Ця проблема актуалізувалася останнім часом через події навколо відрахування студентів групи ШеваПил у Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка. Якщо не заглиблюватися у подробиці, сутність справи полягає у тому, що група студентів-політологів першого курсу, захопившись боротьбою з реальними чи уявними (з цього приводу існують різні точки зору) зловживаннями в університеті, сильно запустила навчання. Як наслідок двоє її представників не змогли скласти іспит і опинилися перед загрозою відрахування за невиконання навчального плану. Тепер керівництво університету звинувачують у тому, що нескладений іспит є помстою студентам за громадську активність. Навряд чи навіть зсередини університету легко розібратися так це, чи ні. Але конфлікт виявив численні недосконалості чинного законодавства і нормативної бази університетів щодо відрахування студентів. Через них сьогодні проблема зайшла до глухого кута, і будь-яке рішення, ухвалене шляхом застосування грубої сили, скоріше за все буде сприйняте не як перемога здорового глузду, а лише як поразка однієї із сторін конфлікту. У будь-якому випадку це не піде на користь ані українській вищій освіті, ані одному з провідних університетів держави.

Разом з тим, результат може бути зовсім іншим, якщо шукати рішення не у тому, покарати студентів чи пробачити, а у тому, як використати цей привід для того, щоб запрацювали важливі норми нового Закону про вищу освіту. А також і для подальшого вдосконалення законодавства і внутрішніх нормативних документів вищих навчальних закладів. Зокрема, це стосується використання такого, до речі вже далеко не нового для України інструменту, як індивідуальний навчальний план студента, забезпечення студентам можливості вибору дисциплін в обсязі не меншому, ніж 25% освітньої програми, та оцінювання успішності їх роботи не за складеними чи не складеними іспитами та заліками, а за передбаченими освітньою програмою обов’язковими результатами навчання. Звісно, що такий перехід не може відбутися миттєво і потребує наявності не тільки норм Закону, але і відповідного нормативного забезпечення з боку МОН. Втім, багато чого можна робити і в межах чинного законодавства. І хто, як не провідний університет держави, мав би надавати приклад іншим у просуванні реформ та наближенні до європейських стандартів і традицій вищої освіти?

У світі є різні підходи до проблеми відрахування студентів за академічну неуспішність. Один з них був властивий радянські системі. Він передбачав відрахування у випадках, коли студент мав понад дві заборгованості (не складених іспити чи заліки) протягом сесії або заборгованості, не ліквідовані до початку нового семестру. Такий підхід був логічним для жорстко централізованої системи управління вищою освітою, де навчання відбувалося за стандартизованими навчальними планами і програмами, на зміст яких у більшості випадків не впливали не тільки студенти, але і вищі навчальні заклади. Важливо і те, що в СРСР в останні декілька десятиріч його існування вищу освіту можна було здобувати лише коштом державного бюджету. Сьогодні ситуація істотно змінилася. Але норми, колись створені для зовсім інших умов, продовжують діяти у переважній більшості українських університетів.

Суттєво відмінною є практика деяких держав, де поняття академічної заборгованості нерідко взагалі не використовують, а вища освіта, як не дивно, підчас виявляється якіснішою, ніж в Україні. При цьому студент може вчитися стільки, скільки йому потрібно для повного опанування обраної освітньої програми. Типових навчальних планів в українському розумінні там не існує, а значну частку навчальних дисциплін студент обирає самостійно.

Більшість провідних західних університетів все ж висуває певні вимоги до результатів навчання і використовує можливість відрахування як крайню міру покарання недбайливих студентів за незадовільну успішність. Зокрема, у Гарвардському університеті використовують поняття задовільного академічного прогресу [1]. Воно передбачає, що студент повинен опанувати не менше 2/3 обраних ним на семестр кредитів, а також мати середній бал (grade-point average) не нижче 3,0 для бакалаврських чи 3,5 для магістерських програм. Але невиконання цих вимог не означає його автоматичного відрахування. Зазвичай спочатку застосовують інші засоби впливу. Лише, за умови, що два семестри постіль середній бал студента залишається меншим, ніж 2,0, йому висувають вимогу відрахуватися з програми. Втім, і в цьому випадку студент може продовжити навчання в іншому статусі, що не передбачає здобуття певної кваліфікації.

