Ст. Сірополко

               Єзуїтство в системі виховання дітей на совітській Україні

Тризуб. 1929. № 31-32. С. 14–17.

Як відомо, совітська школа ставить своїм завданням виховати майбутніх будівників соціалізму, «що на життя дивилися б комуністичними очима». «Випускаючи дітей в життя, школа повинна бути певна того, що вона скерувала їх певною, пролетарською, комуністичною стежкою, що діти застраховані від схиблень на бік міщанства, індивідуалізму, релігійності тощо»^[1].

Отже, придушення індивідуалізму, а натомість розвинення покірності перед колективом, як носієм пролетарського світогляду, кладеться в основу виховання дітей.

Згідно з цим завданням школи складаються програми й підручники, комплектується учительський персонал та взагалі унормовується все шкільне життя. Є навіть теоретики-педагоги, які намагаються «науково» обґрунтувати завдання сов. школи та виробити «методику» виховання дітей в тому напрямі, якого вимагає комуністична партія, що верховодить усім життям сов. України.

В даній статті я й маю намір звернути увагу читача на твір одного з таких педагогів сов. України.

Прямо скажу, до цього часу не доводилося мені знаходити в педагогічній літературі навіть сов. України такого одвертого цинізму, як в статті професора Дніпропетровського Інституту Народної Освіти М. І. Задериголови, що він г містив у «Записках» цього Інституту за 1928 рік (т. II вид. 1928 р.). Стаття має назву «Спроба методики та техніки нормування дитячої поведінки в установах соцвиху».

Виходячи з того положення, що школа соціального виховання мас на меті не навчання, а виховання, проф. [М. І.] З[адериголова] надає навчанню значіння другорядного моменту. Однак на практиці школа соцвиху, на його погляд, більше займається навчанням – передачею дітям певних знань, ніж вихованням, внаслідок чого не рідко буває, що школа озброює знанням таку дитину, «яка шукає різних способів, навчаючись у своїх батьків, щоб зробити радвладі якусь шкоду» (114 ст. ) «Знати, як негативно часом впливає родина на виховання дітей, знати, що така родина готує контрреволюціонера й нічого зі свого боку не робити, до того ж ще й до розуму доводити цього молодого «контрреволюціонера», – значить творити злочин» (там же).

Щоб запобігти цьому лихові, проф. [М. І.] З[адериголова] і ставить своїм завданням подати учительству практичні поради «про засоби прищеплення дітям корисних для пролетарського суспільства звичок». А це прищеплення можливо лише тоді, коли дитина буде дисциплінована, себто підлягатиме певним вимогам, які встановлює пролетарське суспільство до окремих осіб чи до цілих колективів. Отже школа повинна, на погляд проф. [М. І.] З[адериголови], запроваджувати для дітей норми поведінки в згоді з нормами, що встановлює для дорослого суспільства комуністична партія. Автор наводить для ілюстрації своєї тези приклад із шкільного життя.

«Припустимо, що ми мусимо привчати дітей до правильних форм звертання до вчителя. Дотепер чуємо багато різних форм і кожну, як кажуть, з успіхом можна уживати (т. Міша, дядя Ваня, т. Захарченко, Михайло Іванович і т. и.). Безперечно з цих форм є деякі найбільш розповсюджені, що до них треба привчати дітей. Ми знаємо, що партійні організації найбільш вживають: товариш (?) Захарченко, товариш (?) Дмитренко, а не Михайло Іванович або Тиміш Степанович. Отже таку форму звертання треба порадити дітям та призвичаїти до неї» (ст. 118). «Товариш Задериголова» чудово звучатиме в школі з уст якого-будь 8-милітнього хлопчиська!

Однак є різні засоби для прищеплення дітям звичок пролетарського суспільства, що до цього часу вживала сов. школа, але ні один з них не задовольняє проф. [М. І.] З[адериголову]. Один з сучасних засобів зводиться до того, що згори встановлюються певні норми, які й накидаються дітям до виконання, другий – полягає в тому, що норми поведінки виробляються самими дітьми, є – твір дитячого самоврядування. Проф. [М. І.] З[адериголова] відкидає ці засоби, бо перший відтворює ідеологію раба, а другий залишає дітей напризволяще. Проф. [М. І.] З[адериголова] висовує свій засіб, який веде, на його думку, до встановлення міцної дисципліни. Цей засіб є своєрідне сполучення двох вже вище згаданих засобів.

