Майже одночасно розгорнулась не менш запекла дискусія щодо якості ЗНО з історії на сторінках уже вузькофахових видань в журналах «Історія і суспільствознавство в школах України» (№ 1-2) та «Історія в сучасній школі» (№ 5). Уточнімо, що старший науковий співробітник лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН В.Власов звинуватив УЦОЯО у «методичній неспроможності» та «низькому інтелектуальному рівні», які створюють «жалюгідний образ шкільної історії». В свою чергу, начальник відділу змісту суспільно-гуманітарних навчальних предметів УЦОЯО В. Бойко спростував закиди і продемонстрував історичні та методичні неоковирності діагностичних матеріалів В.Власова.

Отже, як бачимо, обстановка в методиці історії дуже розпечена. Наукову і освітянську громадськість постійно струшують гучні скандали, справа дійшла до відвертих образ. Навряд чи епітети «недорікуватий», «безбарвний», «кволий» і «немічний», якими В.Власов характеризує шкільну історію від УЦОЯО, можна вважати коректними і такими, що сприяють конструктивному діалогу (а саме за нього ратує згаданий автор). З іншого боку, як справедливо відзначає В.Бойко, в методиці відбувся поділ на «своїх» та «чужих», і, на його думку, це вже усталена традиція в певних колах. Що відбувається? Про що свідчать усі ці бурхливі суперечки? З чим маємо справу? Спробуємо за наявними симптомами встановити діагноз.

По-перше, де проходить межа між «своїми» та «чужими» та хто її встановив? Якщо ми поглянемо на учасників дискусій, то вимальовується доволі ясна картина. Один табір — це лабораторія суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН (так звані «свої»); другий табір — решта наукового світу. Хто виступає у ролі викривачів «фальсифікацій» та «методичної неспроможності» ЗНО? Як бачимо, наступ розпочатий співробітниками лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН. Хто є об'єктом нападів? Теж очевидно — Український центр оцінювання якості освіти. Зрозуміла річ, що розподіл на «своїх» і «чужих» провели ініціатори суперечки.

Випади на адресу УЦОЯО виглядають як спланована і широкомасштабна акція, оскільки ще наприкінці 2011/2012-го навчального року В.Власов, як головний редактор журналу «Історія і суспільствознавство в школах України», надіслав електронного листа методистам обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти із закликом долучитися до критики ЗНО (з цим листом можна ознайомитися в Інтернеті). Вересневий номер журналу «Історія і суспільствознавство в школах України» за 2012 р. мав бути присвячений критиці тестів. Як бачимо, планувався масштабний захід: по-перше, мав бути оприлюднений лист авторів підручників про низьку якість тестів; по-друге, статті номера повинні були викривати недоліки тестування. Вчителям пропонувалось висловити пропозиції щодо поліпшення ЗНО, однак одразу задавався напрямок у вигляді доволі промовистих епітетів: «псевдотести з численними недоречностями, навіть помилками», які перетворюють наших учнів «на заручників невігластва»; «цьогорічні тести, спрямовані на перевірку причинно-наслідкових зв’язків, просто смішні» тощо.

Відтак загострення ситуації навколо ЗНО планувалось заздалегідь. А це більше скидається на військову операцію, ніж на конструктивний діалог. Причому широким колам освітянської громадськості, судячи з усього, була відведена роль основного засобу бронебійної сили у боротьбі з УЦОЯО. Проте, мабуть, щось не заладилось із громадськістю, втім, як із авторами підручників, тому основними фігурантами кампанії виступили працівники лабораторії, а саме — О.Пометун та В.Власов.

Відтак співробітники лабораторії цілеспрямовано здійняли галас навколо діяльності УЦОЯО, навішуючи на співробітників ярлики невігласів та фальсифікаторів. Виникає питання: з якою метою була затіяна ця кампанія і чому вона відбулася не у вересні 2012 р., як планувалося, а у лютому 2013 р.? Нагадаємо, що і стаття О.Пометун, і стаття В.Власова вийшли майже одночасно (лютий 2013 р.). Про мотиви можна лише здогадуватись, проте видається не позбавленою сенсу думка В.Бойка про прагнення лабораторії закріпити за собою виключне право на визначення концептуальних засад конструювання тесту ЗНО (аж до формулювань і оформлення завдань), а не лише на складання програми ЗНО.

