Укр Рус

Дата: 22.10.2018

Підписка на новини

Вища школа – найнижча планка

Автор:
Едуард Рубін
Опубліковано
06.08.2018

З кожним роком дії безвізу, який зробив Європу доступною для українців, буде все яскравіше вимальовуватися картина, яка стала наочною в цьогорічну вступну кампанію: наші ВНЗ тепер змагаються не один з одним, а з європейськими університетами. І щоб оцінити поточну конкурентоспроможність української вищої освіти, досить поглянути на світові рейтинги, де в тисячі найкращих наша «най-най» шістка вишів займає місця між п'ятою та дев'ятою сотнями ранжиру.

У чому причина такого стану речей? Уже кілька років з наполегливістю давньоримського політика з його славнозвісним «Карфаген має бути зруйнований!», я кажу що наш МОН не має ані найменшої стратегії щодо розвитку вищої освіти. А без стратегічного бачення, що і як слід змінювати, без здатності відірватися від думки ректорського лобі, яке відоме корисливими інстинктами й буквально не відає, що коїть, ми ніколи не зможемо стати конкурентоспроможними в світі.

Що робити? Питання, яке хвилює всіх.

Для початку слід визнати, що система вищої освіти у нас розвалена. Залишилися якісь уламки академічних знань, залишилися окремі прекрасні вчені, але система підготовки зруйнована. Потрібно поглянути правді в очі.А визнавши це, слід зрозуміти, що ця ситуація не є незворотною. Відбудеться реформа освіти, зміниться якість життя в Україні, увімкнуться професійні та соціальні ліфти в економіці, - і витік мізків з країни припиниться.

І взявши за основу ці два постулати, потрібно братися за реальну реформу, таку, яка буде відповідати швидкості, з якою змінюється світ.

Але починати треба з найпростішого, базового рівня.

Головне, чого потрібно досягти - це, звичайно, реальної, а не декларативноїуніверситетської автономії. Так, ми проголосили автономію ВНЗ, але процес цей так і не завершено, університети не почуваються вільними, і всі найважливіші питання своєї життєдіяльності змушені узгоджувати на міністерському рівні.

Тож, МОН необхідно позбавити повноважень керівного органу, зберігши за ним, головним чином, регуляторну функцію. Нехай розробляє державну політику в сфері освіти й встановлює єдині правила гри. Але навіть функції нагляду не повинні бути монополією МОН. Вони повинні розподілятися між міністерством, професійними  організаціями, асоціаціями роботодавців. Нам з урахуванням традиційно високих корупційних ризиків потрібна максимальна лібералізація сфери вищої освіти: чим менше адміністрування, тим краще.

Правила гри мають бути єдиними для всіх, і для державних, і для приватних вишів. Усі вони мають однакове право отримувати дохід, як з держбюджету, так і від навчання за контрактом. І всі без винятку повинні вийти з рабства «тарифних сіток» і отримати повне право вільно розпоряджатися своїми грошима. Тільки таким чином університети отримують можливість залучати найкращих співробітників, платити їм гідні гроші, створюючи для себе додаткові конкурентні переваги.

Окремо слід сказати про те, що Україні для дозрівання реального конкурентного середовища вкрай необхідний прихід філій іноземних ВНЗ, і про це також потрібно подбати на державному рівні.

Наступна ключова позиція - впровадження принципу «гроші йдуть за студентом». Варіантів, як це зробити, багато. Мені найбільш ефективним інструментом вбачається електронний ваучер, який має вручатися після успішного складання ЗНО.Склав на високий бал і отримав право на вступ - отримав ваучер - обрав ВНЗ - вищий навчальний заклад автоматично отримав бюджетний дохід. Окремі напрямки, особливо важливі для держави на тому чи іншому етапі її розвитку, можуть підтримуватися пільгами, які випускники ВНЗ мають потім відпрацювати за контрактом з державою за кілька років. Все інше має піти у вільне конкурентне плавання.

Ще один постулат: вимоги до абітурієнтів мають бути підвищені, тільки так ми зможемо залучити до вишів кращих з кращих і відновити престиж державного диплома. Для цього необхідно встановити високий прохідний поріг. Оплачувати освіту повністю потрібно тільки тим, хто отримав понад 180 балів за ЗНО, всім, хто отримав від 150 до 180 балів, держава має відшкодовувати половину вартості навчання. Мінімальний поріг для бюджету і контракту повинен бути встановлений на рівні 140 балів. Ті, хто має менший бал, зможуть претендувати лише на сертифікат вишу, а не диплом державного зразка.

Вивільнені кошти слід направити на оплату тих педагогів, які підтвердять свій рівень, пройшовши через сито того ж ЗНО.

Зрозуміло, кількість вишів має зменшитися. Вища освіта, на відміну від середньої шкільної, не є обов'язковою, і ситуація нинішнього літа, коли 76% випускників шкіл подали заявки до вишів, не є цілком нормальною. Час вже визнати, що кількість вишів, яку Україна успадкувала з радянських часів, є для неї надмірною і непідйомною. В умовах конкуренції неминуче закриється все, що не має попиту. Це нормально в усьому світі, це повинно стати нормою і для нас.

Наступне, на що я звернув би увагу. Доки ми не створимо умови для приходу приватних інвестицій у вищу освіту, вони й не прийдуть. Тому держава має сприяти різним формам приватно-державного партнерства у вищій школі. Має бути чітко зафіксовано: ВНЗ може вільно розпоряджатися своїм майном, окрім його відчуження.

Ми нічого не змінимо, якщо не реформуємо систему управління університетами. Зокрема, необхідно змінити систему виборів керівників. Час перебування на посаді ректора повинен бути обмежений двома термінами по 4-5 років з фактичного моменту вступу на посаду, щоб забезпечити змінність топ-менеджерів. Також необхідно законодавчо закріпити, що вибори ректора є відкритими й в них можуть брати участь, як представники самих ВНЗ, так і фахівці зі сторони, що розконсервує замкнені системи управління і привнесе до вишів більш сучасні моделі. І кандидати на посаду ректора повинні представляти не програми, а максимально конкретні бізнес-плани з цифрами-маяками. Вибори необхідно проводити в два етапи: на першому голосують співробітники та студенти, на другому серед найкращих кандидатів вибирає Наглядова рада ВНЗ. Саме вона має приймати річні звіти та висловлювати вотум недовіри ректору, якщо він не виконує власний бізнес-план. Наглядова рада кожного ВНЗ має формуватися з представників МОН, Вченої ради, інвесторів та партнерів, організацій роботодавців, представників громадськості.

Наступне – нові принципи підтримки науки. Тут також вважаю за потрібне ввести правило "гроші йдуть слідом". А це означає, що в прикладній науці державне фінансування мають отримати лише ті роботи, які вже мають підтримку від бізнесу на рівні не менше 15-25% вартості проекту. І, відповідно, держава бере участь у доходах від впровадження розробки. У фундаментальних дослідженнях бюджет повинен дофінансовувати ті проекти, які вже отримали підтримку за міжнародними грантами. Таким чином, в Україні розпочнеться розвиток науки, яка приносить реальну користь суспільству. Коли підросте нове покоління вчених, а Україна стане більш заможною країною, ці принципи можна буде переглянути, але зараз треба підтримувати саме найбільш успішні проекти, а не розмазувати держфінансування тонким шаром, прагнучи дати кожному хоча б щось.

Студенти повинні мати безумовне право на вільний вибір основних та додаткових предметів, формування власного навчального графіка. Відповідно, зарплатня викладачів має напряму залежати від кількості зареєстрованих на курс студентів («гроші йдуть за студентом»). Педагоги повинні бути звільнені від різноманітної й нікому не потрібної рутини звітності. І, до речі, що стосується студентів, то як стипендіальну модель я б взяв за зразок Німеччину, де стипендія виплачується за принципом безпроцентного кредиту.

Ще одна річ - спільні міжвишівські та міждисциплінарні програми, які будуть спрямовані на, так би мовити, «розширення свідомості» учнів, що абсолютно необхідно в сучасному світі, де всі самі передові відкриття та найбільш успішні проекти виникають на стику наук, галузей та спеціалізацій. І нам обов'язково потрібні внутрішньоукраїнські міжрегіональні програми обміну учнями, щоб кожен мав можливість, хоча б семестр повчитися в іншому місті. Це дасть студентам привід для мобільності, новий досвід, навички комунікації, дозволить краще взнати свою країну.

Всі ці речі – найпростіші, це, так би мовити, дійсно базовий, необхідний рівень реформ, який створить передумови для розвитку. Інший рівень – це проривні речі, які мали б поставити нас в авангард сучасних світових освітніх процесів. Але неможливо сказати «б», не сказавши «а».

І наостанок про те, хто повинен проводити реформу. Протягом всієї історії незалежності систему вищої освіти намагаються змінити люди, що самі представляють цю систему. Наявний на сьогодні результат наочно демонструє контрпродуктивність такого підходу.

Єдиний альтернативний варіант - створити road map реформи силами експертної громадськості, з широким суспільним обговоренням, із залученням студентських активістів і іноземних фахівців. Власне, ми вже йдемо цим шляхом: є платформа «Нова країна» Валерія Пекаря, що опікується цією темою, є проект сприяння реформам вищої освіти Сергія Квіта. Важливо, щоб держава побачила цей рух і увімкнула для нього зелене світло.

Реформа вищої освіти настільки важлива, тому що саме університетське середовище в значній мірі формує і відшліфовує те, що називається інтелектуальним потенціалом нації.

Щоб рухатися вперед разом з розвиненим світом, нам вкрай необхідно створити умови для розвитку цього потенціалу. І без реформи вищої школи це завдання не може бути реалізоване.

 Едуард Рубін, співзасновник харківського ІТ-кластеру, ініціатор незалежних освітніх проектів

Вища школа – найнижча планка
Вища школа – найнижча планка

З кожним роком дії безвізу, який зробив Європу доступною для українців, буде все яскравіше вимальовуватися картина, яка стала наочною в цьогорічну вступну кампанію: наші ВНЗ тепер змагаються не один з одним, а з європейськими університетами. І щоб оцінити поточну конкурентоспроможність української вищої освіти, досить поглянути на світові рейтинги, де в тисячі найкращих наша «най-най» шістка вишів займає місця між п'ятою та дев'ятою сотнями ранжиру.

У чому причина такого стану речей? Уже кілька років з наполегливістю давньоримського політика з його славнозвісним «Карфаген має бути зруйнований!», я кажу що наш МОН не має ані найменшої стратегії щодо розвитку вищої освіти. А без стратегічного бачення, що і як слід змінювати, без здатності відірватися від думки ректорського лобі, яке відоме корисливими інстинктами й буквально не відає, що коїть, ми ніколи не зможемо стати конкурентоспроможними в світі.

Що робити? Питання, яке хвилює всіх.

Для початку слід визнати, що система вищої освіти у нас розвалена. Залишилися якісь уламки академічних знань, залишилися окремі прекрасні вчені, але система підготовки зруйнована. Потрібно поглянути правді в очі.А визнавши це, слід зрозуміти, що ця ситуація не є незворотною. Відбудеться реформа освіти, зміниться якість життя в Україні, увімкнуться професійні та соціальні ліфти в економіці, - і витік мізків з країни припиниться.

І взявши за основу ці два постулати, потрібно братися за реальну реформу, таку, яка буде відповідати швидкості, з якою змінюється світ.

Але починати треба з найпростішого, базового рівня.

Головне, чого потрібно досягти - це, звичайно, реальної, а не декларативноїуніверситетської автономії. Так, ми проголосили автономію ВНЗ, але процес цей так і не завершено, університети не почуваються вільними, і всі найважливіші питання своєї життєдіяльності змушені узгоджувати на міністерському рівні.

Тож, МОН необхідно позбавити повноважень керівного органу, зберігши за ним, головним чином, регуляторну функцію. Нехай розробляє державну політику в сфері освіти й встановлює єдині правила гри. Але навіть функції нагляду не повинні бути монополією МОН. Вони повинні розподілятися між міністерством, професійними  організаціями, асоціаціями роботодавців. Нам з урахуванням традиційно високих корупційних ризиків потрібна максимальна лібералізація сфери вищої освіти: чим менше адміністрування, тим краще.

Правила гри мають бути єдиними для всіх, і для державних, і для приватних вишів. Усі вони мають однакове право отримувати дохід, як з держбюджету, так і від навчання за контрактом. І всі без винятку повинні вийти з рабства «тарифних сіток» і отримати повне право вільно розпоряджатися своїми грошима. Тільки таким чином університети отримують можливість залучати найкращих співробітників, платити їм гідні гроші, створюючи для себе додаткові конкурентні переваги.

Окремо слід сказати про те, що Україні для дозрівання реального конкурентного середовища вкрай необхідний прихід філій іноземних ВНЗ, і про це також потрібно подбати на державному рівні.

Наступна ключова позиція - впровадження принципу «гроші йдуть за студентом». Варіантів, як це зробити, багато. Мені найбільш ефективним інструментом вбачається електронний ваучер, який має вручатися після успішного складання ЗНО.Склав на високий бал і отримав право на вступ - отримав ваучер - обрав ВНЗ - вищий навчальний заклад автоматично отримав бюджетний дохід. Окремі напрямки, особливо важливі для держави на тому чи іншому етапі її розвитку, можуть підтримуватися пільгами, які випускники ВНЗ мають потім відпрацювати за контрактом з державою за кілька років. Все інше має піти у вільне конкурентне плавання.

Ще один постулат: вимоги до абітурієнтів мають бути підвищені, тільки так ми зможемо залучити до вишів кращих з кращих і відновити престиж державного диплома. Для цього необхідно встановити високий прохідний поріг. Оплачувати освіту повністю потрібно тільки тим, хто отримав понад 180 балів за ЗНО, всім, хто отримав від 150 до 180 балів, держава має відшкодовувати половину вартості навчання. Мінімальний поріг для бюджету і контракту повинен бути встановлений на рівні 140 балів. Ті, хто має менший бал, зможуть претендувати лише на сертифікат вишу, а не диплом державного зразка.

Вивільнені кошти слід направити на оплату тих педагогів, які підтвердять свій рівень, пройшовши через сито того ж ЗНО.

Зрозуміло, кількість вишів має зменшитися. Вища освіта, на відміну від середньої шкільної, не є обов'язковою, і ситуація нинішнього літа, коли 76% випускників шкіл подали заявки до вишів, не є цілком нормальною. Час вже визнати, що кількість вишів, яку Україна успадкувала з радянських часів, є для неї надмірною і непідйомною. В умовах конкуренції неминуче закриється все, що не має попиту. Це нормально в усьому світі, це повинно стати нормою і для нас.

Наступне, на що я звернув би увагу. Доки ми не створимо умови для приходу приватних інвестицій у вищу освіту, вони й не прийдуть. Тому держава має сприяти різним формам приватно-державного партнерства у вищій школі. Має бути чітко зафіксовано: ВНЗ може вільно розпоряджатися своїм майном, окрім його відчуження.

Ми нічого не змінимо, якщо не реформуємо систему управління університетами. Зокрема, необхідно змінити систему виборів керівників. Час перебування на посаді ректора повинен бути обмежений двома термінами по 4-5 років з фактичного моменту вступу на посаду, щоб забезпечити змінність топ-менеджерів. Також необхідно законодавчо закріпити, що вибори ректора є відкритими й в них можуть брати участь, як представники самих ВНЗ, так і фахівці зі сторони, що розконсервує замкнені системи управління і привнесе до вишів більш сучасні моделі. І кандидати на посаду ректора повинні представляти не програми, а максимально конкретні бізнес-плани з цифрами-маяками. Вибори необхідно проводити в два етапи: на першому голосують співробітники та студенти, на другому серед найкращих кандидатів вибирає Наглядова рада ВНЗ. Саме вона має приймати річні звіти та висловлювати вотум недовіри ректору, якщо він не виконує власний бізнес-план. Наглядова рада кожного ВНЗ має формуватися з представників МОН, Вченої ради, інвесторів та партнерів, організацій роботодавців, представників громадськості.

Наступне – нові принципи підтримки науки. Тут також вважаю за потрібне ввести правило "гроші йдуть слідом". А це означає, що в прикладній науці державне фінансування мають отримати лише ті роботи, які вже мають підтримку від бізнесу на рівні не менше 15-25% вартості проекту. І, відповідно, держава бере участь у доходах від впровадження розробки. У фундаментальних дослідженнях бюджет повинен дофінансовувати ті проекти, які вже отримали підтримку за міжнародними грантами. Таким чином, в Україні розпочнеться розвиток науки, яка приносить реальну користь суспільству. Коли підросте нове покоління вчених, а Україна стане більш заможною країною, ці принципи можна буде переглянути, але зараз треба підтримувати саме найбільш успішні проекти, а не розмазувати держфінансування тонким шаром, прагнучи дати кожному хоча б щось.

Студенти повинні мати безумовне право на вільний вибір основних та додаткових предметів, формування власного навчального графіка. Відповідно, зарплатня викладачів має напряму залежати від кількості зареєстрованих на курс студентів («гроші йдуть за студентом»). Педагоги повинні бути звільнені від різноманітної й нікому не потрібної рутини звітності. І, до речі, що стосується студентів, то як стипендіальну модель я б взяв за зразок Німеччину, де стипендія виплачується за принципом безпроцентного кредиту.

Ще одна річ - спільні міжвишівські та міждисциплінарні програми, які будуть спрямовані на, так би мовити, «розширення свідомості» учнів, що абсолютно необхідно в сучасному світі, де всі самі передові відкриття та найбільш успішні проекти виникають на стику наук, галузей та спеціалізацій. І нам обов'язково потрібні внутрішньоукраїнські міжрегіональні програми обміну учнями, щоб кожен мав можливість, хоча б семестр повчитися в іншому місті. Це дасть студентам привід для мобільності, новий досвід, навички комунікації, дозволить краще взнати свою країну.

Всі ці речі – найпростіші, це, так би мовити, дійсно базовий, необхідний рівень реформ, який створить передумови для розвитку. Інший рівень – це проривні речі, які мали б поставити нас в авангард сучасних світових освітніх процесів. Але неможливо сказати «б», не сказавши «а».

І наостанок про те, хто повинен проводити реформу. Протягом всієї історії незалежності систему вищої освіти намагаються змінити люди, що самі представляють цю систему. Наявний на сьогодні результат наочно демонструє контрпродуктивність такого підходу.

Єдиний альтернативний варіант - створити road map реформи силами експертної громадськості, з широким суспільним обговоренням, із залученням студентських активістів і іноземних фахівців. Власне, ми вже йдемо цим шляхом: є платформа «Нова країна» Валерія Пекаря, що опікується цією темою, є проект сприяння реформам вищої освіти Сергія Квіта. Важливо, щоб держава побачила цей рух і увімкнула для нього зелене світло.

Реформа вищої освіти настільки важлива, тому що саме університетське середовище в значній мірі формує і відшліфовує те, що називається інтелектуальним потенціалом нації.

Щоб рухатися вперед разом з розвиненим світом, нам вкрай необхідно створити умови для розвитку цього потенціалу. І без реформи вищої школи це завдання не може бути реалізоване.

 Едуард Рубін, співзасновник харківського ІТ-кластеру, ініціатор незалежних освітніх проектів

06.08.2018
Едуард Рубін
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Коментарі  

Автор: Mykhaylo
Опубліковано 17.08.2018 в 08:09
Щоб наводити лад в освіті, треба знати, що це таке.
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews