Степан Сірополко (1872–1959) – український педагог і громадський діяч. У 1917 р. працював керівником народного шкільництва у Києві, дорадник у справах освіти при Генеральному Секретаріаті та товариш міністра народної освіти. Один із творців нового українського шкільництва, разом із П. Холодним працював над створенням “єдиної школи”.

З 1920-х рр. опинився в еміграції. У Празі обіймав посаду професора Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1925–1932) і Українського технічно-господарського інституту в Подєбрадах. Виступив організатором “Українського товариства прихильників книги” та став редактором його органу “Книголюб”; організатор і голова Українського педагогічного товариства в Празі, довголітній голова Союзу українських журналістів і письменників на чужині. Член Українського історично-філологічного товариства; почесний член товариства “Просвіта” у Львові.

Багаторічний співробітник часопису “Тризуб”, автор цілої низки статей присвячених аналізу шкільної справи у Радянській Україні.

“Тризуб” – український емігрантський часопис, що видавався у Франції. Виходив щотижня протягом 1925–1940 рр. Ініціатива створення періодичного друкованого органу належить Симонові Петлюрі. За його словами, журнал створений для того, щоб “стоячи на засадах УНР, розгорнути конструктивну програму державного будівництва і перепровадити певну систематичну працю в напрямку створення української державної ідеології” (Петлюра С. Статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956).

                                                                                                          Ст. Сірополко

Шкільна справа на совітській Україні

Тризуб. 1926. №54. С. 2–5; № 56. С. 15–20.

Соціальне виховання дітей, підготовка кваліфікованим робітників та політична освіта – це ті завдання, які поставив собі Наркомос від початку своєї діяльності. Соціальне виховання охоплює дітей обох статей від 4-х до 15-ти років, себто, як в установах дошкільного виховання (від 4 до 8-ми років), так і в трудовій школі (від 8-ми до 15-ти років). Соціальне виховання ставить своїм завданням виховати з дитини перш за все комуніста. Не стану тут наводити ті методи, які «план» соцвиху встановлює для цього в установах дошкільного виховання; обмежуся лише одною невеличкою цитатою, яка може дати повне уявлення про характер цих методів: «розуміється ми далекі від думки доводити політичне виховання дошкільника до класової свідомості, але утворення класових уявлень і класових емоцій, «виховання класової моралі» цілком може й мусить початися в дошкільному періоді».

Наведу тут головніші принципи соціального виховання, оскільки їх визначено статутом про дитячі установи соцвиху.

«Мовою, на якій провадиться робота з дітьми в дитячих установах соціального виховання є рідна мова дітей»; однак сюди додано таку примітку: «вивчення державних мов – української та російської; обов’язкове у всіх дітустановах» (§ 10).

Виховні завдання дітустанов визначено так: «виховання дітей має на меті виховання громадян УСРР, перейнятих зрозумінням своєї солідарності з працюючими масами СССР та всього світу; здібних активно боротися за диктатуру пролетаріату, як переходовий етап до комунізму» (§ 20).

Не можу на кінець не процитувати § 26, який говорить про організацію дітустанов: «Внутрішня організація дітустанов складається: з комуністичних груп юних ленінців, загальних зборів колективу дітустанови, ради дітустанови, Ісполкому дітей та інших дитячих організацій».

Як видно з цього пакту і на Совітській Україні притягнуто дітей до комуністичного руху й при тому під покровом Леніна.

Як раз питанню про комуністичний дитячий рух присвячує велику увагу офіційний орган Наркомосу – «Шлях освіти» – «Путь просвещения», де на цю тему вміщуються статті як на українській, так на російській мовах. Відбуваються навіть всеукраїнські наради комдітруху. За право керівництва цим рухом велася гаряча боротьба між комуністичною партією та соцвихом. ЦК партії вирішив це спірне питання в тому розумінню, що загальне керівництво дітрухом мусить належати партії. «Та інакше й бути не може, – так висловлюється один з теоретиків дітруху, – бо дитячий рух, окрім того, що є частиною загальнопролетарського руху, є ще одна з найважливіших галузей комуністичного виховання в совітській країні» (А. Ломакин. «Основные вопросы детского движения», «Шлях Освіти», 1924, ч. 6.).

