На мою думку, проблеми імплементації можна поділити на декілька груп:

• надмірні очікування;
• помилки і недосконалості самого закону;
• дуже повільне оновлення нормативної бази з питань освіти;
• відсутність пов’язаних із законом змін в інших законах та підзаконних нормативних документах;
• відкрита протидія запровадженню окремих норм нового закону з боку існуючих в освіті потужних груп впливу;
• небажання значної частини освітян самостійно щось робити для покращення стану вищої освіти.

В цій статті я переважно зупинюся на другій групі проблем.

Значна частка викладачів та студентів сподівалася, що відчутні зміни відбудуться відразу після прийняття закону. Навіть ще до того, як він набуде чинності. Вже з кінця серпня, коли викладачі почали виходити з відпусток, в різноманітних обговореннях почали з’являтися висловлювання, що новий закон є, а змін немає. З одного боку, це було зумовлене поширеною думкою, що всі тільки і чекають нових норм, щоб почати жити по новому. Але навіть шалений спротив прийняттю цього закону та багаторічний пошук компромісів між різними групами впливу яскраво свідчили, що це, м’яко кажучи, не так. З іншого боку, було нерозуміння того, що навіть норми «прямої дії» в багатьох випадках не можуть запроваджуватися відразу, оскільки потребують змін в організації освітнього процесу, фінансуванні, кадровому забезпеченні тощо. Саме тому, значна частка експертів відразу попереджувала, що минулий навчальний рік буде навіть не перехідним, а скоріше інкубаційним періодом, протягом якого потрібно оновити нормативну базу освіти на всіх рівнях – від Кабінету Міністрів до вищих навчальних закладів. Втім, і такі прогнози, як виявилося, були занадто оптимістичними. Багато потрібних документів так і не з’явилися, інші виявилися неоднозначними чи такими, що суперечать чинному законодавству. Частина проектів таких документів була зупинена ще на етапі їх громадського обговорення. Інші нормативні акти з більшими чи меншими правками були ухвалені, але деякі з них викликали не менше запитань, ніж ті норми закону, які вони мали б конкретизувати. Зокрема, це стосується норми ст. 56.2, за якою «максимальне навчальне навантаження на одну ставку науково-педагогічного працівника не може перевищувати 600 годин на навчальний рік». 

На жаль, далеко не всі норми нового закону пройшли випробування часом. Про наявність окремих помилок і неузгодженостей багато говорили ще до голосування за проект. Але більшість Верховної Ради дійшла висновку, що переваги нового закону важливіші, а недоліки можна буде поступово усунути. Втім, життя виявилося складнішим і практично всю першу половину року, що минув, МОН та Комітету Верховної Ради довелося не стільки займатися імплементацією чи вдосконаленням закону, скільки боротися з намаганням Міністерства фінансів обмежити фінансування вищої освіти, і одночасно переписати деякі ключові норми закону, виходячи з власного розуміння того, якою має бути вища освіта.

За загальними принципами теорії управління закон, як інструмент управління, має не тільки визначати повноваження органів влади, але також і їх відповідальність за стан справ в тій чи іншій сфері. Але закон про вищу освіту, як і більшість інших наших законів, не містить таких норм. Слід зазначити, що поняття відповідальності органу влади не є якоюсь дивиною для українського законодавства. Навіть ст. 32.2 закону про визу освіту згадує «розмежування прав, повноважень і відповідальності засновника (засновників), державних органів та органів місцевого самоврядування, до сфери управління яких належить вищий навчальний заклад, органів управління вищого навчального закладу та його структурних підрозділів». Але інших згадувань про чиюсь відповідальність закон практично не містить. Виключеннями є лише ст. 34 та 44, які визначають відповідальність керівника ВНЗ, а також ст. 1 та 46, що згадують відповідальність, як складову автономії ВНЗ.

У багатьох випадках немає відповідності між зазначеними у ст. 3 принципами державної політики в сфері вищої освіти, шляхами забезпечення її формування і реалізації та визначеними у ст. 12, 13 повноваженнями органів державної влади. Через це принципи значною мірою залишаються деклараціями, за реалізацію яких жоден орган влади не відповідає. Зокрема, це стосується таких принципів, як:

• сприяння сталому розвитку суспільства шляхом підготовки конкурентоспроможного людського капіталу та створення умов для освіти протягом життя (невідомо, хто саме і як саме має сприяти);
• доступність вищої освіти (не вказано, хто саме і в який спосіб має забезпечити доступність; що розуміється під доступністю);
• відкритість формування структури і обсягу освітньої та професійної підготовки фахівців з вищою освітою (теж невідомо, хто і як її повинен забезпечувати).

