масштабі не було впроваджено жодної нової ідеї. Нашими політиками не було висунуто жодного нового політичного гасла, яке було б адресоване тим, хто вчить і тим, хто вчиться.

Чому так? Політтехнологи вважають, що новизна відштовхує, не дає електоральних перспектив. Освітянські «начальники» переконані, що освітянській громаді і широкому загалу це не потрібно.

Я мав можливість працювати в освітньому проекті «Нашої України» у 2004 році. Удвох з Павлом Хобзеєм писали програмні документи з якими Віктор Ющенко мав йти на вибори. Коли ж прочитали офіційно оприлюднену програму кандидата, отримали культурний шок. Там було задекларовано намір повернутись до 5-бальної системи оцінювання та до 11-річки. Почали з’ясовувати чому з’явилась ця відверта дурня. Нам пояснили в штабі, що за результатами опитування саме такими є очікування виборців. Просили не турбуватись: це лише передвиборчі «заманухи», які ніхто не збирається виконувати. Як показали подальші події, так і трапилось…

Утім і наші реформаторські підходи ніхто не збирався реалізовувати на практиці. Як наслідок політичного торгу, освіту зненацька передали під вплив соціалістів, а ті не пішли далі декларацій про дебюрократизацію.

Сьогодні ми продовжуємо спостерігати, як політики різних політичних спектрів продовжують використовувати щодо освіти  ідеологічний та фразеологічний антикваріат.

Виходить замкнуте коло: з огляду на консервативність працівників освітньої сфери їм адресуються консервативно-охоронні «месиджі», які лише посилюють консерватизм.

Як розірвати це замкнуте коло?

Володимир Співаковський: Выход только один, но он освитянам не знаком. До тех пор, пока образование будет считаться только бюджетной отраслью, в ней не будет соревновательной игры умов и идей.

Образование должно начать путь в рынок. Как только возникнет конкуренция, так сразу найдутся и деньги, и идеи, и политики, и стремление к прогрессу.  Жаль что все дискуссии по поводу диффузии денег и бизнеса в систему образования освитянами отвергаются. Но тогда нечего жаловаться, что она будет существовать по остаточному принципу.

Віктор Громовий:  У відомому трилері «Основни́й інстинкт»(англ. Basic Instinct, 1992 рік) з Шерон Стоун та Майклом Дугласом у головних ролях, основний інстинкт трактують як бажання кохатися та безкарно вбивати. Попри те, що словосполучення «основний інстинкт» стало штампом,  прошу  назвати яким, на Ваш погляд, є основний інстинкт нашої освітянської бюрократії? Самозбереження?  Інстинкт придушення нового?..

Володимир Співаковський: Бюрократия не есть добро или зло. Она выполняет какую-то свою регулирующую функцию. А также является способом спасения мало что умеющих людей от скрытой безработицы. Бюрократия – это сдерживающее начало.

Можно ли представить себе систему образования вообще без административных органов? Думаю, что нет. Эта система не самоорганизующаяся, как, например, бизнес. Всего лишь 20% директоров способны на самостоятельную деятельность, из них успешными будут процентов 5. Остальным нужна помощь, поддержка, финансы, учителя, ремонты, технологии, и т.д. Есть директора, которым если нужно набрать полный штат учителей и сотрудников, не сумеют этого сделать. Так что бюрократия для этого и нужна, хотя часто этой своей функцией злоупотребляет.

Віктор Громовий:  Як ми вже констатували, не тільки у нас, а і у всьому світі дається взнаки професійна криза вчительства та вчителювання. Я за побудову «школи, яка не школа», але я проти того, щоб у ній працював «учитель, який не вчитель». На жаль, у нинішній  «школі, як школі», домінує  саме «учитель, який не вчитель» якому, як правило, притаманний  войовничий консерватизм та кричущий непрофесіоналізм. Учитель – не вчитель, директор школи - не директор школи(у кращому випадку завгосп, типаж «господарника»), методист - не методист…

Якщо хтось вважає, що я перебільшую, пропоную проаналізувати: чи багато ви знаєте вчителів чи директорів шкіл у професіоналізмі яких у вас немає сумніву?!

Наша професійна освітянська спільнота наскільки деградувала, що навіть оцінити рівень нашої неадекватності вимогам часу можуть лише одиниці.

Просте запитання: чи багато наших вчителів, викладачів ВНЗ, менеджерів освіти можуть успішно конкурувати на європейському ринку праці? Чи знаєте ви хоч один приклад того, щоб наш «заслужений вчитель України» отримав запрошення на роботу до США? Чи знаєте ви хоч одну книгу наших провідних науковців із АПН, яка б стала бестселером хоча б у Ізраїлі чи Киргизії? Ви особисто зможете працювати в німецькій школі чи британському університеті?

Директор школи з американської глибинки подорожує світом з тим, щоб раз на два роки відвідати щорічні конгреси Міжнародної конфедерації директорів шкіл(ІСР) про існування якої не підозрюють більшість навіть продвинутих українських директорів. Усі працівники управління освіти Гіфу префектури в Японії  говорять англійською мовою(хтось гірше, хтось краще, але всі знають англійську!).

Звичайнісінькі польські вчителі гімназії з містечка Лешно організовують міжнародні проекти, захоплюються  найновішими «практиками, які працюють» та слідкують за трендами авангардної педагогіки.  Можу засвідчити, що їх професійний рівень на голову вищий за професійний рівень більшості працівників нашого МОН.

І доки у нас на усіх рівнях переважатимуть абсолютно некомпетентні люди, наша освіта буде розчинятись в проблемах і негараздах…

Володимир Співаковський:  В этих вопросах много справедливого и много мифов. Я объездил свыше 100 стран, и скажу, что школьное образование везде слабое. Учебники архаичные, методики примитивные, требования «абы как». В западных странах вообще на первом месте права ребенка, а не его знания.

Тем не менее, вопросы – конкурентоспособны ли наши учителя? Да, я бы сказал 1 из 10. А если нужно знание языка, то 1 из 100. Конкурентны ли наши книги академиков? Нет, они никому не нужны. Есть ли у нас школы, достойные того, чтобы с них брать пример другим странам? Нет, ну, может 3-4 из 18 000.

Если вопрос обо мне, то я вел курс лекций в университете Техаса, и внедрил часть школьных технологий, апробированных в лицее Гранд. А книга об этом «Образовательный взрыв», переиздается в других странах.

Если обобщить качество наших учителей, то я бы сформулировал так: если была бы поставлена задача нашим учителям готовится к тому, чтобы ехать на работу преподавателем в другую страну, то они бы эту задачу выполнили. Но такую задачу – ни они сами себе не ставят, ни тем более, государство никому не ставит. А если нет спроса, то нет и предложения. 

Вот когда будет спрос, тогда предложение возникнет моментально.