Однак треба констатувати, що дітрух, не зовсім виправдує того завдання, яке ставить йому комуністична партія. Про це свідчить, напр., стаття М. Миронова «Письмо юных пионеров» («Шлях Освіти», 1926, ч. 1.), в якій автор доводить, що піонери зовсім не цікавляться політичними питаннями, а всю увагу в своїх листах до часописів присвячують зовнішнім атрибутам, – «чи можна до присяги носити піонерську краватку», «чи обов’язково кожний загін повинен мати барабан» і т. д. Отже діти залишаються дітьми, не зважаючи на ті експерименти, які над ними проробляють комуністи.

Трудова школа складається з двох концентрів – з чотирьохлітки – перший концентр і трьохлітки – другий концентр.

Для трудшколи теж вироблено взірцевий комплексний програм – окремо для сільської і міської семилітки. Ось, напр., що входить у програм 1-го класу сільської семилітки, де вчаться діти 8-ми років: «а) Ленін революціонер, комуніст, захисник робітників і селян. Смерть Леніна, короткий його життєпис, б) Цар і робітники 9-22 січня 1905 року, в) Роза Люксембург і Карл Лібкнехт, ознайомлення з портретами і життєписом (основна думка – день їх смерті – день жалоби для робітників усіх країн)».

Вже з цього видно, що головна увага в програмі трудшколи присвячується політосвіті, тоді, як придбання знань, навіть елементарних, ставиться на другому плані.

Не стану тут зупинятися на тому, як провадиться навчання в трудшколі при відсутності підручників, різного приладдя і т. і. Досить навести характеристику трудшколи, яку подають самі творці цієї школи – [Я. П.] Ряппо, [О. Я.] Шумський тощо в засіданні Державного Науково-Методологічного Комітету: «отже,в першу чергу тут треба зазначити те прикре явище, що в наших дітей, соціально розвинених і свідомих часто бракує навіть елементарних, т. зв. формальних знань, на які, на великий жаль, не звертають особливої уваги в сучасній школі і тому діти виходять звідти не досить «озброєні» та не добре «підковані». Ця методична помилка наших днів повинна бути рішуче ліквідована в напряму поліпшення справи з т. зв. формальними знаннями, без яких посуватися вперед на шляху освіти ніяк не можливо» («Шлях Освіти», 1926, ч. 1.). Про лихий стан трудшколи висловився [Я. П.] Ряппо, заступник Народного комісара Освіти у «Вістях» з 1 січня 192б р., зовсім відверто: «про нові методи навчання ще важко було наміть говорити, а не то їх переводити в життя. Бо шкільна обстановка бідна; чотири голих стіни. Про якісь знаряддя виробництва, кабінети, лабораторії, бібліотеки не може бути й мови. Добре, якщо є таблиця, крейда і ганчірка».

До цього можна ще додати ту характеристику трудшколи, яку навело само учительство, що брало участь на методологічній нараді 12 січня. 1925 р.: «в сільських школах зовсім немає дитячих книгозбірень і діти, крім читанок, більш нічого і не читають. Немає також в школах наочних приладь, приладь до письма, фарб і т. и. – все це ускладнює роботу вчителя на селі». Коли представник Наркомосу [В. О.] Арнаутів старався усунути закиди, – щодо браку підручників, інформацією про те, що Наркомос склав особливу угоду з ДВУ, яка дає змогу одержати книжку за півціни, то в дискусії було зазначено, що «знижку ДВУ дає на такі підручники, що не потрібні школі». (А. Ганджій. «Методологічна нарада» «Шлях Освіти», 1925, ч. 1-2.).

