Укр Рус

Дата: 19.03.2024

Підписка на новини

Про підходи до формування і реалізації університетських освітніх програм

Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
27.11.2018

Формування і реалізація освітніх програм є головним завданням у діяльності закладів вищої освіти. При оцінці освітньої діяльності того чи іншого закладу вищої освіти до уваги насамперед береться якість його освітніх програм. Саме освітні програми підлягають акредитації, а остання є одним із ключових елементів забезпечення якості вищої освіти. При формуванні та реалізації освітніх програм заклади вищої освіти мають послуговуватися відповідними підходами та принципами. При цьому підходи університетів та вищих професійних шкіл до питання формування освітніх програм мають суттєво відрізнятися. Дана стаття присвячена проясненню питання підходів до формування і реалізації освітніх програм в університетах. Університет є головним типом закладу вищої освіти. Лише університет може пропонувати освітні програми (освітньо-професійні та освітньо-наукові) на всіх рівнях вищої освіти.

Про природу освітньої програми взагалі

Спочатку слід коротко прояснити чи нагадати, що собою становить освітня програма як така. Закон України «Про вищу освіту» дає доволі вичерпне визначення освітньої програми. На дане визначення можна спиратися як на базове при проясненні природи освітньої програми. Насамперед освітня програма має розумітися як відповідна «система освітніх компонентів», іншими словами, освітня програма має характеризуватися єдністю та повнотою своїх складових. Освітня програма має містити не лише «перелік навчальних дисциплін», а й «логічну послідовність їх вивчення». Іншими словами, повноцінна освітня програма формується органічним поєднанням навчальних програм, за якими вивчаються окремі навчальні дисципліни. На практиці кожна робоча навчальна програма укладається конкретним викладачем та ухвалюється на рівні відповідного структурного підрозділу. Характер кожної навчальної програми в ідеалі має визначатися усвідомленням тієї місії, яку визначає для себе заклад вищої освіти та характеру відповідної освітньої програми. Іншими словами, не може фактично одна і та ж робоча навчальна програма пропонуватися для різних освітніх програм. Так, наприклад, навчальні програми з філософії для студентів фізичного та філологічного факультетів (відповідних освітніх програм) мали б мати свої особливості, разом з тим, такі особливості все жне можуть бути докорінними.

Освітня програма має визначати вимоги до рівня освіти осіб, які можуть розпочати навчання за цією програмою. Іншими словами, мова йде про умови допуску до програми. Чи мають такі умови бути суто формальними та передбачати лише наявність документа про освіту на певному рівні чи все ж мають існувати обов’язково вимоги до характеру освіти, яка була отримана на попередньому рівні? Сьогодні вступ до університету на бакалаврську освітню програму передбачає наявність в абітурієнта документа про повну середню освіту, а вступ до коледжу на цілу низку освітніх програм поки що передбачає можливість доступу до них на базі неповної (дев’яти класів) середньої освіти, що значною мірою посилює проблеми з забезпеченням якості освіти на таких програмах.

Освітня програма має бути привабливою для абітурієнта та пропонуватися закладом вищої освіти, який викликає довіру до себе. Приваблювати має сама освітня програма, а не зовнішні стимулятори (чинники), як то регіональна близькість для абітурієнта закладу вищої освіти, який пропонує освітню програму, гарантована можливість отримання стипендії, що часто спокушає сьогодні учня старших класів школи обрати навчання в місцевому коледжі за освітньою програмою на базі неповної середньої освіти, до цього додається можливість потрапляння на освітні програми вищої школи, уникаючи складання ЗНО. Фактично, у всіх зазначених випадках мова йде не про привабливість освітніх програм, а про зовнішні стимулятори при обранні таких програм. Не лише недобір навіть на бюджетні місця, а й низька якість підготовки переважної більшості осіб, що вступили на навчання за відповідною освітньою програмою, як правило, є свідченням низької якості самої програми, її непривабливості, а, по суті, марним фінансуванням такої програми з державного або місцевого бюджету. В цьому розумінні справедливими є нарікання на неприпустимість існування освітніх програм, які покликані лише забезпечити викладачів навантаженням.

Привабливість освітньої програми визначається можливістю після її завершення або влаштуватися на роботу, або продовжити навчання на освітній програмі на вищому рівні. Не може бути по-справжньому привабливою програма, яка не дозволяє або знайти роботу, або розраховувати на самозайнятість, що й передбачає часто університетська освіта. Якщо освітня програма обов’язково передбачає опанування надалі додатковою освітньою програмою, і така ситуація викликана наявними суспільними практиками, то варто подумати про відмову від такої програми. Короткі освітні програми з підготовки молодших бакалаврів (молодших спеціалістів) дуже часто є невиправданими.

Про послідовність університетських освітніх (освітньо-професійних та освітньо-наукових) програм

При формуванні та реалізації університетських освітніх програм потрібно виходити з того, що кожен рівень вищої освіти та відповідна освітня (освітньо-професійна та освітньо-наукова) програма є складовою процесу, який передбачає послідовність, наслідування та в ідеалі неперервність. Університетські освітні програми на рівні бакалавра мають послідовно продовжувати програми старшої академічної школи (профільної академічної середньої освіти), бути пов’язаними з ними, однак не повторювати їх, що, на жаль, сьогодні все ще часто трапляється.

Не можна повноцінно реформувати сьогодні вищу (університетську) освіту без створення абсолютно нової старшої академічної школи. Якість класичної освіти за бакалаврськими програмами сьогодні не можна забезпечити, оскільки на такі програми сьогодні потрапляють в переважній більшості студенти, які не спроможні їх повноцінно опанувати.

Повноцінне формування бакалаврських освітніх програм передбачає якісно нові освітні програми в старшій академічній школі. Старша академічна школа має пропонувати кілька видів освітніх програм, які мають формуватися згідно найбільш широких галузей знань чи їх поєднання з вужчими галузями знань. Наприклад, гуманітарні науки, (гуманітарні науки, культура і мистецтво), природничі науки і математика. Вступ в університет на відповідну бакалаврську програму має передбачати не лише наявність документа про повну середню (академічну) освіту та відповідні сертифікати ЗНО, а й опанування відповідної освітньої програми старшої академічної школи за відповідною галуззю знань. Перехід від освітньої програми старшої академічної школи до бакалаврської освітньої програми університету (коледжу вищої освіти) є визначенням у певній галузі (галузях) знань та обранням спеціальності. На рівні бакалаврських програм за можливості слід уникати вузької спеціалізації. Останньому суперечить положення третього пункту ст. 7 Закону України «Про вищу освіту», яким визначається, що «у дипломі молодшого бакалавра, бакалавра, магістра зазначаються … кваліфікація, що складається з інформації про здобутий особою ступінь вищої освіти, спеціальність та спеціалізацію, та в певних випадках - професійну кваліфікацію. У дипломах молодшого бакалавра та бакалавра спеціалізація також має зазначатися лише у певних випадках. Певні складності з розумінням узгодження між спеціальностями та спеціалізаціями виникла після того, як у ході імплементації нового Закону «Про вищу освіту» у вересні 2014 року чинні на той час спеціальності набули статус спеціалізацій. Обираючи сьогодні спеціальність філологія, абітурієнт водночас обирає і відповідну спеціалізацію, однак таке не часто трапляється при виборі інших спеціальностей.

Успішне завершення бакалаврської програми означає опанування відповідної спеціальності. Бакалаврську програму не можна розглядати як неповноцінну вищу освіту, що ми часто маємо сьогодні. Надмірний попит на магістерські програми обумовлений недооцінкою в країні диплома бакалавра.

Спеціалізація має розпочинатися саме на рівні магістерських програм, саме необхідність опанування відповідної спеціалізації й має спонукати вступати на магістерську програму. Проте в багатьох випадках опанування спеціалізації або не відбувається, або в самому опануванні відповідної спеціалізації нема потреби, а студент навчається на програмі лише заради диплома магістра.

Фактично повноцінне поєднання освіти та науки може починатися лише на рівні магістерських програм. На нижчому освітньому рівні (відповідних програмах) швидше відбувається імітація такого поєднання. По завершенню магістерської освітньо-наукової програми її випускник має бути готовим не лише свідомо вибрати тему свого наукового дослідження в рамках докторської програми, а й бути підготовленим до відповідного дослідження. Чого сьогодні часто не відбувається, оскільки магістерські програми виступають модифікованими бакалаврськими програмами.