Українська система вищої освіти у цьому питанні, як і в багатьох інших, перебуває у процесі трансформації радянської моделі у європейську. Це зумовлює суперечливість і недосконалість норм, що регулюють відрахування студентів, як на рівні законодавства, так і на рівні нормативних документів окремих університетів. Останнім часом у більшості українських університетів відрахування за неуспішність стає все більшою дивиною. Цьому значною мірою сприяє позиція органів фінансового контролю. Відрахування майже автоматично розглядається як невиконання оплаченого з бюджету державного замовлення, та, відповідно, нецільове використання бюджетних коштів. Іншим запобіжником відрахуванню є надмірно жорсткий зв'язок між кількістю студентів, що навчаються у певний період часу у ВНЗ, з кількістю ставок викладачів. Завдяки цьому, колективи та керівники вищих навчальних закладів зацікавлені у максимальному збереженні контингенту студентів. Саме тому особливу увагу суспільства привертають випадки, коли ставиться питання про відрахування за академічну заборгованість студентів, відомих своєю активною громадянською позицією, яка не завжди подобається керівництву. І це теж є одним з чинників, що викликають необхідність впорядкування нормативної бази вищої освіти стосовно цього кола питань.

Чинний Закон України «Про вищу освіту» [2] містить 3 норми, що безпосередньо стосуються відрахування студентів:

Ст. 34.3.11. Керівник вищого навчального закладу в межах наданих йому повноважень ... відраховує з вищого навчального закладу … здобувачів вищої освіти за погодженням з органами студентського самоврядування та первинними профспілковими організаціями осіб, які навчаються (якщо дана особа є членом профспілки), з підстав, установлених цим Законом.

Ст. 40.6. За погодженням з органом студентського самоврядування вищого навчального закладу приймаються рішення про: 1) відрахування студентів (курсантів) з вищого навчального закладу та їх поновлення на навчання, ...

Ст. 46.1. Підставами для відрахування здобувача вищої освіти є: 1) завершення навчання за відповідною освітньою (науковою) програмою; 2) власне бажання; 3) переведення до іншого навчального закладу; 4) невиконання навчального плану; 5) порушення умов договору (контракту), укладеного між вищим навчальним закладом та особою, яка навчається, або фізичною (юридичною) особою, яка оплачує таке навчання; 6) інші випадки, передбачені законом.

Теми статті безпосередньо стосуються п. 4 та 5. Слід зазначити, що ці пункти були без змін перенесені із ст. 45.1 попереднього Закону [3].

З норм чинного Закону про вищу освіту випливає, що необхідною умовою відрахування студента має бути погодження цього рішення з органами студентського самоврядування. Але, нещодавні обговорення свідчать, що багато представників адміністрації та викладачів ВНЗ розглядають таке погодження як право керівників органів студентського самоврядування візувати накази про відрахування за академічну заборгованість, але не як обов’язок керівників ВНЗ дослуховуватися до їхньої думки. Очевидно, що формулювання «за погодженням» не залишає місця для такого трактування. Наказ про відрахування може бути підписаний лише після того, як органи студентського самоврядування нададуть на це згоду.

Нерозуміння цієї норми є і з іншого боку. По-перше, згоду повинні надавати саме органи самоврядування, а не їх керівники. Тому має бути не просто підпис керівника ОСС або його відмова підписати проект наказу. Необхідне рішення органу студентського самоврядування. По-друге, право надавати згоду, відповідно до загальних норм діяльності колективних органів управління, передбачає їх обов’язок розробити певний формалізований порядок розгляду та прийняття рішень з таких питань. Також бажано мати формалізовані критерії прийняття відповідних рішень. Інакше ми отримаємо не розвиток внутрішньоуніверситетської демократії, а анархізацію управління. Формалізація потрібна і для того, щоб органи самоврядування могли об’єктивно і всебічно оцінювати кожну конкретну ситуацію і забезпечувати реальний захист прав студентів, які цього потребують. Є і ще одна проблема. Сьогодні у вищому навчальному закладі можуть працювати декілька органів студентського самоуправління. Який саме з них повинен надавати таку згоду? Імовірно, це питання треба вирішувати у Статуті ВНЗ.

