Відгук на Доповідну записку «Про реформування закладів  системи післядипломної педагогічної освіти»

І. Поабзацний аналіз тексту Доповідної записки.

Іншими словами, в Україні існують, щонайменше дві альтернативні мережі закладів післядипломної педагогічної освіти (далі – ППО): Перша – ВНЗ VI рівня акредитації (університети), які фінансуються з державного бюджету; і Друга – ВНЗ ІІІ рівня акредитації (обласні ІППО), які фінансуються з місцевих бюджетів. Таким чином, в Україні реалізована можливість вибору вчителями закладів, в яких вони можуть здобути післядипломну педагогічну освіту.

Ці інститути проводять не просто «значну організаційну, методичну, просвітницьку роботу в регіоні», а роботу, яку, окрім цих закладів, практично ніхто інший не виконує. Обласні ІППО займають в системі ППО унікальне місце, співпрацюючи не лише з закладами дошкільної, початкової та середньої освіти (для обслуговування яких ці інститути й були створені), але й одночасно – з закладами вищої освіти та науково-дослідними установами НАН України та АПН України, а також – з іншими закладами, установами та громадськими організаціями, які мають пряме чи опосередковане відношення до освіти (наприклад – спортивними, мистецькими, медичними, військовими тощо) – утворюючи таким чином науково-дослідні та науково-аналітичні «вузли», в яких безперервно опрацьовується та випрацьовується вся інформація, яка стосується системи освіти, і в яких працюють найвищого класу фахівці-практики в галузі змісту та методики дошкільної та початкової і середньої загальної освіти. За період після проголошення незалежності України, ці заклади пройшли шлях від радянських інститутів підвищення кваліфікації вчителів до науково-методичних закладів, які забезпечують супровід та підтримку розвитку систем дошкільної, початкової та середньої освіти відповідних регіонів – в усіх видах і рівнях науково-дослідної та науково-методичної роботи.

Мова йде не лише про надання суто навчальних послуг учителям областей в частині курсів підвищення їхньої кваліфікації, але – насамперед – про:

– проведення безперервних досліджень динаміки головних показників регіональних систем освіти, насамперед – на замовлення обласних управлінь освіти; актуальність та наукова новизна цих досліджень відображається, зокрема у захисті кандидатських дисертацій у галузі педагогіки, психології та філософії (працівниками, наприклад, Львівського ОІППО їх захищено півтора десятка);

– забезпечення конкретизації всіх загальних директив МОН України, через розробку найбільш дієвих – в умовах специфіки регіону – заходів з реалізації освітньої політики держави (приклади: розробка концепції української національної школи, регіональної програми «Львівщина. Освіта 21 століття» - за дорученням обласного управління освіти), розробка методології формування навчальних планів 12-річної середньої освіти – на виконання відповідного пішення Колегії МОН і АПН України);

– забезпечення реалізації регулярних заходів МОН України та обласних управління освіти з проведення ІІІ і VI туру Всеукраїнських предметних олімпіад та конкурсів школярів (у т.ч. – формування та підготовку обсласних команд для участі у VI турі цих олімпіад), а також – з апробації навчальної літератури, рекомендованої (допущеної) Міністерством;

– забезпечення вчителів методичними матеріалами щодо викладання шкільних предметів у черговому навчальному році, з урахуванням специфіки освітньої мережі регіону (матеріальний стан навчальних закладів, кадровий склад педагогічних колективів та інше);

– розробка програм, дидактичних матеріалів, посібників (у т.ч. робочих зошитів, зошитів для практичних робіт) і підручників для закладів освіти (приклади: програми, підручники та посібники з християнської етики, географії, краєзнавства, природознавства, математики, фізики, хімії, іноземної мови, спецпедагогіки), у т.ч. – грифованих МОН України;

– розробка програм, дидактичних матеріалів і посібників для післядипломної освіти вчителів нових предметів і/або необхідних спеціальностей (у т.ч.: природознавства, інформатики, спецпедагогіки, екології та ін.), а також вчителів християнської етики, образотворчого мистецтва, вчителів шкіл з навчанням мовами національних меншин (польська) та ін.;

– реалізація рішень МОН щодо міжнародної співпраці в галузі освіти, зокрема шляхом реалізації в регіоні міжнародних проектів, учасником яких є Україна (приклади: забезпечення й організація навчання вчителів інформатики за Проектом фірм Microsof та Intel, за підтримуваним урядом Швеції Проектом «Освіта для сталого розвитку в дії»; Проектом ОБСЄ «Зелений пакет»; впровадження навчальної літератури з англійської мови OxfordUniversityPress і CamdrigeUniversityPress, Проект Світового Банку «Модернізація навчальних програм»; співпраця з Польським інститутом і польськими регіональними центрами освіти вчителів – з обміну досвідом та організації спільних навчальних програм; підтримка та супровід регіональних програм обміну учнями та вчителями між навчальними закладами Львівської області та Польщею, Канадою та ін.)

Вислів «не завжди відповідає вимогам Закону України «Про вищу освіту» є невизначений. Без уточнення, які саме заклади «не відповідають вимогам Закону», і яким саме вимогам – він означає, що у переважній більшості, заклади ППО якраз ВІДПОВІДАЮТЬ вимогам Закону.

По-перше, які «діючі нормативно-правові документи, прийняті останнім часом» – крім Закону Украйни «Про вищу освіту» – маються на увазі?

По-друге, чому заклади ППО втрачають статус ВНЗ «відповідно до Закону Украйни «Про вищу освіту», якщо у самому Законі та Положенні про ВНЗ, вони чітко окреслені як «вищі навчальні заклади III-IV рівня акредитації? Яким саме критеріям ВНЗ, прописаним у Законі заклади ППО не відповідають? Замість спростування достатньо поглянути на слова ціього ж документа нижче (див. п. 7 нижче).

По-перше, вислів «переорієнтація на надання освітніх послуг з додипломної освіти,… (і далі за текстом)» означає, що заклади ППО більше не виконують свої безпосередньої функції – післядипломної освіти, бо «переорієнтувалися» на надання інших послуг, а це – ВІДВЕРТА БРЕХНЯ!!!

По-друге, «надання … послуг.., що не є їх основною функцією» здійснюють не лише заклади ППО, але й будь-які інші навчальні заклади, у тому числі шкільні, середні спеціальні та вищі. Відтак:

По-третє, чому – і для кого – вказана тенденція є «небажаною»?

По-перше, «намагання закладів ППО в сучасних умовах розширити свій статус до профільних педагогічних університетів» не означає фактичного розщирення їхнього статусу – бо ще ЖОДЕН заклад ППО, окрім колишнього Центрального інституту ППО (м. Київ) свого статусу не розширив. Відтак це «намагання» ні до чого не «призводить» і це твердження – теж брехня!

По-друге, «намагання закладів ППО в сучасних умовах розширити свій статус… (і далі за текстом)» є природньою поведінкою будь-якого навчального закладу, який посилює свій кадровий склад і зростає. Обласні ОІППО, збільшуючи штат фахівців вищої кваліфікації (кандидатів і докторів наук), у тому числі – шляхом підвищення кваліфікації (захисту кандидатських і докторських дисертацій) власних працівників – абсолютно природно наближають свою структуру та рівень надаваної освіти до педагогічних ВНЗ IV рівня акредитації. Та й хіба це – погано?! Це є якраз свідченням серйозного розвитку та вдосконалення самих цих інституцій, тобто – абсолютно позитивне явище, особливо на фоні деградації величезної кількості ВНЗ IV рівня акредитації – уже ліквідованих МОН України, як нефункціональних.

По-третє, «оптимізація мережі … навчальних закладів» не означає скорочення цієї мережі. Якщо автор Доповідної записки стоїть на апріорній позиції МЕХАНІЧНОГО скорочення мережі навчальних закладів, тоді нехай так і заявляє, а не прикривається якимись псевдо-«оптимізаціями».

Це все означає, що згідно законодавства заклади ППО є закладами вищої освіти. Це повністю перекреслює сказане в абзаці 4 цієї Доповідної записки (див. п.4 вище).

Саме таку – перелічену у статті 28 Закону – діяльність і проводять заклади ППО (див. п.2 вище). Лише з одним невеликим уточненням, а саме діяльність, пов’язану не «з наданням вищої освіти на першому і другому (бакалаврському і магістерському) рівнях», а з наданням саме післядипломної освіти. У цьому місці Закон безперечно варто уточнити.

Незрозумілий висновок. Адже, якщо «обов’язковою умовою включення навчального закладу післядипломної педагогічної освіти до Реєстру вищих навчальних закладів є наявність сертифікату про акредитацію», тоді заклади ППО, які отримали сертифікат про акредитацію, вже включені – або мають бути негайно включені – до Реєстру вищих навчальних закладів. У чому поблема?

Заклади ППО, зокрема – Львівський ОІППО – повністю відповідають усім процитованим автором статтям Закону про вищу освіту та Положення пор вищий навчальний заклад. Незрозуміло, яку мету переслідують ці цитати?

Цікаво, а що тут дивного? В чому сУперечність?

Це – цілковито технічний пункт, який не має ніякого відношення до доцільності чи недоцільності існування закладів ППО. Якщо треба «врегулювати», то хай МОН врегулює.

По-перше, це голослівне твердження, яке ніяк не випливає з жодного з жодного викладеного вище абзацу Доповідної записки.

По-друге, це твердження – цілковито безглузде, аналогічне тому, що «головним напрямом роботи університетів є навчання студентів».

По-третє, це твердження чисто волюниаристське, оскільки – за відсутності Концепції та Положення про ППО в Україні – невідомо, чи після «реорганізації» обласних ІППО підвищення кваліфікації педагогічних працівників залишиться єдиним «основним напрямком роботи», чи до нього додасться ще якийсь (якісь) напрямки.

По-перше, про яку «ситуацію» говорить автор? У викладеному ним вище тексті ніяка «ситуація» (окрім кількох технічних моментів) не окреслена.

По-друге, автор пропонує «реорганізувати інститути вдосконалення вчителів» (вочевиль маються на увазі інститути ППО, бо інститутів удосконалення вже давно немає), але не пропонує «реорганізувати» ЯК, або у ЩО?

По-третє, «проведення підвищення кваліфікації … профільними педагогічними університетами на умовах комунального замовлення місцевих органів управління освітою», чи «педагогічним інститутам (факультетам), що діють у структурі … вишів» здійснюється іще з радянських часів, що ніяк не можна трактувати, як збереження системи підвищення кваліфікації вчителів «на принципово новій основі». Бо що тут нового?

По-перше, це – констатація очевидного.

По-друге, кадрове забезпечення закладів ППО якраз відповідає (переважно) цим вимогам.

По-третє, у більшості закладів ППО рівень кадрового забезпечення саме післядипломної педагогічної освіти є якраз НАЙВИЩИЙ в Україні (див. п. 2).

Щойно у цьому пункті з’являється суттєва «обставина»ю Виявляється, що існує потреба розробки «вимог до сучасного вчителя», нового стандарту (вочевидь мається на увазі стандарт післядипломної освіти вчителя) та «створення умов вибору різних програм підвищення кваліфікації, виходячи з інтересів учителів».

По-перше, сказане в цьому пункті має передувати всіляким спробам ліквідовувати заклади ППО. Інакше виходить, що ми маємо спершу поламати діючу (і справно діючу) мережу основних закладів ППО, а потім думати та розробляти «сучасні вимоги», «умови» та «стандарти», тоді як все має відбуватись навпаки.

По-друге, існуюча зараз система ППО якраз і створює «умови вибору різних програм підвищення кваліфікації». Вчитель може обирати тип закладу, в якому може пройти курси підвищення кваліфікації: ОІППО, педагогічний університет або педагогічний факультет класичного університету. Ліквідація однієї зі складових цієї системи, навпаки звужує оті «умови вибору».

Зараз існує система часових «кредитів», за якою вчитель може проходити післядипломну підготовку «у різних закладах, у тому числі за очно-дистанційною, заочно-дистанційною формами» (див. п.16). Відтак, чим система «ваучерів» принципово відрізняється від системи «кредитів» (окрім, звичайно модного англомовного терміна) – незрозуміло.

По-перше, деякі «стимулюючі фактори» уже запропоновано, наприклад, поняття «незнищенних кваліфікаційних категорій», долсягнувши яких, вчитель їх більше не втрачає, навіть якщо і не продовжує свою післядипломну освіту. Така система функціонує, наприклад у Польщі.

По-друге, «науково-методична та стратегічна роль ЦІППО Університету менеджменту освіти НАПН України як координатора впровадження інновацій» завжди була і залишається важливою, відтак цей пункт нічого суттєвого не змінює і не додає, а просто констатує наявний стан речей.

По-перше, «перехідний період» від чого і до чого мається на увазі? Доповідна записка окреслює лише можливий початок цього періоду – з моменту ліквідації обласних інститутів ППО – але не окреслює кінцевий стан цього періоду. Що й не дивно, з огляду на скзане у пункті 16 (див. вище).

По-друге, «використання викладацького потенціалу як профільних педагогічних університе­тів, так і фахівців закладів ППО, які мають достатній науково-методичний і професійний рівень» відбувалося завжди і відбувається зараз». Відтак рекомендувати те, що й так успішно працює зараз – смішно.

По-третє, «вжити заходів щодо збереження навчально-матеріальної бази закладів післядипломної освіти», у тому числі «з можливістю передачі їх в оренду для цільового використання за призначенням.» є справою не «департаментів освіти і науки обласних державних адміністрацій» (органи виконавчої влади), обласних (міських) рад (органи місцевого самоврядування), яким ці заклади й належать (приклад: Львівський ОІППО є комунальним закладом Львівської обласної ради).

По-четверте, а що буде, коли обласні ради не захочуть «укласти угоди з педагогічними університетами для забезпечення системного підвищення кваліфікації вчителів…» бла-бла-бла? Цей цей пункт взагалі суперечить процесу децентралізації управління (в даному випадку закладами ППО) і передачею повноважень з Києва до областей.

Це – прекрасний зразок цілковитого змістового безглуздя.

По-перше, «реформування системи закладів ППО» зводиться до простого її скорочення шляхом ліквідації найбільшої і, на даний момент, найбільш дієвої складової системи ППО – обласних ІППО, в яких післядипломну освіту отримує найбільша частка усіх вчителів країни».

По-друге, вказане – фактично механічне – скорочення системи ППО саме по собі ніяк на створює умов «покращання змісту післядипломної освіти вчителів»;

По-третє, формулювання «очікуваних переваг», зазначених підпунктом «по-третє» і підпунктом «по-четверте» суперечать одне одному. У «по-третє» йдеться про «вирішення проблеми невизначеності існтитутів ППО» шляхом їх реорганізації, а в «по-четверте» йдеться не про їх реорганізацію, а про призупинення їх діяльності.

По-четверте, Ліквідація обласних ОІППО справді «дозволить скоротити витрати на їх функціонування», але ніяк не скоротить витрати органів місцевого самоврядування на післядипломну освіту вчителів, а лише спрямує ці кошти до педагогічних і клаксичних університетів (див. п.19). Це – звичайнісінький фінанчовий перерозподіл ринку послуг з ППО на користь університетів. Нахабний і неприкритий лоббізм.

ІІ. Замість висновків.

1. Під прикриттям великої кількості цитат із чинного Закону України «Про вищу освіту» та Положення про ВНЗ – переважно контатуючого змісту – рецензовна Доповідна записка пропонує просто знищити мережу обласних закладів ППО та направити кошти обласних (а не державного – підкреслюю!) бюджетів на підтримку клаксичних і педагогічних університетів, які після запровадження ЗНО та інших об’єктивних і суб’єктивних обставин відчувають брак фінансування та опиняються подекуди під загрозою звільнення своїх працівників. Що є звичайним лоббізмом.

2. Цей лоббізм виглядає особливо примітивно, оскільки мова йде про заклади, власником яких є органи місцевого самоврядування, а кошти, які МОН України хоче віддати університетам – не належать державі, а належать місцевим громадам. До того ж, в умовах децентралізації, діяльність цих закладів узагалі не належить до компетенції МОН.

3. Запропонована у Доповідній записці «реорганізація» закладів ППО, на додачу до всього іншого, ще й сформульована «назадгузь», оскільки першим її кроком є ліквідація обласних ОІППО, а лише другим – розробка оновленої нормативної бази ППО, і щойно третім – «визначення пріоритетних напрямів … суттєвого реформування» системи ППО (див. п.16).

Іншими словами, не маючи уявлення про «напрями суттєвого реформування» системи ППО, пропонується негайно знищити одну з найбільш працездатних мереж закладів цієї самої ППО, яка обслуговує від 50 до 75% вчителів, і до того ж перебуває в процесі постійного розвитку та модернізації – з метою врахування у післядипломній освіті і потреб учителів, і сучасних інноваційних тенденцій. Тобто – того всього, що Доповідна записка лише пропонує «проаналізувати і розробити». І це при тому, що МОН досі не зроблено жодної навіть спроби ВИЯСНИТИ власне ставлення вчителів і органів місцевого самоврядування до мережі їхніх обласних ОІППО та власне – хоча б основні недоліки цієї мережі, окрім чисто формальної буцім-то «неврегульованості їхнього статусу» у нормативних документах.

ІІІ. Закінчення

Перевернута з ніг на голову логіка Доповідної записки «блискуче» відображена у наперед заготовленому проекті «Рішення колегії МОН України», в якому (проекті Рішення), у викладеному – чітко і ясно – «порядку» пропонується:

1. Спершу – «припинення діяльності закладів післядипломної педагогічної освіти» та «укладання угод з профільними вищими педагогічними університетами або (у разі їх відсутності в області) з педагогічними факультетами (відділеннями) інших ВНЗ регіону» (пункт 2).

2. Після цього – «розробити науково обґрунтований та схвалений професійно-педагогічно спільнотою державний стандарт післядипломної педагогічної освіти» (пункт 3).

3. Потім – «підготувати проект нового Положенняпро післядипломну педагогічну освіту в Україні» (пункт 4).

4. Далі – «доручити ректорам педагогічних університетів або ВНЗ, які мають у своєму складі педагогічні факультети (відділення), вжити заходів щодо створення та функціонування спеціалізованих підрозділів з підвищення кваліфікації вчителів» (пункт 5).

Викладена вище «логіка реформування» зводиться до сумновідомого «ломать – нє строїть».

Навіть звичайний здоровий глузд підказує, що послідовність має бути цілком інакша:

1. Спершу – вияснити недоліки та переваги існуючої мережі ОІППО, т.ч. потребу вчителів та органів місцевого врядування у збереженні (чи навпаки ліквідації) цієї мережі.

2. Після цього – розробити Концепцію післядипломної педагогічної освіти, в якій передбачити основні напрямки розвитку цієї освіти та складовімайбутньої (бажаної) системи ППО.

3. Потім – розробити науково обґрунтований та схвалений професійно-педагогічно спільнотою державний стандарт післядипломної педагогічної освіти.

4. Далі – підготувати проект нового Положенняпро ППО в Україні.

5. Далі – доручити ректорам педагогічних університетів або ВНЗ, які мають у своєму складі педагогічні факультети (відділення), вжити заходів щодо створення та функціонування спеціалізованих підрозділів з підвищення кваліфікації вчителів.

6. І щойно в кінці – реорганізувати мережу ОІППО, що не конче, і не в усіх регіонах, означає «припинення діяльності закладів післядипломної педагогічної освіти».

Олег Гірний, доцент кафедри природничо-математичної освіти Львівського ОІППО, к.т.н.