І от черговий першовересень освітянська спільнота України зустрічає з новим планом реформ. У червні Президент України схвалив «Національну стратегію розвитку освіти України на період до 2021 року». Чи не стане і цей документ черговим глухим кутом у реформуванні вітчизняної освіти? Шукаючи відповідь на це питання, здійснимо невеликий екскурс у нещодавнє минуле.

Уперше про реформи в освітній галузі України почали говорити ще в далекому 1990-му році. Тодішній Міністр народної освіти УРСР Іван Зязюн, дивним чином потрапивши на цю посаду, запропонував «Програму розвитку освіти Української РСР на перехідний період (1991-1995 роки)». Нажаль, в жодному державному архіві цей унікальний документ не зберігся — є лише його публікація в тодішній газеті «Радянська освіта», яка була справжнім рупором перебудови освітньої галузі. Більшість положень цієї програми з позицій сьогодення можна вважати, як мінімум, наївними, деякі — суто декларативними, чимало — відверто нездійсненними. Але, на відміну від наступних програм «реформування» — ця пропонувала реальні перетворення в освітній галузі і була надзвичайно далека від політики. Як наслідок, її не підтримали ані «ліві», ані «праві» з тодішнього політичного пасьянсу — і забули відразу, як І.Зязюн позбувся посади.

Та менш ніж за два роки з’явилася помпезна «Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»), основною рушійною силою прийняття якої був тодішній освітянський керманич Петро Таланчук. Незважаючи на пересиченість барвистими фразами типу «формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти», «створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти», «подолання відірваності освіти від національних джерел» тощо, вона досить чітко визначала нову філософію майбутньої освітньої системи держави і могла б стати методологічною базою для здійснення справжніх реформ. Та не судилося — ейфорія закінчилася швидко і наступні освітянські міністри старалися не згадувати програму свого попередника, а якщо й робили виключення, то лише у промовах на святах та в офіційних доповідях.

У 2002-му році світ побачила третя програма «реформування» української освіти — «Національна доктрина розвитку освіти України», яку в освітянських колах називають «дітищем Василя Кременя». Як і у попередній, в ній було багато філософії, лозунгів, закликів… і мало конкретики. Правда, на відміну від попередниць, ця програма прожила найбільше — але і про неї майже забули.

У 2011-му році несподівано розпочалася епопея-штурм із затвердженням нової редакції програми «реформ» в українській освіті. Всього лише кількох місяців (!) вистачило чиновникам з Міносвіти та Національної Академії педагогічних наук для того, щоб розробити та внести на обговорення ІІІ Всеукраїнського з’їзду працівників освіти в жовтні 2011-го року «Проект Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки». З’їзд успішно відбувся — а як же інакше? — і документ, що отримав у періодичній пресі влучну назву «блеф-стратегія», був одностайно схвалений. Ну а потім схвалену з’їздом стратегію упродовж 20-ти місяців (!) «шліфували» численні чиновники. І таки «відшліфували» — країна отримала четверту (!) за останні двадцять два роки програму «реформування» освітньої системи.

Однак, незважаючи на таку серйозну підготовчу процедуру розробки цього документу, багато експертів висловлюють побоювання, що реалізація стратегії не забезпечить дійсного реформування системи української освіти. І причин цьому чимало. Зупинимось на тих, що їх можна віднести до методології підготовки подібних документів.

Отже, причина перша полягає в тому, що «спроба №4» реформування освітньої системи, як і попередні, «пущена зверху» — тобто ініційована чиновниками. Дарма, звідки вони: з Міносвіти, з Національної Академії педагогічних наук, Адміністрації Президента чи Кабінету Міністрів України.Саме чиновникам «здалося», що українську освіту потрібно реформувати. І закрутились коліщата... Постає питання — а для чого це реформування потрібне саме чиновникам? Можливо, відчувши загрозу безпроблемному існуванню, вони почали виявляти активність, щоб вчасно прозвітуватися? Чи напередодні виборчих кампаній треба підняти чиїсь політичні рейтинги? А, можливо, й тому, що «реформа» є тим «золотим ключиком», який допоможе активізувати бюджетне фінансування й залучити додаткові інвестиції та капітальні вкладення, які українські освітні чиновники давно навчилися «освоювати»...

