Ви змогли б ходити у вивернутому навиворіт одязі?

Підготовка будь-яких проектів на кшталт «Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти»,  «Національної стратегії розвитку освіти в Україні» чи «Концепції профільного навчання» має бути спрямована на вироблення в нашому суспільстві спільного бачення, що таке сучасна школа. Інакше у нас так і буде існувати школа «навиворіт» як наслідок того, що ми ніби і захотіли  скинути з неї стару одежинку, але потім чомусь передумали  і одягли знову, забувши вивернути. Звісно, ми виглядаємо тепер смішними у старому наряді, одягнутому задом на перед і навиворіт.

Тож  намагання робити й надалі те, що було  нормальним для старої традиційної школи перетворює нас в новому тисячолітті, як би це м’якше сказати,  на «диваків».Адже лише «диваки», які живуть у полоні стереотипів радянської педагогіки,  можуть визначати зміст освіти кожної дитини ще до того, як вона вперше переступить поріг школи. Тільки у нас індивідуальний підхід розуміють як  «підгонку» учня під спущені зверху програми та навчальні плани (у всьому світі роблять навпаки: створюють індивідуально центровану систему навчання, яка дозволяє досягнути успіху кожному учневі за індивідуальною освітньою траєкторією, що дає можливість  дитині розвиватись як самобутній, і саме цим цінній особистості).

Тільки «диваки» можуть займатися Сізіфовою працею,  втовкмачуючи  в голови учнів «вчорашні знання», які застаріють ще до того, як вони востаннє переступлять поріг школи (тепер слід навчитися вчити «дітей екрану», які сидять спиною до вчителя, ще не існуючим знанням).

Тільки «диваки»  не помічають, що багато звичних для багатьох століть речей перетворились у свою протилежність, а за останні двадцять років змінилося все: уявлення про тривалість навчання (тепер нормою є освіта впродовж усього життя, ми ж намагаємося й далі навчити учнів «на все життя»); спосіб здобування знань (ключ до нових знань тепер не у вічних книгах, а на кінчиках пальців «людей екрану»); місія навчального закладу як спеціально створеного середовища для того, щоб учні та студенти самостійно відкривали та конструювали знання; роль вчителя і роль учня (учасники освітнього процесу взаємодіють як рівноправні партнери,  виступаючи то в ролі того, хто вчиться то в  ролі того, хто навчає. Зрештою, різниця між  цими ролями зводиться до мінімуму аж до повного злиття...).

Перефразувавши відому фразу «Люди безперечно знали б як жити, якщо б розуміли навіщо», констатуємо: для того, щоб учителі перебудували свою роботу їм потрібно лише одне – зрозуміти сенс своєї роботи. Ми,  на жаль, до цього часу живемо в полоні уявлень про роль учителя як ретранслятора викладених у підручнику готових знань, які утвердилися ще у 30-х роках минулого століття. Тодішні реалії тоталітарного суспільства вимагали появи саме слухняного, недалекого вчителя, який би тупо працював за спущеними зверху програмами і перевіряв, як учні механічно засвоюють санкціоновану системою порцію знань.

І тільки «диваки»  займаються Сізіфовою працею замість того, щоб зосередити свої зусилля на справді важливому.

Школа нібито в нас «дитиноцентрована», але насправді далеко не учень перебуває   в центрі шкільного всесвіту. Утримання будівлі, паперотворчість і виконання будь-яких «вказівок» зверху ― це  реальні пріоритети нашого освітнього менеджменту.

На мій погляд, у вступній частині проекту  «Концепції профільного навчання» перш за все слід було б зазначити, що методологічним принципом відбору змісту  тої чи іншої галузі має бути людиноцентризм.  Це забезпечить відповідну спрямованість навчання: «Людина в суспільстві»        (освітня галузь «Суспільствознавство»), «Людина у сфері виробництва» (освітня галузь «Технології»), «Людина в живій природі» ( освітня галузь «Природознавство») тощо.

Позитивним моментом «Державного стандарту базової і повної загальної середньої освіти» і похідної від нього Концепції профільного навчання,  є відхід від зацикленості на застосуванні виключно компетентістного підходу. Поряд з ним називаються ще два підходи: «Державний стандарт ґрунтується на засадах особистісно зорієнтованого, компетентнісного і діяльнісного підходів…». Звісно, автори не пояснюють чим завинили всі інші підходи.  Чому, наприклад, гуманістичний чи культурологічний підхід залишилися поза їхньою увагою. Я не кажу вже про метапідходи (вчити ще не існуючих знань), які зараз напрацьовують на Заході.

До того ж є явні ознаки того, що той же особистісно орієнтований підхід названо лише для проформи, адже деякі норми положення йому суперечать, зокрема про безальтернативність профільного навчання у старшій щколі.

То про що говоритимемо? Про реальність індивідуального освітнього меню, індивідуальні освітні траєкторії чи в традиціях авторитарної педагогіки декларуватимемо обов’язковість єдиного для всіх учнів змісту освіти і безальтернативність профільного навчання.

Для нас важливо зрозуміти, наскільки перспективним є компетентістний підхід зразка 70-х 80-х  років минулого століття для сучасного етапу розвитку української освіти. Зауважимо, що компетентістний підхід слід розглядати лише як один з можливих     (далеко не єдиний і не найсучасніший!!!) підходів на шляху до модернізації вітчизняної освіти на основі запозичення сучасних педагогічних ідей і концепцій.

Мабуть, немає потреби нагадувати, що перехід до зорієнтованої на компетенції освіти (competence-based education — CBE)  відбувся у США в 70-х  роках минулого століття (американський науковець Н.Хомський застосував поняття «компетенція»  ще в 1965 році). Та, попри те, що ми робимо це з запізненням на кілька десятиліть, позитивним є сам факт заперечення  вкрай застарілої «знанівської парадигми» освіти.

Говорячи про компетентістний підхід, перш за все слід  визначити його сутність. На мою думку, компетентістний підхід ― це перш за все підхід до: визначення мети і завдань шкільної освіти; формування змісту освіти;  вибору педагогічних технологій; визначення форм організації освітнього процесу; цінювання результатів навчання.

З огляду на констатацію того факту, що компетентістний підхід не є єдино можливим підґрунтям  для реформування змісту шкільної освіти, варто згадати ще кілька найбільш відомих підходи.

Перш за все зазначимо, що провідною тенденцією в модернізації освіти нового тисячоліття є рух в напрямі до особистісно орієнтованого підходу. Практична реалізація цього підходу означає побудову такої моделі освітнього простору, яка б замість «підгонки» дітей під певні стандарти, відкривала їм можливості руху за індивідуальними освітніми траєкторіями.

Якщо продовж віків у ядрі освіти знаходився навчальний заклад, то  в останні десятиліття ХХ століття виникла друга зона освіти, ядром якої стала індивідуальна освітня програма учня. Тож тепер має відбутися  перехід до двоядерної моделі освіти (за аналогією з сучасними комп’ютерами). Причому нова освітня реальність  ― реальність індивідуальної освітньої програми тепер диктує свої умови першій: школа має забезпечувати індивідуальну педагогічну підтримку руху учнів за індивідуальними освітніми програмами.

Діяльнісний підхід апелює до внутрішньої активності дитини, яка пробуджується не примусом, а особливим чином організованим змістом і методами навчання. Суть діяльнісного підходу полягає в тому, що спільна навчальна діяльність дитини і дорослого будується так, щоб учні усвідомлювали особистісну значущість навчання. Цей підхід є відповіддю на існуючу практику включення учнів у діяльність, як правило, під тиском учителя, на відсутність можливості вибору форми діяльності як у процесі навчання, так і в процесі позаурочної активності, яка теж жорстко регламентується дорослими (обов’язкові виховні заходи, добровільно-примусові факультативи чи гуртки тощо).