Чи варто тому дивуватися відсутності тієї самої прозорості у формуванні, наприклад, державного замовлення на підготовку фахівців? 

Крім того, в законі взагалі не вказані підстави і способи дій органів управління освітою та їх посадових осіб, як того вимагає ст. 19 Конституції України. А для створюваного ст. 77 Центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері освіти шляхом здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю навчальних закладів не визначені навіть і повноваження. Враховуючи, що існування такого органу жодним іншим законом не передбачено, будь-яка його діяльність в правовому полі взагалі стає неможливою. У цьому відношенні мало що змінює Положення про Державну інспекцію навчальних закладів України (ДІНЗ), затверджене Кабінетом Міністрів України у жовтні 2014 р. [2], оскільки воно суперечить ст. 19 Конституції. До того ж вже першим пунктом цієї постанови Кабмін надав собі не передбачені законами повноваження спрямовувати і координувати роботу ДІНЗ. 

Визначені законом повноваження інших органів у багатьох випадках є нечіткими, а іноді вони взагалі не є повноваженнями. Наведу лише декілька прикладів із ст. 13: «Центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки:

2) бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері вищої освіти, науки, підготовки фахівців з вищою освітою;

4) провадить аналітично-прогностичну діяльність у сфері вищої освіти …;

11) сприяє працевлаштуванню випускників вищих навчальних закладів;

25) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.

До останнього пункту слід додати, що термін законодавство використовують в різних значеннях [3]. І в широкому значенні до нього зараховують не тільки закони, але також укази Президента, Постанови Кабінету Міністрів і, навіть рішення самого центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки. Тобто формально, п. 25 може використовуватися Міністерством освіти і науки для самостійного встановлення для себе будь-яких додаткових повноважень, не передбачених законами України.

В законі про вищу освіту, як і в інших законах, не визначено ані показників, за якими оцінюватиметься ефективність виконання своїх функцій органами управління і взагалі державою, ані порядку формування таких показників. Закон не передбачає обов’язковості публікації певного переліку даних про свою роботу та стан вищої освіти органами державної влади та місцевого самоврядування, аналогічно тому, як це встановлено ст. 79.4 для вищих навчальних закладів. З огляду на все сказане, не дивно, що управління вищою освітою, як і раніше, значною мірою ґрунтується не на законі, а на домовленостях між органами управління та керівниками вищих навчальних закладів з одного боку і домовленостях між органами влади різних рівнів з іншого.

 Однією з основних помилок нового закону виявилася неузгодженість між розширенням академічної, фінансової та організаційної автономії вищих навчальних закладів та відсутністю норм, які б забезпечували реальну демократію всередині цих закладів. Через це надмірні повноваження, не збалансовані повноваженнями інших учасників освітнього процесу, отримало керівництво ВНЗ. 

Відповідно до ст. 36.1, вчена рада є колегіальним органом управління вищого навчального закладу, а її склад затверджується наказом керівника ВНЗ. Ст. 37.3 передбачає, що керівник ВНЗ та його заступники за посадами входять до складу вченої ради, у тому числі можуть обиратися на посаду голови ради. За ст. 37.6, «рішення вченої ради вищого навчального закладу вводяться в дію рішеннями керівника вищого навчального закладу». Значна частка закріплених ст. 37.2 повноважень вченої ради передбачає затвердження документів, які попередньо готують підпорядковані керівнику ВНЗ підрозділи. Таким чином, керівники вищих навчальних закладів мають істотний вплив на рішення вченої ради. Натомість вплив вченої ради на керівника є істотно слабшим. Особливо, якщо взяти до уваги, що і наявні повноваження та важелі впливу вчені ради зазвичай не використовують через те, що керівник через свої повноваження має суттєвий вплив не тільки на раду у цілому, але і на більшість її членів окремо. 

