По-перше, наші майже дворічні проблематичні і поки безрезультатні спроби оновлення законодавства про освіту. Були палкі дискусії під час розробки «Стратегії розвитку освіти України на 2015-2025р.р.» та пізніше «Дорожньої карти реформ». Проекти цих документів були розміщенні на сайті міністерства, обговорені на районних, міських, обласних нарадах та різноманітних конференціях. У результаті бачимо лише не співпадаючі, іноді полярні думки експертів, інертну байдужість директорської та вчительської громадськості, очікувальну позиція керівників місцевих органів державної влади та самоврядування. 

Текст нового закону «Про освіту» поки що навіть концептуально не узгоджений, прийняття закону затягується у кращому випадку на весну-літо 2016 року. 

Одним із ключових дискусійних питань залишається управління системою загальної середньої освіти. Є певні підстави вважати, що у рамковому законі «Про освіту» будуть закладені тільки загальні орієнтири управління системою, а уся конкретика пізніше перейде до положень наступного закону «Про загальну середню освіту».  Великою є і ймовірність  збереження існуючої вертикалі управління.

По-друге, відсутність бюджетних коштів на нормативне фінансування існуючої мережі закладів та установ освіти приводить до стабільно прихованого невиконання державних стандартів та державних санітарно-гігієнічних норм. Наслідками є  зниження якості освіти школярів та масове залучення позабюджетних коштів, у першу чергу батьківських. Як правило, такі кошти блукають за межами правового поля, що дає підставу використовувати поняття «побори» або «корупція» в шкільній освіті.

Зрозуміло, що суттєвого збільшення загальної суми коштів на фінансування шкільної освіти очікувати у найближчі роки марно. Тому і надалі доведеться шукати варіанти виходу із скрутної ситуації на рівні навчального закладу, а це вимагає розширення його прав і можливостей.

По-третє, посилення масового незадоволення станом шкільної освіти з боку значної частини батьків. 

Зараз активно обговорюються такі теми:

- недосконале та несвоєчасне забезпечення шкіл підручниками, 

- перевантаження вже з 1-го класу програм (тобто зміст освіти, освітня політика з боку центральної влади);

- втомлено-знервований або некваліфікований вчитель (педагогічні кадри);

- самодур-директор (управління школою);

- незрозумілі для батьків грошові внески  при законодавчо декларованій безоплатній освіті (фінансування, матеріальна база шкіл);

- низька температура у приміщеннях шкіл під час осінньо-зимового періоду (фінансування та управління школами з боку місцевої влади);

-наявність та якість безкоштовного харчування  (фінансування та соціальні гарантії з боку центральної та місцевої влади) тощо.

І, нарешті, четвертий фактор посиленої уваги до реформування школи - це задекларований курс на євроінтеграцію. Раніше або пізніше нам доведеться почати реалізовувати на практиці діючі  у Європейському союзі загальні принципи управління школами. А ми  досі тримаємось  за трохи модифіковану, але у загальних рисах збережену централізовану систему управління освітою, яка сформувалась ще за часів існування Союзу Радянських соціалістичних республік. 

Зокрема, маємо у недоторканому вигляді:

1. Командно-адміністративну багатоярусну «піраміду» прийняття рішень та контролю, яка включає в себе  Кабінет Міністрів, Міністерство освіти і науки, обласні ради, адмініст-рації та їх департаменти освіти, міські ради, адміністрації (центрального та обласного підпорядкування) та їх управління освіти, районні ради, адміністрації та районні відділи освіти.

2. Обмежені можливості для управління шкільною освітою на операційному рівні (рівні навчального закладу). Досі школа не є реальною юридичною особою публічного або приватного права, а фактично виконує роль відокремленого структурного підрозділу того чи іншого відділу освіти. Це не дає можливості ефективно вирішувати кадрові та фінансово-економічні питання, а також виконувати значну частину організаційно-розпорядчих  функцій. Оскільки ефективно управляти освітою учнів з вікон владних кабінетів (ще й в умовах обмеженого забезпечення ресурсами) принципово неможливо, у значній мірі втрачено управління основним напрямком – управління «якістю освіти».

3. Соціальний статус учителя, директора школи залишається вкрай низьким. У цьому році будемо «відзначати» 20-ти річний «ювілей» недовиконання ст. 57 закону України «Про освіту» щодо рівня оплати праці педагогічних працівників. Освітня профспілка відіграє традиційно другорядну роль у регулюванні виробничих відносин, у соціальному захисті педагогів.

4. Діюча система педагогічної освіти у значній мірі працює сама на себе. Більшість випускників професійно не готові до роботи у школі. Значна частина випускників взагалі і не збирається у школі працювати, їм потрібен тільки диплом. 

Система післядипломного підвищення кваліфікації монополізована відповідними інститутами. У цих інститутах, як правило, немає вибору - які курси, яких викладачів відвідувати тощо. 

5. Типи навчальних закладів, в т.ч. за ступенями освіти, не оптимізовані (закон визначає одинадцять основних та декілька додаткових).

Не оптимізована і мережа шкіл. Початкові школи, як правило, не відокремлені від основних, а старші школи не відокремлені від основних та початкових. 

6.Структура середньої освіти не реформована  з часів розпаду Радянського Союзу (4 роки - початкова, 5- основна, 2- старша школа) і не співпадає з європейськими практиками. Зміст освіти, особливо у початковій школі, надзвичайно перевантажений і не відповідає  віковим нормам учнів. Перехід до старшої профільної школи поки що не вдається.

7.Фінансування відбувається планово-адміністративними методами: фінансується не виконання стандартів освіти, а видатки на так звані «захищені статті» та поточне утримання закладів та установ освіти. Частка виділених коштів на середню освіту складає близько 41% від загальної суми коштів на усі види освіти при 70-80% у розвинутих країнах світу.

Розрахункова (фактична ) вартість навчання одного учня у міських та сільських школах відрізняється у рази. 

 До яких засад європейської шкільної освіти нам слід рухатися?

• У більшості країн Євросоюзу обов’язковою для учнів є тільки базова середня освіта. Наприклад, у сусідній Польщі кількість місць у старших школах, які звуться ліцеями, значно менша, ніж число випускників основної школи. Вступ до ліцеїв відбувається на підставі загальнодержавного тестування.

Відповідно базова освіта є економічною категорією, оскільки у значній мірі орієнтується у подальшому на професійно-технічну освіту, ринок праці. Початкова освіта залишається категорією соціальною і разом з базовою створює так званий «соціальний ліфт».

• «Вертикаль управління» школами максимально спрощена.

• Типи шкіл найчастіше пов’язані зі ступенями освіти ( наприклад, у Польщі всього три типи шкіл: початкова, основна - гімназія, старша - ліцей). Початкові школи, як правило, територіально відокремлені від основних. Школи укрупнені, їх кількість у кожній адміністративно-територіальній одиниці мінімізована. 

• Фінансування шкіл відбувається згідно  економічно розрахованими, обгрунтованими  нормами забезпечення стандартів освіти, виходячи з «освітнього кошика» на одного учня (розрахунки ведуться окремо для початкової, основної та старшої школи). 

У деяких країнах використовується так званий «освітній ваучер», коли батьки своїм вибором впливають на обсяги фінансування кожної школи; виникає «квазіринок» освітніх послуг.

• У переважній більшості європейських країн, поряд зі  школами, які фінансуються тільки з бюджетів різного рівня, наявний певний відсоток приватних та конфесійних шкіл, які створюються та утримуються   за кошти батьків або церкви, але частково підтримується і державними коштами. 

• Школи, як правило, не виконують соціальних функцій і не несуть   відповідальності за харчування та медичне обслуговування учнів, їхнє оздоровлення. Навчальні заклади  не займаються обліком дітей шкільного віку тощо.

• Науково-методичне забезпечення роботи шкіл, як правило, здійснює вища освіта (університети). Академій педагогічних наук, які фінансуються з держбюджету, не існує. Ініціатива та фінансування фахової перепідготовки учителів найчастіше покладені на школи або безпосередньо на самих учителів.