Дискусійним є питання про розуміння змісту норми ст. 46.1 щодо підстав відрахування. Багато юристів розглядають наведений перелік не як імперативну вимогу відраховувати за наявності підстав, а як право керівника вищого навчального закладу приймати такі рішення стосовно студентів, для яких існують зазначені підстави із дотриманням процедур, передбачених законодавством і внутрішніми нормативними документами ВНЗ. Про правильність саме такої точки зору свідчить п. 5, щодо порушення умов договору (контракту). Очевидно, що не будь-яке порушення умов контракту має каратися виключенням, і потрібна деталізація цієї норми в інших документах.

Чинне законодавство містить деякі інші невизначеності. Зокрема, у ст. 46 Закону про вищу освіту однією з підстав для відрахування названо невиконання навчального плану. Але якого саме? Закон передбачає три види навчальних планів. Це зазначені у ст. 10.4 навчальний план і робочий навчальний план, які встановлюють перелік та обсяг навчальних дисциплін у кредитах ЄКТС, послідовність вивчення дисциплін, форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми поточного і підсумкового контролю. Крім того, є ще індивідуальний навчальний план, право на участь у формуванні якого надає студенту ст. 62.1.21.

Про який саме з них йде мова у ст. 46, можна лише здогадуватися. За формальною назвою, це має бути навчальний план (базовий), що згідно із ст. 10.4 розробляється вищим навчальним закладом на підставі освітньо-професійної (освітньо-наукової) програми за кожною спеціальністю. Але для конкретизації планування навчального процесу на кожний навчальний рік та сама стаття передбачає складання робочого навчального плану, який затверджується керівником вищого навчального закладу. Очевидно, що він може відрізнятися від базового плану. Насправді, сьогодні немає сенсу в одночасному існуванні цих двох документів. Така потреба була, коли основний (базовий, типовий) навчальний план затверджувало Міністерство освіти і науки України і він розглядався як складова галузевих стандартів вищої освіти. Але за чинним Законом про вищу освіту з 2014 р. таких стандартів вже не існує. Вимога щодо затвердження навчальних планів МОН була скасована ще раніше. Тому необхідності створення окремого «робочого» навчального плану сьогодні немає.

Натомість, є потреба в іншому документі, який і повинен конкретизувати планування на кожний навчальний рік. Відповідно до ст. 62.1.16, студент має право на вибір навчальних дисциплін у межах, передбачених відповідною освітньою програмою та робочим навчальним планом, в обсязі, що становить не менш як 25% від загальної кількості кредитів ЄКТС для даного рівня вищої освіти. Результатом цього вибору має бути індивідуальний навчальний план студента. В Законі про вищу освіту він згадується лише одного разу у ст. 63.1 в переліку прав осіб, що навчаються. Жодних інших вимог щодо змісту, порядку складання і затвердження цього документа Закон не містить. При цьому, очевидно, що надання студентам можливості реального вибору не сумісно з вимогами ст. 10.4 щодо затвердження навчальних планів. Ці вимоги можуть стосуватися лише обов’язкових складових освітньої програми.

З погляду загальної ідеології чинного Закону підставою для відрахування студентів має бути невиконання саме індивідуального навчального плану студента, який враховує зроблений ним вибір. Індивідуальні навчальні плани студентів були запроваджені понад 20 років тому Положенням про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах, затвердженим Наказом Міністерства освіти України № 161 від 2.06.93 р. [4]. П. 2.4 цього Положення встановлював, що:

«Навчання студента здійснюється за індивідуальним навчальним планом.

Індивідуальний навчальний план студента складається на підставі робочого навчального плану і включає всі нормативні навчальні дисципліни та частину вибіркових навчальних дисциплін, вибраних студентом з обов'язковим урахуванням структурно-логічної схеми підготовки. Індивідуальний навчальний план складається на кожний навчальний рік і затверджується в порядку, встановленому вищим навчальним закладом.

