Разом зі своїм добрим знайомим, надзвичайно симпатичним і приємним у спілкуванні турком Гекханом Деміром, з яким доля звела мене в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка під час захисту його дружиною, українкою, кандидатської дисертації, ми вирішили пройтися однією з центральних вулиць Стамбула. Повільно, не поспішаючи, проходили повз вітрини магазинів та розміщені на тротуарах столики кав’ярень, за якими відвідувачі, як правило, грали у нарти. Здається, нічого особливого нас не чекало під час цієї прогулянки. Але коли вулиця вивела на площу, то побачили дивну картину: на асфальті сиділо  кілька десятків молодих людей, кожний з яких зосереджено, не звертаючи ні на кого увагу, дивився у розкриту книжку. Уважно приглянувшись, переконався, що всі вони і справді були заглиблені у читання книжок. Перші думки: секта? якийсь протест? проти чого? Аж ось звернули увагу на тележурналістів, що брали інтерв’ю у однієї з учасниць цієї акції. Підійшли ближче, прислухаємося.  Демір перекладає: це мирна акція, студенти Стамбульського  університету таким чином вирішили звернутися до турецької громадськості із закликом більше часу віддавати книжці, менше – телевізору.

Як на мене, це абсолютно точне відчуття цілком реальної та загрозливої для сьогочасного суспільства проблеми, котра полягає у поступовому відході від книжки, що само по собі, окрім певного позитиву, пов’язаного з розширенням наших візуальних уявлень про світ у всьому його розмаїтті, створює чимало проблем, більшість з яких нами ще й не усвідомлюються. Найбільш очевидна з них - попадання, скажемо так, у телевізійний полон, де так легко стати жертвою зомбування, з усіма його наслідками. За прикладами саме у наш час далеко ходити не треба… Психологи вже неодноразово пояснювали, у чому полягають секрети розвиваючого потенціалу книжки і яку вона у цьому плані має перевагу над аудіовізуальними джерелами інформації. Один вислів Василя Сухомлинського, що «поетичне слово – еліксир для розвитку дитини», чого лише вартий!..

На своїх лекціях з теорії літератури я постійно піднімаю цю проблему, пояснюю чинники розвиваючого потенціалу художньої книжки. Переконую, що золотий вік літературної освіти, який розпочався десь наприкінці ХІХ століття і завершився у кінці 60-х років минулого віку зробив вагомий і до цього часу ще до кінця нами не усвідомлений внесок у духовний розвиток людства. (Див:  ).

З допомогою Гекхана поспілкувався із дівчиною, котра виявилася студенткою філологічного факультету  і була спікером цього заходу ( це та, що, як видно на одній зі світлин, дає інтерв’ю репортерам), запитував, хто їм підказав організувати таку акцію, може викладачі?  Відповіла, здивувавшись запитанню: ні, самі вирішили. Запитую: тут зібралися студенти гуманітарних факультетів? І знову здивувалась: ні, акцію здійснюють студенти з усіх факультетів, а з інженерно-технічних навіть більше.

Акція, до якої вдалися студенти, засвідчила, як на мене, їх інтелектуально-культурну та громадянську зрілість.

Викладаючи в одному з кращих наших педагогічних університетів і добре знаючи не лише своїх студентів, а й студентів багатьох інших провідних університетів України, я часто ся питанням: чи змогли б вони самостійно, без принук і підказок, піднятися на подібну акцію. Іноді навіть і сам пробував підштовхнути їх на такий виступ, але швидко переконувався, що вони не розуміють потребу у такому кроці. 

Не знаючи із середини системи університетської освіти в Туреччині, важко відповісти на питання, чому турецькі студенти спроможні піднятися на таку шляхетну акцію, а наші – ні. Та все ж маю одну версію. Випускники середніх шкіл у Туреччині складають два тести – перший, загальний для всіх випускників, дає право отримати посвідчення про середню освіту, а другий, набагато складніший тест, за умови успішного складання, дає право отримувати вищу освіту.  Щоб успішно пройти той, другий, рівень випробування, треба напружено вчитися, до того ж досить розвинутою є мережа платних репетиторських  курсів. Проте, є ще одна особливість цього другого тестування. Виявляться, випускник школи повинен визначитися у виборі лише одного із трьох напрямів у якому він може складати тести -  гуманітарний, фізико-математичний  та природничий. Від цього залежить і вибір спеціальностей, які він може вибирати, вступаючи в університет. Таким чином в університетах створюється студентське середовище не тільки з високим та приблизно однаковим освітнім рівнем, а й згруповане та розподілене, скажемо так, за інтересами. А це дозволяє інтенсифіковувати навчальний процес, робити його якісним, а не займатися тим, щоб в процесі навчання, а потім і на екзаменаційних сесіях «витягувати» студентів, які не можуть, а часто й не хочуть вчитися.

До речі, тести з того першого і другого екзамену є комплексними. Тому на кожний екзамен, як «шкільний», так і «вишівський», відводиться по одному дню. Значить, турецька молодь тестується протягом двох днів. У нас же люблять розтягувати це екзаменаційне задоволення, тестуючи засвоєння шкільних навчальних програм мало не з усіх основних предметів.  Загальносвітова тенденція до максимально можливої синкретизації навчальних дисциплін майже показово ігнорується нашим освітянським чиновництвом. До того ж неодноразово доводиться чути, що кожний екзамен ЗНО у суто фінансовому плані є досить витратною справою. У цьому році їх, якщо не помиляюсь, аж десяток… Плакали наші, платників податків, грошики…

 У нас же під час вступних компаній уже багато років спостерігається, як абітурієнти з осовілими очима перебігають у приймальних комісіях від столу до столу, поспішаючи подати документи на різні, часом протилежні за напрямом документи, напр., історія або ж комп’ютерна інженерія, а ще, на всяк випадок, пробують забронювати місце й на факультеті фізичного виховання. Бо вони, бачите, ще не визначилися, ніхто їм, бачите, не підказував, ким вони хочуть бути. І вони тут не винні, а винні бузглузді правила гри, бездарно розроблені чиновниками від освіти.

Чи не занадто різко висловлююся? Якось не коректно виходить, бо йдеться ж про людей шановних і шанованих… Мабуть, ні, бо, якщо  приглянутися до всіх без винятку реформаційних перетрубацій в освітній галузі, до руху «вперед – назад – вперед», пов’язану з переходами на 12-річну систему навчання, а потім на одинадцятирічну, а тепер знову на дванадцятирічну, якщо пригадати пам’ятну усім вчителям майже трьохрічну епопею переходу з 5-бальної до 12-бальної системи оцінювання знань, котра подавалася як реформа особливої педагогічної значущості, якщо пережити перехід на Болонську систему і т.д. і т.п. – нєсть числа цим героїчним спробам підняти рівень нашої освіти! – то, якщо уважно приглянутися до кожного задуму реформування, що втілювався у тих законах, концепціях, постановах, деклараціях і т.д., то можна переконатися, що всі вони містили у собі ембріони майбутніх результатів, про які можна сказати відомим висловом: хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди, а часто й гірше…

Біда в тому, що це стосується не лише освітянської галузі, бо до якої б іншої сфери нашого життя ми б не звернулися – та сама картина. Система є системою. Яка тут причина? Перше, що приходить на думку, що підказується нашими кращими і безжалісними у своїй правдивості мислителями В’ячеславом Липинським та Євгеном Маланюком: генетика, а, точніше, менталітет малоросійства, сформований століттями бездержавності та пов’язаним з ним то прихованим, то відкритим етноцидом. Одна з ознак малоросійства – глибоко закорінена безвідповідальність у ставленні до всього того, що «не моє» та  розслабленність волі – «якось то воно буде». Звертаючись до діячів епохи першої спроби утворити державність, Липинський буквально наказував як діяти, організовуючи людей  на державотворчі діяння: «Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна це не рай земний - бо раю на землі не може бути, - а найкраще виконаний обов’язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом…

… Тільки великим хрестовим походом духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну»

 Євген Маланюк, посилаючись на Липинського, назвав малоросійство хворобою, яку треба «довгі-довгі століття ізживати». Здається, цей процес ізживання малоросійства розпочала Революція Гідності. Вчимося «якнайкраще виконувати обов’язок супроти Бога і людей». Щоправда, ми лише на самому початку цього процесу. Є чимало сил, як зовнішніх, так і внутрішніх, котрі прагнуть пригасити цей порив. Але зараз у них не вийде, бо розуміємо, що далі відступати не можна. Реформи підуть, і в освіті також. І все має статися не так як завжди.

Григорій Клочек,

доктор філологічних наук, професор