За поганою українською традицією, що іде ще з радянських часів, представники громадянського суспільства, замовники та споживачі освітніх послуг не були залучені до розроблення стратегії, формулювання її основних цілей та шляхів реалізації. Не знайшлося в ініціаторів підготовки четвертої програми реформування — до-речі, як і в їхніх попередників — ані бажання, ані організаторських здібностей, ані коштів як для організації потужної суспільної дискусії про шляхи розвитку освітньої системи держави, так і для проведення багатоаспектних соціологічних досліджень з метою вивчення громадської думки, для аналізу зарубіжного досвіду реформування освітніх систем.

Тож і виходить, що четверту реформу, як і попередні, затіяли люди, в більшості своїй, достатньо заможні, а здійснювати її мають переважно знедолені педагоги. То чи зрозуміє голодний ситого? Навряд. А від палочних методів запровадження реформ толку не буде... У цьому контексті доречним буде й таке питання: чи зможуть ініціатори змін передбачити серед реформаторських кроків такі, які б знищили їхню владну монополію в освітній галузі, забезпечили б формування державно-громадської системи управління освітою чи запровадили б ефективні економічні механізми її функціонування? Мабуть, не зможуть. А якщо так, то будь-які «реформації» реального поліпшення стану справ не принесуть і рано чи пізно «підуть в історію», про яку йшлося у попередніх абзацах.

Між іншим, досить показовим у цьому плані є ситуація із запровадженням у нашій країні зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО) навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів, що вітчизняними і зарубіжними експертами справедливо визнано чи не найбільшою освітньою реформою в Україні за останні двадцять років. Варто нагадати, що ідея зовнішнього оцінювання народилася не в головах чиновників, а була ініційована та реалізована передовими вітчизняними педагогами та неурядовою організацією «Міжнародний Фонд «Відродження». В результаті соціологічні дослідження, проведені у 2009-2010 роках, показали, що запровадження ЗНО підтримують майже 80% респондентів. Яка іще з відомих реформ у будь-якій галузі українського життя мала такий рівень громадянської підтримки? З упевненістю можна стверджувати, що жодна! Але можна уявити, що стало б із зовнішнім оцінюванням, якби за його проведення на початковому етапі взялися чиновники від освіти... Напевно, те саме, що відбувається з ним сьогодні, коли Український центр оцінювання якості освіти фактично втратив незалежність і перетворився на структурний підрозділ освітянського Міністерства.

Другою причиною, завдяки якій чергова освітня реформа, скоріш за все, буде загнана в глухий кут, є відсутність у ній, як і у всіх попередніх, певної відправної точки. Візьмемо на себе сміливість стверджувати, що всі реформаторські освітні документи починалися не з початку — бо складні мовні конструкції цих текстів навіть непересічному українцю залишають мало шансів зрозуміти, в чому ж полягає сутність реформування та якими мають бути його результати. Дозволимо собі висловити припущення, що чіткого визначення поставлених цілей та очікуваних результатів в українських документах із освітнього реформування немає з двох причин: перша — їх нікому визначити, незважаючи на кілька сотень дійсних членів і членів-кореспондентів Національної Академії педагогічних наук; друга (вірогідніша) — оприлюднення справжніх цілей реформування та дійсно бажаних результатів неминуче зумовить хвилю суспільного обурення. І мова йде не лише про цілі. Навряд чи вдумливий читач знайде у реформаторських програмах серйозний і аргументований аналіз стану справ у системі української освіти, зроблений на основі незалежного моніторингу та соціологічних досліджень. Замість цього — знайомі загальні фрази на кшталт: «нинішній рівень освіти в Україні не дає їй змоги повною мірою виконувати функцію ключового ресурсу соціально-економічного розвитку держави і підвищення добробуту громадян. Залишається низькою престижність освіти і науки в суспільстві». Відсутність аналітичного підгрунття для програмних документів української освіти можна пояснити, насамперед, відповідним рівнем підготовки авторів реформаторських документів. Очевидно, що згадані автори просто не розуміють необхідності оперування серйозним аналітичним матеріалом, на основі якого можна робити певні висновки та формулювати план дій. Даруйте, що багато з них, якщо не всі, мають наукові звання — такою є наша наука. Та українській освіті від цього не легше. Ще однією причиною відсутності глибокої аналітики в програмних документах є недооцінка ролі та значення системного моніторингу в освіті України. Незважаючи на те, що всі програми реформування освіти передбачали створення системи моніторингу, в Україні вона відсутня, а те, що такою системою називається сьогодні, більше схоже на дитячі ігри у моніторинг. Можливо, відсутність ґрунтовної та об’єктивної аналітики у програмних документах зумовлена тим, що незалежний моніторинг дасть підстави зробити висновки, прямо протилежні тим, які є в документах? Але чого тоді варті документи, що спираються на сумнівної якості аналіз стану справ? І чи не тому такими є результати їхнього виконання?