Вибіркові навчальні дисципліни, введені вищим навчальним закладом в освітньо-професійну програму підготовки і включені до індивідуального навчального плану студента, є обов'язковими для вивчення».

Наказ МОН № 774 від 30.12.2005 р. «Про впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу» [5] затверджував офіційні рекомендації щодо структури та ведення індивідуального навчального плану студента. Але реально ці норми у переважній більшості університетів не діяли взагалі або діяли лише формально. Реальної участі у складанні індивідуальних навчальних планів студенти зазвичай не брали.

Першій з цих документів втратив чинність у грудні, а другий – у вересні 2014 р. Але нові нормативні вимоги з приводу складання і використання індивідуальних навчальних планів не були сформульовані. Можна було б пояснити їх відсутність збільшенням автономії вищих навчальних закладів. Тим більше, що Закон не надає Кабінету Міністрів України або МОН повноваження встановлювати такі вимоги. Але тоді потрібно докладніше і чіткіше сформулювати відповідні норми у самому Законі.

Слід додати і те, що існує потужний спротив вищих навчальних закладів запровадженню реального вибору навчальних дисциплін студентами. З одного боку, це пов’язане із відсутністю відповідних традицій у вищій школі України, а відтак і з нерозумінням переваг такого вибору не тільки для студентів, але і для суспільства у цілому, а також і для конкретних університетів. З іншого боку працівники вищої школи бачать величезні організаційні проблеми і ризики, які у короткотерміновій перспективі постають від запровадження реальної вибірковості змісту освіти для вищих навчальних закладів, їх структурних підрозділів і окремих викладачів. Багато з них через цю вибірковість можуть залишитися без роботи. Не тільки через низьку якість освіти, але і навпаки, через високу вимогливість до результатів навчання. За великим рахунком вибір дисциплін непотрібний і значній частці студентів, які або не мають віри у здатність університетів навчити їх чомусь корисному для майбутнього життя, або взагалі не мають потреби чомусь вчитися.

Разом з тим, запровадження практики вибору студентами певної частини змісту освіти надає змогу вирішувати багато проблем, що є актуальними не тільки для університетів. Перш за все, це важливий інструмент навчання студентів прийняттю власних рішень і відповідальності за їх наслідки. Неможливо побудувати демократичну і конкурентоздатну у сучасному світі державу, якщо продовжувати бачити в студентах, а разом з ними і у викладачах та керівниках ВНЗ лише гвинтики великої машини, яка має працювати за жорстко заданими алгоритмами і правилами. До того ж важко сподіватися на можливість сформувати в студентів передбачену 5 – 7 рівнями Національної рамки кваліфікацій [6] здатність приймати рішення тільки шляхом прослуховування лекцій та вирішення певних навчальних завдань, і не надаючи студентам можливості самостійно приймати власні рішення, важливі особисто для них.

По-друге, позбавлення студентів права обирати зміст навчання автоматично означає відповідальність університетів за те, що отримані ними під час навчання компетентності будуть затребувані ринком праці, і всі випускники зможуть працевлаштуватися згідно зі своєю спеціальністю та кваліфікацією. Або хоча б згідно з тими обіцянками, які вони отримували від університетів під час вибору місця навчання. Чи готові наші університети взяти на себе таку відповідальність? Очевидно, що у переважній більшості випадків ні. Крім того, за новим Законом про вищу освіту, освітні кваліфікації відокремлені від професійних, як це зроблено в інших європейських країнах. Це означає, що університети повинні враховувати вимоги ринку праці при конструюванні освітніх програм, але не готують фахівців з конкретних професій. Але якщо відповідальність за наслідки навчання перекладається на здобувачів освіти, то вони повинні отримати і інструменти впливу на зміст освіти. Саме таким інструментом і є індивідуальний навчальний план, що містить істотну за обсягом вибіркову складову. Якщо цього інструменту не надавати, то випускники, що не знайшли роботу за спеціальністю, мають повне право висувати фінансові претензії університетам за неякісну освіту.

