Укр Рус

Дата: 18.11.2018

Підписка на новини

Проблеми ліцензування освітньої діяльності у вищій освіті

Автор:
Володимир Бахрушин
Опубліковано
29.07.2018

23 травня набули чинності суттєво оновлені Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності [1]. Тим не менш невдовзі почали виникати нові запитання, на які вони не надають відповідей. А нещодавно розпочався збір пропозицій щодо потрібних змін [2]. Чому так сталося?

Однією з головних причин є неузгодженість між Законами, що регулюють ліцензування. Прийнятий у 2014 р. новий Закон України «Про вищу освіту» [3] передбачає (ст. 1.1.15), що ліцензування у сфері вищої освіти – це «процедура визнання спроможності юридичної особи провадити освітню діяльність за певною спеціальністю на певному рівні вищої освіти відповідно до стандартів освітньої діяльності». Для кожної спеціальності мали бути створені окремі стандарти освітньої діяльності, які, згідно зі ст. 9.1 Закону задають «сукупність мінімальних вимог до кадрового, навчально-методичного, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення освітнього процесу закладу вищої освіти і наукової установи». Процедура ліцензування передбачала проведення фахової експертизи відповідності заявника стандарту освітньої діяльності за ліцензованою спеціальністю (ст. 24.2), яку протягом двох місяців мало здійснювати Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Фактично це означало збереження попередньої процедури створення комісії з представників відповідної спеціальності, яка б безпосередньо у закладі здійснила перевірку виконання встановлених вимог. Далі ліцензіат мав подати до МОН заяву на отримання ліцензії. При цьому МОН мав право відмовити у видачі ліцензії за невідповідності стандарту освітньої діяльності навіть якщо висновок експертів НАЗЯВО був позитивним.

Менш, ніж за рік, Верховна Рада України ухвалила загальний Закон «Про ліцензування видів господарської діяльності» [4]. Деякі його норми є істотно відмінними від норм Закону про вищу освіту. Зокрема:

- не передбачено проміжних експертиз: заявник звертається безпосередньо до органу ліцензування, який протягом 10 днів з дати реєстрації заявки має прийняти рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі (ст. 11 – 13); 

- підставами для відмови у видачі ліцензії є невідповідність ліцензійним умовам, які за змістом не тотожні стандартам освітньої діяльності, та надання недостовірних даних.

У вересні 2017 р. був ухвалений новий Закон України «Про освіту» [5]. При цьому до Закону про ліцензування видів господарської діяльності внесено уточнення, що освітня діяльність ліцензується з урахуванням особливостей, визначених спеціальними законами у сфері освіти (ст. 7.1.6). Утім, це не усуває всіх проблем, оскільки «врахування особливостей» може стосуватися певних деталей, але не принципів ліцензування. Закон про освіту також встановив загальну для всіх рівнів освіти норму, що «ліцензування освітньої діяльності – це процедура визнання спроможності юридичної або фізичної особи надавати освітні послуги на певному рівні освіти відповідно до ліцензійних умов» (ст. 43.1). Це знімає проблеми розробки та змісту стандартів освітньої діяльності, але породжує нові питання:

- у вищій освіті має ліцензуватися діяльність за спеціальністю на певному рівні чи лише діяльність на рівні незалежно від спеціальності;

- якщо обрати перший варіант, то як врахувати специфіку спеціальностей в ліцензійних умовах;

- чи можна вимоги до стандартів освітньої діяльності розглядати як вимоги до ліцензійних умов, що враховують особливості освітньої діяльності;

- наскільки можна доповнити загальні вимоги до ліцензійних умов іншими вимогами, які випливають з особливостей освітньої діяльності?

Є також інші питання, породжені суттєвою зміною концепції ліцензування, що теж потребують відповідей:

- хто і як має перевіряти виконання спеціальних вимог, що стосуються спеціальності, за відсутності фахової експертизи; 

- якими мають бути формат й обсяг вимог з огляду на нові процедури й строки розгляду заяв на ліцензування?

Ще один комплекс проблем породжується конфліктом між різними цілями та завданнями державного регулювання у сфері вищої освіти. З одного боку, воно має забезпечувати якість освіти і запобігати діяльності тих, хто лише імітує її та надає здобувачам  і партнерам неправдиву інформацію про очікувані результати навчання. З іншого – в умовах швидких змін, які відбуваються у вищій освіті не тільки України, але і всього світу, ліцензійні умови не повинні гальмувати розвиток і перешкоджати адаптації закладів і системи вищої освіти у цілому до цих змін. Насамперед, йдеться про:

- інформатизацію освіти;

- дуальну освіту;

- зарахування результатів навчання, отриманих в неформальній та інформальній освіті, у т. ч. через професійну і громадську діяльність;

- академічну мобільність;

- спільні програми, створювані декількома закладами вищої освіти;

- створення міждисциплінарних освітніх програм і програм типу liberal arts; 

- залучення практиків до викладання у вищій школі тощо.

Все це не дуже узгоджується з парадигмою, за якою весь освітній процес відбувається в конкретному закладі, і вимоги до цього закладу дають змогу забезпечити якість освіти.

Чи відповідає нова редакція Ліцензійних умов всім зазначеним вимогам? Очевидно, що ні. Їх підготовка тривала близько двох років. Протягом цього часу відбулося два громадські обговорення, де було висловлено багато різних, у тому числі таких, що суперечать одна одній, пропозицій. Був прийнятий новий Закон України «Про освіту», ухвалений новий Порядок денний ЄС для вищої освіти, відбулася чергова конференція міністрів освіти країн Європейського освітнього простору, яка поставила нові цілі, що вкотре засвідчили суттєве відставання вищої освіти України від інших європейських країн. Чи варто було відкладати затвердження нових Ліцензійних умов для доопрацювання? Імовірно теж ні, бо попередня редакція не відповідала жодному із законів, які регулюють ліцензування у сфері вищої освіти, і створювала значно більші перешкоди для її розвитку.

Як би воно не було, сьогодні на порядку денному стоїть інше питання, що робити далі. Наведу лише декілька думок з обговорення [2]. 

Юрій Батан:

«У пункті 28 "Науково-педагогічні та наукові працівники, які здійснюють освітній процес, повинні мати стаж науково-педагогічної діяльності понад два роки ...":

1) АБО роз'яснити, що стажем науково-педагогічної діяльності вважається навчання в аспірантурі (згідно з Положенням), бо багато хто в ЗВО та МОН так не вважає;

2) АБО повернути норму, за якою "такі вимоги розраховуються пропорційно стажу їх науково-педагогічної (наукової) роботи; до викладачів зі стажем науково-педагогічної (наукової) роботи до двох років зазначені вимоги не застосовуються".

