Укр Рус

Дата: 19.03.2024

Підписка на новини

ЛІКВІДОВУЄМО МАРАЗМИ* В ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ. МАРАЗМ №21 Кабінетоманія

Опубліковано
30.01.2017

Є дивна пострадянська традиція: новоспечений начальник(ректор, директор, завідувач тощо), як правило, починає свою діяльність із ремонту та переобладнання власного кабінету. Звісно, не всі хворіють на «кабінетоманію», але вона вражає велику частину начальнико-ректорсько-директорського контингенту. Якщо в сільській місцевості, кабінетомани трапляються не часто, то у великих містах їх можна легко знати, особливо, серед керівників так званих «престижних шкіл».

Коли я став директором колишньої школи №5 у м. Кіровограді на базі якої народжувалась гімназія, колеги мене постійно запитували: а коли ви вже «зробите» свій кабінет?!

Відповідав: після того як ми відремонтуємо всю школу!

Слова дотримав. Мій директорський кабінет ремонтувався останнім. Спочатку в усіх коридорах школи з'явився паркет, у вестибюлі мармур, замінили всі світильники, усі навчальні кабінети практично повністю вмеблювали новими партами та столами й відремонтували, закупили новий комп'ютерний клас, лінгафонні кабінети, ледь не на 100% обновився бібліотечний фонд і з'явилась модернова читальна зала…, а через два роки дійшла черга і до мого кабінету.

Він був малесенький, але затишний. Жодної речі, яка там знаходилась, не було куплено за бюджетні гроші. Попри те, що все по суті було моєю особистою власністю, коли пішов з посади, залишив у школі все. Був влаштований одноденний «атракціон небаченої щедрості»:

Кому чайник?

Кому посуд?

Кому стіл?

Кому диван?

Кому канцелярський набір?

Кому книги?

У 2001 році мені, як переможцю конкурсу «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу» подарували набір меблів для кабінету директора. Звісно, він не міг стати у малесенькі кімнатку, тому колеги умовляли зробити солідний кабінет «як у людей». Зрозуміло, що робити кабінет розміром з клас для себе коханого було б вершиною ідіотизму, тому ті меблі ми використали для конференцзали та щось роздали у різні кабінети.

Свій малесенький кабінет я теж розглядав як креативний простір, що мав працювати на фундаментальні ідеї на які спиралась гімназія.

Якщо ми, наприклад, були прихильниками ідеї глобальної освіти, а і свій кабінет робив глобальноорієнтованим(у ньому були сувеніри з усього світу, книги і альбоми про закордонні школи тощо).

Якщо ми сповідували EQ-підходи до побудови нової емоційно чутливої школи, в кабінеті було місце для талісмана гімназії слона Ритора, якого діти тягали як улюблену іграшку. Сюди можна було запросто зайти на чашку кави і категорично не віталось тягнути когось «до директора» на «розбор полетов».

Ніхто не боявся заходити в мій кабінет, він по суті ніколи не зачинявся на ключ і його запросто використовували всі хто хотів, включно зі старшокласниками.

Тож, ми дуже швидко пройшли шлях від кабінету директора як місця якогось «святодійства» до кабінету директора як місця відкритого для всіх і для кожного.

Зараз я із задоволенням бачу такий самий підхід, наприклад, у київській школі «Афіни». Її керівники, Оксана Балакшина й Олексій Греков, є наочним зразком ефективності побудови моделі школи без начальника. Вони пішли далі мене, ще й придумали прикольні назви для «адміністративних» некабінетів, на кшталт «Пентагон» чи «Білий дім». 

Олена Гредінарова, директор приватного комплексу безперервної освіти «Школа «ЕйдоС» із м. Запоріжжя, зробила свій кабінет як музей дитячих робіт і різноманітних цікавинок для учнів. Діти туди приходять і не йдуть, роздивляються і розпитують про все.

Директор ЗОШ №90 Запорізької міської ради Ганна Аліпова має скромний кабінет з ведмедиком, який допомагає  створити позитивний емоційний фон.

Директор Винниківської санаторної школи-інтернату Лілія Свистович має в своєму кабінеті стіну позитиву, яка є подарунком від дітей.

Андрій Шарий, директор Кувечицької ЗОШ на Чернігівщині, так описує ситуацію:

«Мій директорський кабінет має площу близько 10 квадратних метрів. Меблі у ньому не мінялися з 80-х років минулого тисячоліття. Двері його завжди відкриті, на замку лише сейф. Будь-хто з учителів чи учнів може зайти, залишити мені документи чи забрати на столі підписані, і не важливо, є я в тому кабінеті чи ні. Ремонт виконується лише за мій кошт: начальство нічого не виділяє, а з батьківських коштів на таке я не беру і не прошу». 

Завжди заздрив свої колегам в США чи Західній Європі, яким модернове приміщення з відкритим простором давало можливість зробити кабінети адміністрації з прозорими стінами.

Ось це фото я зробив у Європейській школі в м. Баку в листопаді минулого року.

Маю цілу колекцію фотографій таких кабінетів і активно пропагую цю ідею.

Утім, після одного із майстер-класів з порівняльної педагогіки до мене підійшли директори шкіл і дуже попросили цього не робити. Цитую: ви тільки не показуйте це нашим начальникам, бо, якщо мене змусять сидіти як мавпу в прозорому кабінеті, я жодного дня працювати директором школи не буду».