Ми багато говоримо про недостатній рівень шкільної підготовки першокурсників. Навіть у провідних університетах України на фізико-математичних та інженерних спеціальностях сьогодні вчаться студенти з дуже поганими знаннями шкільних курсів математики, фізики та хімії. Є чимало зауважень і до якості шкільної освіти з інших дисциплін. Якщо вже університети приймають на навчання таких випускників, вони б мали вимагати попереднього вивчення повторювальних чи корегувальних курсів з базових дисциплін, як це роблять у Гарвардському університеті. Наприклад, від тих першокурсників, що мають результати ЗНО гірші, ніж встановлені університетом для відповідної спеціальності граничні бали. Але ж це відразу руйнує концепцію єдиного для всіх навчального плану. Тому типова практика є іншою – послаблюються вимоги підсумкового контролю спочатку з дисциплін фундаментальної підготовки, а потім і з усіх інших. При цьому у зоні ризику нескладання іспитів і заліків, а відтак і невиконання навчального плану, все частіше опиняються не ті студенти, що не здатні досягти таких, як у більшості сокурсників результатів навчання, а ті, хто у той чи іншій спосіб намагається чинити опір системі. Не обов’язково через конфлікт з керівництвом, а частіше через ухід в інші сфери діяльності та ігнорування офіційного навчального процесу. Частина з них при цьому цілком успішно опановує потрібні для успішної роботи за обраною спеціальністю компетентності через практичну діяльність, неформальне навчання та самоосвіту.

Й нарешті ще один аспект проблеми, можливо, більш важливий саме для університетів. В умовах, коли сумарний ліцензійний обсяг підготовки фахівців у декілька разів перевищує кількість потенційних студентів, будь-який крок назустріч ним стає конкурентною перевагою університету. Надання студентам можливості впливати на зміст навчання є саме таким кроком. У світовій практиці використовують різні підходи до формування вибіркової складової освітніх програм. Зокрема, це можуть бути вибір будь-яких дисциплін, що викладаються в університеті, вибір дисциплін з певного переліку, вибір блоків дисциплін тощо. Значною мірою це залежить від конкретних університетів та спеціальностей. За посиланням наведено приклад освітніх програм з фізики у Гарвардському університеті [7]. Студенту пропонується вибір з декількох варіантів спеціалізації (концентрації), що передбачають різній рівень складності підготовки з фізики або міжгалузеву підготовку, яка поєднує вивчення фізики з астрономією, біологією, історією, математикою, педагогікою. В межах кожної програми студенти також мають певний вибір дисциплін та інших складових. Зокрема, студенти самостійно приймають рішення, будуть вони писати дипломні роботи чи ні.

Набагато більше свободи в цьому університеті мають здобувачі ступенів бакалаврів та магістрів вільних мистецтв. Зокрема, Harvard Extension School надає ступень бакалавра вільних мистецтв з 20 напрямів, у т. ч. біології, економіки, журналістики, історії, комп’ютерних наук, літератури, математики тощо. Для отримання ступеня необхідно отримати певну кількість кредитів з обраних дисциплін декількох модулів [8]. Наприклад, для програми з математики базовий модуль (дисципліни спеціальності) передбачає можливість вибору 10 курсів із 43 пропонованих. Деякі з них можуть вивчатися незалежно одна від одної. В інших випадках вивчення дисципліни передбачає необхідність попереднього опанування тих чи інших курсів, що зазначені в їх описі. Наприклад, для вибору курсу «Структури даних та алгоритми» необхідно попередньо вивчити односеместровий курс математичного аналізу, дискретну математику, фундаментальні структури даних, об’єктно-орієнтоване програмування мовою Java та одну з мов програмування високого рівня. Нерідко існує декілька варіантів основних курсів, які вирізняються рівнем складності та/або спрямованістю на різні сфери практичного застосування. В деяких випадках, як попередня умова, висувається вимога вивчення курсу за поглибленою шкільною програмою, або проходження відповідного тестування. Значна частина курсів може вивчатися в online режимі. Також передбачена можливість трансферу до половини потрібних кредитів шляхом зарахування результатів навчання в інших школах.

