У продовження опису індикаторів справжності нашої освітньої реформи пропоную до уваги читача з переліку позицій, викладених у ч.1 цієї статті /ua/articles/1097-osvitnya-reforma-indikatori-spravzhnosti-chastina-i-zauvazhennya

наступне продовження: 

Яскраві «мурали» та  медіатеки з вай-фаєм, пандуси та інтерактивні дошки, мобільні робочі місця та енергоефективні фасади, лабораторне обладнання та «класи без стін» – чого тільки не знайдеш у мережі за тегом «новий освітній простір». Зорієнтуватись у цьому потужному потоці інформації не так вже й просто. Начебто й очевидно, що освітній простір – це матеріальні засоби освіти: архітектура та інтер'єр шкільної будівлі, меблювання та обладнання, різноманітне навчальне приладдя тощо. Неочевидним є інше: яким чином цей «освітній простір» взаємодіє із власне педагогічною складовою, зі змістом, формами та методами освітньої діяльності? Що з того, що пропонується як новація, є дійсно потрібним у сучасній школі, а що є лише швидкоплинною модою чи давно відкинутим результатом невдалого експерименту? Якими є принципи створення сучасного освітнього простору? Врешті, який освітній простір може вважатись «сучасним» чи «новим», а який таким не є?

Нещодавно було внесено зміни до Бюджетного кодексу України [1] (п. 46 Прикінцевих та перехідних положень), які передбачають, що «обсяг видатків державного бюджету на вищу освіту розподіляється між вищими навчальними закладами на основі формули, яка розробляється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти, та затверджується Кабінетом Міністрів України і має враховувати, зокрема, такі параметри:

Вища освіта, як відомо, націлена не лише на відтворення знань, а й на розвиток дослідницьких та аналітичних здібностей людини. Через те підготовка майбутніх науковців у сфері вищої освіти є важливою. Під поняттям «науковці» я маю на увазі фахівців, здатних проводити наукові дослідження та оприлюднювати результати цих досліджень у такій формі, яка забезпечить адекватне сприйняття їх фаховою академічною спільнотою і суспільством в цілому. Останнім часом проблема актуалізувалася у зв’язку з кампанією боротьби проти плагіату й академічної недоброчесності. Проте поширення плагіату в дисертаціях і інших кваліфікаційних роботах є всього лише наслідком процесів, які потребують глибшого осмислення. У цій статті зроблено спробу ще раз привернути увагу до проблеми, зокрема, в контексті реформи аспірантури й впровадження програм підготовки докторів філософії [1].

Україна сьогодні стоїть перед низкою викликів. Прийняті нещодавно закони надають потенційну можливість сформувати інструменти для здійснення змін в освітньому середовищі. На жаль, чіткого бачення стратегії необхідного розвитку ще не сформовано. Як наслідок, Україна не просто втрачає темп реформ і підтримку викладачів. У нашій країні формується освітнє середовище із кастовою системою управління та прийняття рішень на кожному з ієрархічних рівнів.

Завершується календарний рік і всі ми, в очікуванні новорічних і різдвяних свят, можемо дозволити дещо відійти від робочих справ, розслабитися і поринути у світ домашніх і сімейних приготувань. Та це не означає, що після свят до нас не завітають будні, які загалом у нашому житті мають іншу вагу, оскільки саме повсякденням наповнені події, які згодом фіксуються як факти, явища, процеси. На тлі святкової метушні хотілося б поміркувати далеко не про святкові речі, а про будні, що формують сьогодення шкільної історії, а якщо точніше – формуватимуть його у найближчий час і роки. Йтиметься про інтегрований курс, запропонований МОНУ для 10-11 класів «Історія: Україна і світ».

Одним із найбільш обговорюваних питань, що стосується сфери вищої освіти, є питання академічної недоброчесності (нечесності) у вищій школі. Особливо активно сьогодні   обговорюються випадки зухвалого плагіату. Однак, чи є питання академічної недоброчесності таким, що може бути зведено виключно до моральних чеснот окремих учасників навчального процесу та наукової спільноти? Чи не є воно частиною питання, що стосується системної кризи  сфери вищої освіти? Від розуміння даних питань та відповіді на них буде залежати вибір підходів до проблеми та вибір конкретних рекомендацій.

(Окремі положення «Закону про загальну середню освіту»  у редакції від 05.09.2017р. та їх імплементація у поточну практику діяльності закладів загальної середньої освіти )

Диверсифікація системи післядипломної педагогічної освіти в Україні в контексті вимог Закону України «Про освіту» від 05.09.2017 р.№ 2145-VIII актуалізувала потребу у створенні дорожньої карти на перехідний період, яка повинна узгоджуватися із відповідним світовим досвідом, певні аспекти якого вже висвітлювалися в матеріалах «Освітнього порталу» (Ковальчук В. Професійний розвиток вчителів: зарубіжний досвід [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://education-ua.org/ua/porivnyalna-pedagogika/485-profesijnij-rozvitok-uchiteliv-zarubizhnij-dosvid)  і брати до уваги стратегічні цілі розвитку освіти в Україні.

Щонайперше варто зауважити, що сама декларація щодо тієї чи іншої візії реформ апріорі не може бути справжнім виразником останньої. Так, бачення сутності, змісту та реформаторських цілей, як і прагнення до їх втілення у життя є важливими, але це ще, навіть, не їхній початок.