Суть цього засобу полягає в тому, що діти самі виробляють і ухвалюють більшістю голосів норми поведінки, але ці норми перед тим було встановлено на засіданні педагогічної ради за обов’язковою участю ватажка юних піонерів.

Самий спосіб ведення дитячих зборів для вироблення норм поведінки остільки специфічний для одчайдушного педагога-комуніста, що вважаю необхідним ілюструвати його одним прикладом з числа тих, які наводить в своїй статті проф. [М. І.] З[адериголова].

Буває, що учитель щось цікаве почав дітям розказувати, а в цей момент декілька дітей запізнилося на лекцію і своїм приходом, або зайвою розмовою порушили реакцію зосередження колективу. Тоді в цілому гурті дітей виникає незадоволення, дехто, може, подасть голос про те, що слід виробити правило, щоб ніхто не спізнювався. От тоді учитель і може звернутися до дітей з такими словами: «Давайте виробімо певні правила для всіх товаришів, а то часто наша робота зривається»! Проф. [М. І.] З[адериголова] додає до цього таку пораду: «якщо педагог переконаний, що не збере 6ільшості, не треба ставити пропозиції на голосування». Припустимо, що пропозицію ухвалено. Тоді учитель може порадити дітям обрати комісію для вироблення проекту правила. «Коли намічають кандидатів, учитель бере також участь, при чому він повинен називати небагато кандидатів, бо в тому разі, коли діти люблять учителя, вони цих кандидатів оберуть, не дивлячись на те, що, може, їм не довіряють, коли, навпаки, не люблять учителя, то намагатимуться допекти учителеві й провалять його кандидатів Ці моменти треба врахувати. Але ж у всякім разі треба змагатися, щоб у комісію було введено переважно піонерів (стор 122).» Для того, щоб забезпечити бажаний учителеві склад комісії, проф. [М. І.] З[адериголова] радить учителеві на зборах дитячого активу виділити уповноважених, що будуть виступати на загальному зібранню за інструкцією й по вказівках учителя. Таким чинок, додам вже від себе, в школі, в цьому мініатюрному колективі, насаджується та ж система голосування, яку тільки й знає пролетарське суспільство на сов. Україні.

Якщо діти ухвалили норми, учитель запитує їх, чи певні вонитого, що всі учні будуть виконувати дану постанову. Буває так, що колектив зразу не довірятиме двом-трьом своїм товаришам, і тоді вони виключаються з колективу й підлягають індивідуальному впливові з боку вчителя.

Той, хто порушить норму, несе відповідальність перед колективом. Тут проф. [М. І.] З[адериголова] встановлює цілу систему реагування дитячого колективу на порушення норм, але в цьому випадку проф. [М. І.] З[адериголова] вже не радить дивитися на життя, «де існує міліція, що забірає в район за порушення норм, накладає адміністративно кару, існує БУПР (будинок примусових робіт, тобто в’язниця), існує розстріл і т. і.» (ст. 125). А що як діти й на цей раз звернуться до «пролетарського суспільства» з запитанням, як воно реагує на поведінку того свого члена, що виключається з колективу, і одержать ту відповідь, про яку одверто признається проф. [М. І.] З[адериголова]: «суспільство таку особистість знищує, як соціально дуже небезпечну» На цей раз проф. [М. І.] З[адериголова] прикривається педагогічними міркуваннями про відмінність дитячого організму, що розвивається, від організму дорослого, та зворушливо запитує, як можна насмілитися вимагати перенесення на дітей тих заходів впливу, що вживається по відношенню до дорослих? А є тяжко погодити ці педагогічні міркування, про які тільки тепер пригадав проф. [М. І.] З[адериголова], з попередньою його тезою, що «по лінії запровадження норм поведінки дітей конче потрібний зв’язок установи (себто школи) з партійними. професійними, громадськими організаціями та установами» (118 ст.).

Я не стану тут докладно розповідати про те, як ведеться облік порушень окремих груп дитячого колективу за системою «плюсів» і «мінусів» у щоденних записах цих груп, вкажу лише, що ця групова відповідальність, на думку проф. [М. І.] З[адериголови], не затушовує індивідуальності, яка може найкраще виявитися у виконанню колективного завдання. Отже одна група може визначитися серед інших, як зразкова.

З метою більшогозаохочення серед окремих груп до виконання постанов колективу проф. [М. І.] З[адериголова] радить нагороджувати зразкову групу раз на місяць прапором чи іншим символом, напр., портретом революційного діяча. Реалізація цієї поради не рідко поставить учителя в безпорадне становище: а що як «революційний діяч», обраний для символу, через день-два зарветься, себто прилучиться до «колекції Троцького, Зінов’єва», про яких згадує проф. [М. І.] З[адериголова], як про відступників від правовірного комунізму?

На цьому можна йкінчити з описом техніки нормування поведінки дітей за рецептом проф. [М. І.] Задериголови.

Як правдиво каже сам автор, його техніка, «вимагає гнучкості педагогічної, певних зигзагів, саме того, що дехто хоче назвати «єзуїтством». Думаю, що інакше й не можна назвати цю «методику» і «техніку» нормування поведінки дітей, що виложив проф. [М. І.] Задериголова в статті, що вміщено в «науковому відділі» – «Записок Дніпропетровського Інституту Народної Освіти».

Розуміється, можна було б обійти мовчанкою педагогічні «винаходи» різних Задериголов, хіба мало є серед «професорів» – таких, що плетуть в своїх творах різні нісенітниці, коли б ці «винаходи» не знаходили прикладання в практиці. Як раз в тому ж томі «Записок Дніпропетровського Інституту Народної Освіти» вміщено статтю асистента того ж Інституту Н. Т.Жусової – «Нормування дитячої поведінки в практиці масової школи за методою професора М. І. Задериголови».

Хто не відчує в своїй душі страшний біль як за наше молоде покоління, що виховується там, на сов. Україні, в напрямі повного знищення в ньому почуття особистої гідності, так і за наше учительство, що під примусом проводить виховання дітей за «методикою» проф. [М. І.] Задериголови, знаючи з власного досвіду, як розправляються в сов. раю з «соціально небезпечними» громадянами...

Про те, як діти «страхуються» від «схиблень» на бік релігійності, розповім в іншій статті.

                                                                                  Ст. Сірополко

Більшовицька влада та українське громадянство в боротьбі за школу

Тризуб. 1929. № 35. С.4–6.

З попередніх моїх статей – «Єзуїтство в системі виховання на сов. Україні» та «Антирелігійна пропаганда в школі сов. України» – вже можна бачити, яких героїчних зусиль прикладає більшовицька влада для того, щоб знищити в школі «буржуазну ідеологію», якою була перейнята дореволюційна школа. Однак всі ці зусилля не дають належного ефекту.

Щоб виправдати себе в очах московського уряду, екзекутивою якого по суті являється більшовицька влада на Україні, народний комісаріат освіти шукає винуватців своєї невдалої боротьби за соціалістичну школу й вбачає їх в учительстві та громадянстві, що об’єдналися в батьківських організаціях.

На сторінках совітської преси знаходимо одверте признання, що більшовицька влада зкрахувала в своїй шкільній політиці власне тому, що класові комуністичні завдання школи, що їх висунула більшовицька влада, не знайшли підпертя з боку вчительства й громадянства. В цьому відношенню дуже показною є стаття П. Лукашенка «Класове обличчя школи» («Шлях освіти», 1929, ч. 3.), з якої далі буду тут наводити деякі цитати.