Закон «Про вищу освіту» зберігаючи дворівневу систему наукових ступенів та відповідні програми фактично веде до переривання процесу освіти. Так званий «науковий рівень» підміняє собою повноцінні постдокторські програми, яких сьогодні не вистачає у системі вищої освіти.

Індивідуальна траєкторія навчання та освітні програми

Освітні програми мають формуватися на ґрунті ідеї студентоцентрованого навчання та викладання. Студентоцентроване навчання за освітніми програмами не може бути повноцінно реалізоване без запровадження в освітній процес індивідуальної траєкторії навчання. Власне, в системі освіти індивідуальна траєкторія навчання має розпочинатися на рівні програм старшої академічної школи. На кожному наступному рівні вже вищої освіти роль та практика застосування індивідуальної траєкторії навчання має збільшуватися.

Індивідуальна траєкторія навчання студента означає фактичну відмову від прив’язування студента до певної академічної групи чи потоку. Разом з правом вибору студентом поміж кількох альтернативних навчальних дисциплін потрібно надати право студенту обирати альтернативні курси з певної навчальної дисципліни. Іншими словами, студент за результатами ознайомчих лекцій має отримати право записуватися на курс того чи іншого викладача. Таким чином відбувається своєрідне поєднання студентоцентрованого навчання та практики, за якої не викладач йде до призначеної йому навчальним відділом чи кафедрою студентської аудиторії, а навпаки студентська група для вивчення певної дисципліни формується навколо викладача. Викладач та його навчальна програма для вивчення відповідної дисципліни є тим, що й має кожного разу об’єднувати студентів у групи. При цьому кожного разу саме студент має обирати собі викладача та навчальну програму з кожної дисципліни. Звісно, такий підхід може мати своїм наслідком ситуацію, за якої в одного викладача будуть переповнені академічні аудиторії, а інший викладач буде мати напівпорожні аудиторії. Більш того, може поставати проблем з вимушеним обмеженням кількості студентів, які зможуть записатися на курс до одного викладача.

Індивідуальна траєкторія навчання передбачає, що роль самостійної роботи та індивідуальних занять (консультацій) з викладачем має зростати на вищому рівні вищої освіти, зокрема на рівні магістерських програм. Сьогодні однією з головних перешкод для запровадження повноцінної індивідуальної траєкторії навчання є відсутність у викладачів власних кабінетів, в яких вони могли б проводити індивідуальні заняття та надавати консультації.

Про можливість одночасного навчання за двома освітніми програмами

Сьогодні, як правило, ми маємо практику, за якої студент навчається у закладі вищої освіти лише за однією освітньою програмою. Привабливість освітньої програми збільшилася б в тому разі, якщо б навчання за нею передбачало можливість її поєднання з іншою освітньою програмою; не об’єднання, а саме поєднання навчання за двома самостійними освітніми програмами.

Звісно, таке поєднання суттєво збільшує інтенсивність навчання, далеко не кожен може витримати таку інтенсивність. Разом з тим, варто враховувати, що сьогодні абітурієнт доволі часто вимушений обирати між двома майже рівнозначними та рівно бажаними для нього освітніми програмами. Так, далеко не за всіма освітніми програмами можна поєднати навчання. Однак в багатьох випадках таке можна та доцільно робити. Так, наприклад, можна поєднувати навчання за освітньою програмою з філософії та освітньою програмою з філології. Важливо, щоб при розробці відповідної освітньої програми передбачалася можливість її поєднання з іншою (іншими) освітньою програмою (освітніми програмами). Можливість такого поєднання, звісно, тісно пов’язано із застосуванням індивідуальної траєкторії навчання студентів.

Можливість навчання за двома освітніми програмами не передбачає отримання подвійної стипендії, не потребує додаткового місця в студентському гуртожитку, сприяє зменшенню аудиторного навантаження викладачів та звільняє час для індивідуальних занять та консультацій. Слід враховувати, що вивчення значної частини навчальних дисциплін (кредитів) має зараховуватися за двома освітніми програмами.

Реальна кількість студентів у закладах вищої освіти за можливості поєднання програм буде потенційно зменшуватися. Більш того, при реальному зменшенні кількості студентів заповнення ліцензійних місць за окремими освітніми програмами буде збільшуватися. Звісно, потрібно запобігати можливим зловживанням за такої практики зі сторони закладів вищої освіти. В цілому ж значно краще, щоб обдарований студент навчався паралельно за двома освітніми програмами, ніж бюджетні місця за окремими освітніми програмами заповнювалися слабкими студентами.

В такому поєднанні освітніх програм насамперед мають бути зацікавлені самі ж заклади вищої освіти.

Освітні програми та мобільність студентів

Вітчизняне освітнє законодавство передбачає академічну мобільність не лише для студентів та аспірантів, а й для викладачів. При іноді академічну мобільність трактують занадто широко. Мова ж насамперед має йти про можливість академічної мобільності студентів при опануванні ними відповідної освітньої програми та реальну потребу в мобільності, що виникає та усвідомлюється в ході опанування освітньої програми.

Слід зважати на те, що реальна потреба в академічній мобільності виникає на рівні магістерських освітніх програм, зокрема освітньо-наукових. На рівні ж бакалаврських освітніх програм реальна потреба в академічній мобільності виникає доволі рідко.

При розробці магістерських та докторських освітніх (освітньо-наукових) програм можливість академічної мобільності має обов’язково передбачатися, проте реалізація права на академічну мобільність не повинна розглядатися як своєрідний обов’язок.

Власне, академічна мобільність  студента є не виявом лише бажання останнього повчитися якийсь час в іншому вітчизняному чи закордонному закладі вищої освіти, а й умовою якісного та повноцінного завершення навчання за відповідною програмою.  Академічна мобільність не може розглядатися як самоціль, а лише як засіб чи інструмент.

Заклади вищої освіти мають пропонувати лише ті освітні бакалаврські програми,  які вони зможуть забезпечити без застосування інструменту академічної мобільності. Зовсім інший підхід має бути при розробці освітньо-професійних магістерських програм та освітньо-наукових магістерських та докторських програм.

Рекомендації

1. Розробка   університетських освітніх програм на рівні бакалавра має узгоджуватися з освітніми програмами старшої академічної школи.

2. Освітні програми на більш високому рівні вищої освіти мають носити більший рівень спеціалізації, при цьому вузької спеціалізації варто уникати в бакалаврських освітніх програмах. Доцільно внести відповідні зміни в текст третього пункту ст. 7 Закону України «Про вищу освіту», а саме в дипломах бакалаврів спеціалізація має вказуватися лише в окремих випадках.

3. Привабливість та ефективність освітньої програми має визначатися насамперед трьома факторами: (1) можливістю працевлаштування після завершення програми, (2) можливістю продовження навчання на більш високому рівні вищої освіти, (3) можливістю поєднання навчання за даною освітньою програмою з одночасним опануванням іншої освітньої програми.

4. Перехід з освітньої програми нижчого рівня на освітню програму наступного рівня вищої освіти має відбуватися послідовно та в ідеалі неперервно. Так званий науковий рівень варто замінити повноцінними пост докторськими програмами, які мають розпочинатися відразу після завершення докторської програми та захисту докторської дисертації. Останнє передбачає відмову від дворівневої системи наукових ступенів.

5. Освітні програми мають формуватися з урахуванням можливості забезпечення індивідуальної траєкторії навчання – головної передумови студентоцентрованого навчання. Роль індивідуальної траєкторії навчання має зростати в освітніх програмах більш високого рівня освіти. Індивідуальна траєкторія навчання має передбачати відмову від прив’язування студента до академічних груп та потоків.

6. При розробці освітніх програм, зокрема на бакалаврському рівні варто шукати можливості пропозиції одночасного навчання за двома освітніми програмами.

7. Академічна мобільність має розглядатися виключно як засіб чи інструмент успішного завершення освітньої програми. Академічна мобільність має бути обумовлена реальною потребою в ній. Реалізація право на академічну мобільність студентів має бути забезпечено саме при навчанні за освітньою програмою на рівні магістра та за докторською програмою.

 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

Про підходи до формування і реалізації університетських освітніх програм
Про підходи до формування і реалізації університетських освітніх програм

Формування і реалізація освітніх програм є головним завданням у діяльності закладів вищої освіти. При оцінці освітньої діяльності того чи іншого закладу вищої освіти до уваги насамперед береться якість його освітніх програм. Саме освітні програми підлягають акредитації, а остання є одним із ключових елементів забезпечення якості вищої освіти. При формуванні та реалізації освітніх програм заклади вищої освіти мають послуговуватися відповідними підходами та принципами. При цьому підходи університетів та вищих професійних шкіл до питання формування освітніх програм мають суттєво відрізнятися. Дана стаття присвячена проясненню питання підходів до формування і реалізації освітніх програм в університетах. Університет є головним типом закладу вищої освіти. Лише університет може пропонувати освітні програми (освітньо-професійні та освітньо-наукові) на всіх рівнях вищої освіти.

Про природу освітньої програми взагалі

Спочатку слід коротко прояснити чи нагадати, що собою становить освітня програма як така. Закон України «Про вищу освіту» дає доволі вичерпне визначення освітньої програми. На дане визначення можна спиратися як на базове при проясненні природи освітньої програми. Насамперед освітня програма має розумітися як відповідна «система освітніх компонентів», іншими словами, освітня програма має характеризуватися єдністю та повнотою своїх складових. Освітня програма має містити не лише «перелік навчальних дисциплін», а й «логічну послідовність їх вивчення». Іншими словами, повноцінна освітня програма формується органічним поєднанням навчальних програм, за якими вивчаються окремі навчальні дисципліни. На практиці кожна робоча навчальна програма укладається конкретним викладачем та ухвалюється на рівні відповідного структурного підрозділу. Характер кожної навчальної програми в ідеалі має визначатися усвідомленням тієї місії, яку визначає для себе заклад вищої освіти та характеру відповідної освітньої програми. Іншими словами, не може фактично одна і та ж робоча навчальна програма пропонуватися для різних освітніх програм. Так, наприклад, навчальні програми з філософії для студентів фізичного та філологічного факультетів (відповідних освітніх програм) мали б мати свої особливості, разом з тим, такі особливості все жне можуть бути докорінними.

Освітня програма має визначати вимоги до рівня освіти осіб, які можуть розпочати навчання за цією програмою. Іншими словами, мова йде про умови допуску до програми. Чи мають такі умови бути суто формальними та передбачати лише наявність документа про освіту на певному рівні чи все ж мають існувати обов’язково вимоги до характеру освіти, яка була отримана на попередньому рівні? Сьогодні вступ до університету на бакалаврську освітню програму передбачає наявність в абітурієнта документа про повну середню освіту, а вступ до коледжу на цілу низку освітніх програм поки що передбачає можливість доступу до них на базі неповної (дев’яти класів) середньої освіти, що значною мірою посилює проблеми з забезпеченням якості освіти на таких програмах.

Освітня програма має бути привабливою для абітурієнта та пропонуватися закладом вищої освіти, який викликає довіру до себе. Приваблювати має сама освітня програма, а не зовнішні стимулятори (чинники), як то регіональна близькість для абітурієнта закладу вищої освіти, який пропонує освітню програму, гарантована можливість отримання стипендії, що часто спокушає сьогодні учня старших класів школи обрати навчання в місцевому коледжі за освітньою програмою на базі неповної середньої освіти, до цього додається можливість потрапляння на освітні програми вищої школи, уникаючи складання ЗНО. Фактично, у всіх зазначених випадках мова йде не про привабливість освітніх програм, а про зовнішні стимулятори при обранні таких програм. Не лише недобір навіть на бюджетні місця, а й низька якість підготовки переважної більшості осіб, що вступили на навчання за відповідною освітньою програмою, як правило, є свідченням низької якості самої програми, її непривабливості, а, по суті, марним фінансуванням такої програми з державного або місцевого бюджету. В цьому розумінні справедливими є нарікання на неприпустимість існування освітніх програм, які покликані лише забезпечити викладачів навантаженням.