• При всьому різноманітті підходів  до управління та фінансування шкіл є загальна тенденція до збільшення автономії шкіл, делегування школам більших повноважень. Мова  йде про перехід від «зовнішнього управління» до так званого « школобазованого менеджменту». Відсутнє оперативне керівництво школами «зверху» шляхом телефонограм та оперативних нарад, так само відсутні планові перевірки шкіл правоохоронними та контролюючими органами тощо.

• Директор школи  та учитель працюють на контрактній основі (як правило, контракт укладається на п’ять років). Умовами продовження контракту директора є наявність у керівника  лідерських рис,  володіння  шкільним менеджментом, представлення концепції розвитку школи на наступний період. 

• До функцій школи не входить здійснення так званої «виховної роботи». Відсутні посади заступника директора з виховної роботи, не складаються  плани виховної роботи тощо. 

Українська шкільна освіта з початку 90-х років минулого століття поки що тільки «приміряє» на себе ці базові європейські стандарти. Щодо реального поступу до цих стандартів вимушений констатувати наступне.

1) Час для продуктивних реформ був втрачений у середині 2000-х років. Шанс на «пробудження» міг виникнути у 2014 році під впливом «Революції гідності».

2) Освіта так і не стала складовою національної  ідеї, нашим стратегічним  пріоритетом. Численні гранти міжнародних організацій, професійні подорожі за кордон не стали поштовхом для цього.

3) Нині ні учителі, ні директори шкіл, ні учні та їх батьки, ні органи влади та місцевого самоврядування не готові до осмисленої втрати так званих «зон комфорту». Здається, «пазли» системи занадто зрощені.

4) Сподівання на активне просування державно-громадського, а пізніше громадсько-державного типів управління школами виявилися ілюзорними. Громадські об’єднання учителів та керівників шкіл досі є маловпливововими.

Зараз на перший план почали виходити організації батьків, в яких висунулися харизматичні,  навіть безкомпромісні  лідери. Вони успішно ведуть діалог з муніципальною владою, але їм поки що не вистачає системного підходу та знання шкільної «кухні».

5) Центральна влада, відчуваючи політичне та соціальне напруження в суспільстві, не наважується на реформи, у першу чергу, з ключових питань зміни системи управління та фінансування.

6) Майже дворічні сподівання на новий закон «Про освіту» виявилися марними. Те, що зараз намагаються створити як компроміс міністерства, Академії педагогічних наук, комітету Верховної Ради з питань науки та освіти та деяких експертів, у найближчі роки реально не впливатиме на шкільну освіту, навіть якщо закон буде прийнятий цього літа.

Очевидно, реформи шкільної освіти нам не слід очікувати найближчим часом. 

Для цього нам необхідні: вчительське пробудження,  політична воля, впливові харизматичні лідери, «агенти змін» на усіх рівнях освітньої системи.

Загальними умовами  динамічного розвитку освіти відтепер стають

1. Необхідна різноманітність освітньої системи.

2. Відкритість освітньої системи.

3. Лідерство як внутрішній механізм розвитку освітньої системи.

4. Свобода педагогічної думки і дії, високий  рівень свободи вибору (змісту власної освіти, індивідуальної освітньої траєкторії тощо) у всіх учасників освітнього процесу.

5. Новітні педагогічні (hi-teach), інформаційні та комунікаційні технології.                                 

Основні критерії якості сучасної освіти

1. Досягнутий  рівень свободи всіх учасників освітнього процесу як головний критерій оцінки успішності  роботи освітніх систем нового тисячоліття.

2. Емоційне благополуччя та позитивне ставлення до навчального закладу всіх учасників освітнього процесу як критерій якості освіти.

3. Спроможність і вмотивованість до навчання упродовж усього життя ще не існуючим знанням.

Головні напрямки змін можна окреслити п’ятьма “Д”

                                          1“Д”(деуніфікація) 

Подальша деуніфікація школи, що ґрунтується на визнанні права наших шкіл мати власне обличчя, власну філософію освіти і власну концепцію розвитку.

                                          2“Д”( демократизація)  

Продовження демократизації усіх сфер шкільного життя, починаючи з відмови від авторитарної педагогіки на уроці і закінчуючи ліквідацією командно-адміністративних методів управління школою.

                                          3“Д”(демонополізація)

Початок процесу масової демонополізації освіти, який означає “роздержавлення” навчальних закладів, поступовий перехід до загальнонаціональної громадсько-державної школи, так само як і до університетської автономії. Тільки така школа може бути основою громадянського, відкритого суспільства на противагу державній, яка є основою тоталітаризму.

                                           4“Д”(децентралізація)

Продовження децентралізації управління системою освіти, перехід від зовнішнього управління до школобазованого менеджменту (розширення прав місцевих освітніх органів влади й окремих навчальних закладів та децентралізація освітніх одиниць, яка призведе до ліквідації гібриду “школа І-ІІІ ступенів”).

                                           5“Д”(декомунізація)

 Подальша “декомунізація”  школи, яка передбачає не тільки відмову від ідеологічного контролю за роботою навчального закладу, а й поступовий відхід від стереотипів “радянської ” моделі школи, утвердження нової філософії освіти, нового стилю педагогічного мислення.

Стратегічні завдання на наступне десятиліття

1. Курикулярна реформа (реформа змісту освіти), яка має:

• усунути традицію перевантаженості навчальних планів предметами і відомостями, які не є фундаментом для нових знань.

• Змінити методи навчання і закріплення отриманої в школі інформації, розширивши вагу тих з них, які формують практичні навики аналізу інформації, самонавчання. 

• Забезпечити (на етапі повної середньої школи) можливість вибору освітніх програм у рамках підготовки до здобуття професійної освіти.

• Створити інституційні механізми систематичного оновлення змісту освіти на основі зміцнення зв'язку з науковими дослідженнями і практикою.

• Забезпечити «робоче» знання як мінімум однієї іноземної мови всіма випускниками повної середньої школи.

• Збільшити частку відкритої освіти у навчальних програмах всіх рівнів принаймні  до 20—30% .

• Зробити шкільну програму більш зорієнтованою на творчий розвиток дітей.

2. Структурна реформа, яка передбачатиме: 

• створення окремих шкіл кожного ступеня навчання (система окремих шкіл І ступеня, система окремих шкіл ІІ ступеня та система окремих шкіл ІІІ ступеня) замість школи-гібриду І-ІІІ ступенів.

• організацію шкільних округів у сільській місцевості.

3. Реформування системи управління освітою, яке матиме на меті:

• радикальну децентралізацію та налагодження мережевої взаємодії.

• Кардинальне розширення ролі «третього сектору».

• Опору на лідерство.

• Перехід від прямого адміністрування до управління процесами.

• Припинення монополії обласних інститутів на здійснення післядипломної освіти вчителів.

4. Реформування системи навчального книговидання, яке ставитиме завдання:

• ліквідувати державне замовлення на підручники, надавши можливість самостійного вибору навчальної літератури школі, вчителю, батькам, учням з переліку посібників, допущених МОНУ до використання в школах.

• Ввести реальні обмеження  термінів використання підручників з подальшим їх списанням як фізично і морально застарілих.

• Перенести фінансування щодо придбання навчальних посібників на рівень шкіл, передбачивши у їх бюджетах кошти, необхідні для забезпечення школярів підручниками з усіх дисциплін і в достатній кількості.

• Поступовий перехід до використання е-підручників.

5. Реформування фінансово-господарчого механізму функціонування закладів освіти, яке забезпечить:

• перехід до формування бюджетів закладів освіти за схемою «кошти йдуть за учнем» із розрахунку «споживчого кошика учня» замість існуючої зараз де-факто (де-юре ніби існує формульний підхід) практики розрахунку за кількістю вчителів та квадратних метрів приміщення (захищених статей бюджету) . Зразком  таких змін може бути ваучеризація освіти в Грузії.

• Відмова від поурочної оплати праці, перехід до загальноприйнятої у більшості країн світу оплати повного робочого дня вчителя.

• Встановлення стимулюючої дистанції в оплаті праці вчителя і керівника навчального закладу (зарплата директора та завуча має бути вищою у 2-3 рази у порівнянні з зарплатою вчителя ).

• Радикальне розширення фінансово-господарчої самостійності закладів освіти.

Час реформ в освіті поки що не настав. Усе ще попереду.

Юрій Шукевич, директор Фінансового ліцею, Заслужений працівник освіти України, м.Київ