Сьогодні ідея студентоцентризму проголошується як одне з головних гасел реформи вищої освіти. Багатьом видається, що ця ідея є чимось абсолютно новим, породженим викликами, що постали перед європейською системою вищої освіти. Насправді ж, ідея студентоцентризму у вищій освіті обговорювалася майже протягом всього ХХ століття, особливо активно її почали обговорювати після завершення Першої світової війни. Мабуть, найбільш повно ідею студентоцентризму 88 років тому назад сформулював іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, який наполягав на тому, що «при організації вищої освіти, при проектуванні університету потрібно виходити з позиції студента, а не знання чи викладача… університет повинен бути інституціональною проекцією студента».

Реформа освіти розпочалася. Дуже не хотілося б, аби задекларовані цілі реформи, прописані ключові та предметні компетентності зникли з навчальних планів та програм через можливу зміну прізвищ людей, що приймають рішення. Однак запобіжником щодо таких побоювань стало б чітке дотримання процедур змін, про які говорилося ще у 2014 році[1], однак, на жаль, без наслідків.

Так вийшло, що автору за свою більш ніж сорокарічну професійну педагогічну діяльність випало власним спинним мозком пізнати особливості освітньої політики:

- авторитарної радянсько-імперської заідеологізованої системи;

- реально демократичних закордонних систем сталого освітнього розвитку;

- перехідної системи на зорі незалежності;

- розбалансованої системи компромісів між старим і новим теперішнього часу.

Дозволю собі нагадати деякі очевидно назрілі  напрямки/лінії змін в актуальній освітній політиці, які у нас ігноруються десь методом замовчування, а десь відтермінуванням під приводом «браку коштів».

Хто дуже хоче змінити український правопис?

1. Лінгвісти, які прагнуть реанімувати (хоча б частково) «репресований» правопис 1928 року, котрий нібито відображав норми справжньої української мови, серед яких, наприклад, форми на зразок радости, ночи, любови, міт, етер, авдиторія индик, проект тощо.

Забезпечення якості української освіти – це одне з основних завдань її реформування. Але саме поняття якості освіти є багатозначним і має різні значення в різних контекстах. Це зумовлює складність створення нормативної бази, що стосується забезпечення якості. Деякі підходи до розв'язання цієї проблеми я розглядав раніше на Порталі «Освітня політика», зокрема у статті [1].

Можливо я помиляюся, але … Складається враження, що ті, хто в останні роки (2010 - 2017) активно долучався до реформування шкільної історичної освіти, не лише не усвідомлювали відповідальності за справу, яку обрали добровільно, але й не знали як і що змінювати у цій царині. На основі чого зроблені такі висновки? По-перше, всі навчальні програми фактично залишилися старими. Вони не зазнали суттєвих змін. По-друге, обсяги матеріалу, не зважаючи на проведені маніпуляції (щось скоротили, додали, об’єднали), не дозволяють повноцінно реалізовувати компетентісний підхід, оскільки змісту і надалі залишається багато, а навчального часу на його опрацювання - мало. Подібне спонукає до упровадження "галопної" організації освітнього процесу. Фактично ми історії не вивчаємо, не досліджуємо, а "скачемо" минувшиною, втрачаючи її суть і основне – не використовуємо досвід поколінь, не розуміємо як і чому відбувалися події, критично не осмислюємо їх, не аналізуємо і відповідно – не змінюємо свій поступ на краще, враховуючи помилки тих, хто відійшов у небуття. По-третє, спроба запровадити практичну складову (практичні заняття) у редакціях програм 2012 та 2017 рр. виглядає намаганням щось змінити, але не докорінно. Загалом ці заняття дещо стишують вищезгаданий "галоп" і переконують у іншому - історію можна і потрібно вивчати по-новому, досліджуючи її. Ми не можемо дозволити собі досліджувати минуле, оскільки не лише бракує часу, але і відповідного структурування змісту, підбору інструментарію, технологій тощо. По-четверте, розрекламована інтеграція шкільних курсів історії для 10-11 класів більше схожа на "латаний кожух". Проблемно-тематичний принцип у "інтегрованому" курсі так "законспірований", що ніяке збільшувальне скло не спроможне його виявити. Чи зможе новий-старий зміст спонукати до іншої організації навчальної діяльності? Саме "інше" варто сприймати як нове, те, якого ще не було, яким не оволоділи, але до якого всі прагнуть, оскільки за ним нова якість. Власне саме таким повинен бути сенс реформування - досягти нової якості.

Щойно проаналізувала матеріали про вивчення історії на пострадянському просторі. З усієї інформації сформувались кілька тез.

МОН запропонувало для обговорення проект Тимчасового Порядку присудження науково-освітнього ступеня доктора філософії.

Зламана дверна ручка в одному із закладів освіти змусила автора розглянути у попередній статті поняття Нового Освітнього Простору (НОП) і встановити, що насправді в українських медіа мова йде про наздоганяючий освітній простір, а не про справжній НОП, який можливий і необхідний за сьогоднішнього розвитку освіти, науки та педагогіки у світі. Звичайно, економічні труднощі не є поясненням втрати інтересу до адекватного плану нового розвитку освіти. Ми маємо інтелект, який здатний подолати економічні проблеми, лише, на мій погляд, цей інтелект, на жаль, є зламаним, а тому велике українське освітнє ЛЕГО необхідно розпочинати укладати з ремонту зламаності цього інтелекту. Цей ремонт проводиться зараз методом скопусизації українських учених, і цей метод частково допоміг би, якщо б він не реалізовувався як абсолютний і у відриві від інших проблем українських інтелектуалів. А так він лише доламує український інтелект, спрямовуючи його на розв'язання проблем англомовних видань, а не проблем українського суспільства. 

Однією з останніх є розроблення та розбудова НОП як Дослідницького Підтримуючого Навколишнього Середовища, у якому втілено принцип зосередження навчального процесу на справжніх артефактах. Щоб пояснити використання цього принципу, звернемося, з певною дозою іронії, до вже згаданих дверних ручок, які учні спостерігають як справжні артефакти в аутентичних ситуаціях, проілюструємо на їх прикладі глобальні проекти НОП.

З кожним роком дії безвізу, який зробив Європу доступною для українців, буде все яскравіше вимальовуватися картина, яка стала наочною в цьогорічну вступну кампанію: наші ВНЗ тепер змагаються не один з одним, а з європейськими університетами. І щоб оцінити поточну конкурентоспроможність української вищої освіти, досить поглянути на світові рейтинги, де в тисячі найкращих наша «най-най» шістка вишів займає місця між п'ятою та дев'ятою сотнями ранжиру.