І ось така трудшкола з минулого 1925/6 шк. року стала обов’язковою школою загального навчання. Не думаю, що й на цей раз закон про обов’язкове навчання матиме реальне значіння, бо раніше повинна бути здійснена загальноприступність школи, а потім можна вже заводити обов’язковість навчання.

Поки що не довелося мені знайти відомостей про те, як саме увійшов у життя цей закон, але все ж таки є офіційні дані, які вказують на те, що в багатьох випадках прийшлося залишити дітей 10-12 років поза школою (обов’язкове навчання в минулому шк. році поширювалося на дітей 8-9 років). Так, напр., в «Освітній хроніці» («Шлях Освіти», 1926, ч. 1.) читаємо: «Наркомос запропонував ОІНО (окружним інспекторам народної освіти) улаштувати для дітей 10-12 років при школах лікнепу (ліквідації неписемності) окремі групи, в яких належить вести працю за педагогічними принципами та методами, що відповідають названому вікові, не об’єднуючи навчання цих дітей з навчанням дорослих».

Отже виходить, що здійснення закону про обов’язковість навчання відчиняє двері школи для дітей молодшого віку й зачиняє їх перед дітьми старшого віку.

Переходжу тепер до професійної освіти.

Професійна освіта охоплює підлітків від 15-ти років: від 15-ти до 18 років – профшколи, від 18-21 р. – технікуми, від 18-21 – інститут, а далі – науково-дослідні кафедри.

Крім цих нормальних типів шкіл професійної освіти маються ще фабзавучи та рабфаки.

До профшколи можуть вступати ті особи, що скінчили трудшколу. Курс профшколи – 2-х річний. Після закінчення інженерно-технічної профшколи відбувається однорічний стаж.

Фабзавучи – це школи для підлітків-робітників на фабриках та заводах. Курс – 4-х річний.

Рабфаки – це школи, які мають підготовити робітників до вступу до Вузів (технікумів і інститутів). Рабфаки мають 2-х річний курс,але з 1926/7 шк. року рабфаки мають перейти на 3-х річний курс навчання.

Для вступу до рабфаку встановлено такі вимоги: 1) з рідної мови: уміти прочитати та переказати уривок літературного або суспільно-політичного характеру, письмово скласти переказ прочитаного, скласти діловий чи інший лист, справоздання про засідання, автобіографію і т. д. З іспиту виключаються граматичні та історично-літературні питання, бо вони входять в шкільний план самих рабфаків, 2) З математики вимагається: уміти написати й прочитати продиктоване число, переводити 4 дії з цілими числами, мати поняття про найпростіші дробі (½, 1/3, ¼, 1/8) і уміти переводити з ними складання та віднімання, знати метричні і російські міри та мати елементарне ознайомлення з фігурами квадрату, прямокутника, трикутника, кола, 3) На кінець з суспільствознавства вимагається знати про устрій радянської влади, про основоположників пролетарської революції і т. д.

І от з таким обсягом знання рабфаківці стають готові через два роки навчання в рабфакові – до вступу до Вузів і то механічно, – без жодного іспиту.

Ми знаємо із статей Гринька та ін., що ставка була на рабфаківців – бо вони мусіли внести новий дух у вищу школу. Але тепер офіційно визнається, що далі вже нема рації поширювати рабфаків, – «питання про скорочення числа рабфаків поставлено в програм дальшої профосвіти. Це значить, що зовнішнє організаційне завоювання робітниками й селянами вищої школи закінчено з успіхом».

Так говорить [Я. П.] Ряппо. Я ж особисто думаю, що в зміні відношення Наркомосу до рабфаків відіграє роль відступ совітської влади від тих стратегічних завдань, які покладалися нею на революційний пролетаріат і які повели вищу школу до розвалу.

Вища освіта пережила декілька етапів з часу встановлення совітської влади на В[еликій] Україні.

Реформа народної освіти 1920 р. залишила в системі шкіл старий університет, який лише прибрав назву Академії теоретичних знань або Інституту теоретичних наук. Однак скоро Наркомос прийшов до переконання, що протиставлення університетів технічним інститутам – це є анахронізм, який мусить бути пережитий, бо вся вища освіта має стати моністичною.

