Саме в цей, перехідний до демократичних цінностей період, усе більше «ріже очі» освітній інструментарій авторитарної посткомуністичної педагогіки та звичні практики організації  діяльності з недавнього тоталітарного минулого вітчизняної освітньої системи.

Не буду перераховувати ті радянські атавізми, що перейшли  в життя школи нової України. Пропоную для розгляду пропозиції щодо заміни старого формату організації  освіти на новий, демократичний. При чому мова йде про рішення, для реалізації яких достатньо повноважень відомчого рівня.

Навчальний рік

Пропоную відмовитися від ідеологічно-лицемірної традиції починати навчальний рік виключно й тільки  1-го вересня як святкового «Дня знань». При цьому ми нормативно вважаємо його робочим і записуємо в журнал усі уроки за розкладом,  які реально не проведені, відкриваючи  двері у школу життя з подвійною мораллю.

Навчальний рік складається з навчальних тижнів (понеділок – п΄ятниця/субота), які складають робочий час системи. У перший день нового навчального року для всього цивілізованого світу зазвичай достатньо тієї святковості, яку вчителі та учні отримують до першого робочого дзвінка від неформальної радості знову побачити один одного, обійнятися, поцілуватися та коротко розповісти про свої останні новини, літні враження тощо … і до роботи, за якою всі скучили.

Що може завадити й нам, як у всій Європі і не тільки, розпочинати заняття у школах/ліцеях не 1-го вересня, а в перший понеділок вересня, тобто у повній відповідності до свого потижневого планування?

Цим, до речі, ми б звільнили школярів від годинних вистоювань на так званій «святковій лінійці», котру  так полюбляє наш політикум. Пам'ятаймо, що школа має реально бути поза політикою та церквою.  Педагоги точно обійдуться від «радості» вислуховувати під сонцем чи вітром/дощем лицемірні загравання можновладців чи нуворишів, які планують іти у владу на кшталт «учитель – це звучить гордо». Школярі - тим більше будуть раді спекатись нудного ритуалу.

До речі, подібні прецеденти відмови від радянської традиції освітніх «святкувань» уже є. Ними стала відмова окремих українських колективів від «святкувань» у ресторанах від опівночі до ранку випуск учнів зі школи.

І для цього достатньо прийняти рішення колегії МОН -  і від того нікому з освітньої спільноти  не стане гірше. Навпаки, школа продемонструє здатність звільнятися від лицемірства.

Аналогічно стане більш ніж доречною норма, за якої всі школярі країни на кожні канікули йтимуть з суботи, а повертатимуться до занять у понеділок, чим принцип потижневої структури навчального року почне відповідати дійсності.

Потім з часом саме життя підведе нас до бажання змінити й структуру  навчального тижня так, щоб у всіх закладах у його середині (середа) друга половина дня відводилась виключно для гуртків,  факультативів, секцій, студій, проектів чи екскурсій у таких неформальних групах за інтересами, до яких входитимуть учні різних класів паралелі й не тільки. Саме так у сотнях країн світу системно доповнюють навчання як таке  культурно-розвивальною плановою освітньою роботою педагогів зі своїми вихованцями.

Закінчення навчального року

Таке «закінчення» навчального року, як маємо зараз, коли потрібно продовжувати навчання з більшою частиною учнів та одночасно проводити ДПА/ЗНО для випускників 11-х класів, є виправданим хіба що тимчасово на рік-два, не більше. Подовження такої практики на роки може свідчити лише про слабкість освітнього менеджменту вищого державного рівня. 

Натомість нам давно пора перейти до схеми закінчення навчального року в останню п'ятницю травня, а з першого понеділка червня починати ДПА/ЗНО для кожного рівня освіти?

Відтак ми б ще й звільнилися від шаради про свято «Останнього (який не для всіх останній) дзвоника» та свято «Вручення атестатів» як таке, що має обов'язковим бути до початку сесії ЗНО.

У сотнях країн світу здійснення ДПА/ЗНО є цілісним процесом, а тому тільки після його завершення  і підводяться підсумки навчання. При цьому саме підсумкові атестації визначають ту оцінку, котра буде зафіксована у документі про освіту, тобто без її роздвоєння на річну і за ДПА як донині у нас. Зазвичай поєднанні ДПА/ЗНО здійснюються по два в один день: до обіду - чотирьохгодинна з профільного предмета та після 2-х годин обідньої перерви - двогодинна атестація із загально- освітнього предмета.

Певен, що наші випускники не є такими слабаками, яким буде несила атестуватися хоча б через день. Це при тому, що випускники закордонних ліцеїв виконують десять наведених вище атестацій за п΄ять днів, а нашим ще довго не «світитиме» їх більше чотирьох. 

Пора вже припинити діяти проти здорового глузду і рвати навпіл такий важливий процес, як ДПА-ЗНО тільки тому, що декому ЗНО не потрібне. Нічого страшного, почекає своїх товаришів і прийде на загальне свято після дещо довшого відпочинку.

Нашій освітній спільноті потрібно готуватися до того, щоб усі випускники здавали атестації у форматі незалежного оцінювання, результати якого потім кожен використає для вступу до закладу бажаного рівня  чи для початку прямої трудової діяльності.

До речі, чи не у всіх інших країнах випускники ліцеїв не знають, що таке вручення папірця/пластику під софіти та оплески, а натомість мають відповідне свідчення, вкарбоване  «золотими буквами» у національній базі даних і, звісно, ж свій святковий випускний  бал.

Перехід на проведення всіх ДПА/ЗНО у першій половині червня стане вагомим чинником підвищення якості системи з наступних двох причин.

По-перше, буде повернута можливість системного повторення та попередньої цільової адаптації учнів випускних класів до підсумкових атестацій протягом травня;

По-друге, з червня всі вчителі, з одного боку, не мають занять за розкладом, а з іншого - продовжують отримувати зарплату. Тому ухилятися від участі в тих чи інших, потрібних системі, атестаційних заходах означало б одне: підставити себе під ризик звільнення з посади за саботаж. До того ж, очікування доплати за участь в атестаційних процедурах матиме підстави лише у випадках, коли  нормативи винагороди за  здійснення атестаційної роботи перевищуватимуть середній денний заробіток педагога. А на додачу було б доцільним зробити так, що участь у незалежних атестаційних процедурах слугувала конкретним індикатором підвищення рівня кваліфікації педагога і відображалася на розмірі його тарифікаційного окладу.

Навчальні плани

Офіційно зараз наша система має 25-ть версій навчальних планів, які, на думку чиновників мають   задовольнити  будь-яку локальну потребу. Ще за рахунок 15% додатково допустимих змін, система освіти ніби то має потрібну гнучкість.

Насправді ж, коли починаєш цю «свободу вибору» реалізовувати, доводиться спочатку витримати пресинг методистів-лобістів кожного окремого предмета, а потім «викинути білий прапор» перед відповідальним інспектором... Наприклад, базова для фізико-технічного ліцею версія плану фізико-математичного профілю не містить  креслення, про яке криком волають батьки та учні. Натомість хоч ти трісни, але опрацьовуй художню культуру, економіку, астрономію, екологію як окремі обов΄язкові дисципліни. Світ давно доріс до того, що все, що є в цих дисциплінах,  гармонійно монтує в літературу, історію, математику, географію, фізику, хімію та біологію.

Зрештою тобі скажуть: «Чого ви скаржитеся? Їдьте до МОН і затверджуйте індивідуальний робочий план закладу», але ж це не вихід для країни в цілому. Надати закладам справжню і в той же час відповідальну академічну свободу щодо змісту навчання можна вже зараз. Для уникнення ризику безтолкового її (свободи) застосування досить застосувати лише наступні  три регулятори:

- перше - це перелік предметів, які мають бути обов'язковими для кожного здобувача освіти без жодних виключень. Звісно, маємо врахувати специфіку циклів навчання (початкова школа, гімназія і ліцей) і мова має йти виключно про предмети з основ фундаментальних наук; 

- друге - це загальний перелік усіх предметів, що складають зміст ДЕРЖАВНОЇ системи загальної середньої освіти. Також має відображатись специфіка третього, старшого, циклу навчання, яка полягає у потребі мати два рівні змісту навчання – загальний  і профільний; 

- третє - це мінімальний рівень загальної кількості годин, щоб здобувач освіти мав право на отримання  атестата.  

Будуть заперечення, що так система потоне у зловживаннях? Не потоне, бо, з одного боку, ці три позиції легко контролюються на рівні економіста бухгалтерії, а з другого - існування  ДПА/ЗНО для кожного рівня здобувачів освіти заблокує зайве чи недоречне, але одночасно не дозволить проігнорувати базові програмні позиції. 

Середній бал

Проблему так званих «непотрібних» предметів можна вирішити завдяки принципово іншому, ніж зараз підходу.

Потрібно лише замість просто «середнього балу атестата» запровадити мінімальне його значення («плаваюче» кожного року), за якого здобувач освіти втрачатиме право на участь у конкурсному відборі  до закладів  того чи іншого рівня продовження освіти. Наприклад, не може бути здобувачем вищої освіти той випускник, який не спромігся продемонструвати ні розуміння текстів рідною мовою, ні математичні закони, ні елементарні кліше з англійської тощо.

Звісно, має бути чіткий запобіжник проти можливого вчительського свавілля. Ним повинен стати порядок зберігання письмових тематичних робіт учнів централізовано на рівні адміністрації школи та діючий механізм прийому учнівських апеляцій.  

Скажуть, що так система почне обмежувувати конституційні права особи? Не буде, бо право на навчання не може бути безумовним гарантом на суспільний статус успішного здобувача освіти, якщо той замість навчання його ігнорував чи лише імітував. Підтримка останнього може виглядає не більше ніж свідченням слабкості влади, котру вона ховає за маскою лицемірної «турботи про права людини».

У багатьох країнах світу від третини до половини випускників шкіл взагалі залишаються без атестатів про повну середню освіту з причини академічної неуспішності. При цьому в цих країнах замість політичної кризи натомість мають потужну національну базу кваліфікованих робітників. У нас навпаки:  на фоні «перевиробництва» дипломантів з вищою освітою  глибока криза з кваліфікованими робітниками.

Управління

Зараз ситуація склалася так, що намагання звільнити педагогів від так званої паперотворчості вже не є достатньою метою. Поступово бюрократичні «потреби»  замість паперів здебільшого переходять на    електронно-презентаційний формат вимог. Крім того, ефективній організації планової діяльності школи не стільки допомагає як заважає поширення практики втягування педагогів проти їх волі до роботи по реалізації «ініціатив» так званих громадських організацій. Останні замість самим просувати власні цікаві  для школярів проекти в позаурочний час придумують усе нові завдання для вчителів шкіл. 

Наразі стали більш ніж актуальними очікування освітянської спільноти на рішення МОН заборонити «керувати» школами за допомогою:

- наказів, що стосуються чи не кожного робочого кроку колективу (школа не армія, а тому має вміти задіяти різного виду розклади поточної роботи чи окремі цільові план-графіки і тому подібні організаційні форми);

- нарад, що охоплюють усіх працівників чи не з кожного робочого приводу (шкільне керівництво має бути здатним модерувати необхідні планові процеси засобами цільової організації, виходячи з прямих посадових обов΄язків своїх працівників);

- засідань на теоретичні теми, які формально придумуються з року в рік (система має створити новий механізм спонукання педагогів до неформального підвищення кваліфікації як особистісно-усвідомленої потреби у професійній самоосвіті протягом усього життя);

-  відвідувань уроків учителів як методом контролю (замість них мають  діяти надійний механізм відбору профпридатних педкадрів та незалежні внутрішньо шкільні форми моніторингу рівня підготовки учнів, учителів і, звісно, реально діючий принцип довіри до вчителя);

- письмового/електронного звітування про реально здійснену роботу (заклад має позиціонувати громаді свою значимість руками вільно зацікавлених у тому учнів, у першу чергу, їхніх батьків, у неформальних видах прояву  та окремих, схильних до того вчителів як засобу до самореалізації професійної активності та здатності, що в інтегральному вимірі слугуватиме конкретним індикатором підвищення кваліфікації педагога);

-  примусу колективу до зустрічей під час робочого навчального дня з різного роду візитерами-політиками чи представниками  адмінресурсу (школа має на ділі бути поза політикою та церквою і задати планку якості для корисних суспільству зустрічей з політиками та громадськими діячами  на такому рівні, за якого вчителі, учні та батьки добровільно їх бажатимуть опісля закінчення занять  у свій вільний час, а не замість обіду чи, що ще гірше , – уроків за розкладом);

-  рейтингів участі у позашкільних заходах місцевої влади чи супутніх їй «громадських» організацій (зазвичай школи мають обмаль часу на власні плани позаурочної діяльності, а до заходів більш ширшого рівня повинні самі прагнути з причини їх більшої привабливості для школярів, а не під примусом у вигляді «рознарядки зверху»).

Крім того бачиться актуальним заборонити управлінням (відділам) освіти викликати щомісяця керівників закладів на наради, коли всі вимушені більшу частину часу вислуховувати те, що їх ніяк не стосується. Замість цього варто зуміти перейти на різні форми консультативно-дорадчої цільової точкової допомоги тим, хто того просить, залучення зацікавлених до реалізації розвиваючих систему цільових проектів тощо. Такі форми роботи мають впроваджуватися як під керівництвом владних органів, так і в партнерстві з  громадськими організаціями, фірмами, корпораціями тощо. 

Аналогічну заборону потрібно накласти на вимоги надуманих  місцевою владою «форм звітності», котрі  не пройшли офіційної реєстрації у Мін'юсті чи вже й так входить до єдиної електронної освітньої бази даних.

Також з аналітичної точки зору є давно очевидною потреба у встановленні «табу» на характерні для української якби методичної служби інспекційні за змістом і формою дійства, які й близько не відповідають її методичній місії. Наші освітянські методичні служби  насправді давно не є такими,  і схоже, що вже ніколи ними не зможуть стати, як те колись було за радянських часів, адже Час іде - і все змінюється.  Крім того, нещодавній приклад порушення конфіденційності завдань ДПА з англійської саме на рівні методичних служб під час передачі завдань до закладів є чітким свідченням очевидної  недоцільності передачі до їх рук питань менеджменту шкільної справи. Останнє, задля убезпечення країни від ризику втрапити у міжнародний скандал, вкрай важливо врахувати при підготовці України до участі у міжнародних вимірюваннях якості освіти школярів.

Назви навчальних закладів

Вважаю за доцільне підтримати намір міністерства перейти на нову лінійку назв для закладів загальної середньої освіти: початкова школа (1 – 4 класи), гімназія (5 – 9 класи), академічний ліцей та професійний ліцей чи коледж (10 – 12 класи). Лишається тільки побажати керівникам МОН витримати натиск різних лобістів і таки прибрати всі інші варіації назв. 

Люди

Зрозуміло, що кроки до покращення організації освітніх справ заради вищої якості неминуче призведуть до усвідомлення потреби в  запровадженні КОМПЕТЕНТІСНИХ підходів до оцінювання  та до самого навчання як такого. Неважко спрогнозувати, що багато наших колег зроблять усе можливе, щоб цей підхід якщо не похоронити, то затерти чи віднести на потім.

Причина? Нею є розуміння прихильниками старої моделі організації освіти того, що за цією лінією розвитку системи постане досить помітне  переформатування наявної мережі всіх навчальних закладів, хіба окрім початкової школи.

Почувши заяви пані Міністра освіти про організацію освітньої справи на основі компетентісного підходу як пріоритетного, навіть продвинута ФБ-спільнота починає обструкцію.

Поки наша система відверто не бажає визнати очевидне - саме компетентісний підхід знімає, наприклад, всі перестороги щодо атестаційних завдань,  які якби «не ті чи не так підібрані» , а «програма перевантажена чи з прогалинами» і тому подібне. Чому? А тому, що завдяки компетентісному підходу завжди  все так, як треба, бо на   безліч сюжетів для дослідження чи оцінювання кожен має під рукою базовий, тобто оптимальний за обсягом, інструментарій від фундаментальних наук, який і дозволяє з усім успішно справитися.

Саме компетентісний підхід є прямим інструментом до того, щоб вилікуватися від нашої системної хвороби, за якої випускник ВНЗ є здебільшого слабкішим за того школяра-середняка, котрий, як «біла ворона»,  учиться по-справжньому.

Варто вміти бачити дещо наперед:  тільки на початку змін система втрачатиме кількісно (заклади,  студентів ВНЗ), але за декілька років люди зрозуміють , що «халяви» більше не буде і все повернеться лише на краще, у тому числі й у кількісних вимірах.

Володимир Бєлий, заступник директора Херсонського фізико-технічного ліцею