Необхідність прийняття цих документів їх розробники пояснюють, насамперед, тим, що 28 червня цього року набув чинності новий Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» [2]. Він передбачає ліцензування освітньої діяльності закладів освіти за загальними правилами, які істотно відрізняються від тих, що діють сьогодні у цій сфері. Причиною є те, що згідно із ст. 9 попереднього Закону [3], що регулював цю сферу, діяльність у сфері освіти мала ліцензуватися відповідно до спеціальних законів. Тому конфлікту між нормами різних Законів не було.

Закон України «Про вищу освіту» [4] визначає ліцензування, як процедуру «визнання спроможності юридичної особи провадити освітню діяльність за певною спеціальністю на певному рівні вищої освіти відповідно до стандартів освітньої діяльності» (ст. 1.1.15). Він передбачає (ст. 13.1.9), що центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки «видає ліцензії на освітню діяльність на підставі позитивного експертного висновку Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, а також переоформляє та анулює їх». Відповідно до ст. 24, «для отримання експертного висновку про можливість видачі ліцензії на провадження освітньої діяльності заявник подає Національному агентству із забезпечення якості вищої освіти письмову заяву та документи, що підтверджують відповідність заявника стандарту освітньої діяльності за відповідною спеціальністю». Для отримання ліцензії він «подає центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки письмову заяву та експертний висновок Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. На підставі отриманих документів центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки протягом 10 робочих днів видає відповідному вищому навчальному закладу ліцензію на провадження освітньої діяльності або відмовляє у її видачі. Рішення про відмову у видачі ліцензії повинно бути обґрунтованим і містити посилання на конкретні положення стандарту освітньої діяльності, яким не відповідає заявник».

Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності» визначає ліцензування, як «засіб державного регулювання провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, спрямований на забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері ліцензування, захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів» (ст. 1.1.6). Наведені формулювання важко зрозуміти, але очевидно, що поняття ліцензування у цьому Законі та у Законі про вищу освіту є істотно різними.

Цей закон встановлює обов’язковість погоджених спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування і затверджених Кабінетом Міністрів України ліцензійних умов (ст. 9.2), які за змістом істотно відрізняються від передбачених Законом про вищу освіту стандартів освітньої діяльності.

Існує два варіанти вирішення проблеми. Першій полягає у тому, щоб повернути норми про ліцензування освітньої діяльності за спеціальними Законами. Для цього потрібно внести до Закону «Про ліцензування видів господарської діяльності» такі зміни.

1. Додати до частини 2 статті 2 пункт 4 такого змісту: «Освітню діяльність закладів освіти, яка здійснюється відповідно до Закону України «Про освіту» з урахуванням особливостей, визначених Законами України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», «Про позашкільну освіту».

2. Сформулювати пункт 6 частини 1 статті 7 у такій редакції: «освітня діяльність закладів освіти, яка ліцензується відповідно до Закону України «Про освіту» з урахуванням особливостей, визначених Законами України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», «Про позашкільну освіту».

3. Сформулювати пункт 33 частини 7 статті 21 у такій редакції: «частину четверту статті 24 Закону України "Про вищу освіту" (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 37-38, ст. 2004) викласти в такій редакції: "4. Ліцензії видаються окремо за кожною спеціальністю і можуть бути анульовані з підстав, передбачених цим Законом з урахуванням вимог Закону України «Про освіту». Інформація про видачу та анулювання ліцензії вноситься до Єдиної державної електронної бази з питань освіти та Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців».

Подібні норми в Законі про ліцензування видів господарської діяльності передбачені для деяких видів такої діяльності. Зокрема, встановлено, що дія цього Закону не поширюється на порядок видачі, переоформлення та анулювання ліцензій на здійснення банківської діяльності, діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, а також виробництво і торгівлю спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами (ст. 2.2, 7.1). Ще для семи видів діяльності передбачено, що їх ліцензування здійснюється з урахуванням норм спеціальних Законів (ст. 7.1). Тому пропоновані зміни не суперечать концепції та встановленим у Законі загальним принципам ліцензування господарської діяльності.

Іншій підхід – це внесення змін до Закону України «Про вищу освіту», а також суттєвий перегляд проектів Законів «України «Про освіту» та «Про професійну освіту», які зараз готуються до розгляду Верховною Радою України. Всі вони базуються на зовсім іншій і більш адекватній специфіці освітньої діяльності моделі ліцензування, подібної до тієї, що викладена в Законі про вищу освіту. Також потрібні будуть певні зміни у Законах України «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту» та «Про позашкільну освіту». Зокрема, стосовно необхідності ліцензування освітньої діяльності всіх (а не тільки приватних) закладів освіти.

Тобто в обох випадках потрібно починати з усунення законодавчих колізій, а вже потім приймати підзаконні нормативні документи.

Втім, як часто буває в подібних випадках, виконавча влада пішла третім шляхом – зробила вигляд, що законодавчих колізій немає, і обрала за основу ті норми, які з якихось причин виконавцям подобаються більше. З цього погляду очевидну перевагу для них мають норми Закону «Про ліцензування видів господарської діяльності», які дають змогу взяти за основу вже напрацьовані документи та шаблони, і таким чином скоротити час на підготовку нормативної бази ліцензування. На практиці це означатиме не тільки стару нормативну базу, але і повернення до старих схем прийняття рішень, а разом з ними і всього того комплексу проблем, для вирішення яких було прийнято новий Закон України «Про вищу освіту». Тому фактично ухвалення опублікованих проектів щодо ліцензування було б великим кроком назад і згортанням реформування української освіти. А також консервуванням на невизначений термін принципу управління галуззю не за Законами, а за домовленостями між учасниками (якщо норми Законів суперечать одна одній, то нічого іншого і не залишається).

Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до Статуту Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти» пропонує:

• виключити абзац четвертий пункту 9, відповідно до якого Національне агентство проводить ліцензійну експертизу, готує експертний висновок щодо можливості видачі ліцензії на провадження освітньої діяльності у сфері вищої освіти;
• в абзаці четвертому пункту 11 виключити норму, за якою Національне агентство має право одержувати в установленому законодавством порядку під час проведення ліцензійної експертизи від вищих навчальних закладів і незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти документи, визначені законодавством;
• у пункті 34 виключити норму про можливість фінансування діяльності Національного агентства за рахунок коштів, отриманих як оплата робіт за проведення ліцензійної експертизи.

Таким чином, фактично пропоновані зміни передбачають усунення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти від виконання всіх функцій, пов’язаних з ліцензуванням освітньої діяльності ВНЗ. Це відповідає нормам Закону «Про ліцензування видів господарської діяльності». Зокрема, пункт 7 частини 1 статті 1 встановлює, що «орган ліцензування – орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України, або уповноважений законом державний колегіальний орган», а згідно із частиною 4 статті 6 «забороняється делегувати повноваження органу ліцензування будь-яким органам, організаціям, суб’єктам господарювання чи особам (у тому числі утвореним органом ліцензування чи які перебувають у сфері управління або підпорядкуванні органу ліцензування)».

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону «Про вищу освіту», «Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти є постійно діючим колегіальним органом, уповноваженим цим Законом на реалізацію державної політики у сфері забезпечення якості вищої освіти». Тобто воно не є органом виконавчої влади. Але чи можна вважати його державним колегіальним органом? Законодавство не містить чіткого визначення цього поняття. З одного боку, Національне агентство є колективним органом і уповноважено Законом на реалізацію державної політики в певній сфері. З іншого – ті органи, для яких в Законах України використовується цей термін, підпорядковані Президенту України і підзвітні Верховній Раді України [5]. Для Національного агентства таку підпорядкованість і підзвітність Закони не передбачають. Таким чином, з погляду загальних норм Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» пропоновані зміни до Статуту Національного агентства є логічними.

Разом з тим вони є нелогічними і незаконними з погляду Закону України «Про вищу освіту». Оскільки те, що пропонується скасувати, це не тільки пункти із Статуту, але і норми чинного Закону, передбачені статтями 13.1.9, 18.1.3, 22.2.2, 24.2, 24.3. Але пропозицій щодо внесення змін до Закону «Про вищу освіту» немає. Кабінет Міністрів України чи МОН не мають повноважень самостійно вирішувати колізії між нормами різних Законів. Тому можна однозначно стверджувати, що винесені на обговорення зміни до Статуту Національного агентства суперечать чинному законодавству і не можуть бути прийняті. Слід враховувати і те, що норми стосовно ліцензування у Законі про вищу освіту є не самостійними, а складовими комплексної системи забезпечення якості вищої освіти. Їх скасування чи викривлення руйнує всю систему.