..

підпункт 14 містить занадто багато активностей для одного пункту - у ньому роз'єднати (а) керівництво студентом; (б) участь в оргкомітетах; (в) спортивні досягнення (до підпункту 5 додати, можливо); (г) культурні й інші досягнення;

4) у підпункті 14 врахувати, що для конкурсів студентських наукових робіт немає журі, натомість є конкурсні комісії та галузеві конкурсні комісії (бо теж є можливість для зловживань, цю аналогію не всі розуміють, можуть сказати, що для членів галузевих конкурсних комісій не передбачено)…». 

Георгій Виговський:

«Нові ліцензійні умови не дають можливості обрати на посаду асистента випускників магістратур». 

Татьяна Семенчук:

«Наявність виданого підручника чи навчального посібника або монографії" – чи підходить колективна монографія і чи підручники та монографії мають бути тільки за спеціальністю????» 

Ольга Терещенко:

«Яким чином можна продовжити трудовий договір викладачам, прийнятим на роботу протягом попередніх двох років, які не мають відповідного стажу науково-педагогічної (наукової) роботи (2 роки), але … мають рівень наукової та професійної активності, який засвідчується виконанням не менше чотирьох видів та результатів з перелічених у пункті 30 Ліцензійних умов?» 

Оксана Кученець:

«Як зазначити площу у виділених стовпцях Додатку 4 до Ліцензійних умов в таблиці Відомості про кількісні та якісні показники матеріально-технічного забезпечення освітньої діяльності у сфері вищої/післядипломної освіти для осіб з вищою освітою при умові, що навчальний заклад має 8 корпусів і навчання здійснюється в аудиторіях, які розміщені в цих 8 корпусах, і використовується всіма спеціальностями? Або гуртожитки? Як їх площу поділити між спеціальностями?» 

Олександр Жуков:

 «… Досвід практичної роботи за спеціальністю" практично неможливо встановити, якщо людина працювала у приватній компанії з назвою, з якої не можливо зробити висновок про напрямок її робот». 

Суттєвою відмінністю нової редакції Ліцензійних умов стало видалення вимог, які стосуються конкретних освітніх програм. Це є важливим кроком у напрямі дерегуляції та виконання вимоги Закону України «Про вищу освіту», відповідно до якої ліцензується освітня діяльність за спеціальністю. Разом з тим, слід зазначити, що ця лінія проведена недостатньо послідовно. Норми про навчальні плани та дисципліни видалені з основного тексту Ліцензійних умов (крім згадки, що мають бути навчальні плани й робочі програми навчальних дисциплін). Але у додатках, що містять форми документів, які має надавати заклад, збереглася прив’язка інформації, що надається стосовно кадрового, матеріально-технічного, навчально-методичного та інформаційного забезпечення, до конкретних навчальних дисциплін, як це було у попередньому варіанті Ліцензійних умов. Це є не тільки непотрібним, оскільки немає вимог, для перевірки яких потрібна ця інформація. Це ще є вкрай обтяжливим для закладів вищої освіти, що ліцензують освітню діяльність. У тому числі й через вимогу п. 21, згідно з яким «ліцензіат забезпечує повідомлення органу ліцензування про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви, протягом місяця з дня настання таких змін». У випадку, коли треба надавати великий обсяг непотрібної інформації, заклад, скоріше буде надавати неточну чи неповну інформацію, або буде уникати змін, які потребують оновлення інформації.

У зв’язку із відмовою від вимог до освітніх програм та їх складників у новій редакції Ліцензійних умов суттєво змінено вимоги до кадрового забезпечення. З’явилися поняття групи забезпечення спеціальності та «кваліфікації відповідно до спеціальності». Позитивно оцінюючи ці новації у цілому, варто зазначити, що їх реалізація потребує доопрацювання.

Перш за все, варто розділити показники, що засвідчують відповідність спеціальності, і показники рівня наукової та професійної активності. Змішування у п. 30 обох груп показників веде до того, що відповідність спеціальності можуть засвідчувати результати роботи не за спеціальністю Приміром, керівництво відділом чи аспірантурою, виконання функцій відповідального секретаря приймальної комісії тощо. З іншого боку показниками активності можуть бути результати, отримані 20 – 30, а іноді й 50 років тому.

Відповідно до п. 2.4 Ліцензійних умов, «кваліфікація відповідно до спеціальності – кваліфікація особи, підтверджена документом про освіту чи науковий ступінь із відповідної спеціальності або підтверджена науковою, науково-педагогічною, педагогічною чи іншою професійною діяльністю за відповідною спеціальністю за не менш як сімома видами чи результатами, переліченими в пункті 30 цих Ліцензійних умов». Ст. 34 нового Закону України про освіту вирізняє поняття освітньої та професійної кваліфікацій. Цілям ліцензування більше відповідає професійна кваліфікація особи.

Найближчим аналогом професійної кваліфікації у сфері вищої освіти сьогодні є вчені звання. Але саме їх як підтвердження кваліфікації Ліцензійні умови не зарахували, хоча до цього часу багато років їх визнавали як підтвердження кваліфікації. Головним аргументом для такого рішення була велика кількість документів про вчене звання, виданих особам, які очевидно не мали жодного відношення до спеціальності, крім роботи (іноді тимчасової) на кафедрі з відповідною назвою. На жаль, тут маємо ще одну застарілу, але досі не вирішену проблему чинного законодавства. Незважаючи на те, що звання присвоюють за кафедрою чи спеціальністю, ані чинний [6], ані попередній від 1997 р. [7] Порядки присвоєння вчених звань серед вимог до здобувачів не містять згадки про відповідність наукових і методичних публікацій та інших результатів діяльності кафедрі чи спеціальності, за якою їм присвоюють вчене звання. Разом з тим, помилки законодавства не є достатньою підставою для позбавлення кваліфікації тих, хто за рішенням органів державної влади отримав її відповідно до чинних на момент присвоєння правил. Скоріше, вони мають стати підставою для виправлення цих помилок.  