Привабливість освітньої програми визначається можливістю після її завершення або влаштуватися на роботу, або продовжити навчання на освітній програмі на вищому рівні. Не може бути по-справжньому привабливою програма, яка не дозволяє або знайти роботу, або розраховувати на самозайнятість, що й передбачає часто університетська освіта. Якщо освітня програма обов’язково передбачає опанування надалі додатковою освітньою програмою, і така ситуація викликана наявними суспільними практиками, то варто подумати про відмову від такої програми. Короткі освітні програми з підготовки молодших бакалаврів (молодших спеціалістів) дуже часто є невиправданими.

Про послідовність університетських освітніх (освітньо-професійних та освітньо-наукових) програм

При формуванні та реалізації університетських освітніх програм потрібно виходити з того, що кожен рівень вищої освіти та відповідна освітня (освітньо-професійна та освітньо-наукова) програма є складовою процесу, який передбачає послідовність, наслідування та в ідеалі неперервність. Університетські освітні програми на рівні бакалавра мають послідовно продовжувати програми старшої академічної школи (профільної академічної середньої освіти), бути пов’язаними з ними, однак не повторювати їх, що, на жаль, сьогодні все ще часто трапляється.

Не можна повноцінно реформувати сьогодні вищу (університетську) освіту без створення абсолютно нової старшої академічної школи. Якість класичної освіти за бакалаврськими програмами сьогодні не можна забезпечити, оскільки на такі програми сьогодні потрапляють в переважній більшості студенти, які не спроможні їх повноцінно опанувати.

Повноцінне формування бакалаврських освітніх програм передбачає якісно нові освітні програми в старшій академічній школі. Старша академічна школа має пропонувати кілька видів освітніх програм, які мають формуватися згідно найбільш широких галузей знань чи їх поєднання з вужчими галузями знань. Наприклад, гуманітарні науки, (гуманітарні науки, культура і мистецтво), природничі науки і математика. Вступ в університет на відповідну бакалаврську програму має передбачати не лише наявність документа про повну середню (академічну) освіту та відповідні сертифікати ЗНО, а й опанування відповідної освітньої програми старшої академічної школи за відповідною галуззю знань. Перехід від освітньої програми старшої академічної школи до бакалаврської освітньої програми університету (коледжу вищої освіти) є визначенням у певній галузі (галузях) знань та обранням спеціальності. На рівні бакалаврських програм за можливості слід уникати вузької спеціалізації. Останньому суперечить положення третього пункту ст. 7 Закону України «Про вищу освіту», яким визначається, що «у дипломі молодшого бакалавра, бакалавра, магістра зазначаються … кваліфікація, що складається з інформації про здобутий особою ступінь вищої освіти, спеціальність та спеціалізацію, та в певних випадках - професійну кваліфікацію. У дипломах молодшого бакалавра та бакалавра спеціалізація також має зазначатися лише у певних випадках. Певні складності з розумінням узгодження між спеціальностями та спеціалізаціями виникла після того, як у ході імплементації нового Закону «Про вищу освіту» у вересні 2014 року чинні на той час спеціальності набули статус спеціалізацій. Обираючи сьогодні спеціальність філологія, абітурієнт водночас обирає і відповідну спеціалізацію, однак таке не часто трапляється при виборі інших спеціальностей.

Успішне завершення бакалаврської програми означає опанування відповідної спеціальності. Бакалаврську програму не можна розглядати як неповноцінну вищу освіту, що ми часто маємо сьогодні. Надмірний попит на магістерські програми обумовлений недооцінкою в країні диплома бакалавра.

Спеціалізація має розпочинатися саме на рівні магістерських програм, саме необхідність опанування відповідної спеціалізації й має спонукати вступати на магістерську програму. Проте в багатьох випадках опанування спеціалізації або не відбувається, або в самому опануванні відповідної спеціалізації нема потреби, а студент навчається на програмі лише заради диплома магістра.

Фактично повноцінне поєднання освіти та науки може починатися лише на рівні магістерських програм. На нижчому освітньому рівні (відповідних програмах) швидше відбувається імітація такого поєднання. По завершенню магістерської освітньо-наукової програми її випускник має бути готовим не лише свідомо вибрати тему свого наукового дослідження в рамках докторської програми, а й бути підготовленим до відповідного дослідження. Чого сьогодні часто не відбувається, оскільки магістерські програми виступають модифікованими бакалаврськими програмами.