Культурологічний підхід націлює на розгляд освіти як підсистеми культури, механізму культурогенезу. Результатом взаємодії культури і освіти стає поява нового типу суб’єкта культури ― особистості, яка здатна не тільки ефективно діяти в рамках існуючої культурної реальності, а й створювати культурні програми майбутнього; має автономну рефлективну свідомість, здатність до самоорганізації; визнає як домінуючі цінності свободу і вибір; сприймає культурну конвергенцію та діалог культур.

Сутність гуманістичного підходу полягає у визнанні особистості дитини як найвищої цінності. Це передбачає гуманізацію всіх аспектів шкільної освіти. На відміну від знеособленості в разі домінування знанівського підходу, йдеться про педагогіку співробітництва, співтворчість, індивідуалізацію на основі активізації творчого саморозвитку кожного учня, розвитку емоційного інтелекту тощо.

Функціонально-системні підходи є основою основ ТРИЗ-педагогіки, яка базується на розробленій Генрихом Альтшуллером «теории решения изобретательских задач».

Сучасна освіта має бути спрямована й на те, щоб вчити завтрашнім знанням (метапідходи), адже в  інформаційну епоху змінилось уявлення про те, що є освітою.

Метавміння до самонавчання стає тепер найважливішим критерієм ефективності роботи школи, ніж уміння засвоювати конкретні знання. Якщо самонавчання розглядати як особливо важливе метавміння, то слід по-новому розглядати роль учителя. Ідеться перш за все про надання допомоги учневі в процесі створення й реалізації власної програми самонавчання. Найкращою ж підготовкою до самонавчання є багаторазове вправляння в ситуації, коли учень планує власне навчання і потім вчиться самостійно. Учень має розвинути свою футуроінтуїцію, навчитися вибирати й нести відповідальність за свій вибір. Підготовка до самонавчання впродовж усього життя ― це наука планування діяльності, вироблення вмінь здійснювати пошук і критично використовувати джерела інформації, навчання аналізу та синтезу даних тощо.

Системи освіти, які використовують метазнання для організації навчального процесу, орієнтованого на індивіда, є формою «матеріалізації» метазнань. Учителеві нового тисячоліття вкрай необхідне глибинне розуміння будь-якого явища шляхом розвитку метазнання про процеси, які лежать у його основі, саме для того щоб мати можливість допомогти його пізнати дітям. По суті  йдеться про необхідність напрацювання педагогічних технологій метазнання. Звичайно, це буде можливим, якщо на місце педагога – ремісника прийде педагог-творець спроможний здобувати метазнання, творити метаметодики «викладання». З огляду на те, що «вчитель – це професія, яка робить можливою інші професії», педагогічний фах сьогодні теж слід розглядати як метапрофесію нового тисячоліття

Застосування метапідходів дасть змогу підвищити загальний рівень креативності (творчого потенціалу) молоді, її здатність до ефективної генерації і селекції нового знання та метазнання, до швидкої зміни пізнавальних установок і парадигм мислення.

За моїми спостереженнями, на пострадянському просторі серед педагогів-практиків, які прагнуть відійти від знанівського підходу, найпопулярнішими є особистісно орієнтований і гуманістичний підходи. Звісно, усі з названих вище теоретичних підходів містять раціональне зерно, але абсолютизація будь-якого з них шкодить педагогічній практиці.

Слід також мати на увазі, що сьогодні авангардна педагогіка пропонує своєрідний синтез цих підходів, який призводить до появи новітніх метапідходів до побудови освіти нового тисячоліття.