З іншого боку, підтвердження кваліфікації лише документами про освіту чи науковий ступень, іноді виданими декілька десятиріч тому, теж є не зовсім коректним. В сучасному суспільстві напрями діяльності багатьох людей змінюються впродовж життя не однократно. Крім того, відповідно до змін, що відбуваються у законодавстві, документи про освіту, а невдовзі і про ступень доктора філософії, перетворюватимуться на посвідчення освітньої, а не професійної кваліфікації. Втім, раніше видані документи певною мірою (іноді й безпосередньо) засвідчували також і професійну кваліфікацію. Тому повністю відмовлятися від них як свідчення професійної кваліфікації сьогодні було б неправильно. Але вважати таким свідченням ці документи, незалежно від часу їх отримання, теж буде помилкою. Крім того, практика останніх двох десятиріч, коли при ліцензуванні та акредитації в тому чи іншому вигляді застосовували вимоги до формальної освіти, свідчить, що в наших умовах це лише стимулює отримання науково-педагогічними працівниками додаткових дипломів про вищу освіту та/або наукових ступенів. Щоб на будь-які вимоги МОН в них знайшовся потрібний диплом.

Ліцензійні умови містять альтернативний варіант підтвердження кваліфікації – виконання принаймні 7 вимог з переліку п. 30. Але аналіз цих пунктів свідчить, що навіть для хорошого доцента виконання цієї норми є практично неможливим. Частина з них, як вже було зазначено вище, взагалі не має відношення до спеціальності. Частина інших може бути використана лише для окремих спеціальностей. Цілком достатньо було б обмежитися вимогами щодо публікацій, у т. ч. в періодичних виданнях, які включені до визначених законодавством бібліометричних баз, зокрема Scopus або Web of Science Core Collection.

Як варіант вирішення проблеми можна було б запропонувати використовувати для підтвердження кваліфікації відповідно до спеціальності два альтернативні блоки вимог:

- наявність документа про вищу освіту, науковий ступень та/або вчене звання, що відповідають спеціальності, і які отримані не більш, ніж 5 – 10 років тому;

- наявність протягом останніх 5 – 10 років серйозних професійних результатів діяльності зі спеціальності (наукові статті у провідних наукових виданнях, що індексуються у визнаних бібліометричних базах, монографії, підручники, навчальні посібники, винаходи з підтвердженим великим економічним ефектом, творчі досягнення для мистецьких спеціальностей).

Також для сприяння розвитку закладів варто було б повернути до Ліцензійних умов норму, за якою для цілей ліцензування зараховуються не лише науково-педагогічні і наукові працівники, що мають кваліфікацію відповідно до спеціальності, але і ті, хто має аналогічну кваліфікацію зі споріднених спеціальностей.

Деякі норми Ліцензійних умов не відповідають визначенню ліцензування, як визнання спроможності юридичної особи провадити освітню діяльність за певною спеціальністю на певному рівні вищої освіти. Зокрема, це стосується вимог п. 29 щодо групи забезпечення освітньої програми, які незалежно від ліцензованого рівня сформульовані для всіх рівнів разом, або для найвищого з рівнів вищої освіти, за якими заклад провадить освітню діяльність. 

Закон України про ліцензування видів господарської діяльності визначає певні вимоги до Ліцензійних умов. Серед них:

- визначення вичерпного переліку документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії, виходячи з мінімальної кількості таких документів, достатніх лише для підтвердження виконання вимог відповідних ліцензійних умов (ст. 3.1.1);

- вимоги ліцензійних умов мають бути однозначними, прозорими та виключати можливість їх суб’єктивного застосування органами ліцензування чи ліцензіатами (ст. 3.1.3);

- забороняється вимагання органами ліцензування надання документів з державних паперових або електронних інформаційних ресурсів (ст. 3.1.3);

- уникнення необґрунтованих обтяжень чи зайвих адміністративних процедур (ст. 3.1.5).

Також Закон обмежує (ст. 9) коло вимог, які можуть містити ліцензійні умови, такими групами:

- вичерпний перелік документів, що підтверджують відповідність вимогам;

- кадрові вимоги;

- організаційні вимоги;

- технологічні вимоги щодо наявності певної матеріально-технічної бази разом з даними, що дають можливість її ідентифікувати; 

- спеціальні вимоги, встановлені Законом.

Для кожної з цих груп встановлено вичерпний перелік можливих вимог.

На жаль, нова редакція Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності не повною мірою задовольняє ці принципи та обмеження. Значною мірою це зумовлено впливом негативних традицій. Як створити однозначні та прозорі вимоги, якщо до недавнього часу десятиріччями (чи навіть сторіччями) органи влади навпаки намагалися уникати однозначності й забезпечувати для себе можливість суб’єктивного трактування вимог? Справедливості заради, слід зазначити, що до повноцінної реалізації цих принципів виявилася не готовою й освітянська громадськість. Значна частина наданих під час обговорень пропозицій – це варіації старих норм, які дуже далекі від того, чого вимагає Закон.

Не всі вимоги є прозорими та однозначними й не допускають суб’єктивного трактування. Так, згідно із п. 34, «Забезпеченість комп’ютерними робочими місцями, лабораторіями, полігонами, обладнанням, устаткуванням, що необхідні для виконання освітніх програм, обґрунтовується окремим документом з наданням розкладу їх використання та розрахунків достатності». Але хто і як буде перевіряти ці обґрунтованість і достатність? А якщо перевіряти не будуть, то навіщо ставити такі вимоги? Крім того, значна частина вимог цього пункту має сенс лише для закладу у цілому, а не для кожної окремої спеціальності чи рівня вищої освіти.

П. 36 Ліцензійних умов частково дублює вимоги Законів про освіту та про вищу освіту стосовно інформації, яка має бути оприлюднена на офіційному сайті закладу вищої освіти. При цьому вимоги не повністю відповідають нормам Законів, а деякі є просто незрозумілими. Приміром, це стосується невизначеної інформації про освітню/освітньо-наукову/ видавничу/атестаційну (наукових працівників) діяльність. Є вимога про наявність англомовної сторінки на офіційному веб-сайті закладу. І відразу постає запитання: а якщо буде не сторінка із зазначеною інформацією, а повноцінна англомовна версія сайту – це відповідатиме Ліцензійним умовам чи ні? Незрозумілою є мета встановлення вимог до наявності у бібліотеці закладу освіти (у тому числі в електронному вигляді) певної кількості найменувань фахових періодичних видань без встановлення вимог до кількості номерів (випусків) цих видань і за умови загальної доступності електронних версій значно більшої кількості провідних видань через Інтернет. Незрозуміло, про що йдеться у нормі про «бази даних періодичних наукових видань». Якщо це Scopus чи Web of Science, то в інших пунктах Ліцензійних умов вони мають іншу загальну назву.

Слід зазначити, що Закон про ліцензування видів господарської діяльності не передбачає вимог, до яких можна було б зарахувати п. 36 щодо інформаційного забезпечення. Звісно, можна було б посилатися на особливості освітньої діяльності. Але за умови, що сформульовані вимоги відповідали б принципам державної політики у сфері ліцензування.