Закон «Про вищу освіту» зберігаючи дворівневу систему наукових ступенів та відповідні програми фактично веде до переривання процесу освіти. Так званий «науковий рівень» підміняє собою повноцінні постдокторські програми, яких сьогодні не вистачає у системі вищої освіти.

Індивідуальна траєкторія навчання та освітні програми

Освітні програми мають формуватися на ґрунті ідеї студентоцентрованого навчання та викладання. Студентоцентроване навчання за освітніми програмами не може бути повноцінно реалізоване без запровадження в освітній процес індивідуальної траєкторії навчання. Власне, в системі освіти індивідуальна траєкторія навчання має розпочинатися на рівні програм старшої академічної школи. На кожному наступному рівні вже вищої освіти роль та практика застосування індивідуальної траєкторії навчання має збільшуватися.

Індивідуальна траєкторія навчання студента означає фактичну відмову від прив’язування студента до певної академічної групи чи потоку. Разом з правом вибору студентом поміж кількох альтернативних навчальних дисциплін потрібно надати право студенту обирати альтернативні курси з певної навчальної дисципліни. Іншими словами, студент за результатами ознайомчих лекцій має отримати право записуватися на курс того чи іншого викладача. Таким чином відбувається своєрідне поєднання студентоцентрованого навчання та практики, за якої не викладач йде до призначеної йому навчальним відділом чи кафедрою студентської аудиторії, а навпаки студентська група для вивчення певної дисципліни формується навколо викладача. Викладач та його навчальна програма для вивчення відповідної дисципліни є тим, що й має кожного разу об’єднувати студентів у групи. При цьому кожного разу саме студент має обирати собі викладача та навчальну програму з кожної дисципліни. Звісно, такий підхід може мати своїм наслідком ситуацію, за якої в одного викладача будуть переповнені академічні аудиторії, а інший викладач буде мати напівпорожні аудиторії. Більш того, може поставати проблем з вимушеним обмеженням кількості студентів, які зможуть записатися на курс до одного викладача.

Індивідуальна траєкторія навчання передбачає, що роль самостійної роботи та індивідуальних занять (консультацій) з викладачем має зростати на вищому рівні вищої освіти, зокрема на рівні магістерських програм. Сьогодні однією з головних перешкод для запровадження повноцінної індивідуальної траєкторії навчання є відсутність у викладачів власних кабінетів, в яких вони могли б проводити індивідуальні заняття та надавати консультації.

Про можливість одночасного навчання за двома освітніми програмами

Сьогодні, як правило, ми маємо практику, за якої студент навчається у закладі вищої освіти лише за однією освітньою програмою. Привабливість освітньої програми збільшилася б в тому разі, якщо б навчання за нею передбачало можливість її поєднання з іншою освітньою програмою; не об’єднання, а саме поєднання навчання за двома самостійними освітніми програмами.

Звісно, таке поєднання суттєво збільшує інтенсивність навчання, далеко не кожен може витримати таку інтенсивність. Разом з тим, варто враховувати, що сьогодні абітурієнт доволі часто вимушений обирати між двома майже рівнозначними та рівно бажаними для нього освітніми програмами. Так, далеко не за всіма освітніми програмами можна поєднати навчання. Однак в багатьох випадках таке можна та доцільно робити. Так, наприклад, можна поєднувати навчання за освітньою програмою з філософії та освітньою програмою з філології. Важливо, щоб при розробці відповідної освітньої програми передбачалася можливість її поєднання з іншою (іншими) освітньою програмою (освітніми програмами). Можливість такого поєднання, звісно, тісно пов’язано із застосуванням індивідуальної траєкторії навчання студентів.

Можливість навчання за двома освітніми програмами не передбачає отримання подвійної стипендії, не потребує додаткового місця в студентському гуртожитку, сприяє зменшенню аудиторного навантаження викладачів та звільняє час для індивідуальних занять та консультацій. Слід враховувати, що вивчення значної частини навчальних дисциплін (кредитів) має зараховуватися за двома освітніми програмами.