Причина третя — затверджена «Національна стратегія розвитку освіти в Україні на період до 2021 року», як і попередні програми реформування освітньої системи, не передбачає створення та функціонування жорсткої системи громадського контролю за здійсненням реформи. Такий контроль могла б здійснювати авторитетна і впливова група незалежних експертів, яка б оцінювала виконання програми, аналізувала б попередні результати, готувала б відповідні рекомендації. Але відношення в Україні до тих, хто має іншу, аніж офіційна, думку про стан справ в освітній галузі, відоме. Варто лише погортати «головну» українську освітянську газету, яка, завдяки адмінресурсу, надходить у всі навчальні заклади України — на її сторінках представники інституту незалежних освітніх експертів, що лише починає функціонувати в Україні, нагороджуються епітетами, найбільш пристойними з яких є «ложка дьогтю в добру діжку освітянського меду» та «грантоїди» тощо. Зрозуміло, що незалежні експерти не завжди кажуть те, що до вподоби ініціаторам та очільникам реформ. Але відсутність системи незалежного громадського контролю за здійсненням реформ неминуче зумовить девальвацію останніх. Це вже підтверджено й вітчизняною практикою — досить лише згадати епопею навколо запровадження 12-річного навчання у загальноосвітній школі.

Четверта причина прогнозованого краху запланованих освітніх змін полягає в тому, що не передбачаються ефективні механізми їхнього фінансового забезпечення. В ході реалізації трьох попередніх «реформаторських» програм кошти з Держбюджету власне на реформи жодного разу не виділялися — їх ледве вистачало на зарплату та комунальні послуги для закладів освіти. Чи бачимо ми сьогодні гарантії того, що нова «реформа» буде мати належне фінансування? Не бачимо, бо їх немає. Адже для того, щоб вони були, видатки на освіту в Держбюджеті мають бути розмежованими: одна частина — для здійснення реформ, друга — на утримання освітньої системи. Коли в школах, ПТНЗ та університетах немає, чим платити за воду і тепло, та за що купити реактиви і книги для бібліотек — навряд чи постане питання про оплату «розроблення наукових підходів до ефективної оптимізації мережі навчальних закладів усіх освітніх підсистем», як це передбачено «Національною стратегією розвитку освіти в Україні на період до 2021 року». А в очікуванні «розроблення наукових підходів» чиновники вже «оптимізують» мережу: на Полтавщині напередодні 1-го вересня 2013-го року буде закрито 18 шкіл — це і є «оптимізація» по-чиновницькі. Бо справжня оптимізація, та ще і за умов реалізації принципу дитиноцентризму — що також передбачено «Національною стратегією розвитку освіти в Україні на період до 2021 року» — це дещо інше, а вірніше — зовсім інше. Цікаво, чи добираються у двадцятиградусний мороз холодними шкільними автобусами до оптимізованих за полтавським методом шкіл діти й онуки ідеологів та виконавців оптимізації? Отож, ситий голодному не товариш...

В роздумах над долею українських освітніх реформ згадалася приказка: «Скільки не кажи «халва» — в роті солодко не стане». Ми можемо ще двадцять років обговорювати освітні реформи в Україні, писати багатосторінкові документи, проводити з’їзди, приймати рішення та створювати ілюзії всенародного їхнього схвалення. А вінцем такої роботи неминуче буде глухий кут. Для того, щоб у черговий раз туди не втрапити, потрібно терміново прийняти новий Закон «Про освіту» — звичайно, якщо він буде справді новим і реформаторським! — а стати таким він зможе лише за однієї умови: його мають запропонувати парламенту не «штатні» розробники з числа чиновників, довірених ректорів, директорів та вчених, що «роблять бізнес» на освітянській науці, а представники громадянського суспільства, замовники і споживачі освітніх послуг.

Лікарчук Ігор, директор МБО «Центр тестових технологій і моніторингу якості освіти»