Вимоги до навчально-методичного забезпечення (п. 39) теж не передбачені Законом про ліцензування. Але в цьому випадку можна говорити про врахування особливостей освіти. Щоправда, і тут частина норм є дискусійною з погляду доцільності та обґрунтованості втручання в автономію закладів вищої освіти. Зокрема, вимоги щодо структури робочих програм навчальних дисциплін були б більш доречними як рекомендація закладам вищої освіти, а не як норма законодавства. Також варто було б дотримуватися визначеної Законом про вищу освіту єдиної назви «програма навчальної дисципліни», а не включати останню штучно, до складу не передбаченої Законом «робочої програми».

Є багато зауважень щодо документів, які має подавати заклад вищої освіти. Багато з них або непотрібні для встановлення відповідності ліцензіата вимогам, або дублюють іншу інформацію, яку він надає. Натомість, немає вимог стосовно надання частини інформації, яка безпосередньо потрібна для прийняття рішень.

Так, згідно із п. 21, ліцензіат протягом місяця має повідомляти орган ліцензування про зміни всіх даних, які він надавав раніше. П. 43 передбачає, що ліцензіат забезпечує актуальність відомостей про кадрове і матеріально-технічне забезпечення в ЄДЕБО. Тоді навіщо додатково вимагати від нього надання тієї самої інформації на вимогу МОН (п. 43)? Навіщо протягом 10 років зберігати документи, що підтверджують здійснення оплати за видачу ліцензії, якщо ліцензія видається після оплати, а строк позовної давності у випадку виникнення непорозумінь з цього приводу, дорівнює 3 рокам?

Додатки 2, 3 не містять передбаченої п. 27, 28 інформації про результати наукової та професійної активності, а також про стаж науково-педагогічної і наукової роботи працівників. Але вимагають надання не передбаченої інформації про дисципліни, участь у конференціях, підвищення кваліфікації тощо. Таблиця 1 додатку 4 вимагає надання інформації про площі приміщень (окремо), призначених для навчання за спеціальністю, що ліцензується, та для навчання за іншими спеціальностями. У той час, як вимога п. 33 сформульована для закладу у цілому, що є цілком логічним з огляду на те, що значна частина приміщень використовується як спільні для декількох чи для багатьох спеціальностей.

Додаток 5 передбачає надання інформації щодо площі бібліотеки та читальних залів, кількості місць в останніх, кількості примірників навчальної, наукової літератури, примірників, забезпеченості навчальною літературою кожної дисципліни. При цьому вимог до значень цих показників теж немає.

Ліцензійні умови використовують термін «місце провадження освітньої діяльності» (п. 2.9). Втім, його визначення не повністю збігається із використанням цього поняття в Законі про ліцензування видів господарської діяльності (ст. 9.8). Доповнення, що місцем провадження можуть бути не тільки приміщення, будівля, земельна ділянка та/або територія, але і їх сукупність, є цілком обґрунтованим специфікою освітньої діяльності. Але інше доповнення, що цей об’єкт має бути розташований за певною адресою, зводить це нанівець, оскільки освітня діяльність за спеціальністю в багатьох закладах відбувається у декількох будівлях, що мають різні адреси. Додає невизначеності п. 5, за яким вимоги Ліцензійних умов стосуються кожного місця провадження освітньої діяльності. Можна припустити, що автори цієї норми мали на увазі філії, та відокремлені підрозділи закладів вищої освіти. Але у підсумку зміст норми вийшов іншим.

Якщо говорити про перспективи вдосконалення системи ліцензування загалом і Ліцензійних умов зокрема, то перш за все, потрібно усунення колізій між Законами, що регулюють ліцензування освітньої діяльності, а також виправлення помилок і неточностей, які містить чинна редакція. Також варто обговорити доцільність збереження ліцензування для кожної спеціальності на кожному рівні вищої освіти та переходу до ліцензування освітньої діяльності лише за рівнями, як це передбачено Законом України «Про освіту». Як свідчить аналіз чинної й всіх попередніх редакцій Ліцензійних умов, сформулювати для спеціальностей доцільні для всіх і водночас однозначні та прозорі, як вимагає Закон про ліцензування, єдині вимоги неможливо. Альтернативою могло б бути створення окремих вимог для кожної спеціальності, що більше відповідало б чинному Закону про вищу освіту. Але це проблематично з погляду можливості реалізації та, очевидно, суперечить курсу на дерегуляцію, і практикам, що існують в Європейському просторі вищої освіти. Ще однією альтернативою є перехід до ліцензування освітньої діяльності за галузями знань. На більш (але не дуже) віддалену перспективу потрібно вирішувати більш концептуальні питання: де пролягає межа доцільного втручання держави у діяльність закладів вищої освіти; що саме треба ліцензувати; які вимоги можуть бути корисними, а які лише перешкоджатимуть розвитку закладів вищої освіти.

1. Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1187-2015-п.

2. Новини вищої освіти https://www.facebook.com/groups/284339708674108/permalink/469024353538975

3. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18.

4. Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності». http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/222-19.

5. Закон України «Про освіту». http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2145-19.

6. Порядок присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0183-16

7. Порядок розгляду атестаційних справ науково-педагогічних працівників про  присвоєння  вчених  звань  професора і доцента. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0616-97/ed19971113.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України, член Національної команди експертів з реформування вищої освіти

Проблеми ліцензування освітньої діяльності у вищій освіті
Проблеми ліцензування освітньої діяльності у вищій освіті

23 травня набули чинності суттєво оновлені Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності [1]. Тим не менш невдовзі почали виникати нові запитання, на які вони не надають відповідей. А нещодавно розпочався збір пропозицій щодо потрібних змін [2]. Чому так сталося?

Однією з головних причин є неузгодженість між Законами, що регулюють ліцензування. Прийнятий у 2014 р. новий Закон України «Про вищу освіту» [3] передбачає (ст. 1.1.15), що ліцензування у сфері вищої освіти – це «процедура визнання спроможності юридичної особи провадити освітню діяльність за певною спеціальністю на певному рівні вищої освіти відповідно до стандартів освітньої діяльності». Для кожної спеціальності мали бути створені окремі стандарти освітньої діяльності, які, згідно зі ст. 9.1 Закону задають «сукупність мінімальних вимог до кадрового, навчально-методичного, матеріально-технічного та інформаційного забезпечення освітнього процесу закладу вищої освіти і наукової установи». Процедура ліцензування передбачала проведення фахової експертизи відповідності заявника стандарту освітньої діяльності за ліцензованою спеціальністю (ст. 24.2), яку протягом двох місяців мало здійснювати Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти. Фактично це означало збереження попередньої процедури створення комісії з представників відповідної спеціальності, яка б безпосередньо у закладі здійснила перевірку виконання встановлених вимог. Далі ліцензіат мав подати до МОН заяву на отримання ліцензії. При цьому МОН мав право відмовити у видачі ліцензії за невідповідності стандарту освітньої діяльності навіть якщо висновок експертів НАЗЯВО був позитивним.