Як відомо, більшовицька влада проголосила свою трудову школу обов’язковою школою, але ця обов’язковість носить своєрідний характер; а саме школа має обслуговувати в першу чергу дітей пролетаріату, а інші діти, особливо «буржуїв і куркулів», користуються школою, якщо в ній залишилися для них місця. Проте й тут більшовицька влада не в силі удержати своєї позиції в боротьбі «буржуазії» за місце в школі для її дітей. «Буржуазні елементи намагаються захопити місця в школі для своїх дітей, не зупиняючись навіть перед підробленням документів про соціальний стан» (стор. 7). А в той же час знаходимо щире признання даного автора, що велика частина бідноти та пролетаріату просто неспроможна вчити своїх дітей через матеріальну незабезпеченість» (стор. 8.).

Отже, з повною рішучістю можу ствердити, на підставі наведеної вище цитати, що сов. Україна безперечно є єдина на цілому світі країна, де батькам доводиться підробляти документи для того, щоб добитися місця для своїх дітей в школі, офіційно проголошеній обов’язковою! Ставлячи соціалістичні й комуністичні завдання своїй трудовій школі, більшовицька влада сподівалася досягнути їх як за допомогою вчительства, так і самих дітей шляхом втягнення їх в комуністичний дитячий рух («Комдитрух»). Але й тут завели її ці сподіванки. Ось що ми читаємо щодо «комдитруху»: «загрозливим явищем є те, що велика більшість шкіл (майже 66 відсотків) зовсім не мають організацій «комдитруху» (стор. 10). Причину цього автор вбачає в тому, що «до виховання наших школярів беруться антирадянські організації і в цій роботі мають чималий успіх. На першому місці стоять церковники, що воюють за притягнення дітей до своїх організацій, до церковних хорів, ведуть свою «аполітичну», «культурну» роботу серед дитинства» (там же). Друга причина полягає в тому, що школа підпала під вплив батьківських організацій, які складаються переважно з дрібнобуржуазних елементів. До того ще батьківські організації намагаються до об’єднання, а в комуністичній державі, як відомо, лише «пролетаріям» дозволено єднатися (в дійсності й цього права там нема), а тому наш автор б’є на ґвалт: «симптоматичними і досить характерними є тенденції, що виявилися останнього часу в частині батьківських організацій, – тенденції до об’єднання батьківських організацій в округовому і навіть республіканському масштабі» (стор. 11). Ще більша вина припадає на долю вчительства. «Активні в громадській роботі й класовій боротьбі, комуністично свідомі кадри становлять до цього часу значну меншість учительства, вся партійна і комсомольська частина вчительства не перевищує 5 відсотків цілої маси» (стор. 13). «На жаль, є ще вчителі, що досі не перебороли релігійних забобонів. Ще більше поширені шовіністичні настрої» (там же).

Цікаво, що ті ж нарікання сипляться й на адресу наукових робітників на сов. Україні. Так, із статті А. Р. «Третій всеукраїнський з’їзд секції наукових робітників» («Шлях освіти», ч. 3, 1929 р.) дізнаємося, що в резолюції цього з’їзду, який відбувся 15-19 лютого ц. р. було констатовано, що «чимало наукових робітників ще не розірвали з ідеалізмом, старими традиціями та забобонами, що є й ворожі новому будівництву прошарування, що за останній час навіть відважуються одверто виступати в тій чи іншій формі проти заходів радянської влади» (стор. 163). Як бачимо, імен цих «ворогів» в резолюції не подано, але автор цієї статті далі побіжно згадує, що «в дебатах чимало говорилося про ворожі виступи ленінградських академіків під час виборів у Всесоюзну Академію Наук та про виступи Єфремова» (стор. 166).

В тій же резолюції вказується, звідки набираються наукові робітники цього ворожого духу проти сов. влади: «в наслідок впливу міжнародної та внутрішньої соціально-політичної обстановки, пожвавлення буржуазно-куркульських елементів, збільшення антирадянських тенденцій за кордоном відбивається в колах наукових робітників зростанням буржуазних настроїв, елементів упадництва, а то й ворожості до радянської влади. Збільшується й буржуазно-націоналістичне офарблення на Україні» (стор. 165).

Словом, виходить, що невдача щодо осягнення завдань соціалістичної школи криється в злій волі учительства й громадянства, які не тільки не стають на допомогу пролетаріатові в будівництві соціалізму, але й займають ворожі позиції на шляху цього будівництва.

Зрозуміло, що відсіль робить більшовицька влада й належний висновок: виступити в рішучу боротьбу з вчительством і громадянством, яке вороже ставиться до притягнення школи на службу соціалістичного будівництва. Так П. Лукашенко в своїй статті прямодушно пише: «Ворожим особам не може бути місця в радянській школі, їх треба негайно усунути із школи. До боротьби проти них треба закликати всю радянську суспільність і насамперед саме радянське вчительство» (стор. 12).

Як бачимо, і на цей раз рекомендується улюблена більшовиками система в боротьбі з «внутрішнім» ворогом: підняти брата на брата... Нема чого доводити, що реалізація цього висновку в життю не дасть бажаного більшовицькій владі ефекту як з тої причини, що не в силі більшовицька влада ізолювати вчительство і громадянство від впливу міжнародної та внутрішньої соціально-політичної обстановки, про що згадує вище наведена резолюція, так і з тої причини, що зневір’я з перспективі соціалістичного будівництва з кожним днем охоплює все більші верстви українського громадянства.

Історія нас вчить, що при такій ситуації кожна влада капітулює перед натиском громадянства.

                                                                                    Ст. Сірополко

                Учитель і учень в трудовій школі совітської України

Тризуб. 1930. № 6. С.  9–11.

Надаючи велике значіння кожному промінню, що може освітлити будь-який бік шкільної справи на сов. Україні, дозволю собі подати тут нові дані про сучасного учителя й учня трудової школи на сов. Україні, на підставі того матеріалу, який знаходимо на сторінках останньої книжки (ч. 10) часопису «Радянська Освіта».

В статті М. Авдієнка «Вчителі трудшкіл» перш за все подаються дані про кількість шкіл, учителів і учнів за різні роки до і після революційного періоду.

Наведу тут для порівняння відповідні дані за 1915 і 1928 роки:

Як показує наведена тут таблиця, за 13 років прибавилося на сов. Україні всього 89 шкіл, за те значно збільшилася кількість учителів і учнів. Не зважаючи на те, що кількість учителів збільшилася в порівнянні з 1915 р. майже на 50 відсотків, на одного учителя припадає в 1915 і 1928 рр. майже однакова кількість учнів.

Як відомо Наркомос відсунув здійснення обов’язкового загального навчання до 1933 року. Нема чого доводити тут, що ця обіцянка Наркомосу належить до тих «добрих поривань», яким далеко до здійснення, хоча би з огляду на брак учительських сил. Так, М. Авдієнко вказує, що для здійснення загального навчання протягом найближчої п’ятирічки, мусіло б щорічно приходити до шкіл щонайменше 12.450 нових учителів, а Наркомос може дати лише 5.800-6.000 учителів, та й то з того числа лише біля половини – учителів з педагогічною освітою.

Цікаво, що й тепер більше половини учителів не має педагогічної освіти, а саме: з 63.322 учителів, що подали про себе відомості, 36.391 або 57,5 відсотків – без педагогічної освіти. Відсутність педагогічної освіти може в деякій мірі компенсуватися педагогічним досвідом, а тому педагогічний стаж взагалі має неабияке значення. З цієї причини наведу тут дані про педагогічний стаж учительства.

	число учителів, що дали про себе відомості	Педагогічний стаж учителів у відсотках
		до 2 р.	2–4 р.	5–9 р.	10–24 р.	25 р. і більше
Вся Україна	62.987	10,7	20,2	29,2	34,8	5,9
Міста	18.552	5,1	15,3	28,9	42,1	8,6
Села	44.495	12,0	22,2	29,5	36,6	4,7

З цієї таблиці видно, що майже 23 всього учительства присвятило себе педагогічній праці з часу окупації України більшовиками, при чому щодо педагогічного стажу справа стоїть гірше в селах, ніж по містах (до 9 років стажу – в містах 49,3 відс., в селах — 63,7 відс.).

Щодо національності учителів, то серед всіх учителів маємо українців 76, 6 відс., проти 80 відс. українців у складі всього населення сов. України, тоді, як росіяни, жиди та німці мають серед учителів більшу долю, ніж відсоток їх в населенню сов. України.

На кінець наведу тут таблицю, яка характеризує навантаження та заробітну платню в залежності від педагогічного стажу.

Група за педагогічним стажем
катег. учителів	до 5-ти років		5–9 років		10 і більше років
	пересічне число годин на 1 особу на тиждень	пересічна платня в місяць на 1 особу	пересічне число годин на 1 особу на тиждень	пересічна платня в місяць на 1 особу	пересічне число годин на 1 особу на тиждень	пересічна платня в місяць на 1 особу
Всі учителі УССР	24,7	50,0	24,7	51,2	24,8	51,7
по містам	22,4	57,4	23,6	60,5	23,8	60,4
по селам	25,2	48,2	25,3	47,4	25,3	46,6
чоловіки	24,5	52,6	24,4	53,5	24,3	53,7
жінки	24,8	47,8	25,0	49,4	25,1	50,3

З цієї таблиці можна зробити такі висновки:

1.         учительство на селі більш навантажено працею, ніж учительство в міських школах;

2.         проте сільське учительство одержує меншу платню, ніж міське учительство;

3.         заробітна платня трохи підвищується із зростом педагогічного стажу, але це не стосується сільського учительства, заробітна платня якого пересічно зменшується із зростом педагогічного стажу.

4.         жінки одержують меншу платню, ніж чоловіки.

Переходжу тепер до учнів.

На 15 грудня 1927 року в трудових школах 1-го концентру тобто в 4-х річках налічувалося всього 2.091.469 учнів.

Цікаво простежити, як гуртуються ці учні по національності відповідно до загальної кількості, населення кожної національності. Про це подає відомості наступна таблиця.

	число учителів, що дали про себе відомості	Педагогічний стаж учителів у відсотках
		до 2 р.	2–4 р.	5–9 р.	10–24 р.	25 р. і більше
Вся Україна	62.987	10,7	20,2	29,2	34,8	5,9
міста	18.552	5,1	15,3	28,9	42,1	8,6
села	44.495	12,0	22,2	29,5	36,6	4,7

Отже, виходить, що тільки українці та молдавани відстають у навчанні своїх дітей проти кількості населення свого національного складу.

Коментарі

«Шлях освіти» – науково-педагогічний місячник, орган Народного комісаріату освіти УРСР. Виходив у Харкові 1922–1930, спершу російською мовою, 1923–1926 – українською і російською під назвами («Шлях освіти» – «Путь просвещения»).

Арнаутов Василь Олексійович (1881–1938) – радянський державний діяч, учитель. Один із організаторів дитячого руху в Україні та ініціатор розвитку шкільної кооперації. Протягом 1927–1928 рр. голова Головсоцвиху.

Задериголова М. І. – професор, завідувач кафедри педагогіки Дніпропетровського інституту народної освіти. Автор монографій «Історія педагогіки» (1928) та «Нормирование детского поведения» (після 1930 р.)

Затонський Володимир Петрович (1888–1938) – радянський партійний і державний діяч. Академік ВУАН (1929 р.; з 1936 р. – АН УССР). З 30 жовтня 1922 р. до березня 1924 р. народний комісар освіти УСРР, перепризначений у 1933 р. (до 1938 р.).

Ряппо Ян Петрович (1880–1958) – радянський діяч і педагог, співтворець системи народної освіти УРСР. Протягом 1921–1928 заступник наркома освіти УСРР і одночасно (1922–1927) головний редактор журналу «Шлях Освіти» – «Путь Просвещения».

Стебницький Петро Януарійович (1862–1923) – український громадський і політичний діяч, письменник і публіцист. Входив до складу Української Центральної Ради, міністр освіти у кабінеті Ф. Лизогуба. Протягом 1919–1923 рр. – голова Київської «Просвіти».

Шумський Олександр Якович (1890–1946) – радянський державний діяч. З вересня 1924 до лютого 1927 –  нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. У 1923-24 рр. редактор журналу «Червоний шлях», «Радянська освіта», керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У.

Упорядкувала та підготувала до друку Ірина Каневська, кандидат історичних наук.