Подібною є і ситуація з вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу, яким, відповідно до ст. 39.1, «є загальні збори (конференція) трудового колективу, включаючи виборних представників з числа студентів (курсантів)». Щоправда в обох випадках треба додати – реальні повноваження як вчених рад, так і зборів трудових колективів залежать не тільки від норм закону, але і від здатності колективу самоорганізовуватися для відстоювання своїх інтересів, його спроможності відрізняти головне від другорядного, стратегічне від тактичного тощо. 

Не мають реальних важелів впливу на керівника, та й взагалі якихось реальних повноважень, і наглядові ради. Але тут ситуація може істотно змінитися, якщо у новому законі України «Про освіту» буде прийнята норма про можливість делегування їм частини повноважень засновників, у тому числі повноважень з призначення керівника ВНЗ та укладання з ним контракту. Такі пропозиції містять опубліковані варіанти проекту цього закону. Реалізація цих пропозицій була б важливою і з погляду зміни системи відношень між вищими навчальними закладами та органами влади. По-перше, це важливо як передумова справжньої автономії університетів. А по-друге, – існуюча система, коли держава в особі МОН є засновником частини ВНЗ і одночасно має велику кількість функцій управління стосовно всіх ВНЗ створює конфлікт інтересів, який неможливо вирішити в межах чинного законодавства.

Закон не визначає повноважень кафедр, факультетів та інших структурних підрозділів. Повноваження керівників факультетів (навчально-наукових інститутів), відповідно до ст. 35.3 визначаються положенням про факультет (навчально-науковий інститут), яке затверджується вченою радою вищого навчального закладу. А для керівників кафедр, згідно із ст. 35.7, взагалі встановлюються лише обов’язки («забезпечує організацію освітнього процесу, виконання навчальних планів і програм навчальних дисциплін, здійснює контроль за якістю викладання навчальних дисциплін, навчально-методичною та науковою діяльністю викладачів») без якихось реальних прав. Звісно, можна було б говорити, що все інше – це питання автономії ВНЗ. Але тоді було б логічно до автономії ВНЗ зарахувати і значну частку передбачених ст. 34 повноважень керівника, які стосуються внутрішнього життя вищих навчальних закладів. Тому що інакше закладаються передумови для істотного дисбалансу повноважень і відповідальності всередині університетів.

Істотні проблеми виникли при формуванні Національного агентства з якості вищої освіти. Дійшло навіть до того, що МОН виступив з офіційною заявою про непогодження з результатами виборів до його складу [4]. Але ж статті 12, 13 закону, присвячені системі управління у вищій освіті, не надають повноважень визнавати чи не визнавати ці результати ані МОН, ані Кабінету Міністрів України. Можна погодитися з думкою МОН та багатьох експертів про те, що в законі потрібні більш чіткі і докладні норми стосовно вимог до кандидатів, процедур їх висування та обрання, переліку організацій роботодавців, що висувають кандидатів. Але закон зворотної сили не має. Якщо такі зміни і будуть прийняті, то вони почнуть працювати лише з наступних виборів. Сьогодні єдині передбачені законом (ст. 19) способи оновлення складу Національного агентства – це відкликання його членів органами, які їх делегували, добровільна відставка всіх або окремих членів Національного агентства або рішення суду про скасування результатів виборів через процедурні порушення.

Але ж саме Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти є одним з ключових елементів реформи вищої освіти. Відповідно до ст. 18 закону, воно формує вимоги до системи забезпечення якості вищої освіти та критерії оцінки якості, розробляє відповідне положення і проводить акредитацію освітніх програм, здійснює ліцензійну експертизу, розробляє порядок присудження наукових ступенів та вимоги до їх здобувачів, акредитує і контролює спеціалізовані вчені ради із захисту дисертацій, формує перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти тощо. Згідно зі ст. 9, 10, Національне агентство має погоджувати стандарти освітньої діяльності та вищої освіти. Тобто практично всі питання, пов’язані із якістю вищої освіти, низький рівень якої був одним з основних стимулів до реформування, так чи інакше має вирішувати Національне агентство. Але у п. 2.14 прикінцевих та перехідних положень читаємо: «перший склад Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти формується протягом дев’яти місяців з дня набрання чинності цим Законом», п. 5.7 цих положень пропонує Кабінету Міністрів «врахувати під час підготовки проекту Державного бюджету України на 2015 рік видатки, необхідні для забезпечення організації роботи Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти з 1 вересня 2015 року». Про які ж зміни у вищій освіті може йти мова при такій швидкості імплементації, закладеної в самому законі. Це вже, не беручі до уваги суперечності між різними статтями закону і перехідних та прикінцевих положень стосовно термінів створення агентства і нового переліку спеціальностей.