Менш, ніж за рік, Верховна Рада України ухвалила загальний Закон «Про ліцензування видів господарської діяльності» [4]. Деякі його норми є істотно відмінними від норм Закону про вищу освіту. Зокрема:

- не передбачено проміжних експертиз: заявник звертається безпосередньо до органу ліцензування, який протягом 10 днів з дати реєстрації заявки має прийняти рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі (ст. 11 – 13); 

- підставами для відмови у видачі ліцензії є невідповідність ліцензійним умовам, які за змістом не тотожні стандартам освітньої діяльності, та надання недостовірних даних.

У вересні 2017 р. був ухвалений новий Закон України «Про освіту» [5]. При цьому до Закону про ліцензування видів господарської діяльності внесено уточнення, що освітня діяльність ліцензується з урахуванням особливостей, визначених спеціальними законами у сфері освіти (ст. 7.1.6). Утім, це не усуває всіх проблем, оскільки «врахування особливостей» може стосуватися певних деталей, але не принципів ліцензування. Закон про освіту також встановив загальну для всіх рівнів освіти норму, що «ліцензування освітньої діяльності – це процедура визнання спроможності юридичної або фізичної особи надавати освітні послуги на певному рівні освіти відповідно до ліцензійних умов» (ст. 43.1). Це знімає проблеми розробки та змісту стандартів освітньої діяльності, але породжує нові питання:

- у вищій освіті має ліцензуватися діяльність за спеціальністю на певному рівні чи лише діяльність на рівні незалежно від спеціальності;

- якщо обрати перший варіант, то як врахувати специфіку спеціальностей в ліцензійних умовах;

- чи можна вимоги до стандартів освітньої діяльності розглядати як вимоги до ліцензійних умов, що враховують особливості освітньої діяльності;

- наскільки можна доповнити загальні вимоги до ліцензійних умов іншими вимогами, які випливають з особливостей освітньої діяльності?

Є також інші питання, породжені суттєвою зміною концепції ліцензування, що теж потребують відповідей:

- хто і як має перевіряти виконання спеціальних вимог, що стосуються спеціальності, за відсутності фахової експертизи; 

- якими мають бути формат й обсяг вимог з огляду на нові процедури й строки розгляду заяв на ліцензування?

Ще один комплекс проблем породжується конфліктом між різними цілями та завданнями державного регулювання у сфері вищої освіти. З одного боку, воно має забезпечувати якість освіти і запобігати діяльності тих, хто лише імітує її та надає здобувачам  і партнерам неправдиву інформацію про очікувані результати навчання. З іншого – в умовах швидких змін, які відбуваються у вищій освіті не тільки України, але і всього світу, ліцензійні умови не повинні гальмувати розвиток і перешкоджати адаптації закладів і системи вищої освіти у цілому до цих змін. Насамперед, йдеться про:

- інформатизацію освіти;

- дуальну освіту;

- зарахування результатів навчання, отриманих в неформальній та інформальній освіті, у т. ч. через професійну і громадську діяльність;

- академічну мобільність;

- спільні програми, створювані декількома закладами вищої освіти;

- створення міждисциплінарних освітніх програм і програм типу liberal arts; 

- залучення практиків до викладання у вищій школі тощо.

Все це не дуже узгоджується з парадигмою, за якою весь освітній процес відбувається в конкретному закладі, і вимоги до цього закладу дають змогу забезпечити якість освіти.

Чи відповідає нова редакція Ліцензійних умов всім зазначеним вимогам? Очевидно, що ні. Їх підготовка тривала близько двох років. Протягом цього часу відбулося два громадські обговорення, де було висловлено багато різних, у тому числі таких, що суперечать одна одній, пропозицій. Був прийнятий новий Закон України «Про освіту», ухвалений новий Порядок денний ЄС для вищої освіти, відбулася чергова конференція міністрів освіти країн Європейського освітнього простору, яка поставила нові цілі, що вкотре засвідчили суттєве відставання вищої освіти України від інших європейських країн. Чи варто було відкладати затвердження нових Ліцензійних умов для доопрацювання? Імовірно теж ні, бо попередня редакція не відповідала жодному із законів, які регулюють ліцензування у сфері вищої освіти, і створювала значно більші перешкоди для її розвитку.

Як би воно не було, сьогодні на порядку денному стоїть інше питання, що робити далі. Наведу лише декілька думок з обговорення [2]. 

Юрій Батан:

«У пункті 28 "Науково-педагогічні та наукові працівники, які здійснюють освітній процес, повинні мати стаж науково-педагогічної діяльності понад два роки ...":

1) АБО роз'яснити, що стажем науково-педагогічної діяльності вважається навчання в аспірантурі (згідно з Положенням), бо багато хто в ЗВО та МОН так не вважає;

2) АБО повернути норму, за якою "такі вимоги розраховуються пропорційно стажу їх науково-педагогічної (наукової) роботи; до викладачів зі стажем науково-педагогічної (наукової) роботи до двох років зазначені вимоги не застосовуються".

..

підпункт 14 містить занадто багато активностей для одного пункту - у ньому роз'єднати (а) керівництво студентом; (б) участь в оргкомітетах; (в) спортивні досягнення (до підпункту 5 додати, можливо); (г) культурні й інші досягнення;

4) у підпункті 14 врахувати, що для конкурсів студентських наукових робіт немає журі, натомість є конкурсні комісії та галузеві конкурсні комісії (бо теж є можливість для зловживань, цю аналогію не всі розуміють, можуть сказати, що для членів галузевих конкурсних комісій не передбачено)…». 

Георгій Виговський:

«Нові ліцензійні умови не дають можливості обрати на посаду асистента випускників магістратур». 

Татьяна Семенчук:

«Наявність виданого підручника чи навчального посібника або монографії" – чи підходить колективна монографія і чи підручники та монографії мають бути тільки за спеціальністю????» 

