За останні роки реальні бюджетні витрати на підготовку фахівців з вищою освітою суттєво зменшилися, як в абсолютному, так і у відносному вимірі. На рисунку показано динаміку їх зміни, як відсотка загальних витрат державного бюджету у 2013 – 2016 р. (розраховано за показниками відповідних державних бюджетів України).

За абсолютною величиною бюджетні витрати у цей період зростали, але повільніше за інфляцію. Наприклад, у 2016 р. планується збільшення номінальних витрат на вищу освіту на 7,4% порівняно з 2015 р. Але це набагато нижче за рівень інфляції, який за різними оцінками у 2015 р. був близьким до 40%. Тобто реальне фінансування вищої освіти у цьому році порівняно з минулорічним зменшиться приблизно на 25%.

Деякі показники фінансування української освіти у порівнянні з іншими країнами я наводив у статті [1]. За даними Інституту статистики ЮНЕСКО річні бюджетні витрати на студента (tertiaryeducation), у 2012 – 2013 р. в Україні дорівнювали близько 1600 – 1700 дол., що значно нижче за аналогічні показники більшості держав Східної Європи [2]. Зокрема у 2012 р. аналогічні витрати дорівнювали: в Естонії – 3500, Латвії – 2800, Литві – 3400, Польщі – 2800, Румунії – 2200, Сербії – 2300, Словаччині – 4000, Словенії – 5300, Угорщині – 2700, Чехії – 4700 дол./рік. Лише в деяких східноєвропейських країнах ці показники були ще меншими: у Білорусі – близько 1000, Болгарії – 1200, Молдові – 850. Очевидно, що наявного фінансування недостатньо для забезпечення належної якості вищої освіти. Разом з тим, сьогодні немає реальних можливостей і для істотного збільшення надходження позабюджетних коштів. Загальний стан економіки і застаріла матеріальна база вищих навчальних закладів не дають змоги розраховувати на великі надходження від наукових і прикладних досліджень та інновацій, якщо говорити про вищу освіту у цілому. Хоча існують виключення на рівні окремих університетів та їх структурних підрозділів. Натомість, останнім часом значно збільшилися вартість комунальних послуг та деякі інші обов’язкові витрати. Тому головним напрямом фінансової політики у сфері освіти на найближчий час має бути підвищення ефективності використання наявних ресурсів. Але і для цього нерідко потрібно спочатку вкладати певні кошти, яких університети сьогодні не мають. Прикладом є програми з підвищення енергоефективності ВНЗ.

Суттєвій критиці піддавався останнім часом механізм розподілу бюджетного фінансування між вищими навчальними закладами та спеціальностями. У цьому році його істотно змінено. Раніше державне замовлення до початку вступної кампанії доводилося до кожного ВНЗ за кожною спеціальністю чи напрямом підготовки і кожним рівнем вищої освіти. Це надавало кожному абітурієнту можливість обирати ВНЗ з урахуванням більш-менш об’єктивних оцінок імовірності свого потрапляння саме до нього на бюджетну форму навчання на основі даних попередніх років. Також держава потенційно була здатна враховувати потреби регіону у фахівцях з вищою освітою. Щоправда, останнім часом через значне перевищення обсягів підготовки над потребами ринку праці практична потреба у такому врахуванні майже зникла. Крім того, цей механізм надавав підстави говорити про штучну підтримку неконкурентоспроможних університетів і ручне управління державним замовленням з боку МОН, а також про зловживання у ВНЗ під час зарахування студентів на першій курс.

В цьому році попередній розподіл державного замовлення у більшості випадків здійснено лише на рівні спеціальностей. Для вищих навчальних закладів встановлено обмеження лише на максимальну кількість студентів, що можуть бути прийняті до них в межах державного замовлення. Абітурієнти зазначатимуть пріоритет кожної із своїх заявок, і їх побажання автоматично будуть балансуватися з можливостями ВНЗ. В результаті, абітурієнт буде рекомендований до зарахування за найвищим пріоритетом, за яким він отримає право вчитися за державним замовленням. Звісно, якщо таке право він отримає.

Такий підхід має і переваги і недоліки. Основною його перевагою вважають те, що він надає кращим абітурієнтам більше можливостей вступити до провідних ВНЗ на ті спеціальності, які їм цікаві. Він більшою мірою орієнтує абітурієнтів на свідомий вибір спеціальностей. Ще однією перевагою з погляду Уряду є стимулювання укрупнення вищих навчальних закладів без прямого адміністративного втручання. Звісно, що значна частка ВНЗ цим не дуже задоволена. Але не можна не рахуватися з об’єктивними економічними законами і демографічними трендами, які змушують до такого укрупнення. Незалежно від складу і політики Урядів таке завдання ставиться вже понад 10 років. Наслідком зростання провідних університетів є загроза для інших ВНЗ залишитися без першокурсників взагалі чи принаймні за окремими спеціальностями. Така імовірність дійсно існує. Втім і за старого механізму розподілу державного замовлення в останні роки подібні випадки траплялися все частіше. Тож справа тут не в механізмі, а в об’єктивних факторах.

Разом з тим, є й інші зауваження до нового механізму. Перш за все, він ще більше послаблює можливості вищих навчальних закладів впливати на формування контингенту студентів. Це суперечить принципу автономії вищих навчальних закладів, і цей конфлікт інтересів між правами абітурієнтів і правами ВНЗ у майбутньому треба вирішувати. Академічна автономія ВНЗ, крім іншого, означає що вищі навчальні заклади перестають бути суб’єктами державної освітньої політики, яким можна зверху спускати якісь завдання. Вони мають стати активними гравцями освітнього ринку, інтереси яких повинні враховувати всі інші гравці.

Припускається, що новий механізм запустить конкуренцію між університетами і змусить їх підвищувати якість освіти. Якщо не враховувати часові обмеження та інерційність процесів у вищій освіті, то у довгостроковій перспективі можливо так би і сталося. Але з урахуванням сучасних реалій більш імовірним є те, що більшість ВНЗ просто не доживе до цього часу. Звісно, що коли ми багато років говоримо про надмірну кількість університетів в Україні, це можна було б розглядати як додатковий плюс. Але лише за умови, що такі зміни будуть відбуватися керовано, а не стихійно.

Ще одне концептуальне зауваження – новий механізм базується на припущенні, що кращі абітурієнти зможуть потрапити до кращих університетів. На першій погляд, це дійсно так. Але лише на першій, бо кращими ніколи не бувають всі. Їх завжди небагато – і абітурієнтів і ВНЗ. Збільшення контингенту студентів у кращих ВНЗ автоматично буде погіршувати усереднену якість освіти, яку вони надають. По-перше, через зміни самого студентського середовища, в якому ставатиме все більше людей, що не мають потрібних для якісного навчання попередніх знань та/або мотивації. По-друге, автоматично виникає необхідність залучення додаткових викладачів. А кращі університети можуть зробити це лише через додавання знизу, бо кращі викладачі вже в них. Можна було б говорити про залучення іноземних викладачів, але через неконкурентні зарплати сьогодні це можливо лише як виключення. Також слід враховувати обмеження, що накладають матеріальна база, гуртожитки та інша інфраструктура.

Якщо ми подивимося на провідні світові ВНЗ, то побачимо, що вони часто є не дуже великими. Наприклад, у Каліфорнійському технологічному інституті навчалися близько 2250 студентів, з яких лише біля 1000 на бакалавраті [3], в Єльському університеті – 12300 (5450) [4], у Стенфордському університеті – 15900 (7000) [5]. Більш характерною їх рисою є співвідношення між кількістю студентів, що здобувають освіту бакалаврського і вищих рівнів. Тому, мабуть, було б доцільно обмежити можливості кількісного зростання провідних університетів, особливо за бакалаврськими програмами, і зосередити увагу на якості освіти і їх наближенні до університетів світового рівня. А це потребує більш складних моделей фінансування вищої освіти, які б враховували, що за якість треба платити.

На початку квітня Міністерство освіти і науки України винесло на громадське обговорення проект Закону України проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування вищої освіти (щодо економічних відносин у сфері вищої освіти)» [6]. Він пропонує зовсім іншу багатофакторну модель, за якою обсяг фінансування буде залежати і від кількості, і від якості студентів, і від низки інших факторів. Законопроект передбачає (стаття 71¹), що бюджетне фінансування вищої освіти складається з:

- базового (блочного) фінансування, що забезпечує підготовку здобувачів вищої освіти усіх рівнів та ступенів;

- соціального фонду;

- фонду капітальних видатків;

- фонду державної цільової підтримки.

Базове фінансування, відповідно до цього законопроекту, – це кошти державного і місцевих бюджетів, спрямовані на комплексне фінансування послуг вищих навчальних закладів з підготовки здобувачів вищої освіти, що навчаються за бюджетні кошти за профільними спеціальностями. Воно може включати:

- оплату праці науково-педагогічних, наукових, педагогічних та інших працівників вищого навчального закладу;

- нарахування на оплату праці;

- витрати на оплату комунальних послуг та енергоносіїв у межах встановлених норм споживання;

- витрати, які безпосередньо або опосередковано пов’язані з набором, навчанням та випуском здобувачів вищої освіти;

- окремі капітальні витрати.

Передбачається, що обсяг базового фінансування розраховуватиметься за формулою, яка має враховувати ключові параметри витрат, успішності та функціонування ВНЗ та розмір базового фінансування за попередній період. При цьому вищі навчальні заклади зможуть самостійно розпоряджатися цими коштами в межах їх цільового призначення. Важливим є надання ВНЗ права самостійно ухвалювати рішення про переведення здобувачів вищої освіти на навчання за бюджетні кошти в межах до п’ятнадцяти відсотків від кількості здобувачів, що навчаються за бюджетні кошти.

До соціального фонду пропонується зараховувати кошти державного або місцевих бюджетів, що виділяються на соціально-побутові потреби здобувачів вищої освіти, у тому числі:

- витрати на виплату академічних стипендій всіх видів;

- витрати на соціальні стипендії та надання державних пільг та гарантій окремим категоріям здобувачів;

- витрати для надання цільових пільгових державних кредитів;

- витрати на утримання гуртожитків.

Фонд капітальних видатків за законопроектом буде складатися з коштів державного або місцевих бюджетів, спрямованих на придбання або створення основних засобів, навчального та іншого обладнання, предметів довгострокового користування, капітальне будівництво, ремонт, реконструкцію та реставрацію приміщень, будівель, споруд, транспортних засобів, що використовуються у навчально-виховному процесі тощо. Розподіл цих коштів здійснюватиметься органами, до сфери управління яких належать ВНЗ, на конкурсній основі з урахуванням набутих раніше довгострокових зобов’язань. 

Фонд державної цільової підтримки пропонується формувати з коштів державного або місцевих бюджетів, призначених для виконання зобов’язань, передбачених Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки учасників бойових дій та їхніх дітей, дітей, один із батьків яких загинув у районі проведення антитерористичних операцій, бойових дій чи збройних конфліктів або під час масових акцій громадянського протесту, дітей, зареєстрованих як внутрішньо переміщені особи, для здобуття професійно-технічної та вищої освіти. 

Важливою новацією законопроекту є відмова від застарілого поняття «державного замовлення», яке давно вже де-факто перетворилося на інструмент вирішення соціальних проблем. Пропонується повністю виключити його із Закону про вищу освіту, а також виключити згадування про державне замовлення на фахівців з вищою освітою із Закону України «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів» [7]. Така ініціатива цілком зрозуміла, бо не може бути замовленням те, від чого замовник не отримує нічого крім головного болю. 

Формально в нас досі залишаються чинними Указ Президента «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» [8] та Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений на виконання цього Указу 22.08.1996 [9]. Зокрема, п. 2 Указу визначає, «що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання». Згідно з п. 6 Постанови, «випускник зобов'язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років». 

Державне замовлення у сучасному вигляді мало певний сенс, коли переважна більшість фахівців готувалася для державних потреб, та існувала можливість планувати і прогнозувати ці потреби. Але це вже у далекому минулому. Прогнозування потреб в умовах нестійкої економіки і суттєвих змін глобальних економіки та ринку праці стає все більш умовним. Більш того, у державному секторі сьогодні немає такої кількості робочих місць, яка потрібна для працевлаштування випускників, що навчалися за бюджетні кошти. А з деяких спеціальностей робочих місць у державному секторі вже мабуть і взагалі немає. Тому багато років типовою була схема, коли замість реального працевлаштування в державному секторі випускники змушені були шукати довідки про таке працевлаштування. Рік тому їх позбавили цієї необхідності скасуванням норми згаданої Постанови про повернення коштів у випадку відмови працювати у державному секторі. Але інші застарілі вимоги законодавства поки залишаються чинними. 

Тим не менш, повне скасування державного (та регіонального – його немає у законопроекті) замовлення у вищій освіті, на мою думку, було б помилковим. Є сфери діяльності, які мають повністю забезпечуватися державою – армія, правоохоронні структури. І саме держава має замовляти підготовку потрібних фахівців. Є сфери діяльності, де досі велика частка робочих місць належить саме до державного сектору – освіта, медицина. Тому до згаданих у законопроекті чотирьох складових варто було б додати державне і регіональне замовлення на підготовку фахівців. Обсяги такого замовлення мають бути набагато меншими, ніж сьогодні. Але є специфіка фінансування та виконання замовлення, що надає підстави не тільки зберегти його, як один із інструментів, але і виокремити в самостійний фонд.

Ще одне питання пов’язане із можливістю бюджетного фінансування вищої освіти за державними і регіональними цільовими програмами. Сьогодні із зрозумілих причин такого фінансування у більшості університетів взагалі немає. Але Закон пишеться не лише на сьогодні. Тому варто було б передбачити можливість створення окремого фонду для коштів, одержуваних за участь у таких програмах. Зокрема, це можуть бути програми збереження культурної спадщини. Багато університетських будівель є пам’ятками історії та архітектури, через що їх утримання потребує додаткових коштів.

Найскладнішою є проблема створення формалізованих механізмів розподілу базового фінансування. Ідея про те, щоб розподілити його за певною формулою, яка враховує результати роботи, і позбавитися ручного втручання, виглядає привабливо. Але її не так просто реалізувати на практиці.

По перше, ця формула за своїм змістом має характеризувати певну узагальнену якість роботи вищого навчального закладу. Але перш, ніж її писати, ми маємо на концептуальному рівні визначити, яке значення ми вкладаємо до цього поняття. Тільки потім можна починати думати, як це розуміння відображати у формулах, які брати окремі індикатори тощо. Відомо, що відмінності загального розуміння у національних та світових рейтингах іноді досить радикально впливають на результати оцінювання якості окремих вищих навчальних закладів [10]. На жаль, поки ми маємо лише пропозиції щодо набору складових, а не узагальнене розуміння. Оскільки за своїм змістом пропонована формула буде вибудовувати певний рейтинг ВНЗ, варто було б розробляти її на основі Берлінських принципів ранжирування університетів [11].

По-друге, розв’язки задач багатокритеріального оцінювання завжди чутливі до вибору виду формули, окремих показників та їх вагових коефіцієнтів (якщо результат розраховують як зважену суму окремих показників, що найчастіше використовується у практиці). У таблиці для ілюстрації наведено спрощений приклад розрахунку умовного індексу, який відбиває узагальнений показник, оцінюваний за критеріями К1 та К2. При цьому для індексів І1 та І2 взято різні значення вагових коефіцієнтів. Бачимо, що обсяги фінансування (Ф1 та Ф2), які розподілятимуться за аналогічною запропонованій у законопроекті формулою і є відсотком від загальних витрат, для деяких ВНЗ залежать від вагових коефіцієнтів дуже суттєво.

Тому при розробці механізму фінансування необхідно передбачити етап валідації моделі і підбору вагових коефіцієнтів. На ньому треба перевірити відповідність результатів розрахунків за формулою тій концепції якісного університету, яка буде визначена на початковому етапі. Одним з можливих варіантів вирішення подібних завдань є оцінювання інтегрального показника експертами і підбір таких вагових коефіцієнтів, за яких відхилення розрахунків за формулою від оцінок експертів у певному розумінні буде найменшим. Може статися, що це відхилення за будь-яких вагових коефіцієнтів залишатиметься неприйнятно великим. Тоді треба буде змінювати набір використовуваних окремих показників і повторювати процедуру підбору вагових коефіцієнтів і валідації моделі.

Друга проблема може полягати у відсутності чи недостатній надійності даних, які потрібні для оцінювання. Добре відомо, що дані, які неможливо верифікувати незалежно від ВНЗ, не варто використовувати для відповідальних рішень. Наприклад, надійність показників працевлаштування за спеціальністю в наших умовах дуже низька. Є дані, значення яких можуть досить істотно коливатися протягом розрахункового періоду, і їх теж не варто використовувати. Різні показники можуть мати істотно різні абсолютні значення. Тому потрібна їх попередня нормалізація, методика якої може впливати на результати. Є показники, для яких оптимальні максимально чи мінімально можливі значення. Для інших оптимум перебуває десь у середині. Якщо формула для оцінювання якості буде варіантом лінійної згортки окремих показників, то без додаткових перетворень можна застосовувати лише першу групу індикаторів. Для індикаторів, що є результатом певних перетворень інших показників, один і той самий результат може досягатися через змінювання різних складових. Тому збільшення значення не завжди свідчить про кращий результат.  Все це треба враховувати при виборі набору показників для оцінювання ВНЗ.

Дискусійними залишаються проблеми врахування відмінностей і коректного розрахунку собівартості підготовки за спеціальностями, якості абітурієнтів, необхідності забезпечення регіонів потрібними їм спеціалістами тощо. Зокрема, обговорюється можливість введення коефіцієнтів, які б враховували суттєві відмінності нормативної собівартості підготовки фахівців з різних спеціальностей [12]. На мою думку, варто було б враховувати у формулі не тільки кількість абітурієнтів, що отримали право вчитися за бюджетні кошти, але і їх якість. Наприклад, через частку першокурсників, що мають високі (понад 185 – 190) бали ЗНО. Це має забезпечити можливість встановлення підвищених посадових окладів у ВНЗ, до яких вступають найбільш підготовлені абітурієнти, і через це зацікавити провідних фахівців до роботи в цих вищих навчальних закладах.

Очевидно, що на рівні Закону неможливо врахувати всі ці нюанси. Тому, на мою думку, варто було б зазначити в ньому лише узагальнений перелік характеристик, які треба взяти до уваги, та головні обмеження. А все інше уточнювати у підзаконних нормативних документах.

Законопроект не змінює вимог щодо кількості студентів, які матимуть можливість вчитися за кошти державного бюджету і отримувати державні стипендії. Зрозуміло, що це складні соціальні питання. З одного боку, закладаючи можливість безоплатного отримання вищої освіти для 51% випускників шкіл і надаючи понад 2/3 з них академічні стипендії, ми автоматично знижаємо планку, скасовуємо стимули і закладаємо доволі невисокий загальний рівень якості вищої освіти. Також це обмежує можливість надання додаткового фінансування найкращим університетам. З іншого боку, якщо ці норми сьогодні зняти, то ми отримаємо додаткові соціальні проблеми, які можуть виявитися набагато гіршими за своїми наслідками, у тому числі й для державного бюджету. Задовільного виходу з цієї ситуації сьогодні немає. Але шукати його очевидно, слід у напрямі диференціації місій і цілей вищих навчальних закладів та відповідної диференціації державних вимог і механізмів фінансування. Зокрема, варто звернути увагу на досвід США, де залежно від місії і завдань ВНЗ співвідношення між кількістю студентів і викладачів коливається у дуже широких межах від 4 – 6 для Гарвардського, Єльського, Стенфордського та ще деяких провідних університетів до 20 – 25 для менш відомих ВНЗ [13].

Інші пропозиції з фінансування вищої освіти має народний депутат О.В. Співаковський [14]. Він звертає увагу на необхідність стимулювання залучення позабюджетних коштів до фінансування вищої освіти, а також необхідність використання стандартизованих методів зовнішнього оцінювання студентів не тільки при вступі, але і у процесі навчання. Запропонована ним модель передбачає три форми державного фінансування підготовки фахівців у вищих навчальних закладах:

- здійснення державою повної компенсації витрат на навчання;

- надання державних гарантій для отримання здобувачами вищої освіти кредитів на оплату вартості навчання з погашенням за рахунок держави відсотків за такими кредитами;

- надання державних гарантій для отримання здобувачами вищої освіти кредитів на оплату вартості навчання з погашенням за власний рахунок здобувачів освіти відсотків за такими кредитами.

Необхідність створення додаткових інструментів фінансування, зокрема кредитних, обговорюється вже багато років. На жаль, ефективних механізмів стимулювання недержавного кредитування і в ширшому розумінні – надходження позабюджетних коштів (крім коштів здобувачів) до вищої освіти в умовах економічної та політичної нестабільності поки не знайдено. Можливість державних гарантій і погашення відсотків безумовно можна прописати у Законі. Але чи буде така норма працювати – велике питання. Бо обсяги фінансування за подібними програмами в умовах жорстких бюджетних обмежень можуть бути близькими до нуля.

Врахування можливості надходження позабюджетних коштів може суттєво зсунути оптимум у розглянутій раніше моделі блочного фінансування. Зокрема, Є. Стадний звертає увагу на те, що формула розподілу бюджетних коштів має враховувати стратегічні пріоритети держави та поведінку домогосподарств у виборі напрямів вищої освіти [12]. Очевидно, було б помилкою спрямовувати основну частку бюджетного фінансування на модні спеціальності, і залишити без підтримки потрібні для забезпечення економічного і соціального розвитку держави, але менш популярні. Те саме стосується і запровадження кредитних механізмів. Вони також будуть зміщувати оптимум і ускладнювати пошук найбільш ефективного розподілу бюджетних коштів. Безумовно, це не означає, що шукати не треба.

Пропозиції О. Співаковського зачіпають ще одну важливу проблему. Студент отримує право навчатися за бюджетні кошти на весь період навчання. Але нерідко трапляється так, що протягом цього періоду поруч з ним за власні кошти навчаються студенти, які, можливо, гірше пройшли вступні випробування, але є більш успішними у подальшому навчанні. Справедлива така ситуація? Очевидно, що ні. Для вирішення цієї проблеми пропонується запровадити оцінювання так званої доданої вартості студентів і відповідно до неї періодично корегувати склад студентів, що вчаться за кошти державного замовлення. Є великі сумніви в можливості практичної реалізації такого підходу. Зовнішнє оцінювання доданої вартості є статистичним методом, який може застосовуватися лише до достатньо великих вибірок студентів, що навчаються за однаковими програмами в однакових умовах. Але це суперечить обраному напряму на автономію ВНЗ, диверсифікацію освітніх програм, запровадження широких спеціальностей і рамкових стандартів. Очевидно, що у вищій освіті таке оцінювання можна забезпечити лише як виключення для окремих спеціальностей, а не як правило.

Підбиваючи підсумки, зазначу, що суттєві розбіжності у поглядах на нові механізми фінансування вищої освіти пов’язані не тільки зі складністю проблеми, але і з тим, що спочатку варто було б домовитися про те, якими є цілі бюджетного фінансування, які основні завдання ми хочемо вирішити за його допомогою. Після цього було б набагато простіше визначати і порівнювати варіанти досягнення поставлених цілей.

1. Бахрушин В. Українська освіта у європейському вимірі: Деякі дані. /ua/tsifri-i-fakti/668-ukrajinska-osvita-u-evropejskomu-vimiri-deyaki-dani.

2. http://data.uis.unesco.org/Index.aspx?queryid=192.

3. https://www.caltech.edu/content/caltech-glance.

4. http://www.yale.edu/about-yale/yale-facts.

5. http://facts.stanford.edu.

6. Проект Закону України проект Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування вищої освіти (щодо економічних відносин у сфері вищої освіти)»

http://mon.gov.ua/citizens/zv%E2%80%99yazki-z-gromadskistyu/konsultacziyi-z-gromadskistyu/gromadske-obgovorennya-2016.html.

7. Закон України «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів».

8. Указ Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів». http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/77/96.

9. Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений на виконання цього Указу 22.08.1996. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/992-96-п.

10. Бахрушин В. Як оцінити університет? /ua/articles/223-yak-otsiniti-universitet.

11. Berlin Principles on Ranking of Higher Education Institutions.

12. Стадний Є. Концептуальна модель державного фінансування ВНЗ за результатами діяльності.

13. National Universities Rankings.

14. Запропонована модель фінансування вищої освіти сприятиме прозорості у розподілі бюджетних коштів, – Олександр Співаковський.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України