Дивлячись на університет, як на пережиток феодального устрою, Наркомос почав, як висловлюється [Я. П.] Ряппо, «ідейну боротьбу зі старою ідеологією професури, і вона (невідомо хто: ідеологія чи професура? С.) кипіла в цьому котлі, де температура піднімалася до дуже високого ступня» («Наука и научное исследование на Украине». («Шлях Освіти», 1924, ч. 10). З дальшого тексту цієї статті приходиться зробити висновок, що в котлі кипіла професура, а не ідеологія, тобто щось матеріальне, а не ідея, бо в наслідок цієї боротьби повстало, як признається [Я. П.] Ряппо, «увільнення університетів від тих, хто в боротьбі виявив себе безсилим». Про те, що тут відбувалася боротьба зовсім не на ідеологічному фронті, свідчить, між іншим, кваліфікація ворога, яку подає [Я. П.] Ряппо. «Ворог був чудово озброєний і високо кваліфікований, бо капіталістична доба залишила в спадщину учених, тісно зв’язаних зі своїм класом – буржуазією. Боротьба ускладнялася ще тим, що вчені при капіталістичнім устрою замкнулися в свого роду касту, куди новому елементу дуже тяжко пройти». Отже, коли б йшла боротьба виключно на ідеологічному фронті, то ворог, так чудово озброєний, не був би знесилений цією боротьбою. Ніякими словесними викрутасами не вивернуться реформатори вищої школи на Совітській Україні від моральної відповідальності, а колись, може, і судової – за фізичну страту не одного десятка вчених, які не хотіли жертвувати інтересів науки на користь політики.

Аполітичність вищої школи й науки, що проповідують буржуазні наукові робітники, на думку соввлади, є нісенітниця. «Вища шкода, як кузня виховання та підготовки молодого покоління, є така ж політична організація, як і кожна організація робітничої класи». Такою ж нісенітницею, як і аполітичність, визнала соввлада і домагання учених відстояти свободу вибору тем і поля для наукового дослідження. Ця свобода, на думку соввлади, стояла на перешкоді революційному процесові, а «організатори освіти Сов. України були кровно зацікавлені в тому, щоб наукова діяльність була не тільки попутчиком революції, але одним з її ферментів» (там же).

На кінець, на погляд соввлади, дурниця є також домагання автономії для високих шкіл, бо «при соввладі професура домагається автономії, щоб захистити буржуазну науку та її ідеологію від робітничо-селянського впливу». На цій підставі заснування будь-яких представницьких органів для управління Вузами було рішуче відкинуто. Керування Вузом належить правлінню, яке складається з відповідального ректора-комуніста й осіб, яких виставить відповідна професійна спілка й професура.

Рівночасно з реформою вищої школи повстала реформа й самої науки, що має викладатися в цих школах. «Наука у вищій школі не повинна бути чистою самоціллю, а засобом підготовки будівничих нового соціалістичного світу». «Наука, як щось вище, «чисте», абстрактне – пролетаріату непотрібна». «В основу наукового дослідження у всіх галузях мусить лягти метод діалектичного матеріалізму». Всі ці афоризми належать [Я. П.] Ряппові, якому найголовніше завдячує вища школа своєю реформою.

Марксистський метод являється офіційним, ледве чи не державним методом, як про це свідчить стаття М. Гуревича «О преподавании марксизма в высшей школе» («Шлях Освіти», 1925, ч. 1-2, стор. 13).

«Політграмота» є обов’язковий предмет в програмі всіх Вузів. Цей предмет охоплює собою основи політичної економії, історію революційного руху та елементарну марксівську філософію.