Непокоїть запитання: «Навіщо це лабораторії?» Адже у неї і так достатньо роботи, виконання якої, нажаль, залишає бажати кращого (згадаємо перманентні заяви про нефаховість написання програм з історії). Відомо, що лабораторія суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН зосередила в своїх руках доволі багато повноважень, а саме: написання державних стандартів та навчальних програм з історії та суспільствознавства; програм для ЗНО; написання підручників з історії та суспільствознавства; підготовку наукових кадрів з методики історії та суспільствознавства тощо. Тут доречно згадати слова О.Пометун про касту. По суті, суспільствознавча освіта в Україні визначається суцільно однією інституцією, а точніше буде сказати — головою цієї інституції. І лише одна важлива і впливова функція залишилась поза компетенцією лабораторії — укладання тестів ЗНО. Можна лише уявити, як заповзятливо «вузьке коло вибраних» розпорядилось би таким впливовим важелем! Якщо вже цьому товариству вдається «шпаргалкам» із відповідями на ДПА присвоїти гриф міністерства раніше, ніж затвердити самі завдання… То як же можна розгорнутися із «шпаргалками» для ЗНО тощо?

І якби ця спланована «військова операція» вдалася, то коло б замкнулося. І сталося б як у казці Шарля Перро про кота в чоботах, коли король (запитуючи про все, що бачив навкруги) чув ту саму відповідь: «Це землі маркіза де Карабаса!» Так виходить і в нас: куди не кинь око в суспільствознавчій освіті — це все компетенція однієї особи. І мимоволі згадується відома приказка: «І швець, і жнець, і на дуді гравець». Як слід ставитися до подібних намагань встановити суцільну монополію? Як слід кваліфікувати подібні дії? Ситуацію можна аналізувати і кваліфікувати з різних позицій. Напевно, люди з юридичною освітою надали б кваліфіковану характеристику в категоріях нормативно-правових документів, а також цивільної та кримінальної відповідальності. Було б в усіх відношеннях корисним отримати такий аналіз. Всі ми повинні знати, які правові наслідки тягнуть за собою ті чи інші вчинки науковця або адміністратора від науки.

Але ми спробуємо проаналізувати проблему з точки зору Етичного кодексу вченого України, ухваленого на загальних зборах Національної академії наук України 15 квітня 2009 р. і відкритого для приєднання вчених галузевих академій, установ Міністерства освіти і науки України тощо. Доводиться констатувати, що цей документ, на жаль, маловідомий науковій громадськості — навіть її академічним працівникам. Інакше як пояснити те, що відбувається в сучасній методичній науці? Однією з найважливіших мотивацій ухвалення кодексу було почастішання серйозних порушень етики, що ставить під загрозу авторитет науки та довіру суспільства до вчених. А те, що відбувається в нашій методиці історії і суспільствознавства, не просто ставить під загрозу авторитет науки, а навіть примушує замислитися над проблемою: чи є взагалі в нас наука методика? Головний лейтмотив Етичного кодексу вченого України — це чесність науковців та достовірність їхніх досліджень.

Зауважимо, що відповідно до етичного кодексу ми маємо захищати свободу наукової думки, засуджувати цензуру щодо наукової творчості та будь-які намагання монополізувати ті чи інші напрямки науки (п. 1.8). Переконаний, що громадськість має виступити на захист свободи і рішуче засудити неправомірні зазіхання посадових осіб лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН на тотальний контроль у сфері суспільствознавчої освіти. Негативні наслідки встановлення монополії в цій сфері вже даються в знаки (згадаємо цьогорічну нищівну критику програми з історії для 5-го класу, яка не відповідає ані європейським, ані російським стандартам).

У цьому контексті вважаємо цілковито справедливим зауваження-нагадування В.Бойка про те, що монополія веде до загнивання та безвідповідальності. Саме такою виглядає динаміка процесів у суспільствознавчій освіті. Зокрема, в згаданих на початку статті дискусіях переважна більшість диспутантів у тій чи іншій формі говорили про монополізацію, а саме: В.Бойко, В.Мисан, Є.Стадній, С.Терно та ін. Це так званий табір «чужих». Кому вони чужі? Звісно, лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН, оскільки насмілились вказати на негативні наслідки діяльності так званих «своїх» — співробітників вищезгаданої лабораторії. Що об'єднує представників «чужих»? Чому вони зайняли таку позицію? Вони мають спільні проекти? Вони пов'язані субординацією? Вони мають якісь інші спільні інтереси? Ні, нічого подібного. Науковці працюють в різних інституціях й навіть не знайомі особисто. Я, приміром, особисто знайомий лише з В.Мисаном, з рештою — незнайомий.