До цього можна додати, що затверджений Кабінетом Міністрів Статут Національного агентства [5] не повною мірою відповідає закону про вищу освіту. В деяких випадках ця невідповідність зумовлена недосконалістю норм самого закону. Зокрема, це стосується повноважень голови агентства, визначених ст. 26 Статуту. Очевидно, що Національне агентство не зможе ефективно працювати, якщо хтось не буде виконувати організаційну та адміністративну роботу. Тому Голова та його заступники повинні мати певні додаткові повноваження, відмінні від повноважень інших членів. Але відсутність цих повноважень у Законі ставить під сумнів легітимність будь-яких повноважень, які надає їм Статут Національного агентства. 

Сумнівними з погляду відповідності закону є окремі завдання та функції Секретаріату агентства. Зокрема, це стосується організації роботи щодо неухильного додержання Національним агентством вимог законодавства, що, м’яко кажучи, виходить поза межі відведеної йому законом допоміжної ролі. Відповідно до п. 33 Статуту, секретаріат не тільки попередньо вивчає матеріали з питань, що належать до компетенції Національного агентства, але і здійснює їх підготовку до розгляду на засіданнях Національного агентства, готує проекти рішень Національного агентства. Постає запитання, навіщо тоді потрібні члени НА, Галузеві експертні ради тощо? 

Очевидно суперечить закону і п. 6 Статуту, за яким «кошторис, план асигнувань загального фонду бюджету, штатний розпис Національного агентства на відповідний рік та зміни до них затверджує Міністр освіти і науки». Закон не передбачає будь-якої підпорядкованості агентства іншим органам виконавчої влади, крім Кабінету Міністрів, який затверджує його Статут. Втім, затвердження кошторису та штатного розкладу Міністром, є суттєвими ознаками такої підпорядкованості.

Потребує істотного корегування ст. 8 закону про Єдину державну електронну базу з питань освіти. Головна проблема тут полягає у тому, що на момент ухвалення закону ЄДЕБО вже існувала, але її робота викликала багато зауважень. Серед інших лунали і звинувачення попереднього керівництва МОН у використанні ЄДЕБО для реалізації корупційних та тіньових схем. Це призвело до намагання суттєво обмежити свавілля адміністраторів бази законом. Але спроба виявилася не вдалою. Зокрема, є суперечність між нормою ст. 8.2 про відкритість реєстру вищих навчальних закладів і намаганням МОН включити до цього реєстру великий обсяг даних, у тому числі й персональних, про викладачів і студентів [6]. Не заперечуючи актуальності тих завдань, які міністерство намагається вирішувати за допомогою ЄДЕБО, хочу звернути увагу на інше. Існують певні принципи створення подібних систем. І одним з них є те, що спочатку треба сформулювати вимоги до системи, а потім займатися її розробкою. З ЄДЕБО цей принцип реалізовано з точністю до навпаки. Спочатку створили систему, потім почали думати, де і як її можна використовувати. При цьому ідеї щодо нових застосувань, нерідко цілком розумні та обґрунтовані, виникають постійно. Зокрема, тут можна згадати відновлення інформації про студентів, що навчалися в евакуйованих з Донецької та Луганської областей закладах освіти, оформлення пільгових квитків на залізничний транспорт, скасування потрібних для ліцензування та акредитації паперових документів, організацію вступу до вищих навчальних закладів тощо. Але неможливо заздалегідь прописати в законі всі потрібні для їх реалізації вимоги до бази. Іншою проблемою є те, що робота ЄДЕБО сьогодні значною мірою суперечить чинному закону. Тому варто було б і в законі про вищу освіту, і в законі про освіту не писати взагалі про ЄДЕБО чи інші конкретні інформаційні системи, а визначити загальні принципи використання інформаційних систем в управлінні освітою. Все інше має вирішуватися Постановами Кабінету Міністрів, іншими підзаконними документами, а також угодами між користувачами таких систем. 