Так стоїть справа в теорії, на папері, а життя почасти вирівнює ту кривину, що так вперто накреслює в своїх наукових програмах Нарксмос та його Методком. Як видно з тієї ж статті М. Гуревича, робітники-партійці, які переводили останню соціально-академічну перевірку, визнали політичний анальфабетизм серед студентства «прямо таки вражаючим». Той же М. Гуревич вказує, як треба поставити політграмоту у вищій школі. Наведу декілька рядків, які стосуються політграмоти для медика: «Увага медика при проходженні політичної економії має бути максимально звернута на вивчення питань праці й заробітної платні в їх історичному освітленні. Рівно ж при викладі філософії на медичному факультеті необхідно, безперечно, більше зупинятися на пристосуванні марксизму в біології, на загальному поясненні матеріалізму, як філософської системи, ніж на історії чи філософії».

Чи кращими лікарями виходять з медичних факультетів сучасні медики-марксисти та філософи, ніж дореволюційні наші лікарі, які вчилися лише одної медицини, про це можуть судити лише ті, що там, на Сов. Україні, користуються їхньою лікарсько-філософською допомогою. Аналогічно до медиків готуються наукові робітники, підготовка яких йде під контролем комуністичної партії. Ступінь здатності кожного кандидата на наукового робітника обговорюється політичною й професійною організацією, навіть не тісним колом факультету, а з участю «громадського елементу». З совітської преси знаємо факти про те, що дуже солідні наукові праці не знаходили признання з боку факультету лише тому, що під час диспуту «доброволець-опонент» закидав дисертантові нехтування марксівського методу або малу його відданість комуністичній партії.

Відсіль цілком природними стають ті вимоги, які ставить Вуз щодо прийому студентів. На першому плані стоїть тут не рівень наукового знання, а ступінь революційності й політичного розвитку кандидата. Цим пояснюється пристрасть Соввлади до рабфаків, до кандидатів, що командируються комуністичною партією, профспілками, комнезамами й т. п; цим же пояснюється переведення генеральних «чисток», внаслідок яких виключалися ті, хто – як відверто признається [Я. П.] Ряппо, – вів активно ворожу роботу проти влади робітників і селян, дезорганізуючи роботу по реформі вищої школи.

Однак із слів того ж [Я. П.] Ряппо виходить, що з Вузів звільнялися й такі особи, які стояли осторонь від усякої політики. Так напр., одна студентка Одеського педагогічного інституту, що була звільнена в наслідок чергової «чистки» студентів, звернулася до [Я. П.] Ряппо під час перебування його в Одесі з проханням переглянути її справу, при чому щиро призналася йому, що ні в якому русі не брала жадної участі. На це була така відповідь [Я. П.] Ряппо: «Так, ви не винуваті, що ви студентка, що ви зовсім випадково попали до Інституту (Оплески)^[1]. Ви потребуєте ще великої попередньої громадської праці раніш, ніж йти у педагоги».

Деякі дані про академічну підготовку прийнятих до Вузів знаходимо в офіційному органі Наркомоса «Шлях Освіти». А саме:

Прийом:	в 1923-4 шк. р.	в 1924-5 шк. р.
Скінчило трудшколи	7,4 %	7%
профшколи	17,2 %	20,7 %
рабфаки	7,6 %	21,2 %
б. середні школи	57,2 %	44,7 %
Вчилося дома	9,6 %	6,4 %

Наведені тут данні свідчать, що значно збільшився відсоток рабфаковців і навпаки значно зменшився відсоток тих осіб, що скінчили б. середні школи. Чи це є поліпшення академічної підготовки тих осіб, що вступили до Вузів у 1924-5 шк. р., не важко вирішити, якщо пригадати, з яким науковим запасом знання виходять рабфаківці після двохрічного перебування в рабфаках.

Все, що я навів тут для характеристики вищої школи та науки на Сов. Україні, на мій погляд, недвозначно свідчить про руйнацію вищої школи як такої, та про зниження її наукового рівня.

Але наукові сили на Сов. Україні не зникли, і наука все ж таки йде наперед завдяки Всеукраїнській Академії Наук і організації науково-дослідних кафедр. Особливо велику роль відіграє Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), яка перевела за шість років свого існування цілу низку капітальних праць, переважно з галузі українознавства, які, на великий жаль, досі залишаються неоголошені за браком кошт на друк. Навіть справоздання ВУАН за 1921 та 1922 рр. могли з’явитися у світ за допомогою еміграційного видавництва української молоді.

Як відомо ВУАН добивається права набути значення Всесоюзної Академії Наук нарівні з Ленінградською Академією Наук: це дало б їй право одержувати утримання з всесоюзних коштів, а в той же час залишатися під керівництвом Головнауки своєї республіки. Про це домагання ВУАН нагадав акад. М. Грушевський на засіданні Київської сесії Укрнауки, що відбулася в Києві в днях 23-28 січня ц. р., і мотивував його так: «ждемо змоги безпосередньо зв’язатися із світовим науковим життям і культурним рухом, щоб не впрошуватися до тих експедицій і наукових станцій, що їх організувала Ленінградська Академія, в ролі бідних родичів, що шукатимуть дозволу й собі «тоже позаниматься наукой». Хочемо поруч неї на рівних правах йти в культурний світ, щоб черпати безпосередньо з його скарбниці і демонструвати перед ним досягнення української культури й науки» («Україна», 1926, ч. І, стор. 12).

На мій погляд, домагання ВУАН придбати значіння Всесоюзної Академії має свою рацію, якщо взяти на увагу, що Сов. Україна не являється самостійною державою, а лише країною, якою порядкують окупанти з Москви.

Переходжу тепер до огляду шкіл, які ставлять своїм завданням готовити робітників просвіти, та до характеристики матеріального й правного положення цих робітників на Сов. Україні.

ІНО (Інститут Народної Освіти) є вища педагогічна школа, яка готує робітників просвіти для всіх галузей виховно-просвітньої роботи. Нормальний курс ІНО, трьохрічний. Після закінчення ІНО обов’язковий однорічний стаж в установах соцвоса, профибра чи політпросвіти.

До прийому в ІНО мають допускатися лише ті, про яких буде з’ясовано, після першого перевірочного триместру, що вони мають нахил до педагогічної діяльності.

Цікаво, що, як за царських часів було заборонено вступати до університетів особам, що скінчили учительські семінарії, так і Наркомос забороняє перехід з ІНО до інших спеціальних інститутів.

Що торкається постановки занять в ІНО, то вони носять переважно практичний характер. Як висловився [Я. П.] Ряппо, – необхідно порвати зі старими традиціями теоретичного вивчення в аудиторіях різних методик, це діло практики. Такий напрям педагогічної підготовки спричинився до виявлення на світ Божий проектів педагогічного учеництва, тобто придбання педагогічних звичок і прийомів шляхом практики при досвідченім учителі в одній з кращих шкіл. Нічого казати про те, що така підготовка може дати в кращому випадкові фельдшера в освітній справі, а не педагога, що добре розуміється в дитячій психології та має належну теоретичну фахову освіту, яка одна може встановити критерій для оцінки практичних педагогічних прийомів.