А що собою являє табір «своїх»? На боці цього табору виступили О.Пометун, В.Власов та І.Костюк. Що об'єднує представників цього табору? О.Пометун є безпосереднім начальником В.Власова по лабораторії, а І.Костюк — по авторському колективу з укладання програми і Держстандарту з історії. До того ж, О.Пометун має спільні проекти як з В.Власовим (журнал та бібліотека журналу «Історія і суспільствознавство в школах України»), так і з І.Костюк (підручник з історії для 5-го класу). Як сказали б класики марксизму-ленінізму, вищезгадані панове мають спільні економічні інтереси. Люди мого покоління пам'ятають, чого нас вчили свого часу — «політика є концентрованим виразом економіки». То на чиєму боці правда? На боці тих, хто немає жодних спільних (ані економічних, ані політичних, ані будь-яких інших) інтересів чи на боці тих, хто опутаний спільними справами та субординацією?

Отже, хочемо ми того чи ні, але в методичній науці утвердилась кастовість. Створено «коло вибраних», як дотепно зауважив В.Мисан. Ядро цього кола утворено співробітниками лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН. Більше того, це коло прагне встановити тотальний контроль над усіма процесами в суспільствознавчій освіті. Про утвердження принципу «вибраності» в методичній науці йшлося в публікаціях диспутантів так званого табору «чужих», а саме: В.Мисана, В.Бойка, Є.Стаднія, С.Терно. Малоймовірним видається, що усі згадані автори піддалися спільній ілюзії. Цілком неймовірно, що, не маючи спільних інтересів, вони вирішили дискредитувати лабораторію суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН.

Отже, наша методична реальність страждає від несвободи. А тому нагально постає проблема порушення Етичного кодексу українського вченого, який проголошує принцип рівності (п. 1.4), згідно якого, будь-яка дискримінація на підставі статі, раси, політичних та релігійних поглядів чи культурної та соціальної приналежності є несумісною з принципом рівності. Немає сенсу наголошувати про несумісність принципу «кастовості» чи «вибраності» (на будь-якій підставі) з принципом рівності. Найбільше непокоїть той факт, що узурпацією займається структурний підрозділ Національної академії педагогічних наук України. Мені здавалося, що педагогіка є найбільш ціннісною наукою, покликаною сіяти «розумне, добре, вічне». Але посіви лабораторії суспільствознавчої освіти Інституту педагогіки НАПН дають зовсім іншу порість. При цьому пам'ятаймо, що основне призначення історії і суспільствознавства в освіті — закласти систему цінностей, тобто сформувати базову структуру суспільства. Які ж цінності поширюються в суспільствознавчій освіті? Кого ж можуть виховати наші головні за статусом носії цінностей з лабораторії суспільствознавчої освіти?

Одразу постає й інша проблема: наскільки діяльність прибічників «кастовості» та «вибраності» відповідає етичним нормам в науці? Згідно з п. 1.11 Етичного кодексу українського вченого, наукові співробітники та викладачі мають слугувати взірцем моральності для молодих вчених щодо ставлення до науки та авторських прав. Постає запитання: чи можна вважати науковців, які прагнуть до вибраності й монополізації, взірцем моральності? Цікавий аспект: а за якими принципами носії «кастової» свідомості здійснюють підготовку наукових кадрів (так званих молодих учених)? Що є пропуском до «касти»? А яким буде цей молодий учений, якщо його «висвячуватимуть» носії «кастової» свідомості? Всі ці питання варті серйозного і ґрунтовного розгляду, адже ми матимемо те суспільство, яке створюємо власними руками.

Більше того, п. 4.1 згаданого кодексу вимагає від ученого протидіяти усім проявам протекціонізму, корупції і дискримінації, а п. 6.1 вимагає чесно, чітко та неупереджено висловлювати свою думку про роботу та наукові досягнення колег. Гадаємо, наукове співтовариство має дати чесну і неупереджену оцінку діяльності науковців, які порушують етичні принципи (і не лише їх), а також унеможливити своїми активними діями ситуації аморальності, безвідповідальності, цинізму і крутійства в науці.

Сергій Терно, кандидат педагогічних наук, доцент