Обговорення цього питання виявило ще одну проблему. Згідно з чинним Законом України «Про вищу освіту», МОН (центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки) не тільки «видає ліцензії на освітню діяльність на підставі позитивного експертного висновку Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, а також переоформляє та анулює їх» (стаття 13.1.9). МОН також «реалізує права і обов’язки уповноваженого органу стосовно заснованих державою вищих навчальних закладів» (стаття 13.1.13). Таким чином воно фактично ліцензує діяльність підпорядкованих йому установ. Це суперечить не тільки здоровому глузду, але і законодавству. Зокрема, встановленим у п. 5 частини 1 статті 3 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» принципам державної політики у сфері ліцензування:

- забезпечення при отриманні ліцензії рівності прав суб’єктів господарювання незалежно від організаційно-правової форми чи форми власності;

- заборони використання ліцензування видів господарської діяльності для обмеження конкуренції,

дотримання яких очевидно є неможливим, якщо орган ліцензування одночасно виконує функції засновника більшої частини суб’єктів ліцензування. Уникнення цієї суперечності було однією з основних причин того, що функції ліцензійної експертизи були передані іншому органу – Національному агентству із забезпечення якості вищої освіти, а за МОН залишено функції технічного оформлення і видачі ліцензій, їх анулювання, а також розробки загального порядку ліцензування і стандартів вищої освіти та освітньої діяльності. Таке рішення не усуває, але значно послаблює можливі негативні наслідки конфлікту інтересів МОН з питань ліцензування. Варто додати, що попередній Закон про вищу освіту [6] не виокремлював повноваження засновників закладів вищої освіти. Тому цей конфлікт інтересів, хоча і існував, але був прихованим і менш очевидним.

Які є шляхи вирішення цього конфлікту інтересів. Оптимальним, на мою думку, було б позбавлення органів виконавчої влади повноважень засновників закладів вищої освіти. Наприклад, шляхом передачі всіх повноважень засновника, передбачених частиною 2 статті 15 Закону про вищу освіту, наглядовим радам вищих навчальних закладів. Така можливість передбачена частиною 3 статті 15 Закону. Але це потребує створення дієздатних наглядових рад, яких переважна більшість українських ВНЗ сьогодні не має. Другий варіант – це передача Національному агентству із забезпечення якості вищої освіти всіх повноважень із видачі та анулювання ліцензій на освітню діяльність. Сумнівний статус Національного агентства, як державного колективного органу не заважає такому рішенню, якщо внести пропоновані на початку статті зміни до Закону про ліцензування видів господарської діяльності. Заважає скоріше недовіра до Національного агентства, по-перше, через те, що реально цей орган ще не почав працювати, а по-друге, через незадовільні з погляду керівників МОН і багатьох освітян результати виборів його першого складу. Й нарешті є третій варіант – внести зазначені зміни до Закону про ліцензування і поки не змінювати норми Закону про вищу освіту. Подивитися, як буде відбуватися співпраця Національного агентства, МОН і закладів освіти. А вже потім приймати якісь рішення.

На мою думку, загальні норми нового Закону про ліцензування не можуть застосовуватися до сфери освіти. Зокрема це стосується поєднання пунктів 3 та 5 частини 1 статті 3, що «вимоги ліцензійних умов мають бути однозначними, прозорими та виключати можливість їх суб’єктивного застосування органами ліцензування чи ліцензіатами» та про «встановлення єдиних вимог ліцензійних умов». Це можливо (та й то з певними застереженнями) зробити в передбачених Законом про вищу освіту стандартах освітньої діяльності, які мають бути розроблені окремо для кожної спеціальності і кожного рівня вищої освіти. Але, якщо ми спробуємо зробити єдині для всіх спеціальностей ліцензійні умови, то вони будуть або неконкретними і неоднозначними, або недоцільними для більшості з цих спеціальностей.

Цей висновок підтверджує другий документ, запропонований для обговорення, – Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності закладами освіти.

Прямим порушенням Закону про вищу освіту є п. 1.4 цього проекту, за яким:

«Ліцензійні умови встановлюють вичерпний перелік документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії і підтверджують відповідність закладу освіти цим Ліцензійним умовам, які є обов’язковими для виконання здобувачем ліцензії та ліцензіатом. Органу ліцензування забороняється вимагати додаткові документи, які не зазначені у цих Ліцензійних умовах.

Ліцензійні умови для сфери вищої освіти визначають стандарти освітньої діяльності (мінімальні вимоги до кадрового, матеріально-технічного, навчально-методичного та інформаційного забезпечення освітнього процесу закладу освіти на певному рівні вищої освіти за певною спеціальністю), організаційні та інші вимоги».

Як це можна сумістити з вимогами Закону про вищу освіту, що стандарти потрібно розробляти для кожного рівня вищої освіти в межах кожної спеціальності (ст. 9.2), і що саме стандарти (а не ліцензійні умови) є основою для ліцензування освітньої діяльності (ст. 1.1.15)? Це також не відповідає вимогам ст. 9.3 Закону, за якими «Стандарти освітньої діяльності розробляються та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки за погодженням з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти», а також статті 24, що визначає порядок ліцензування освітньої діяльності в сфері вищої освіти. 

Для сфери вищої освіти проект ліцензійних умов пропонує встановити вимоги щодо кадрового, матеріально-технічного, навчально-методичного та інформаційного забезпечення. Це відповідає нормам, які Закон про вищу освіту формулює для стандартів освітньої діяльності (ст. 9.1). Вони згруповані за рівнями вищої освіти.

Суттєвим недоліком проекту є те, що він використовує багато неоднозначних або не унормованих термінів, яких немає ані в Законі про вищу освіту, ані в підзаконних нормативних документах: проектна група, гарант освітньої програми, досягнення, опис освітньої програми, пояснювальна записка до навчального плану, робоча програма дисципліни, комплекс навчально-методичного забезпечення дисципліни, методичні матеріали для проведення атестації здобувачів, електронний ресурс закладу освіти та ін. Очевидно, що все це суперечить зазначеній вище вимозі Закону про ліцензування щодо однозначності і прозорості вимог та виключення можливості їх суб’єктивного застосування.

В окремих випадках проект надає розшифровку подібних термінів. Наприклад, згідно з 1.2.7, «керівник проектної групи (гарант освітньої програми) – науково-педагогічний або науковий працівник, який має науковий ступінь та/або вчене звання за відповідною або спорідненою до освітньої програми спеціальністю, стаж науково-педагогічної та/або наукової роботи не менше 10 років». Але це не покращує ситуацію, оскільки фактично запроваджує додаткову керівну посаду і певні вимоги до осіб, що можуть бути на неї призначені, без визначення їх посадових обов’язків, прав і відповідальності.

Також не покращує ситуацію і спроба уточнити у п. 7.11 – 7.13 поняття робочої програми дисципліни, комплексу навчально-методичного забезпечення, належної забезпеченості навчальними матеріалами. Вони лише посилюють порушення автономних прав вищих навчальних закладів стосовно самостійного визначення вимог до складу та змісту навчально-методичного забезпечення; назв, форм і структури відповідних документів. П. 7.13 до того ж містить логічну суперечність. Перше речення встановлює необхідність мати навчальні матеріали всіх дисциплін в паперовій АБО електронній формі. А у другому реченні додатково дозволяється використання навчальних матеріалів лише в електронній формі для вибіркових дисциплін. Але ж попередня норма вже надала такий дозвіл і для вибіркових, і для не вибіркових дисциплін.

Ті вимоги, що сформульовані чіткіше, далеко не завжди є доцільними для всіх спеціальностей. Нерідко вони нагадують прагнення до чогось середнього за лікарнею. І це не дивно. Тому що в багатьох випадках важко сформулювати єдині однозначні і чіткі норми щодо наукових досягнень чи матеріальної бази для підготовки фахівців з таких різних спеціальностей, як архітектура, математика, медицина, менеджмент, металургія, програмна інженерія, сценічне мистецтво, філологія, фізичне виховання тощо.

 Зокрема, проблематичною здається можливість встановлення однакових однозначних і доцільних вимог щодо основного місця роботи і частки докторів наук серед викладачів, які беруть участь у підготовці фахівців різних спеціальностей. Те саме стосується вимог щодо результатів наукових досліджень (2.2.3), забезпеченості приміщеннями (п. 3.1.1), аудиторіями з мультимедійним обладнанням (п. 3.1.3), стадіонами (3.1.3.5) та ін. Очевидно, що потреби у приміщеннях для різних спеціальностей можуть бути дуже різними, так само, як у стадіонах, концертних залах тощо. Необґрунтованим є зарахування вимог п. 3.1.3.3 – 3.1.3.5 до соціально-побутової інфраструктури. Для багатьох спеціальностей вони дійсно є елементами такої інфраструктури. Але є і чимало спеціальностей, для яких наявність актових чи концертних зал, спортивних зал, стадіонів, спортивних майданчиків – це необхідна умова здійснення освітньої діяльності. Тому подібні норми зберігають ситуацію, коли невиконання пропонованих нормативів може використовуватися для заборони здійснення освітньої діяльності з фізики чи філософії через відсутність актової зали чи спортивного майданчику. Наприклад, така ситуація може виникати при підготовці магістрів в інститутах Національної академії наук України. Але у той самий час ці нормативи не заважають здійснювати підготовку фахівців з музичного мистецтва або фізичної культури за відсутності концертної зали чи стадіону.

В окремих випадках проект пропонує норми, які перевищують вимоги Закону про вищу освіту, і порушують передбачену ст. 32.2 автономію закладів вищої освіти, що прямо заборонено ст. 2.3 Закону. Наприклад,  вимоги до кваліфікації завідувача кафедри встановлено у частині 6 статті 35 Закону. Тому інші вимоги, пропоновані у п. 2.2.4 Ліцензійних умов є незаконними. Те саме можна сказати і про вимоги п. 5.2.1, 5.2.2 щодо публікації інформації на сайті вищого навчального закладу та електронного ресурсу. Перелік того, що обов’язково має бути на сайті, визначено Законом України «Про вищу освіту». ВНЗ повинні забезпечити студентам доступ до всіх потрібних їм для успішного навчання матеріалів. Але в який спосіб вони будуть це робити, це їх внутрішнє питання. Їх автономія не може звужуватися підзаконними нормативними документами.

П. 2.2.2 визначає частку науково-педагогічних (наукових) працівників, які є визнаними професіоналами з досвідом дослідницької, управлінської, інноваційної, творчої або практичної роботи за фахом для читання лекцій з навчальних дисциплін, що забезпечують формування професійних компетентностей. По-перше, законодавство не передбачає поділу дисциплін на ті, що забезпечують, і ті, що не забезпечують формування професійних компетентностей. Імовірно в більшості випадків ми матимемо ситуацію, коли кожна дисципліна в більший чи меншій мірі забезпечує таке формування. Законодавство також не визначає поняття професійної компетентності. Імовірно вони колись будуть визначені у професійних стандартах, які для окремих (але не всіх) спеціальностей мають враховуватися у стандартах вищої освіти. Але це будуть зовсім не ті професійні компетентності, які мали на увазі розробники проекту.

Незрозумілим і необґрунтованим здається встановлення у п. 2.2.3 однакових вимог до науково-педагогічних (наукових) працівників, які виконують різні види робіт читають лекції, проводять лабораторні, практичні та семінарські заняття, керують курсовими і дипломними роботами.

У п.п. 2.2.3.1, 2.2.3.5 необґрунтованим є формулювання вимог без зазначення наукового рівня видань чи рівня наукових проектів, що враховуються. Цей рівень може бути дуже різним. Тому такі вимоги фактично будуть сприяти не активізації наукових досліджень в університетах, а симуляції наукової діяльності.

У п. 2.2.3.2 та 2.2.3.13 враховуються отримані за останні 5 років авторські свідоцтва і патенти. Але авторські свідоцтва в Україні припинили видавати набагато раніше, ніж 5 років тому, а переважно деклараційні патенти, які сьогодні отримують українські науковці, не є «досягненнями» чи повноцінними науковими або технічними розробками, оскільки вони не піддаються експертизі ані за працездатністю винаходів, ані за новизною пропозицій.

У п. 2.2.3.15 прирівнюються отримання наукового ступеня доктора філософії, вченого звання доцента та отримання диплому про другу вищу освіту. Очевидно, що останнє можна розглядати як форму підвищення кваліфікації викладача, але не як досягнення рівнозначне двом попереднім.

П. 5.1.1 регламентує забезпеченість бібліотеки вітчизняними та закордонними фаховими періодичними виданнями відповідного або спорідненого профілю, у тому числі в електронному доступі. Навіщо потрібна така вимога? По-перше, періодичними виданнями в електронному вигляді треба забезпечувати не бібліотеки, а студентів та викладачів. В окремих випадках це зручніше робити через пільгову підписку на заклад освіти чи його бібліотеку. Але у переважній більшості випадків достатньо надати студентам і викладачам посилання на сайти видань. По-друге, сьогодні існують десятки (а скоріше сотні) фахових періодичних видань в кожній галузі знань, які перебувають у відкритому повнотекстовому доступі. В цих умовах вимога забезпечити доступ до 6 видань (для аспірантури) є просто смішною.