Виходячи з цієї широкої палітри підходів уКонцепції профільного навчання  мають бути конкретні відповіді на такі загальні питання: Як вчити дітей ще не існуючим знанням? Як допомогти учням опанувати не лише предметні знання, а й метазнання, знання про отримання знань? Як вчити дитину, яка сидить спиною до вчителя (обличчям до монітора комп’ютера або до іншої дитини)? Як забезпечити  різноманітність і можливість здійснювати свідомий вибір змісту власної освіти? (досі зміст освіти дитини визначають ще до того як вона переступить поріг школи, а навчання  у школі організовують за принципом радянського «громхарчу»: їж, що дають!) Як створити систему індивідуального педагогічного супроводу руху учнів за індивідуальними освітніми траєкторіями? Як добитися гендернозбалансованого змісту навчання? Як  перейти від «спущених» зверху готових програм до розробки власних програм кожним учителем для кожного учня? Як «підсилювати у дитини смак до життя», розвивати емоційний інтелект? Як плекати українця і громадянина світу?

Головне від чого хочеться застерегти розробників Концепції профільного навчання: освітня «простота ― хуже воровства». Будь-які тоталітарні підходи, зокрема і до визначення змісту освіти, є спрощеннями аж до примітивізації існуючих складних реалій. Саме  наша освітня «простота-хуже-воровства» , яка заперечує складність як таку, змушує «спрощуватись» тих, хто мислить категоріями складного світу освіти. Яка там «школа, яка не школа», нам би хоча б створити «школу як школу» з нормальними туалетами, дахом, який не тече… Та, як зазначав ще Р. Кіплінг: «Освіта — найвеличніше із земних благ, якщо вона найвищої якості. Інакше вона абсолютно даремна».

Завжди є спокуса давати прості відповіді на складні питання, але вони є неправильними.не просто упрощение мира, это еще и отрицание сложности как таковой

Найкращий спосіб пдолати рецидиви тоталітарної свідомості в самому собі можна єдиним способом – пропонувати  нові складні ідеї. Не варто йти  на компроміс , удаючись до «спрощення» цих ідей для «рядових педагогів» чи для «бюрократів», які їх «не зрозуміють».

На жаль, у всіх наших «стратегічних» документах  погано проглядається подальше ускладнення світу і світу освіти навіть у найближчі  20 років. Але ми не можемо успішно розвиватися без бачення принаймні напрямків руху до нової освіти України.

Звісно, простіше використовувати термін «засвоєння змісту освіти», а не вести мову про можливість створення власного змісту освіти (індивідуального освітнього меню,  індивідуальної освітня траєкторії тощо) .

Сьогодні «варіативність і особистісну орієнтацію освітнього процесу»  можна реально забезпечити надавши можливість проектування індивідуальних освітніх траєкторій кожному учневі. А вчитель перш за все має забезпечити індивідуальний педагогічний супровід руху учня за цією траєкторією.

Якщо серед передумов  «для визначення профілю загальноосвітнього навчального закладу (класу)» називається «необхідність урахування соціального замовлення», нам слід задуматись а чи в змозі ми визначити яким воно буде через 5-10 років. Чи передбачали ми 5 років тому таку професію як модератор соціальних мереж, на яку сьогодні з’явилось  соціальне замовлення.

Коли говоримо про необхідність «врахування потреби та перспектив національного та регіонального ринків праці», мабуть, в епоху глобалізації маємо враховувати і міжнародний ринок праці.

Говорячи про те, що вчителі мають «широко використовувати технології навчання на партнерських засадах, виступаючи консультантами у розробленні та реалізації індивідуальних програм», не слід забувати і про тьюторство…

Якщо мова йде про умови реалізації концепції, то чому ніде немає розрахунку вартості профільного навчання? Хочемо ми того чи ні, але сучасна освіта взагалі і профільне навчання зокрема є привілеєм багатих націй. Мабуть, не треба  доводити, що без належного матеріально-технічного забезпечення буде лише профанація ідеї (більше годин на якісь предмети аж ніяк не означає нову  якість освіти).

Як бачимо, запитань більше, аніж відповідей…

Віктор Громовий, незалежний консультант та експерт з освітньої політики, Заслужений учитель України