Другою школою для підготовки учителів є трьохрічні педагогічні, які визнаються, як тимчасова організація. По суті це – старі учительські семінарії, куди теж багато йде вчитися не для того, щоб присвятити себе учительській праці, а щоб перейти звідти до іншої спеціальної школи. Контингент учнів педкурсів комплектується наперекір статуту, не з абітурієнтів профшколи, а з осіб, що скінчили трудшколу. Характерною рисою структури педкурсів є розвиток і зміцнення колективних засад. Тому найбільше зручним елементом на учительську професію визнається комсомолець, комуніст, робітник, селянин, бо зв’язок з партією, з підприємством є, на думку Соввлади, вірна гарантія виховати з них учителя-громадянина, який не відійде від прадьовників, а буде служити на користь робітничого класу. Що учитель, який вийшов з народу, не порве з ним зв’язку, про це нема чого розпинатися: історія дореволюційного й пореволюційного українського учительства яскраво підтверджує істину. Вихідці в більшості своїй з маси селянства, народні учителі, разом з українським народом, не могли прийняти більшовицької революції. Соввлада добре розуміла, що тільки через учителя вона може притягнути до себе селянство, а тому вона рішила втягнути учителя в совітське будівництво. І от починається політ підготовка учителів на Україні. Сюди увійшли, перш за все,основні відомості з курсу політичної економії, відомості з марксівської науки про державу й про диктатуру пролетаріату, на кінець, відомості з історії соціалізму та історії революційного руху, де була виявлена історія РКП, а також відомості з історії соціальних рухів на Україні й історії КП(б)У. Після політ підготовки переводиться перевірка – обрахунок політичного знання робітників освіти. Для переведення обрахунку організовано особливі трійки з представників партії, спілки робітосвіти й наросвіти. Головне керування справою політ підготовки належить комунпартії, яка в особі ЦК видає відповідні обіжники.

Але крім цієї політичної інспектури, що встановлена комуністичною партією, є ще інспектура адміністраційна вже з рамен Наркомосу. Що з себе уявляє ця інспектура, про це можемо вичитати у того ж [Я. П.] Ряппо: «Відусюди надходять вказівки та вимоги: підвищити кваліфікацію інспекторів. («Шлях Освіти», 1925, ч. 1-2.).

Про матеріальне положення робітників освіти багато говорити не приходиться: не тільки народні учителі були залишені на т. зв. «самоокупаємость», коли соввлада зняла з себе оплату праці учителів, але й учені довгий час не одержували постійного утримання. Не один учений, як, напр., П. Я. Стебницький помер буквально з голоду. Та й зараз, – як пише А. Буценко в статті «Радянська влада й забезпечення учительства» («Шлях Освіти», 1925, ч. 1-2.) «не можна похвалитися тим, що заробітна платня достатня для вчительського персоналу». Тому не диво, що небагато є охочих йти до педагогічних шкіл, «бо учительська кар’єра, – як зауважує [Я. П.]  Ряппо, – очевидячки є невигідна». («Реформа высшей школы» стр. 96). В своєму огляді народної освіти на Сов. Україні я навмисно користувався офіційними матеріалами або тими матеріалами, які мають офіціозний характер, і це для того,щоб уникнути обвинувачення в штучному висвітленню фактів.

Отже, дуже помиляється М. Зотин, автор статті «Підготовка учителя» («Шлях Освіти», 1924, ч. 8.), коли каже, що «тільки злісний і безплідний меншовизм та закордонна контрреволюція можуть обвинувачувати радянську владу й комуністичну партію в свідомому руйнуванні культури й її живих сил, низводячи нас на ступінь диких вандалів, паливодів-башибузуків».

З наведеного тут видно, що таке обвинувачення розсипано в багатьох документах і офіційних матеріалах, складених там, на Сов. Україні, я ж тільки дозволив собі одне – звести їх до певної системи, яка, на мій погляд, досить яскраво свідчить про те, як багато праці має бути докладено на те, щоб загоїти всі ті рани, які нанесено духовній культурі на нашій, не своїй землі сучасними її окупантами.

Ст. Сірополко

Реформа устрою школи на совітській Україні за старим взірцем

Тризуб. 1936. № 3. С. 2–4.

Школа на сов. Україні увесь час перебуває в стані трансформації, конечною стадією якої є відновлення шкільної системи та всього шкільного ладу, що були властиві старорежимній школі царської Росії.