Реальна кількість студентів у закладах вищої освіти за можливості поєднання програм буде потенційно зменшуватися. Більш того, при реальному зменшенні кількості студентів заповнення ліцензійних місць за окремими освітніми програмами буде збільшуватися. Звісно, потрібно запобігати можливим зловживанням за такої практики зі сторони закладів вищої освіти. В цілому ж значно краще, щоб обдарований студент навчався паралельно за двома освітніми програмами, ніж бюджетні місця за окремими освітніми програмами заповнювалися слабкими студентами.

В такому поєднанні освітніх програм насамперед мають бути зацікавлені самі ж заклади вищої освіти.

Освітні програми та мобільність студентів

Вітчизняне освітнє законодавство передбачає академічну мобільність не лише для студентів та аспірантів, а й для викладачів. При іноді академічну мобільність трактують занадто широко. Мова ж насамперед має йти про можливість академічної мобільності студентів при опануванні ними відповідної освітньої програми та реальну потребу в мобільності, що виникає та усвідомлюється в ході опанування освітньої програми.

Слід зважати на те, що реальна потреба в академічній мобільності виникає на рівні магістерських освітніх програм, зокрема освітньо-наукових. На рівні ж бакалаврських освітніх програм реальна потреба в академічній мобільності виникає доволі рідко.

При розробці магістерських та докторських освітніх (освітньо-наукових) програм можливість академічної мобільності має обов’язково передбачатися, проте реалізація права на академічну мобільність не повинна розглядатися як своєрідний обов’язок.

Власне, академічна мобільність  студента є не виявом лише бажання останнього повчитися якийсь час в іншому вітчизняному чи закордонному закладі вищої освіти, а й умовою якісного та повноцінного завершення навчання за відповідною програмою.  Академічна мобільність не може розглядатися як самоціль, а лише як засіб чи інструмент.

Заклади вищої освіти мають пропонувати лише ті освітні бакалаврські програми,  які вони зможуть забезпечити без застосування інструменту академічної мобільності. Зовсім інший підхід має бути при розробці освітньо-професійних магістерських програм та освітньо-наукових магістерських та докторських програм.

Рекомендації

1. Розробка   університетських освітніх програм на рівні бакалавра має узгоджуватися з освітніми програмами старшої академічної школи.

2. Освітні програми на більш високому рівні вищої освіти мають носити більший рівень спеціалізації, при цьому вузької спеціалізації варто уникати в бакалаврських освітніх програмах. Доцільно внести відповідні зміни в текст третього пункту ст. 7 Закону України «Про вищу освіту», а саме в дипломах бакалаврів спеціалізація має вказуватися лише в окремих випадках.

3. Привабливість та ефективність освітньої програми має визначатися насамперед трьома факторами: (1) можливістю працевлаштування після завершення програми, (2) можливістю продовження навчання на більш високому рівні вищої освіти, (3) можливістю поєднання навчання за даною освітньою програмою з одночасним опануванням іншої освітньої програми.

4. Перехід з освітньої програми нижчого рівня на освітню програму наступного рівня вищої освіти має відбуватися послідовно та в ідеалі неперервно. Так званий науковий рівень варто замінити повноцінними пост докторськими програмами, які мають розпочинатися відразу після завершення докторської програми та захисту докторської дисертації. Останнє передбачає відмову від дворівневої системи наукових ступенів.

5. Освітні програми мають формуватися з урахуванням можливості забезпечення індивідуальної траєкторії навчання – головної передумови студентоцентрованого навчання. Роль індивідуальної траєкторії навчання має зростати в освітніх програмах більш високого рівня освіти. Індивідуальна траєкторія навчання має передбачати відмову від прив’язування студента до академічних груп та потоків.

6. При розробці освітніх програм, зокрема на бакалаврському рівні варто шукати можливості пропозиції одночасного навчання за двома освітніми програмами.

7. Академічна мобільність має розглядатися виключно як засіб чи інструмент успішного завершення освітньої програми. Академічна мобільність має бути обумовлена реальною потребою в ній. Реалізація право на академічну мобільність студентів має бути забезпечено саме при навчанні за освітньою програмою на рівні магістра та за докторською програмою.

 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

27.11.2018
Юрій Федорченко
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews