По-друге, оцінити кількість і стан наявних комунальних закладів освіти і порівняти цей показник зі своїми потребами у секторально-територіальному розрізі.

По-третє, передбачити адекватну демографічній тенденції  у громаді консервацію чи будівництво нових закладів на перспективу. При цьому немає підстав боятися помилитися щодо можливого непередбачуваного зростання тенденції до збільшення кількості дітей шкільного віку. У нас існуючі заклади настільки застарілі, що більшість з них давно пора замінити на більш сучасні.

По-четверте, спроектувати механізм формування новоякісної освітньої ради місцевої міської/районної громади як орган реального громадсько-державного управління освітою. Така рада є вкрай потрібною для здійснення відкритих конкурсів на заповнення педагогічних вакансій та здійснення проектно-цільового фінансування мережі власних закладів освіти на новій реформаторській основі.

 При цьому мова не про освітні ради при органах управління освітою, а про ІНТЕГРАЛЬНУ з органами місцевої влади освітню раду місцевої громади, у якій громадська її складова матиме реальні повноваження щодо прийняття рішень як щодо посад, так і грошей, а не просто щось там радити. Так само і з радами при школі. Мова про діючий формат громадсько-державного принципу управління освітою, а не його імітацію, яка має місце зараз.

ГРОШІ

У питанні фінансування діяльності мережі закладів місцевої громади є дві взаємно поєднаних бюджетних лінії.

Перша лінія – це цільове проектне фінансування РОЗВИТКУ мережі закладів. Тут абсолютно ні до чого озиратися на принцип «Гроші ходять за дитиною». Це окремий  макропараметр для формування місцевих бюджетів. Підходи до нього можуть коливатися у значних межах: від місцевих «наполеонівських планів» до життя за принципом «по одежині протягуємо ноженята». 

Друга лінія і є тим практичним засобом «Гроші ходять за учнем/студентом», довкола якого ламають списи як експерти, так і практики. Часто звучить антитеза, що цей досвід виявився невдалим навіть у Грузії.

Справа у тому, що не Грузія була першою, де такий підхід почали застосовувати. Просто у Грузії він набув аж надто акцентованої форми, починаючи з назви. До того ж на рівні молоді (учнів та студентів) ніяких проблем якраз не було навіть у Грузії. Проблеми з’являються у представників  ринку освітніх послуг та держслужбовців. Перші втрачають канали невидимого примусу населення до того чи іншого змісту навчання, а другі  отримують додаткові турботи від необхідності застосовувати нестандартні підходи до опрацювання макро-(мікро-) показників розвитку суспільства, щоб враховувати близьку та віддалену перспективу. Але ж це здебільшого є характеристикою професійності організаторів діяльності системи, ніж самого принципу як такого.

У неявному та неакцентованому  на учневі/студенті як такому вигляді цей дитинно-орієнтований  принцип фінансування давно діє у країнах як старої демократії (Франція, Німеччина та інші), так і новітніх лідерів демократичного освітнього простору (Фінляндія, азійські «тигри»).

Його неявний характер полягає:

- по-перше, у формуванні показників фінансування закладів виключно через призму витрат не на гіпотетичного учня і не «зі стелі», як у нас, а на основі розрахунків того, що потребує  повноцінне забезпечення всім необхідним кожного учня країни у рівному для кожного вимірі. Від кваліфікованих учителів - до останньої пробірки. Тому-то деякі країни й залучають до роботи іноземних спеціалістів, бо ж власних, дійсно кваліфікованих педагогів, не вистачає;

- по-друге, у безумовному дотриманні індикативних показників національних стандартів фінансування освіти;

- по-третє, у відкритих формах контролю за дотриманням фінансо-планової дисципліни. Знайома директриса одного з ліцеїв півночі Франції (Руан) якось зауважила: «Гіпотетично я можу зробити один клас на 20-ть учнів, але тоді я буду змушена робити інший на сорок, але дійти до такого мені не дадуть у першу чергу батьки»;

- по-четверте, у відмові від того, що стримує неформальну дію принципу «Гроші ходять за дитиною»( у нас  це закріпленого за школою мікрорайону). Там батьки та діти повністю вільні у виборі закладу, а мережа закладів  максимально враховує як демографічні, так і суто педагогічно-освітні особливості місцевої громади, бо до її структури постійно вносяться зміни, продиктовані новими часовими чи демографічними викликами. 

АЛГОРИТМ

Звісно, немає сенсу думати над алгоритмом реалізації принципу«Гроші ходять за учнем» у межах як існуючої пострадянської моделі мережі класів міста чи району, так і за діючої моделі функціонування органів державної влади. Так само немає сенсу проектувати цей принцип на систему освіти будь-якого формату у «координатах», які обмежуються лише грошовими регуляторами чи операторами як такими.