Важливою проблемою унормування процедур відрахування недбайливих студентів є те, що Закон не встановлює, яким має бути необхідне для цього невиконання навчального плану. Тому цю норму можна інтерпретувати дуже гнучко – від затримки на 1 добу за одним з пунктів плану до затримки на декілька років за багатьма пунктами. Раніше подібні проблеми вирішували підзаконні нормативи. Деякі з них ще діють, але лише додають невизначеності. Інші вже скасовані.

Наприклад, чинне Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти, затверджене Наказом МОН № 245 від 15.07.96 [9] встановлює дещо інші підстави відрахування студентів, ніж Закон про вищу освіту. Зокрема, замість невиконання навчального плану воно використовує поняття академічної неуспішності. Але у чинному законодавстві давно вже немає визначення того, що таке академічна неуспішність. Тому фактично університети самостійно вирішують, як трактувати цю норму. Крім того, ще однією підставою це Положення називає порушення навчальної дисципліни і правил внутрішнього розпорядку вищого закладу освіти. Закон про вищу освіту не передбачає такої підстави, але вона може бути записана у договорі про навчання.

Більш докладно відповідні норми були викладені у Положенні про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах [4]. П. 3.12.2.3 цього Положення встановлював, що:

«Студенти, які одержали під час сесії більше двох незадовільних оцінок, відраховуються з вищого навчального закладу.

Студентам, які одержали під час сесії не більше двох незадовільних оцінок, дозволяється ліквідувати академзаборгованість до початку наступного семестру. Повторне складання екзаменів допускається не більше двох разів з кожної дисципліни: один раз викладачу, другий – комісії, яка створюється деканом факультету (завідувачем відділення)».

 Саме на цьому Положенні сьогодні базуються внутрішні правила більшості українських університетів. Але воно вже втратило чинність як таке, що не відповідає чинному Закону України «Про вищу освіту». Відповідно, потребують суттєвого оновлення і нормативні документи вищих навчальних закладів з цього приводу.

У контексті проблеми відрахування студентів варто зазначити, що з погляду європейської практики і чинного Закону про вищу освіту важливим є те, що він визначає результати навчання не як сукупність вивчених дисциплін, складених іспитів та отриманих заліків, а як сукупність знань, умінь, навичок, інших компетентностей, набутих особою. Які саме компетентності критичні з погляду забезпечення якості, мають визначати стандарти вищої освіти спеціальностей та створювані на їх основі освітні програми. Але поки ми не маємо ані стандартів, ані науково-методичних комісій МОН, які мають їх розробляти, ані Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, яке повинне їх погоджувати. В цих умовах неможливо надати обґрунтовані відповіді на запитання, наскільки якісними є навчальні плани та освітні програми університетів, наскільки обов’язковими для здобуття нормативних компетентностей є ті чи інші дисципліни, наскільки якісним є викладання конкретних дисциплін тощо. І чи не здатна в окремих випадках практична діяльність чи самоосвіта студентів успішно (з погляду результатів навчання) замінити вивчення передбачених єдиним навчальним планом дисциплін.

Повертаючись до запитання у заголовку, хочу зазначити, що перш, ніж щось робити з недбайливими студентами, університети і органи влади повинні пройти свою частину шляху. Зокрема, швидкого вирішення потребують зазначені у статті проблеми нормативного врегулювання питань відрахування студентів. Вони є критичними для успішності розпочатої реформи вищої освіти та інтеграції до світового освітнього простору. При цьому ми маємо, з одного боку, зберегти важелі впливу на недбайливих студентів, необхідні для забезпечення якості вищої освіти. А з іншого – забезпечити студентам всі передбачені Законом про вищу освіту можливості участі у формуванні власної освітньої траєкторії та визначенні змісту освіти.

1.    

2.     Закон України «Про вищу освіту».

3.     Закон України «Про вищу освіту».

4.     Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах.

5.     Наказ МОН № 774 від 30.12.2005 р. «Про впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу». old.mon.gov.ua/images/files/osvita/Evrointehraciya/mon_774.doc.

6.     Національна рамка кваліфікацій.  

7.    

8.    

9.     Положення про порядок переведення, відрахування та поновлення студентів вищих закладів освіти.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України