Багато дискусій викликають норми статей 62.4 та 72.1 закону, за якими:

«Розмір стипендіального фонду вищого навчального закладу повинен забезпечувати виплату академічних стипендій не менш як двом третинам і не більш як 75 відсоткам студентів (курсантів невійськових вищих навчальних закладів) денної форми навчання, які навчаються за кошти державного бюджету, без урахування осіб, які отримують соціальні стипендії»;

«Загальний обсяг державного замовлення для підготовки фахівців ступенів молодшого бакалавра, бакалавра (магістра медичного, фармацевтичного та ветеринарного спрямувань) на поточний рік становить не менш як 51 відсоток кількості випускників загальноосвітніх навчальних закладів, які у поточному році здобули повну загальну середню освіту.

Загальний обсяг державного замовлення на підготовку фахівців ступеня магістра на поточний рік становить не менш як 50 відсотків кількості осіб, які у поточному році здобудуть ступінь бакалавра за державним замовленням».

Ці вимоги не відповідають фінансовим можливостям держави. До того ж, як свідчать результати ЗНО, значна частка тих, хто за цими нормами вступає на навчання за державним замовленням і отримує академічні (тобто за якість навчання!) стипендії, має дуже поганий рівень загальноосвітньої підготовки. Досить показовими у цьому відношенні є дані про абітурієнтів, зарахованих у 2014 р. на фізичні спеціальності [7]. Втім, це той нетиповий випадок, коли законодавець свідомо закладав до закону норми, що об’єктивно погіршуватимуть якість освіти. Причиною цього є те, що протягом останніх років студенти неодноразово доводили здатність чинити активний опір будь-яким спробам обмежити їх права та привілеї. Пояснити ж студентам, що наслідком таких рішень може бути лише подальша деградація вищої освіти та девальвація дипломів українських університетів, практично неможливо. Хоча б через те, що значна їх частина прагне не до якості освіти, а до отримання документу про вищу освіту. Вони прекрасно усвідомлюють, що на ринку праці немає місць для всіх випускників українських університетів, а також і те, що в наших реаліях життєвий успіх мало залежить від рівня освіти. У той же час відсутність диплому про вищу освіту все більша частина суспільства, і особливо молоді, вважає ознакою якщо не маргіналів, то, як мінімум, невдах.

Останнім часом активізувалися обговорення норм закону щодо вступу до вищих навчальних закладів. Нещодавно Верховна Рада вже внесла зміни, які виправляють розбіжності між частинами 4 та 6 ст. 44 стосовно складових конкурсного бала, а також зміни до ч. 7 цієї статті, що стосуються порядку опрацювання заяв абітурієнтів. Разом з тим, деякі інші проблеми залишаються. Зокрема, ч. 2, 3 ст. 45 визначають, що:

• «перелік програм зовнішнього незалежного оцінювання для осіб, які бажають здобувати вищу освіту на основі повної загальної середньої освіти, затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки та не пізніше ніж за 1,5 року до проведення зовнішнього незалежного оцінювання оприлюднюється на його офіційному веб-сайті»;
• «програми зовнішнього незалежного оцінювання затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки одночасно із затвердженням переліку навчальних предметів та строків проведення зовнішнього незалежного оцінювання за погодженням з громадськими об’єднаннями керівників вищих навчальних закладів».

Тут є відразу декілька проблем. По-перше, час від часу постає питання про запровадження нових тестів. Сьогодні активно обговорюється доцільність створення тесту загальної навчальної компетентності. На початку цього року МОН видало наказ № 64 від 29.01.2015, яким створювалися робочі групи з  розроблення програм для проведення ЗНО у 2016 році, у тому числі з угорської, румунської, польської, молдовської, кримськотатарської, словацької, болгарської, новогрецької мов [8]. Але ж ЗНО з цих дисциплін ніколи не проводили. Тому на підготовку тестів потрібно значно більше часу, ніж для інших дисциплін. Відповідно, і рішення про їх запровадження та розробку програм треба ухвалювати набагато раніше. 

По-друге, останній приклад ілюструє ще одну проблему. Тестування, на якому базується ЗНО, є одним з видів статистичного оцінювання. Тому для отримання надійних результатів потрібно, щоб кількість учасників тестування була достатньо великою. Оцінити очікувану кількість учасників можуть лише керівники ВНЗ, які планують використовувати відповідні сертифікати для вступу на ті чи інші спеціальності. Крім того, є питання організації ЗНО і, зокрема, збереження таємниці завдань та відповідей. Через це достатньо великими мають бути не тільки кількість учнів, але також і кількість шкіл, де вони навчаються, і вищих навчальних закладів, що враховуватимуть сертифікати з дисципліни. Досить імовірно, що саме працівники цих шкіл та ВНЗ братимуть участь у розробці та експертизі завдань.

