Про цю типову реакцію на всі наші «негаразди» освітянської спільноти є цікава притча.

Одного ранку чоловік йшов повз сусідського будинку і побачив стареньку бабусю в кріслі-гойдалці, а поруч з нею собаку, яка лежала на дерев'яній підлозі веранди і скиглила так, ніби від болю. Проходячи, чоловік про себе здивувався, чому ж скиглить собака. Через кілька годин він знову пройшов повз цього будинку. Він побачив собаку, що лежить і видає той же жалібний звук.

Спантеличений чоловік пообіцяв собі: якщо і наступного разу собака буде скиглити, я запитаю про те, що з нею трапилось, у бабусі. Під вечір він побачив ту ж сцену: старенька все ще гойдалася в кріслі, а собака на своєму місці жалібно скиглила. Він більше не міг цього витримати.

- Вибачте, - звернувся він до старенької, - що сталося з вашої собакою?

- З нею? - Перепитала вона. - Вона лежить на цвяху.

Збентежений її відповіддю, чоловік запитав:

- Якщо вона лежить на цвяху і їй боляче, чому вона просто не встане? Старенька посміхнулася і сказала привітним, лагідним голосом:

- Значить, голубе, їй боляче настільки, щоб скиглити, але не настільки, щоб зрушити з місця.

Хто б не був у нас міністром, зрештою, за зачиненими дверима своєї школи «освітню політику» визначає її директор. Хто б не був директором школи чи завучем, за зачиненими дверима свого класу, яким буде урок визначає вчитель. Так, він змушений раз на рік давати «відкритий урок» «як треба», але усі інші уроки будуть такими як він захоче. Знаю це по собі. Найвільнішим був саме тоді, коли ще студентом четвертого курсу почав свою вчительську кар'єру. Уже зійшовши на вищий щабель – директора гімназії, відчув як зменшується рівень моєї свободи. Ступив ще вище, на рівень начальника управління освіти ОДА, зрозумів, що там свобода педагогічної думки і дії стрімко наближається до нульової позначки. Знаю на 100%, що міністра освіти і науки, який зважиться на радикальні реформи, проклянуть сучасники і тільки років через 10-15 оцінять нащадки. Буде шалений спротив «вертикалі», відвертий саботаж освітянських чиновників усіх рівнів. Буде неготовність керівників шкіл працювати в умовах нового фінансово-господарчого механізму. Буде неготовність вчителів до роботи в умовах свободи… Кому це треба, окрім наших дітей? Усім іншим потрібно, щоб було тихо.

Ніякої революції в українській освіті не відбудеться, доки надії на реальні зміни в освіті ми покладаємо не на себе, а на прихід адекватного начальника. Тому нарешті слід зрозуміти одну істину: порятунок потопаючих у нашій країні, завжди був справою рук самих потопаючих.