А проте в суспільстві можуть бути вірування і нерелігійного характеру, навколо яких виникає аура правдоподібності. Наприклад, в нашому суспільстві одне з таких – це вірування в те, що держава платить за все. Уявлення про те, що держава має все оплачувати, всіх захищати, все впорядковувати, карати винних, нагороджувати «правильних» і тому подібне – все це непомітно стало частиною наших вірувань, заснованих не стільки на здоровому глузді, скільки на традиції, що виходить ще з радянських часів.

Дуже ретельно аура правдоподібності підтримується навколо уявлення, що держава має платити за освіту, в тому числі вищу. Дуже відчутною є аура правдоподібності навколо цього вірування, коли буваєш на різних зібраннях представників вищої школи – конференціях, засіданнях різних комітетів чи громадських обговореннях з питань освіти. Тоді якось особливо виразно відчуваєш, як у цій спільноті підтримується уявлення, що держава має оплачувати все, і що без державного фінансування всі просто загинуть.

З тих пір, як прийняли новий Закон про вищу освіту, минув уже рік. За цей час стали помітними деякі виразні тенденції, що характеризують цю реформу. Дозволю собі звернути увагу лише на деякі з них, які, згідно з задумами реформаторів, повинні б привести нас до освіти іншого рівня, а проте навряд чи приведуть з огляду на підтримку цих ірраціональних вірувань, про які сказано вище.

Перш за все, слід звернути увагу, що закриття певної кількості ВНЗ, про яке так довго говорили в часи Д. Табачника, таки відбулося. В те, що «зайві» виші треба позакривати, вірили і вірять напевно всі працівники державних та національних ВНЗ, а також велика частина суспільства. Вірування, яке також охоплене аурою правдоподібності. У приватних ВНЗ у це вірять меншою мірою, оскільки розуміють, що закриття буде стосуватися головним чином їх. З моїх спостережень в деяких державних ВНЗ довгий час побутувала думка, що в с і приватні ВНЗ треба «позакривати», бо вони начебто не дають якісної освіти. Зараз, після того, як було закрито щонайменше 70 «неякісних» вищих навчальних закладів, чи слід чекати, що загальна якість вищої освіти в Україні покращиться? І чи відчули ті заклади, що залишилися, посилення притоку абітурієнтів? Не думаю, що вони його помітили, особливо з огляду на те, як зріс відтік наших абітурієнтів за кордон і як багато випускників шкіл не «пройшли» поріг ЗНО.

Треба розуміти, що держава не зможе профінансувати багато ВНЗ, а стимулів робити приватні інвестиції в освіту стратегія реформування не передбачає – для чого, якщо за все має платити держава? Тому ситуація виглядає так, що на нас чекає щось схоже на повернення до старих добрих радянських часів – коли закладів вищої освіти було мало, а доступ до навчання у них могли отримали лише обрані. 

Конкурентоспроможність, здатність пропонувати потрібні людям знання, скоріш за все, допомогли б багатьом вищим навчальним закладам вижити і відчувати себе стабільно. Але щоб цього досягти, їм необхідна справжня автономія – академічна і фінансова. Звісно, автономія передбачена новим Законом про вищу освіту. Для її реалізації робляться певні кроки. При цьому вони робляться Міністерством освіти, тобто органом тієї самої держави, від якої вищі навчальні заклади і мають отримати автономію.

Шлях до академічної свободи вищої школи у нас нелегкий. Він потребує зміни стандартів освіти, а це справа не одного дня. Поки що рішення, які мають стимулювати академічну свободу, звелися до того, що кредитно-модульна система в її «табачниківській» інтерпретації була скасована, і оголошено, що всі предмети, яких навчають у ВНЗ, тепер не повинні вважатися обов’язковими, бо освітні стандарти мають рекомендаційний характер. Загалом це прогресивне рішення мало б підштовхнути ВНЗ до думки, що тепер вони мають більше свободи складати власні навчальні плани. А проте скандал виник навколо питання загальноосвітніх гуманітарних дисциплін. Страх викладачів, що їхні дисципліни просто «викинуть» з навчальних планів, був настільки великим, що міністру освіти навіть довелося видати окремий лист, в якому він рекомендував вищим навчальним закладам ці дисципліни зберегти. Втім, навряд чи питання можна вважити закритим.  Оскільки деякі факультети розглядають гуманітарні дисципліни як нав’язаний згори «тягар», сенсу якого вони не розуміють, то і ділитися заради них бюджетним фінансуванням (в умовах скорочення останнього) з їхнього погляду виглядає нераціональним. Для того, щоб ці факультети змогли об’єктивно оцінити потребу в гуманітарних дисциплінах, необхідно, щоб вони відчували справжні потреби ринку освітніх послуг, тобто потреби споживачів – студентів, роботодавців, професійних спільнот. Але зробити цього вони не в змозі до тих пір, поки живуть у протекціоністській капсулі бюджетного фінансування.

Набагато важливішим, на мій погляд, є питання автономії фінансової. Не секрет, що для якісного навчання і серйозних наукових досліджень потрібні гроші. Власне, не можна сказати, що наші виші такі вже бідні. Багато з них володіють якимись-то капіталами, проте скористатися ними оперативно і на власний розсуд вони не можуть через специфіку регуляторної політики нашої держави. Фінансування наукових та інноваційних проектів у нас настільки бюрократично ускладнене, що на практиці пропадає будь-яка мотивація такі проекти реалізовувати.  Так само вищі навчальні заклади не мають змоги заохочувати студентів окремими стипендіями, що допомогло б їм залучати кращих студентів і розширити доступ до освіти. Стипендії в нас взагалі вважаються виключно справою держави, і цей важіль впливу на ринок освітніх послуг держава вперто не хоче випускати з рук. Стабілізаційні фонди (ендаументи), які передбачені новим Законом і які могли б дати вищим навчальним закладам велику долю стабільності, також не набули популярності. Зате продовжується заглядання в рот чиновникам, які розподіляють бюджетні кошти. Будь-яка критика політики МОН, що іноді звучить від ректорів, зрештою, зводиться до тези: «дайте нам більше грошей з бюджету».

Заради справедливості слід сказати, що Міністерство освіти «в процесі імплементації нового Закону про вищу освіту» таки намагається відвоювати у системи хоча б крихти фінансової автономії для вищих навчальних закладів. Наприклад, воно з усіх сил бореться за прийняття регулятивного документу, який би дозволив вишам розміщувати свої кошти в банках, а не на рахунках казначейства, звідки дістати їх буває дуже важко. Але поки що ця боротьба не принесла помітних успіхів, можливо, саме тому, що «рух знизу» надто слабкий для того, щоб дійсно стимулювати цю реформу.

Протягом якогось часу можна було спостерігати відвертий страх, якщо не паніку, серед працівників вищої освіти з приводу нового, скороченого переліку галузей знань і спеціальностей, затвердженого Кабміном з подачі Міністерства освіти. Новий перелік, хоча він і близький до «європейського», потенційно загрожує скороченням кафедр (а, значить, і їхніх працівників), які останнім часом непомірно розросталися і дробилися у зв’язку з відкриттям нових, «дрібних» спеціальностей. Подрібнені спеціальності часто відкривалися в надії, що вони будуть затребувані на ринку освітніх послуг, тобто, елементарно, щоб вижити. Напевно, ВНЗ підходили б до цього процесу більш відповідально і зважено, і не дробили б свої спеціальності, якби їм потрібно було враховувати, чи дійсно студенти готові платити за цю освіту. Але та проста обставина, що на кожну таку спеціальність можна було отримати бюджетне фінансування (як правило, через особисті зв’язки завідувачів кафедр, деканів або ректорів) хоча б у розмірі декількох місць на групу, робило відкриття цих спеціальностей відносно легким, а набір на них – надійним. Сьогодні це відверто штучне роздування пропозиції освітніх послуг може обернутися для вишів соціальним колапсом, тому що держава вже не хоче нести за нього відповідальність.

Привертає увагу історія з виборами до Національного агентства з забезпечення якості освіти. Як відомо, в Міністерстві освіти ці вибори викликали опір і критику через начебто професійну «невідповідність» обраних до Агентства осіб завданням, які покладаються на цю інституцію. А проте конфліктної ситуації вдалося б уникнути, якби законодавчі положення про НАЗЯВО були прописані по-іншому. Зокрема, сьогодні вже мало хто пам’ятає, як у початковому варіанті нинішнього Закону про вищу освіту  передбачалося, що НАЗЯВО мають фінансувати самі вищі навчальні заклади.  Після першого читання у законопроект внесли зміни, завдяки яким основні витрати для забезпечення роботи Агентства лягли… на платників податків. Думається, склад НАЗЯВО був би дещо іншим, якби початкова норма залишилася в Законі. Цілком ймовірно, що вищі навчальні заклади більш відповідально підійшли б до виборів членів Агентства, якби знали, що самі ж будуть оплачувати їхню діяльність. Але свята віра в те, що за все має платити держава, і тут відіграла свою роль.

В контексті реформи, МОН ініціювало низку нововведень з метою «покращення якості освіти». Одне з них стосується посилення вимог володіння англійською мовою для тих, хто прагне здобути наукове звання доцента чи професора. Ця дотепна вимога чомусь викликала відчуття свавілля і диктату. Вчити іноземну мову загалом розумно, але чи розумно витрачати на це час в умовах, коли ти ніяк не зможеш це ефективно капіталізувати (якщо не рахувати незначної надбавки до зарплати, яка навряд чи покриє твої видатки)? До того ж, мало вишів дійсно можуть забезпечити для своїх працівників регулярні надходження англомовної літератури та періодики, які дозволили б ці мовні компетентності застосувати з максимальною продуктивністю.

Один із останніх трендів у сфері освітньої реформи, під який явно мобілізується громадська думка, це боротьба з плагіатом. Звичайно, плагіат в нашій науці є помітною проблемою. Але він зумовлений не тим, що в вишах так багато «поганих» і «недобросовісних» людей, а низькою цінністю наукового знання. Оскільки науковці, як правило, не мають змоги капіталізувати свої наукові здобутки, то в їхніх очах ці здобутки нічого не варті. Відтак вони не зацікавлені захищати їх від плагіату, як і не бачать сенсу викладатися заради серйозних, самостійних досліджень. Часто для них це просто тексти, які необхідно «накидати», щоб закрити якісь позиції у звітах. До того ж у нас не розвинена культура захисту авторських прав. А проте, МОН чомусь вирішило, що можна змінити ситуацію з плагіатом, не усунувши фундаментальних причин. Не складно помітити, як боротьба з плагіатом перетворюється у боротьбу з плагіаторами і все більше нагадує полювання на відьом. Міністерство відверто заохочує доносити на «плагіаторів», не задумуючись вочевидь, що сама практика доносів провокує зловживання. Тепер будь-хто із особистих мотивів, заздрості чи образи може написати скаргу на свого співробітника зі звинуваченнями у плагіаті. Навіть якщо такій людині і вдасться згодом відстояти свою гідність, чиновники мають всі можливості добре попсувати їй нерви, і їм за це нічого не буде.

Реформаторські нововведення у нас поступово зводяться до зростання вимог до працівників освіти. Це закономірно: держава вже не може фінансувати всіх і тому їй треба обрати кращих. Але чи дійсно методи, які використовуються, дозволяють обрати кращих? Та й, власне, до якого рівня буде скорочення, якщо економіка України падає, а абітурієнти втікають за кордон? Чи може академічна спільнота протистояти цьому заради власного виживання і власної гідності? Ні, не може. До тих пір, поки існує вірування, що держава платить за все. Ну, і, власне, поки немає самої цілісної і самосвідомої академічної спільноти, яка б розуміла, що свавіллю державного регулювання таки треба протистояти.

Те, як реалізується нинішня реформа вищої освіти, все більше і більше переконує мене в тому, що вищим навчальним закладам варто переосмислити своє ставлення до бюджетних грошей.  Першочерговим завданням має стати боротьба не за державне фінансування, а за реальну автономію. Автономію не вибіркову, не для «обраних» і «заслужених», а для всіх закладів вищої освіти у повній мірі і без винятку. Якщо ж цього не станеться, то шведська мрія очільників МОН дуже скоро призведе до скорочення доступу до вищої освіти в Україні, але зовсім не обов’язково до покращення її якості. І навіть якщо протекціоністськими заходами державі вдасться зберегти якусь кількість наших вишів, у глобалізованому світі справжньої конкуренції жоден український університет не буде мати гарантії виживання.

Олена Панич

кандидат історичних наук, доцент,

стипендіатка програми Фулбрайта (2012-2013)