Уявіть собі школу DeLaSalle у Канзас-Сіті США, в якій навчаються проблемні учні, що входять у групу ризику. Яке майбутнє, подумаєте ви, може чекати таких учнів? Мабуть, вони, за щастя, працюватимуть у сфері обслуговування або в гіршому випадку, як це часто буває, порушать закон і сидітимуть у в’язниці. А тепер уявіть, якщо в дітях із соціальними та емоційними проблемами, на яких суспільство давно поставило хрест, спробувати розгледіти потенціал, як це зробив архітектор Стів Ріс. Він перейшов дорогу стандартизованій освіті, від якої потерпають мільйони школярів та студентів у всьому світі. Стів залучив бізнесменів міста до наставництва над учнями: вони запрошували їх на обід, водили до своїх компаній, обговорювали особливості своєї діяльності. Згодом чоловік почав викладати у школі курс творчості та основи підприємництва: замість нудних уроків та механічного виконання тестів, діти будували мости із зубочисток, читали одне одному статті із ділової рубрики The New York Times та розробляли концепцію написання книжки.

            Пізніше, на базі школи запрацювала неприбуткова організація Mindrive, в рамках якої учні, серед яких вчорашні двієчники і прогульники, ремонтували старі гоночні автомобілі, роблячи з них нові електрокари. На них вони подорожували Америкою і робили презентації для інших студентів, громадських та природоохоронних організацій. Школа, яка ще вчора була на соціальному дні й діяла за інструкціями федеральної влади, стала однією із найуспішніших шкіл міста, а організація Mindrive об’єднала сім шкіл і стала гордістю Канзас-Сіті. Діти навчились працювати в команді, бути відповідальними, розуміти, що можуть приносити користь суспільству.

            Таких яскравих прикладів освітніх трансформацій у світі є менше, аніж хотілося б. Експерт з питань освіти та зірка TED Talks Кен Робінсон у своїй новій книжці «Школа майбутнього», яка днями вийшла у львівському видавництві «Літопис» у перекладі Ганни Лелів, розповідає про них і наполягає на важливості революції у шкільній галузі, після якої подібні випадки повинні стати системою. На досвіді колег та власному досвіді він пропонує рішення як заохотити учнів вчитися.

            Відверто кажучи, після прочитання книги Робінсона хочеться сісти за кермо бульдозера і проїхатися по декількох найближчих українських державних школах, а моментами й приватних. Якщо ж серйозно, то цю книгу повинен прочитати кожен мешканець України, а в Міністерстві освіти книжка «Школа майбутнього» має стати дорожньою картою в освітній реформі.

            Просто задумайтесь на хвилинку: наша система освіти досі застигла в періоді промислової революції ХІХ століття. Нас із вами навчали і навчають як потенційних роботів, які заповнюють різні ланки великих підприємств, хоча ми давно живемо в постіндустріальному суспільстві, яке диктує свої правила. Відтак, автор порівнює промислове виробництво із випускниками шкіл.

«Системи масової освіти створені для того, щоб «виготовляти» учнів відповідно до конкретних вимог. Через це не всі проходять крізь систему – декого вона відкидає. Промислові процеси – лінійні. Сировину перетворюють на продукцію впродовж кількох етапів, кожен із яких закінчується перевіркою в тій чи іншій формі, щоб виріб міг перейти на наступну стадію», - пише Кен Робінсон.

            За його словами, як і звичайні фабрики, середні школи організовані за принципом поділу праці. У школах день поділений на рівні часові проміжки (від дзвінка до дзвінка), кожну годину змінюється предмет навчання, вчитель, а іноді й клас. Якщо на виробництва такі принципи впливають добре, то освітня галузь від цього дуже потерпає, оскільки потребує індивідуального підходу до кожного учня. Замість того, щоб змінювати цю систему, чиновники у галузі освіти загнали навчальну програму в рамки й стандартизували матеріали.

«…потрібно радикально переосмислити своє ставлення до школи: перейти від старої промислової моделі до нової, побудованої на цілковито інших принципах і правилах. Люди не народжуються однакового розміру й форми – їхні здібності й риси характеру теж різні. Збагнувши цю просту істину, ми усвідомимо, чому саме сучасна система зазнає краху і як її можна змінити».

           Головні зміни – це повернення до першооснов: замість тупого поглинання інформації, учні повинні навчитись функціонувати у соціумі і бути ефективними та індивідуальними. Робінсон розповідає, що традиції ділити учнів за віком, визначати однакову тривалість всіх уроків, використовувати дзвінок, щоб повідомляти про початок і закінчення уроку, садити учнів так, щоб вони дивилися в одному напрямку – на вчителя, який стоїть перед класом, – викладати математику тільки на уроці математики, а історію – тільки на уроці історії, – потребують змін.

            У книжці аналізується, здебільшого, американська або британська освіти, які найбільш зрозумілі автору, але також описується ситуація на інших материках. Цікаво, що проблеми, які змальовує Робінсон, дуже притаманні пострадянському простору, зокрема Україні. Під час прочитання складається враження, що практичну модель викладання та індивідуальний підхід до студентів, які, на думку автора, є вкрай ефективні, системно застосовують тільки в Українському Католицькому Університеті та Києво-Могилянській Академії. До речі, саме викладач УКУ Олексій Молчановський, співзасновник українських масових онлайн-курсів Prometheus, написав передмову до українського видання «Школи майбутнього».

            Кен Робінсон пояснює, чому важливо змінювати підхід до викладання, і як він впливає на економічну ситуацію та рівень життя в країні. Сьогоднішню систему освіти, на думку автора, створили, щоб «обробляти» людей згідно з конкретними уявленнями про те, які вміння потрібні економіці, й «виготовляти» саме таких переможців і невдах. Але країни були б значно багатші і успішніші, якби освіта справді давала всім учням рівні можливості досліджувати власні здібності й жити по-справжньому цікаво й насичено.

            Наприклад, ефективний підхід до шкільної освіти добре зрозумілий в історії із Джефрі Райтом – вчителем фізики зі штату Кентукі, який, щоб пояснити учням матеріал, використовував різноманітні прийоми: підривав гарбузи, будував разом з учнями корабель на повітряній подушці й стріляв всякою всячиною з довгих трубок. Або Рейф Есквіт з Лос Анджелеса, котрий викладає у школі вихідців з Азії та Латинської Америки. Разом з учнями 10-13 років він обирає одну із п’єс Шекспіра та впродовж року всебічно її аналізує – сюжет, персонажів, мову, історичне тло, а тоді організовує із учнями виставу. Діти з неблагополучних районів з низькою успішністю, які ще вчора не знали хто такий Шекспір і ледь говорили англійською, сьогодні стають студентами університетів Ліги плюща. Випускники класу Есквіта організували фонд, щоб фінансово підтримувати його роботу з наступними поколіннями.

            Під час прочитання згадались лише декілька прикладів подібних підходів викладачів в українських школах, які переважно стосуються математичних закладів та сфери інформаційних технологій. Відтак, книжка «Школа майбутнього» спонукає дослідити приклади альтернативної освіти в Україні і те, наскільки вони чисельні.

«Надмірна увага до конкретних предметів і вмінь означає, що іншими талантами й інтересами учнів регулярно нехтують. Як наслідок, багато дітей не віднаходять під час навчання у школі своїх талантів і живуть не так насичено й цікаво, як могли б».

            Освіту може змінювати кожен з нас, переконує Робінсон: її повинні змінювати не лише у навчальних закладах, але й поза їх межами: у колі сім’ї, друзів та колег; з нею потрібно експериментувати через технології та системи комунікацій. Автор переконаний: щоб персоналізувати освіту, потрібно змінити навчальну програму, методику викладання й оцінювання, а відтак – шкільну культуру, – наш час дуже сприятливий для змін у цій галузі.

«Щоб змінити систему треба:

• Визнати, що інтелект – різноманітний і багатогранний.

• Давати учням змогу розвивати власні інтереси й уміння.

• Пристосувати навчальний графік до різного темпу, за яким вчаться учні.

• Оцінювати успішність учнів так, щоб сприяти їхньому особистому розвитку й досягненням».

            У кожному розділі, серед запропонованих результатів досліджень, Кен Робінсон пропонує рішення, описуючи реальні приклади дивовижних перетворень в освіті у надскладних випадках. Ці історії додають динаміки, тримають увагу в тонусі і хочеться дочитати книжку якнайшвидше, щоб негайно розповісти про неї іншим, і навіть більше – стати вчителем та почати змінювати нашу радянську освітню систему, рухаючи Україну до цивілізованого світу.

                                                  Дарка Гірна, журналіст

"Школа майбутнього"

З анотації:

У «Школі майбутнього» відомий експерт з питань освіти сер Кен Робінсон – чий виступ на TED має понад п’ятдесят мільйонів переглядів – пропонує практичні рішення критичної проблеми, що постала перед сучасним світом: як змінити недосконалу освітню систему.

Робінсон закликає покласти край застарілій системі освіти й пропонує концепцію, яка спирається на індивідуальний підхід до учнів, сучасні технологічні досягнення й професійні ресурси, щоб зацікавити дітей у навчанні, підтримати їхню любов до пізнання й підготувати їх до викликів XXI століття. У цій книжці Ви знайдете безліч цікавих історій, спостережень, прикладів із практики, революційних досліджень та рекомендацій від фахівців зі всього світу, які змінюють освіту вже сьогодні.

«Школа майбутнього» знадобиться вчителям та батькам і підкаже їм, як розпізнати справжнє покликання своїх дітей. Вона буде корисна чиновникам-освітянам і політикам, які матимуть добру нагоду переосмислити істинну природу й мету освіти.