П. 7.3 передбачає, що відповідність спеціальності викладача навчальній дисципліні визначається, крім іншого, наявністю трьох одноосібних публікацій з цієї дисципліни у рецензованих закордонних або фахових наукових виданнях. Таке формулювання некоректне, оскільки наукові публікації готують за результатами наукових досліджень, а не з навчальних дисциплін. Також незрозуміло, хто і за якими критеріями має встановлювати цю відповідність, так само, як і відповідність його спеціальності за дипломом про освіту або науковою спеціальністю, або науковим ступенем, або ученим званням. Яка саме спеціальність відповідає, наприклад, дисципліні «Математичні методи в соціології»? А таких дисциплін, буде якщо не більшість, то принаймні досить велика частка від загальної кількості. Аналогічне зауваження стосується і п. 7.6.5 щодо трудової діяльності за основним місцем роботи за професіями, які відповідають або є спорідненими до змісту відповідної дисципліни.

За п. 7.6.3 «визнаним професіоналом з досвідом інноваційної роботи за фахом вважається науково-педагогічний (науковий) працівник, який має не менше десяти років стажу роботи, спрямованої на створення об'єктів права інтелектуальної власності (винаходів, корисних моделей, промислових зразків, топографії інтегральних мікросхем, раціоналізаторської пропозиції, сортів рослин, порід тварин, наукових відкриттів, комерційної таємниці, комп'ютерних програм, компіляції баз даних), їх використання і комерціалізацію». Не зрозуміло як можна визначити стаж такої роботи. Назва посади зазвичай нічого про це не говорить про досвід створення об’єктів права інтелектуальної власності. Навіть для тих осіб, що створили багато таких об’єктів. Яка посада, приміром, може відповідати стажу роботи, спрямованої на створення наукових відкриттів? Авторами раціоналізаторських пропозицій часто є робітники без вищої освіти, який стаж роботи зараховувати їм? Те саме стосується і п. 7.6.4. Створення різноманітних творів мистецтва далеко не завжди пов’язано із роботою на певних посадах. Крім того, в обох випадках немає жодних підстав зараховувати до досвіду інноваційної чи творчої роботи за фахом використання чи комерціалізацію об’єктів права інтелектуальної власності. Взагалі незрозуміло, що таке комерційна таємниця, як об’єкт права інтелектуальної власності.

Пропонована у проекті форма 10.1 порушує як вимоги Закону про вищу освіту, так і автономні права ВНЗ. По-перше, самий документ (пояснювальна записка до навчального плану) Законом не передбачений. Також Законом не передбачено необхідність створення визначених у цій формі циклів загальних і професійних компетентностей. В багатьох випадках такий поділ буде штучним і не відповідатиме здоровому глузду. Не передбачено і встановлення однозначної відповідності між компетентностями та дисциплінами – одні й ті самі компетентності можуть формуватися при вивченні декількох дисциплін. А кожна дисципліна може використовуватися для формування декількох компетентностей. Навчальний план не може відповідати вимогам професійних стандартів, оскільки професійні стандарти мають інше призначення і взагалі не містять вимог до навчальних планів чи освітніх програм.

Перелік проблемних питань можна було б продовжувати ще довго. І це лише проблеми ліцензування у вищій освіті. Але ж є ще інші рівні освіти. Через обмеженість обсягу статті зупинюся ще лише на одної проблемі. Відповідно до Конституції і Законів України, держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Тому стосовно державних і комунальних закладів ліцензійні вимоги (чи стандарти освітньої діяльності) – це саме те, що держава повинна забезпечити. Забезпечити не тільки через встановлення вимог до закладів освіти, але і через належне фінансування та ресурсне забезпечення цих закладів. Впевнений, якщо розробники проекту та керівники МОН подивляться на проблему з цього погляду, то їх думка стосовно доцільності і обґрунтованості пропонованих нормативів може радикально змінитися.

1.

2. Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності».

3. Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності».

4. Закон України «Про вищу освіту».

5. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, у сфері зв'язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг».

6. Закон України «Про вищу освіту».

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України