Ольга Терещенко:

«Яким чином можна продовжити трудовий договір викладачам, прийнятим на роботу протягом попередніх двох років, які не мають відповідного стажу науково-педагогічної (наукової) роботи (2 роки), але … мають рівень наукової та професійної активності, який засвідчується виконанням не менше чотирьох видів та результатів з перелічених у пункті 30 Ліцензійних умов?» 

Оксана Кученець:

«Як зазначити площу у виділених стовпцях Додатку 4 до Ліцензійних умов в таблиці Відомості про кількісні та якісні показники матеріально-технічного забезпечення освітньої діяльності у сфері вищої/післядипломної освіти для осіб з вищою освітою при умові, що навчальний заклад має 8 корпусів і навчання здійснюється в аудиторіях, які розміщені в цих 8 корпусах, і використовується всіма спеціальностями? Або гуртожитки? Як їх площу поділити між спеціальностями?» 

Олександр Жуков:

 «… Досвід практичної роботи за спеціальністю" практично неможливо встановити, якщо людина працювала у приватній компанії з назвою, з якої не можливо зробити висновок про напрямок її робот». 

Суттєвою відмінністю нової редакції Ліцензійних умов стало видалення вимог, які стосуються конкретних освітніх програм. Це є важливим кроком у напрямі дерегуляції та виконання вимоги Закону України «Про вищу освіту», відповідно до якої ліцензується освітня діяльність за спеціальністю. Разом з тим, слід зазначити, що ця лінія проведена недостатньо послідовно. Норми про навчальні плани та дисципліни видалені з основного тексту Ліцензійних умов (крім згадки, що мають бути навчальні плани й робочі програми навчальних дисциплін). Але у додатках, що містять форми документів, які має надавати заклад, збереглася прив’язка інформації, що надається стосовно кадрового, матеріально-технічного, навчально-методичного та інформаційного забезпечення, до конкретних навчальних дисциплін, як це було у попередньому варіанті Ліцензійних умов. Це є не тільки непотрібним, оскільки немає вимог, для перевірки яких потрібна ця інформація. Це ще є вкрай обтяжливим для закладів вищої освіти, що ліцензують освітню діяльність. У тому числі й через вимогу п. 21, згідно з яким «ліцензіат забезпечує повідомлення органу ліцензування про зміну даних, зазначених у документах, що додавалися до заяви, протягом місяця з дня настання таких змін». У випадку, коли треба надавати великий обсяг непотрібної інформації, заклад, скоріше буде надавати неточну чи неповну інформацію, або буде уникати змін, які потребують оновлення інформації.

У зв’язку із відмовою від вимог до освітніх програм та їх складників у новій редакції Ліцензійних умов суттєво змінено вимоги до кадрового забезпечення. З’явилися поняття групи забезпечення спеціальності та «кваліфікації відповідно до спеціальності». Позитивно оцінюючи ці новації у цілому, варто зазначити, що їх реалізація потребує доопрацювання.

Перш за все, варто розділити показники, що засвідчують відповідність спеціальності, і показники рівня наукової та професійної активності. Змішування у п. 30 обох груп показників веде до того, що відповідність спеціальності можуть засвідчувати результати роботи не за спеціальністю Приміром, керівництво відділом чи аспірантурою, виконання функцій відповідального секретаря приймальної комісії тощо. З іншого боку показниками активності можуть бути результати, отримані 20 – 30, а іноді й 50 років тому.

Відповідно до п. 2.4 Ліцензійних умов, «кваліфікація відповідно до спеціальності – кваліфікація особи, підтверджена документом про освіту чи науковий ступінь із відповідної спеціальності або підтверджена науковою, науково-педагогічною, педагогічною чи іншою професійною діяльністю за відповідною спеціальністю за не менш як сімома видами чи результатами, переліченими в пункті 30 цих Ліцензійних умов». Ст. 34 нового Закону України про освіту вирізняє поняття освітньої та професійної кваліфікацій. Цілям ліцензування більше відповідає професійна кваліфікація особи.

Найближчим аналогом професійної кваліфікації у сфері вищої освіти сьогодні є вчені звання. Але саме їх як підтвердження кваліфікації Ліцензійні умови не зарахували, хоча до цього часу багато років їх визнавали як підтвердження кваліфікації. Головним аргументом для такого рішення була велика кількість документів про вчене звання, виданих особам, які очевидно не мали жодного відношення до спеціальності, крім роботи (іноді тимчасової) на кафедрі з відповідною назвою. На жаль, тут маємо ще одну застарілу, але досі не вирішену проблему чинного законодавства. Незважаючи на те, що звання присвоюють за кафедрою чи спеціальністю, ані чинний [6], ані попередній від 1997 р. [7] Порядки присвоєння вчених звань серед вимог до здобувачів не містять згадки про відповідність наукових і методичних публікацій та інших результатів діяльності кафедрі чи спеціальності, за якою їм присвоюють вчене звання. Разом з тим, помилки законодавства не є достатньою підставою для позбавлення кваліфікації тих, хто за рішенням органів державної влади отримав її відповідно до чинних на момент присвоєння правил. Скоріше, вони мають стати підставою для виправлення цих помилок.  

З іншого боку, підтвердження кваліфікації лише документами про освіту чи науковий ступень, іноді виданими декілька десятиріч тому, теж є не зовсім коректним. В сучасному суспільстві напрями діяльності багатьох людей змінюються впродовж життя не однократно. Крім того, відповідно до змін, що відбуваються у законодавстві, документи про освіту, а невдовзі і про ступень доктора філософії, перетворюватимуться на посвідчення освітньої, а не професійної кваліфікації. Втім, раніше видані документи певною мірою (іноді й безпосередньо) засвідчували також і професійну кваліфікацію. Тому повністю відмовлятися від них як свідчення професійної кваліфікації сьогодні було б неправильно. Але вважати таким свідченням ці документи, незалежно від часу їх отримання, теж буде помилкою. Крім того, практика останніх двох десятиріч, коли при ліцензуванні та акредитації в тому чи іншому вигляді застосовували вимоги до формальної освіти, свідчить, що в наших умовах це лише стимулює отримання науково-педагогічними працівниками додаткових дипломів про вищу освіту та/або наукових ступенів. Щоб на будь-які вимоги МОН в них знайшовся потрібний диплом.

Ліцензійні умови містять альтернативний варіант підтвердження кваліфікації – виконання принаймні 7 вимог з переліку п. 30. Але аналіз цих пунктів свідчить, що навіть для хорошого доцента виконання цієї норми є практично неможливим. Частина з них, як вже було зазначено вище, взагалі не має відношення до спеціальності. Частина інших може бути використана лише для окремих спеціальностей. Цілком достатньо було б обмежитися вимогами щодо публікацій, у т. ч. в періодичних виданнях, які включені до визначених законодавством бібліометричних баз, зокрема Scopus або Web of Science Core Collection.

Як варіант вирішення проблеми можна було б запропонувати використовувати для підтвердження кваліфікації відповідно до спеціальності два альтернативні блоки вимог:

- наявність документа про вищу освіту, науковий ступень та/або вчене звання, що відповідають спеціальності, і які отримані не більш, ніж 5 – 10 років тому;

- наявність протягом останніх 5 – 10 років серйозних професійних результатів діяльності зі спеціальності (наукові статті у провідних наукових виданнях, що індексуються у визнаних бібліометричних базах, монографії, підручники, навчальні посібники, винаходи з підтвердженим великим економічним ефектом, творчі досягнення для мистецьких спеціальностей).

Також для сприяння розвитку закладів варто було б повернути до Ліцензійних умов норму, за якою для цілей ліцензування зараховуються не лише науково-педагогічні і наукові працівники, що мають кваліфікацію відповідно до спеціальності, але і ті, хто має аналогічну кваліфікацію зі споріднених спеціальностей.

Деякі норми Ліцензійних умов не відповідають визначенню ліцензування, як визнання спроможності юридичної особи провадити освітню діяльність за певною спеціальністю на певному рівні вищої освіти. Зокрема, це стосується вимог п. 29 щодо групи забезпечення освітньої програми, які незалежно від ліцензованого рівня сформульовані для всіх рівнів разом, або для найвищого з рівнів вищої освіти, за якими заклад провадить освітню діяльність. 

Закон України про ліцензування видів господарської діяльності визначає певні вимоги до Ліцензійних умов. Серед них:

- визначення вичерпного переліку документів, що додаються до заяви про отримання ліцензії, виходячи з мінімальної кількості таких документів, достатніх лише для підтвердження виконання вимог відповідних ліцензійних умов (ст. 3.1.1);

- вимоги ліцензійних умов мають бути однозначними, прозорими та виключати можливість їх суб’єктивного застосування органами ліцензування чи ліцензіатами (ст. 3.1.3);

- забороняється вимагання органами ліцензування надання документів з державних паперових або електронних інформаційних ресурсів (ст. 3.1.3);

- уникнення необґрунтованих обтяжень чи зайвих адміністративних процедур (ст. 3.1.5).

Також Закон обмежує (ст. 9) коло вимог, які можуть містити ліцензійні умови, такими групами:

- вичерпний перелік документів, що підтверджують відповідність вимогам;

- кадрові вимоги;

- організаційні вимоги;

- технологічні вимоги щодо наявності певної матеріально-технічної бази разом з даними, що дають можливість її ідентифікувати; 

- спеціальні вимоги, встановлені Законом.

Для кожної з цих груп встановлено вичерпний перелік можливих вимог.

На жаль, нова редакція Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності не повною мірою задовольняє ці принципи та обмеження. Значною мірою це зумовлено впливом негативних традицій. Як створити однозначні та прозорі вимоги, якщо до недавнього часу десятиріччями (чи навіть сторіччями) органи влади навпаки намагалися уникати однозначності й забезпечувати для себе можливість суб’єктивного трактування вимог? Справедливості заради, слід зазначити, що до повноцінної реалізації цих принципів виявилася не готовою й освітянська громадськість. Значна частина наданих під час обговорень пропозицій – це варіації старих норм, які дуже далекі від того, чого вимагає Закон.

Не всі вимоги є прозорими та однозначними й не допускають суб’єктивного трактування. Так, згідно із п. 34, «Забезпеченість комп’ютерними робочими місцями, лабораторіями, полігонами, обладнанням, устаткуванням, що необхідні для виконання освітніх програм, обґрунтовується окремим документом з наданням розкладу їх використання та розрахунків достатності». Але хто і як буде перевіряти ці обґрунтованість і достатність? А якщо перевіряти не будуть, то навіщо ставити такі вимоги? Крім того, значна частина вимог цього пункту має сенс лише для закладу у цілому, а не для кожної окремої спеціальності чи рівня вищої освіти.

П. 36 Ліцензійних умов частково дублює вимоги Законів про освіту та про вищу освіту стосовно інформації, яка має бути оприлюднена на офіційному сайті закладу вищої освіти. При цьому вимоги не повністю відповідають нормам Законів, а деякі є просто незрозумілими. Приміром, це стосується невизначеної інформації про освітню/освітньо-наукову/ видавничу/атестаційну (наукових працівників) діяльність. Є вимога про наявність англомовної сторінки на офіційному веб-сайті закладу. І відразу постає запитання: а якщо буде не сторінка із зазначеною інформацією, а повноцінна англомовна версія сайту – це відповідатиме Ліцензійним умовам чи ні? Незрозумілою є мета встановлення вимог до наявності у бібліотеці закладу освіти (у тому числі в електронному вигляді) певної кількості найменувань фахових періодичних видань без встановлення вимог до кількості номерів (випусків) цих видань і за умови загальної доступності електронних версій значно більшої кількості провідних видань через Інтернет. Незрозуміло, про що йдеться у нормі про «бази даних періодичних наукових видань». Якщо це Scopus чи Web of Science, то в інших пунктах Ліцензійних умов вони мають іншу загальну назву.

Слід зазначити, що Закон про ліцензування видів господарської діяльності не передбачає вимог, до яких можна було б зарахувати п. 36 щодо інформаційного забезпечення. Звісно, можна було б посилатися на особливості освітньої діяльності. Але за умови, що сформульовані вимоги відповідали б принципам державної політики у сфері ліцензування.

Вимоги до навчально-методичного забезпечення (п. 39) теж не передбачені Законом про ліцензування. Але в цьому випадку можна говорити про врахування особливостей освіти. Щоправда, і тут частина норм є дискусійною з погляду доцільності та обґрунтованості втручання в автономію закладів вищої освіти. Зокрема, вимоги щодо структури робочих програм навчальних дисциплін були б більш доречними як рекомендація закладам вищої освіти, а не як норма законодавства. Також варто було б дотримуватися визначеної Законом про вищу освіту єдиної назви «програма навчальної дисципліни», а не включати останню штучно, до складу не передбаченої Законом «робочої програми».

Є багато зауважень щодо документів, які має подавати заклад вищої освіти. Багато з них або непотрібні для встановлення відповідності ліцензіата вимогам, або дублюють іншу інформацію, яку він надає. Натомість, немає вимог стосовно надання частини інформації, яка безпосередньо потрібна для прийняття рішень.

Так, згідно із п. 21, ліцензіат протягом місяця має повідомляти орган ліцензування про зміни всіх даних, які він надавав раніше. П. 43 передбачає, що ліцензіат забезпечує актуальність відомостей про кадрове і матеріально-технічне забезпечення в ЄДЕБО. Тоді навіщо додатково вимагати від нього надання тієї самої інформації на вимогу МОН (п. 43)? Навіщо протягом 10 років зберігати документи, що підтверджують здійснення оплати за видачу ліцензії, якщо ліцензія видається після оплати, а строк позовної давності у випадку виникнення непорозумінь з цього приводу, дорівнює 3 рокам?

Додатки 2, 3 не містять передбаченої п. 27, 28 інформації про результати наукової та професійної активності, а також про стаж науково-педагогічної і наукової роботи працівників. Але вимагають надання не передбаченої інформації про дисципліни, участь у конференціях, підвищення кваліфікації тощо. Таблиця 1 додатку 4 вимагає надання інформації про площі приміщень (окремо), призначених для навчання за спеціальністю, що ліцензується, та для навчання за іншими спеціальностями. У той час, як вимога п. 33 сформульована для закладу у цілому, що є цілком логічним з огляду на те, що значна частина приміщень використовується як спільні для декількох чи для багатьох спеціальностей.

Додаток 5 передбачає надання інформації щодо площі бібліотеки та читальних залів, кількості місць в останніх, кількості примірників навчальної, наукової літератури, примірників, забезпеченості навчальною літературою кожної дисципліни. При цьому вимог до значень цих показників теж немає.

Ліцензійні умови використовують термін «місце провадження освітньої діяльності» (п. 2.9). Втім, його визначення не повністю збігається із використанням цього поняття в Законі про ліцензування видів господарської діяльності (ст. 9.8). Доповнення, що місцем провадження можуть бути не тільки приміщення, будівля, земельна ділянка та/або територія, але і їх сукупність, є цілком обґрунтованим специфікою освітньої діяльності. Але інше доповнення, що цей об’єкт має бути розташований за певною адресою, зводить це нанівець, оскільки освітня діяльність за спеціальністю в багатьох закладах відбувається у декількох будівлях, що мають різні адреси. Додає невизначеності п. 5, за яким вимоги Ліцензійних умов стосуються кожного місця провадження освітньої діяльності. Можна припустити, що автори цієї норми мали на увазі філії, та відокремлені підрозділи закладів вищої освіти. Але у підсумку зміст норми вийшов іншим.

Якщо говорити про перспективи вдосконалення системи ліцензування загалом і Ліцензійних умов зокрема, то перш за все, потрібно усунення колізій між Законами, що регулюють ліцензування освітньої діяльності, а також виправлення помилок і неточностей, які містить чинна редакція. Також варто обговорити доцільність збереження ліцензування для кожної спеціальності на кожному рівні вищої освіти та переходу до ліцензування освітньої діяльності лише за рівнями, як це передбачено Законом України «Про освіту». Як свідчить аналіз чинної й всіх попередніх редакцій Ліцензійних умов, сформулювати для спеціальностей доцільні для всіх і водночас однозначні та прозорі, як вимагає Закон про ліцензування, єдині вимоги неможливо. Альтернативою могло б бути створення окремих вимог для кожної спеціальності, що більше відповідало б чинному Закону про вищу освіту. Але це проблематично з погляду можливості реалізації та, очевидно, суперечить курсу на дерегуляцію, і практикам, що існують в Європейському просторі вищої освіти. Ще однією альтернативою є перехід до ліцензування освітньої діяльності за галузями знань. На більш (але не дуже) віддалену перспективу потрібно вирішувати більш концептуальні питання: де пролягає межа доцільного втручання держави у діяльність закладів вищої освіти; що саме треба ліцензувати; які вимоги можуть бути корисними, а які лише перешкоджатимуть розвитку закладів вищої освіти.

1. Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1187-2015-п.

2. Новини вищої освіти https://www.facebook.com/groups/284339708674108/permalink/469024353538975

3. Закон України «Про вищу освіту». http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1556-18.

4. Закон України «Про ліцензування видів господарської діяльності». http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/222-19.

5. Закон України «Про освіту». http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2145-19.

6. Порядок присвоєння вчених звань науковим і науково-педагогічним працівникам. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0183-16

7. Порядок розгляду атестаційних справ науково-педагогічних працівників про  присвоєння  вчених  звань  професора і доцента. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z0616-97/ed19971113.

Володимир Бахрушин, д.ф.-м.н., професор, академік АН вищої школи України, член Національної команди експертів з реформування вищої освіти

29.07.2018
Володимир Бахрушин
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: Mykhaylo
Опубліковано 17.08.2018 в 08:21
Чому в нас ліцензійні умови завжди пишуть ті, хто ніколи не працював в освіті. І не знає, що насправді впливає на результат. І що не впливає. А що взагалі лише шкодить якісній роботі.
Автор: AV
Опубліковано 30.07.2018 в 09:23
Гадаю, що неврахування за кваліфікацію за спеціальністю вченного звання - вірний крок. Існує таблиця відповідності спеціальностей, якої достатньо. Не може доктор педагогічних наук, але магістр хімії, очолювати кафедру хімії. Головне, щоб ця кафедра розвивала хімію, а не педагогіку. Однозначність та зрозумілість Ліцензійних умов на користь справі. Доктор педнаук нехай очолює кафедру за своєю науковою спеціальністю, як і технарь, який чомусь очолює фізичну кафедру. Головне запитання, які цей фахівець буде читати предмети і розвивати напрямок науки. Відповідь вказує, що ні хімія ні фізика від цього не виграють. Тому звання прив'язане до назви кафедри не можна враховувати за кваліфікацію - лише наукові доробки.
Автор: Mykhaylo
Опубліковано 17.08.2018 в 08:20
Ну так. Кафедра - це наше усе. Нехай жодного студента не буде. Але буде доктор хімічних наук, який захистив дисертацію 50 років тому і з тих пір не має жодного наукового доробку. Але доктор.
Автор: AV
Опубліковано 18.08.2018 в 08:50
Щось Ви не зрозуміли - до чого тут доктор? - це не обов'язково згідно Закону про вищу освіту.Але має кафедру очолювати хімік, який має науковий ступіть та активно займається наукою. Призначати весільних генералів, як це робиться зараз, змісту не має. Розвиватися хімія тод не буде, але раніше ліцензію отримували та акредитацію проходили. Це потрібно зупинити. Що до студентів - це питання не до кафедри а до політики МОН у сфері освіти.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews