Формальна освіта – це освіта, що інституціолізована, навмисна і спланована через публічні організації та визнані приватні установи і в їх сукупності створює систему формальної освіти держави. Таким чином, програми формальної освіти визнаються як такі відповідними національними органами управління освітою або еквівалентними установами, зокрема будь-якими інституціями у співпраці з національними чи регіональними органами управління освітою. Формальна освіта переважно стосується освіти, яка здобувається до першого виходу людини на ринок праці або у віці, коли здобуття освіти у нормі вважається основним видом її діяльності (initialeducation). Професійна освіта, освіта осіб з особливими потребами і окремі складові освіти дорослих часто визнають як складові системи формальної освіти.

Неформальна освіта – це освіта, що інституціолізована, навмисна і спланована суб’єктом освітньої діяльності. Визначальна характеристика неформальної освіти полягає у тому, що вона є додатком, альтернативою та/або доповненням до формальної освіти у процесі навчання людини протягом всього життя. Часто вона запроваджується для того, щоб гарантувати право на доступ до освіти для всіх. Вона призначена для осіб будь-якого віку, але не обов’язково передбачає неперервний шлях здобуття освіти. Зокрема, це можуть бути короткотермінові програми та/або програми низької інтенсивності, що надаються у вигляді коротких курсів, майстер-класів та семінарів. Неформальна освіта зазвичай веде до отримання кваліфікацій, що не визнаються як формальні відповідними національними органами управління освітою, або взагалі не передбачає надання кваліфікацій. Неформальна освіта може охоплювати програми, що сприяють грамотності дорослих і молоді, освіту для дітей, що не відвідують школу, формують життєві та робочі навички, спрямовані на соціальний або культурний розвиток.

Інформальна освіта – це форми здобуття освіти, що є навмисними або свідомими, але не інституціолізованими. Вони менш організовані та структуровані, ніж формальна і неформальна освіта. Інформальна освіта може охоплювати освітню діяльність, що відбувається в сім`ї, на робочому місці, у локальній спільноті та повсякденному житті на самостійно, сімейно або соціально спрямованій основі.

Очевидно, що такі визначення придатні для надання загального розуміння понять, але не для законодавства. Вони не задовольняють принцип правової визначеності, а також сформульовані в межах цілісної термінологічної системи, яка не повністю збігається з українським законодавством і практикою застосування термінів. Крім того, слід зазначити, що через специфіку української системи освіти не завжди можливо однозначно перекласти окремі поняття українською мовою, оскільки в нас не завжди існують відповідні об’єкти, процеси тощо. Тим не менш, ми можемо побачити з наведених визначень ключові відмінності, що відмежовують види освіти один від одного. Зокрема, основна різниця між формальною та неформальною освітою полягає у тому, що остання є доповненням чи альтернативою формальній, а також в офіційному визнанні чи невизнанні державою або уповноваженими недержавними органами кваліфікацій, одержуваних за результатами здобуття освіти. Головною відмінністю інформальної освіти від інших видів є те, що вона не інституалізована.

Викликає дискусії використання в цих термінах слів «освіта» і «навчання». Вони зумовлені тим, що всі згадані терміни, як англомовні, так і україномовні є многозначними, а їх значення і сфери застосування частково перетинаються. Наприклад, освіта в різних контекстах може бути і системою, і процесом, і результатом діяльності. Тому, як часто говорять, про терміни треба не сперечатися, а домовлятися.

В англомовній термінології стосовно неформальної освіти використовують поняття «non-formaleducation» та «non-formallearning», а стосовно інформальної – переважно «informallearning». При цьому, «non-formaleducation» найчастіше стосується освітніх систем, а «non-formallearning» – осіб, що здобувають освіту, і зокрема, результатів їх навчання. Очевидно, що в законі доречно використовувати еквівалент більш загального «non-formaleducation».

У згаданому освітньому глосарії ЮНЕСКО наведено такі визначення:

Education – процеси, за допомогою яких суспільство свідомо передає від покоління до покоління накопичені інформацію, знання, розуміння, ставлення, цінності, навички, компетентності, зразки поведінки. Це передбачає комунікацію, спроектовану для забезпечення «learning».

Learning – індивідуальне здобуття чи вдосконалення інформації, знань, розумінь, ставлень, цінностей, навичок, компетентностей, зразків поведінки через досвід, практику, вивчення чи інструктаж.

Розуміння поняття «education» в Глосарії загалом відповідає одному з поширених значень терміну «освіта» в україномовній фаховій літературі. Приміром, І. Зайченко [2] розуміє освіту як «суспільно організований і нормований процес (і його результат) постійної передачі попередніми поколіннями наступним соціально значущого досвіду, який в онтогенетичному плані становлення особистості є її генетичною програмою і соціалізацією». Але існують і інші розуміння. Приміром, за Енциклопедією освіти «освіта – цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. Процес і результат засвоєння особистістю певної системи наукових знань, практичних умінь та навичок і пов’язаного з ними того чи іншого рівня розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають соціальне обличчя та індивідуальну своєрідність цієї особистості» [3]. Таке розуміння за глосарієм ЮНЕСКО, мабуть є ближчим до «learning», ніж до «education».

В англійській мові терміни «learn», «learning» використовують виключно для відображення діяльності здобувачів освіти і не використовують, коли йдеться про активність викладача. Наведене у Глосарії визначення «learning» суттєво відрізняється від поняття «навчання» в українській педагогічній літературі. Зокрема, С. Гончаренко [4] пише, що навчання – це «цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання – процес двосторонній: діяльність учня – учіння, і діяльність вчителя – викладання». І. Зайченко визначає процес навчання, як «сукупність послідовних і взаємопов'язаних дій учителя і учнів, спрямованих на забезпечення свідомого і міцного засвоєння системи наукових знань, умінь і навичок, формування вміння використовувати їх у житті, на розвиток самостійності мислення, спостережливості та інших пізнавальних здібностей учнів, оволодіння елементами культури розумової праці і формування основ світогляду» [5].

Слід зазначити, що в україномовній термінології існує багато стійких словосполучень: «інклюзивне навчання», «інтерактивні методи навчання», «студентоцентроване навчання» тощо, які відображають саме двосторонній характер навчання. Саме в такому розумінні термін «навчання» багаторазово використовується і в законопроекті про освіту. Таким чином, можна зробити висновок, що використання терміну «навчання» як еквіваленту терміну «learning» не є коректним, оскільки «learning» розглядається, насамперед, як діяльність здобувача освіти, а «навчання» – як двостороння взаємодія між викладачем і здобувачем.

З погляду україномовної термінології з педагогіки близьким до наведеного в освітньому глосарії ЮНЕСКО еквівалентом «learning» є термін учіння. Наприклад, в [6] його визначають, як «один з основних видів діяльності людини, спрямований на її саморозвиток через опанування способами предметних і пізнавальних дій, узагальнених за формою теоретичних знань». Але цей термін також має суттєво інші значення. Крім того, в законодавстві і нормативній документації він майже не використовується.

У зв’язку з цим виникає певна неоднозначність стосовно того, які саме терміни варто використовувати у законі про освіту. З огляду на многозначність цих понять, ключовими вимогами є те, щоб розуміння закону збігалося з одним із найбільш поширених значень відповідних термінів і було одним й тим самим в різних його статтях. На мій погляд, відповідність термінів формальна і неформальна ОСВІТА англомовним formal та non-formalEDUCATION не викликає сумнівів. Що ж до інформальної ОСВІТИ доводами на користь використання саме терміну «освіта», а не «навчання» є не тільки зазначена невідповідність «навчання» англомовному «learning», але і те, що як синонім інформальної освіти законопроект використовує термін САМООСВІТА (який, строго кажучи, є вужчим). Ще одним доводом є близькість наведеного вище визначення освіти з Енциклопедії освіти до розуміння «learning» в глосарії ЮНЕСКО і, зокрема, в терміні «informallearning». Також слід враховувати, що цей термін законопроект використовує в контексті визначення основних видів ОСВІТИ. А це означає не тільки і не стільки дії педагога (яких тут може не бути взагалі) та здобувача освіти (які не потребують законодавчого регулювання), скільки створення потрібних здобувачу ресурсів, можливостей для проходження на добровільній основі оцінювання результатів навчання, а також інших складових інформальної освіти як однієї з підсистем системи освіти.

У законопроекті про освіту норми, що стосуються формальної, неформальної та інформальної освіти зібрано переважно у статті 9 [7]:

Стаття 9. Види здобуття освіти

1. Особа реалізує своє право на освіту впродовж життя шляхом формальної, неформальної та інформальної освіти. Держава визнає всі ці види освіти, підтримує суб’єктів освітньої діяльності, що надають відповідні освітні послуги, а також заохочує до здобуття освіти усіх видів.

2. Формальна освіта – освіта, яка здобувається за освітніми програмами відповідно до визначених законодавством рівнів освіти, галузей знань, спеціальностей (професій), передбачає досягнення здобувачами освіти визначених стандартами освіти результатів навчання відповідного рівня освіти та здобуття кваліфікацій, що визнаються державою.

3. Неформальна освіта – освіта, яка здобувається за освітніми програмами та не передбачає присвоєння (присудження) визнаних державою кваліфікацій за рівнями освіти та отримання встановленого законодавством документа про освіту.

4. Інформальна освіта (самоосвіта) – освіта, яка передбачає самоорганізоване здобуття особою певних компетентностей, зокрема під час повсякденної діяльності, пов’язаної з професійною, громадською або іншою діяльністю, родиною чи дозвіллям.

 5. Кваліфікації та результати навчання, здобуті шляхом неформальної та інформальної освіти можуть бути підтверджені та визнані у системі формальної освіти або у інших випадках передбачених законодавством України.

Наведені тут визначення не тотожні визначенням освітнього глосарію ЮНЕСКО, але і не суперечать ним, мають більшу правову визначеність та загалом відповідають потребам законодавчого регулювання.

Під час обговорення законопроекту окремі учасники висловлювали сумніви стосовно необхідності згадування неформальної та інформальної освіти в законі про освіту. На мою думку, це необхідно зробити, насамперед, для легалізації неформальної та інформальної освіти, а також для створення законодавчих передумов офіційного визнання одержуваних в цих видах освіти результатів навчання. Загалом законопроект забезпечує досягнення цієї мети.

Для України ці питання є особливо актуальними, оскільки ринок послуг неформальної та інформальної освіти останнім часом бурно розвивається. У той же час будь-які достовірні дані про нього сьогодні недоступні. На відміну від країн ОЕСР чи ЄС, ми не знаємо, скільки в нас існує закладів неформальної освіти, скільки в них працює викладачів, скільки осіб здобувають таку освіту які програми є найбільш популярними і затребуваними, яких програм не вистачає тощо. Ми маємо дуже обмежену інформацію про ресурси, потрібні для громадянам для самоосвіти. Ми не вміємо оцінювати результати навчання у неформальній та інформальній освіті. І не ставимо завдання навчитися це робити, хоча без такого оцінювання офіційне визнання цих результатів неможливо. Все це є наслідком відсутності будь-якого згадування про неформальну та інформальну освіту в нашому законодавстві, а також відсутності в системі освіти багатьох інших важливих складових, які пропонує запровадити новий закон про освіту, зокрема, розвиненої системи кваліфікацій, професійних стандартів, ефективної системи забезпечення якості освіти та ін.

Натомість, країни ЄС та ОЕСР, а також такі міжнародні організації як ЮНЕСКО приділяють їм набагато більшу увагу. Зокрема, вони розглядають визнання результатів неформальної та інформальної освіти як важливу складову стратегії створення та ідентифікації людського капіталу, забезпечення потреб ринку праці в умовах демографічного спаду та швидких змін [8].

Концепція неформальної освіти почала розвиватися на початку 1970-х років, хоча деякі джерела [9] відраховують її існування ще від XIX ст. Сьогодні на сайті законодавства Європейського Союзу можна знайти декілька сотень документів, що так чи інакше стосуються неформальної та інформальної освіті. Першій з них був ухвалений майже 30 років тому [10]. Зокрема він закликав уряди країн, що розвиваються, реалізовувати програми, які сприяють забезпеченню рівних можливостей в освіті і професійній підготовці для жінок, у тому числі через неформальну освіту. Резолюція про значення формальної та інформальної освіти в рамках європейської молодіжної сфери [11] підкреслює важливість цих видів освіти для досягнення нових стратегічних цілей, пов’язаних із зміцненням зайнятості, економічними реформами та соціальною єдністю, як невід’ємними складовими економіки, що базується на знаннях.

Рекомендації Ради ЄС з оцінювання неформальної та інформальної освіти [12] зазначають, що оцінювання результатів навчання, а саме знань, навичок та компетентностей здобутих через неформальну та інформальну освіту, може відігравати важливу роль у розширенні можливостей працевлаштування та мобільності. А також у підвищенні мотивації до безперервного навчання, особливо для низько кваліфікованих осіб та представників неблагополучних у соціально-економічному відношенні груп населення. Резолюція також зазначає значення неформальної та інформальної освіти і адекватного оцінювання відповідних результатів навчання в контексті вирішення проблем, пов’язаних з безробіттям серед молоді та старінням населення. На підставі цього документа розроблено Європейські директиви з оцінювання неформальної та інформальної освіти [13].

У проекті звіту Єврокомісії та Ради ЄС з питань загальної зайнятості [14] зазначається, що в Європі дуже велика кількість дорослих громадян не має мінімального рівня навичок, необхідних для успішної участі в соціально-економічному житті. Причинами цього є раннє закінчення школи, неуспішність в молодому віці, старіння навичок в подальшому житті, а також низька залученість до навчання в дорослому віці. Зокрема, в Греції, Італії та Іспанії частка таких громадян працездатного віку перевищує 1/3. Загалом по Євросоюзу частка громадян у віці від 25 до 64 років, які навчаються за тими чи іншими освітніми програмами (переважно це програми неформальної освіти), в 2014 р. дорівнювала 10,7%. Ставиться завдання довести її до 15% у 2020 р. Сьогодні цей показник варіюється в широких межах для різних країн. Зокрема, в Болгарії, Румунії, Угорщині він дорівнює декільком відсоткам, а Данії і Швеції перевищує 30%.

І. Пекар зазначає [15], що неформальна освіта пропонує «альтернативні форми навчання та новий зміст, які допомагають людям пристосуватися до постійних трансформацій суспільства. В багатьох європейських країнах неформальна освіта позиціонується у сфері громадянської освіти і спрямована на створення умов для формування демократично орієнтованого громадянина. Як будувати суспільство, де є місце для всіх, чому важливо брати на себе відповідальність за процеси, які відбуваються навколо, і як це робити, як бути громадянином не тільки де-юре, але і де-факто – ці питання стали лейтмотивом програм неформальної освіти в Європі».

Всі ці питання є надзвичайно актуальними і для України.

Завдання створення сучасних, ефективних і конкурентоспроможних суспільства і держави неможливо вирішити без оновлення системи освіти, в якій неформальна та інформальна освіта мають стати важливими і невід’ємними складовими.

1. Бахрушин В. Терміни та визначення у правовому регулюванні освіти. /ua/articles/609-termini-ta-viznachennya-u-pravovomu-regulyuvanni-osviti.

2. http://pidruchniki.com/12580426/pedagogika/zmist_zagalnoyi_osviti#59.

3. Варава В. До питання визначення понять дистанційної освіти. Психолого-педагогічні проблеми сільської школи. Випуск 52, 2015. С. 273 – 280. .

4. Гончаренко С.У. Український педагогічний словник. — К.: Либідь, 1997. — 375с.

5. http://pidruchniki.com/13250621/pedagogika/tema_protses_navchannya_tsilisna_sistema.

6. http://subject.com.ua/psychology/pedagog_psychology/22.html.

7. Закон України про освіту (проект).

8. Patrick Werquin. Recognition of Non-Formal and Informal Learning: Country Practices. .

9. Non-formal adult education.

10. Resolution on women and population: Adopted with one abstention by the ACP-EEC Joint Assembly in Arusha (Tanzania) on 5 February 1987. Official Journal of the European Communities. No C 197/20. 27. 7. 87, п. 25.

11. Resolution of the Council and of the Representatives of the Governments of the Member States,meeting within the Council, on the recognition of the value of non-formal and informal learningwithin the European youth field. Official Journal of the European Union. C 168/1. 20.7.2006.

12. Council Recommendation of 20 December 2012 on the validation of non-formal and informal learning. Official Journal of the European Union. C 398/1. 22.12.2012.

13. Cedefop (2015). European guidelines for validating non-formaland informal learning. Luxembourg: Publications Office.Cedefop reference series; No 104. http://www.cedefop.europa.eu/en/publications-and-resources/publications/3073.

14. Draft joint employment reportfrom the Commission and the Council accompanying the Communication from the Commission on the Annual Growth Survey 2017. .

15. Пекар Іванна. Роль неформальної освіти у сучасному суспільстві.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України