Більшовицька влада, як відомо, не так давно відновила на сов. Україні середню загальноосвітню школу шляхом надбудови над семирічкою трьох вищих клас, а також університети, зліквідовані більшовицькою шкільною системою 1920 р. Потроху реставрує більшовицька влада і той шкільний лад, що панував у старій школі царської Росії ще з часів Миколи І. Досить згадати тут про відновлення в школах сов. України системи оцінки успішності учнів, задавання лекцій до дому, класної дисципліни, іспитів і т. д., при чому все це реставрується без істотних змін, як про це може свідчити заведена там система оцінки успішності учнів. Так згідно з наказом Наркомосвіти В. Затонського від 10 жовтня 1935 р встановлено п’ять ступенів оцінки успішності учнів, як це було й за царських часів, з тою лише різницею, що замість цифр – від 1 до 5 – наказано вживати словесну кваліфікацію, а саме «дуже погано», «погано», «посереднє», «добре» і «відмінно».

Але всього цього мало: з І936 . запроваджується в школах союзу сов. республік – спочатку в найбільших містах – обов’язкова форма одягу. Більшовицька влада мотивує заведення форми для учнів бажанням піднести роботу шкоди на вищий ступінь, а також підняти «пролетарську» дисципліну в школі, бо форма мовляв, повсякчасно підказуватиме учневі про те, що він є член колективу «занятого великою справою соціалістичної учеби».

На думку більшовицьких педагогів, форма в більшовицькій школі відіграватиме зовсім іншу роль, ніж в старій царській школі, де учень гостро відчував весь тягар, який накладала на нього ця форма «у вигляді казенщини, бюрократизму та чиновництва», що приходили з нею в життя учня. Навпаки, в більшовицькій школі обов’язкова форма одягу учнів буде одним з кілець «невід’ємного ланцюга всього соціалістичного будівництва». Цікаво, що за твердженням одного з більшовицьких педагогів «велике значення форми добре усвідомили маси наших батьків, вчителів і самих дітей, які з ентузіазмом зустріли постанову партії та уряду, вбачаючи в ній ще один доказ постійного, люблячого і мудрого піклування про школу і її ви хованців з боку партії й великого вождя всіх трудящих тов. Сталіна»^[2].

Чи слід додавати, що й попередні шкільні реформи більшовицької влади, що мали своїм завданням не залишити каменя на камені із старої буржуазної школи царських часів, також диктувалися «мудрим» і «люблячим» піклуванням про школу та її вихованців раніше з боку Леніна, а потім Сталіна.

В своїй реформаторській діяльності у шкільній справі більшовицька влада крок за кроком приходить до відновлення всього того, чим визначалася стара школа царської Росії. На шляху відновлення старої школи більшовицька влада заходить так далеко, що реставрує навіть те, що знаходило гостру критику і в тогочасній педагогічній літературі, в умовах царської цензури, як напр., річні іспити, п’яти значкова оцінка успішності учнів і т. ін.

Як безглузде нищення системи і усього укладу старої школи, так і безоглядна реституція старої школи свідчить про відсутність у більшовицьких реформаторів любові до школи і її вихованців та розуміння педагогічної справи: перебування школи сов. України в стані постійної трансформації не тільки руйнує всю систему навчальної роботи учителя, але й вносить ту непевність в його виховній праці, що мститься на дітях, не даючи їм ні сталих моральних засад, ні призвичаюючи їх до строго визначеної дисципліни.

Замість того, щоб вивчати нові течії в теорії й практиці західноєвропейської та американської школи, простодушна більшовицька педагогіка намагається витворити нечувану в світі дивину, щоб згодом урочисто від неї відректися, або реставрує в повній непорушності старе, вбачаючи в цьому засіб до піднесення школи на виший ступінь, як про це може свідчити хвальне слово більшовицьких педагогів з нагоди відновлення форми одягу для учнів у школах союзу совітських республік.

Внаслідок спільної праці більшовицьких шкільних реформаторів та услужливої більшовицької педагогіки сталося те, що в той час, як західноєвропейська і американська школа за останні 15 років справді піднялася на вищий ступінь в порівнянню з тим, на якому вона стояла раніше, школа совітської України намагається тепер наблизитися своєю системою та устроєм до старої школи, яку у свій час безглуздо зруйнувала більшовицька влада.

Упорядкувала та підготувала до друку Ірина Каневська, кандидат історичних наук.