Доцільність впровадження такого реформаторського принципу не стільки у грошах як таких, що, мовляв, будуть «краще використовуватись», як у його потенціалі до руйнування «совецької» системи кругової поруки з чиновником на чолі. Як таким (чиновником), який здатен «вирішити будь-як і будь-що». Наприклад, спочатку - відкрити новий ліцей з підвищеними нормами  фінансування під власного онука, а потім - забути про «особливість» такого закладу з моменту його закінчення цим отроком. Певен, що за бажанням читачі можуть навести безліч прикладів подібного волюнтаристського підходу з боку чиновників різного рангу. 

Окрім того, діючий в Україні й донині «совецький» алгоритм щорічного затвердження мережі класів міста/району супроводжується протиборством між директорами шкіл, які намагаються відкрити якомога більше класів у «своїй» школі, та працівниками бухгалтерії, які намагатимуться нейтралізувати введення «мертвих» душ, коли одного школяра рахують декілька шкіл. А освітні управлінці при цьому займають проміжну позицію: вони то за перших, то за других.

Наприклад, часто-густо директори шукають шпаринки, щоб, скажімо, при 32 учнях однієї паралелі відкрити два класи. Скажете, таке неможливо? Не факт, бо керівництво школи пояснить батькам, щокращедоплатитидержавіізвласноїкишені за дефіцит нормативної кількості учнів, і діти в «рідній»школі та ще й у маленькому класі будуть краще доглянуті. А освітні управлінці знову зорієнтуються на формулу «І вашим, і нашим»: «Так, престижно мати інноваційні ліцеї, а ж вони не мають нам «руйнувати»традиційні школи, «забираючи» в них учнівський контингент».

Такі підходи на місцях і призводять до того, щосправжняпрофільнаосвітастаршокласників уже друге десятиліття лишається в Україні на рівні декларацій та поодиноких виключень із цього сумного правила. Зовсім як у відомому: «Реформо, нумо йди сюди, стій на місці!»

Тільки завдяки новоякісному алгоритму фінансування мережі закладів, а не мережі класів на основі принципу «Гроші ходять за дитиною» можна досягти проривної якості освітньої діяльності. Так, щоб задекларований кожною новою владою в Україні принцип рівного доступу до якісної освіти мав найбільші шанси до реалізації

Корінь питання в тому, щоб на кожну дитину, безумовно, виділялося повноцінне і рівнозначне для всіх фінансування її навчання за рахунок коштів, отриманих від платників податків (принцип рівного доступу до якісної освіти). Безумовне означає неприпустимість іншого варіанту, наприклад, з причини існування так званих малокомплектних шкіл, коли грошей якби витрачається навіть більше, а результати на порядки гірші. Проблема малокомплектної школи має бути проблемою першого рівня для місцевої міської чи районної влади, але без жодних ознак як непосильного для неї (місцевої влади) тягаря. Зрозуміло, що за наявної владної моделі повноважень та відповідальності ця специфічна проблема не вирішиться ніколи.

Тому-то й мова про кардинально іншу алгоритмічну модель, за якої дотримуються наступного.  

По-перше, - це відмова від закріплених за кожною школою мікрорайонів та заборона проведення конкурсного набору серед учнів першого класу.  Не природними задатками першокласників має визначатись той інтегральний рівень привабливості школи, який вона досягатиме у рівних для всіх умовах вільного вибору: не школа має вибирати собі першокласників, а діти (батьки) вибирають школу.

По-друге, застосування принципу «Гроші ходять за учнем»як бази первинних і основних індикаторів формування загального бюджету громади на освіту на наступний навчальний рік. Так, щоб узгодити його специфічні календарні межі (вересень – серпень) із загальнобюджетними параметрами календарного року (січень – грудень).

По-третє, впровадження принципу безконтактної взаємодії з чиновником. Тобто через ІТ-засоби комунікацій з населенням. Подібно до поширеної зараз практики зарахування дітей до дитсадків, придбання квитків на потяги чи подачу документів на вступ до ВНЗ.

По-четверте, дотримання принципу відкритого доступу населення до контролю за дотриманням порядку здійснення фінансування комунальних закладів освіти за принципом «Гроші ходять за учнем». Завдяки безумовному доступу кожного члена громади до електронної бази даних по кожному учню та кожній школі місцевої громади. 

При цьому не має ніяких підстав відкидати принцип як такий, що є загальним для всіх, тільки з тієї причини, що у якійсь місцині у батьків /дітей немає, власне, ніякого вибору, бо там всього одна школа. Його цінність у тім, що ці батьки/діти чітко бачать більш важливу річ, вони мають такі ж «подушні» державні грошові витрати на їхнє навчання, як будь-де у країні. Плюс до того, вони можуть переїхати за умови поєднання бажання з можливостями зі «своїм освітнім кошиком» в інше місце, до іншої школи. Останнє автоматизовано відобразиться на грошовому забезпеченні тієї школи, до якої переїде учень. Незалежно від календарних термінів.

Дотримання принципу рівного доступу до освіти зобов'язує, наприклад, французького міністра освіти подавати щорічно детальний фінансовий звіт, у якому відобразиться скільки конкретно держава витратила за рік на кожного учня/студента відповідного ступеня освіти. Так за 2014 рік Французька республіка на одного учня початкової та основної школи (1 – 9 класи) витратила 6 120 євро, на одного ліцеїста - 9 640 євро, одного студента ВНЗ - 11 560 євро, а у середньому на одного здобувача освіти з держбюджету було витрачено 8 360 євро.

При цьому важливо знати, що коли мова йде про «освітній кошик» учня, то враховуються кошти на навчання як таке і лише на нього. Кошти, які потрібні для забезпечення будівлі школи, її інфраструктури чи догляду за ними, мають визначатися за зовсім іншими індикаторами, які ніяк не можна коректним чином пов'язати з окремими учнями. Опалюються, приміром, не учні, а приміщення школи і тому подібні речі. Згадалося у цьому контексті, як не відразу вдалося порозумітися з французькими колегами стосовно того, чи безкоштовна у них вища освіта. А все тому, що як для французів, так і для іноземців, які спромоглися успішно пройти «bac» (аналог нашого ЗНО) усі навчальні заняття у ВНЗ не потребують від них персонально жодної плати. При цьому французи не вважають, що вища освіта у них безкоштовна, бо ж, мовляв, потрібно самому платити за гуртожиток, візити до бібліотеки та відвідування гурткових занять тощо.    

ДІЇ

По-перше, маємо діяти заради того, що перехід до принципу «Гроші ходять за учнем» здійснюється не заради зміни форми роботи фінансових органів з грішми на освіту як такими, а його стимулюючий вплив на якість освітньої діяльності закладів завдяки реалізації права учня/ студента на вільний вибір своєї освітньої траєкторії. Така модель позитивно впливатиме на вирішення проблеми надмірної бюрократизації та формуватиме чіткий зв’язок між замовником освіти (учні/батьки) та закладу, на який покладена місія по її здійсненню.

По-друге, застосування цього принципу формує природо відповідний сутнісний характер шкільного середовища: не діти для того, щоб школи їх «робили людьми» (повчальна педагогіка), а школи для дітей (батьків) завдяки фінансово гарантованій реалізації конституційного права молоді на демократичний формат освіти. Гарантією останнього мають бути її фінансові індикатори та процедури. Саме останнє зробить школу сучасною суспільною структурою мережевої суспільної самоорганізації, замість ієрархічності, котра тримається на успадкованих традиціях до суб’єктивно залежного,  ручного та примусового формату управління.

По-третє, створення чіткої процедурної формули цільового витрачання грошей, за яких вони фокусуються на  освітньому «продукті» стане гарантом рівно якісної для всієї країни навчально-виховної роботи з учнями. За такого система отримає незалежний від ризиків чиновницького свавілля стабільно дієвий стан комунальних закладів освіти.

По-четверте,  принцип цільової прив’язки фінансування до конкретної дитини стане єднальним чинником щодо піклування про її освіту не тільки з боку формальної влади, а й громадсько-активного сектору місцевої громади на базі діяльності освітньої ради місцевої громади.

Такий мінімально оптимальний комплекс взаємно узгоджених дій дозволить педагогам на чолі з керівником зосередитись виключно на результативності підготовки своїх учнів (студентів) замість теперішнього стану пошуку чи «вибивання» коштів. Головною для них стане орієнтація на інтереси учнів/батьків як їхніх роботодавців, а не налагодження тіньових«приятельських» зв'язків з причетними до освіти чиновниками.

Так укорінюватиметься принцип цілепокладання на місію (освітньо-культурну підготовку молоді до життя) замість архаїчного принципу позиціювання (своя сорочка ближче до тіла). І не тільки що до суспільства в цілому, а й відносно кожного його окремого осередку,

При цьому саме на основі цього принципу «Гроші ходять за дитиною» платники податків з часом  отримають звичний для розвиненого світу стан, за якого батьки НІЧОГО не доплачують своїй школі у вигляді добровільно-примусових внесків на те та се. Адже у дійсності немає ніяких державних чи відомчих коштів. Є виключно кошти платників податків, тобто населення країни.

Володимир Бєлий, заступник директора Херсонського фізико-технічного ліцею