Тому варто було б встановити у ст. 44.4 різні граничні терміни для «старих» і «нових» дисциплін ЗНО, а також передбачити, що центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки запроваджує нові дисципліни зовнішнього незалежного оцінювання за пропозиціями громадських об’єднань керівників вищих навчальних закладів.

У ст. 45.3 використовується відсутній в інших нормах закону термін «спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки». В інших статтях є просто «центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки» і є «спеціально уповноважена державна установа, що проводить зовнішнє незалежне оцінювання». Тому варто було б уточнити, який саме з цих органів мається на увазі.

Перспектива поєднання ЗНО з державною підсумковою атестацією випускників загальноосвітніх шкіл, можливе запровадження тестів загальної навчальної компетентності для окремих категорій абітурієнтів, зміна методики визначення порогу склав/ не склав (заміна формального порогу на змістовий) та інші зміни змушують повернутися до питання про методику визначення конкурсного бала абітурієнтів, яка передбачена частинами 4 – 6 ст. 44. На мою думку, доцільно було б записати, що конкурсний бал визначається за балами сертифікатів зовнішнього незалежного оцінювання. Але вибір формули, за якою він буде розраховуватися, залишити на розсуд вищих навчальних закладів. Не треба обмежувати їх лише одним способом – розрахунком зваженої суми балів. Є багато інших [9], які для певних спеціальностей можуть бути більш адекватними. 

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що закон про вищу освіту виявився не таким ідеальним, як багато хто очікував. Чи варто взагалі було приймати у минулому році. Таке запитання ставлять багато освітян. Мабуть треба було почекати ухвалення загального закону про освіту, а вже потім на його основі писати більш досконалий закон про вищу освіту? Вважаю, що рішення про прийняття закону саме у минулому році було правильним. І головним аргументом для мене є те, що розмови про застарілість попереднього закону йшли вже багато років. Через це той закон фактично вже не працював. Продовження цієї ситуації на невизначений термін було б набагато гіршим, ніж те, що ми маємо сьогодні. Важливим є і те, що як старий закон, так і альтернативні законопроекти теж були далеко не ідеальними. Зокрема, більшість зазначених у статті недоліків (це не говорячи про інші) у повній мірі стосується і їх. Разом з тим, треба швидко виправляти вже очевидні недоліки та помилки, наявні в законі про вищу освіту та у вже прийнятих для його імплементації нормативних актах. І не повторювати ті самі помилки в новому законі про освіту.

1. Закон України «Про вищу освіту».

2. Положення про Державну інспекцію навчальних закладів України. Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 р. № 538.

3. В. Сущенко. Тлумачення терміну «законодавство» Конституційним Судом України.

4. Заява Міністерства освіти і науки України з приводу виборів до Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.

5. Статут Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти.

6. В. Бахрушин. Інформатизація управління в освіті (до обговорення проекту положення про єдину державну електронну базу з питань освіти). /ua/draft-regulations/325-informatizatsiya-upravlinnya-v-osviti-do-obgovorennya-proektu-polozhennya-pro-edinu-derzhavnu-elektronnu-bazu-z-pitan-osviti.

7. В. Бахрушин. Чи є майбутнє у фізичної освіти в Україні: деякі результати вступної кампанії 2014 р. /ua/articles/313-chi-e-majbutne-u-fizichnoji-osviti-v-ukrajini-deyaki-rezultati-vstupnoji-kampaniji-2014-r.

8. Про розроблення програм для проведення зовнішнього незалежного оцінювання у 2016 році. Наказ № 64 від 29.01.2015.

9. В. Бахрушин. Застосування освітніх вимірювань при рейтингуванні абітурієнтів ВНЗ та вирішенні деяких інших завдань оцінювання якості освіти. /ua/articles/131-zastosuvannya-osvitnikh-vimiryuvan-pri-rejtinguvanni-abiturientiv-vnz-ta-virishenni-deyakikh-inshikh-zavdan-otsinyuvannya-yakosti-osviti.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України