На запитання «чому?», відповідь була проста: а як же тоді чарку перехилити із потенційними спонсорами, «рєшить вопрос» з перевіряльниками чи провести «індивідуальну роботу» з якоюсь вчителькою?!

Мене дуже важко здивувати маразмами в освіті, але щойно отримав черговий культурний шок.

Виявляється, і зараз, після революції гідності, у величезній найтеплішій кімнаті, де мала бути зала хореографії, можна запросто облаштувати помпезний директорський кабінет. Цитую враження відвідувача мовою оригіналу: "Там, как по мне, площадь кабинета метров сто квадратных. Это для одного человека!!! У начальника СБУ, МВД и у губернатора по размерам такой же кабинет. Убранство соответствующее. Везьде кубки, медали, портреты...".

У радянські часи була хоч якась "ленінська скромність" в оформленні «присутствених місць», адже тоді поставлялись типові набори меблів для типового кабінету директора.

Тепер можемо спостерігати якесь войовниче барство і просто елементарний несмак у багатьох колег. На додаток до кабінету у багатьох керівників на «роботі» є ще і персональна «кімната відпочинку», персональна туалетна кімната, персональний душ, персональна тренажерна зала, масажний кабінет і навіть персональна сауна. У декого є навіть персональний водій і службова машина.

Звісно, ніяких нормативних документів щодо оформлення директорських кабінетів в Україні немає. Етичних норм теж. На жаль, естетичні смаки багатьох керівників сформувались в епоху «малинових піджаків і великого хапка». Тому зараз в Україні спостерігати можна все що завгодно: там зроблено директорський кабінет у стилі ампір(строга велич та помпезність!), тут в бордельному стилі із «рюшиками-хрюшиками»…

Проблема кабінетоманії не у вельможних кабінетах як таких. Проблема в тому, що ці вельможні кабінети стають потужними «якорями», які тримають директорів «на вічній стоянці» в цих школах(«шо я для когось такий кабінет робила?»).

Проблема в тому, що вони стають способом існування «білкових тіл» директорів -кабінетоманів, без яких вони просто не уявляють своє існування. 

Ох, скільки директорів довічно засіли в своїх ексклюзивних кабінетах! Їх не просто випхнути з комфортних крісел, у яких вони «вальяжно восседают» у той час, коли вчителі та учні падають із розтрощених стільців... 

Підсумовуючи сказане, зазначу:

• В інтер'єрі, стилі вмеблювання та обладнання кабінету має бути закладена та чи інша ідея, яка б відповідала місії школи. Освітній дизайн, в тому числі й кабінету директора, ніде у світі не розглядають як несуттєву «дрібницю». Це та «дрібниця», яка багато що каже про її власника, бо, як відомо, «диявол ховається в дрібницях».

• Кабінет директора не є приватним «особистим простором» чи символом престижу його власника. Це частина відкритого для всіх публічного простору школи.

• Нічого поганого у гарно обладнаному кабінеті директора немає, поганою є «кабінетоманія», коли «понти й навороти» рулять і стають пріоритетом. Погано, коли людина розглядає школу, як "вотчину", а себе як падишаха(бариню) якого(яку) посадили на «кормління». Дупа в цьому випадку просто навічно приростає до директорського крісла, людина вже не мислить свого життя без кабінету, бо у мізках формується установка: я що для когось оце все надбав(ла), ніхто, окрім мене, не буде тут «ловити кайф». 

Костянтину Станіславському приписують фразу: «Театр починається з вішалки».

Я не думаю, що насправді театр починається з вішалки, а школа починається з кабінету директора.

Школа починається з дитини, її усміхненого обличчя і радісного голосу.

Школа починається з учителя і продвинутого сучасного директора.

Бо школа - це не стіни, школа – це люди.

* З медичної точки зору маразм - це стан повного занепаду психофізичної діяльності людини внаслідок атрофії кори головного мозку, викликаної старінням або тривалою хронічною хворобою. У розмовній мові термін «маразм» вживається для позначення стану повної деградації в поведінці кого-небудь, неадекватності вчинків тощо. Використовуючи термін «маразми в освіті» у циклі публікацій «Ліквідовуємо маразми в шкільній освіті», ми маємо на увазі абсурди та деформації, які паралізують розвиток вітчизняного шкільництва.

Як і у випадку зі старечим маразмом, сам хворий часто не усвідомлює, що опинився в стані «освітнього маразму». Часто агресивно заперечує існування хвороби й категорично відмовляється від лікування. 

Наша освіта серйозно хвора, ми веземо її до лікарні!

ЛІКВІДОВУЄМО МАРАЗМИ* В ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ. МАРАЗМ №21 Кабінетоманія
ЛІКВІДОВУЄМО МАРАЗМИ* В ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ. МАРАЗМ №21 Кабінетоманія

Є дивна пострадянська традиція: новоспечений начальник(ректор, директор, завідувач тощо), як правило, починає свою діяльність із ремонту та переобладнання власного кабінету. Звісно, не всі хворіють на «кабінетоманію», але вона вражає велику частину начальнико-ректорсько-директорського контингенту. Якщо в сільській місцевості, кабінетомани трапляються не часто, то у великих містах їх можна легко знати, особливо, серед керівників так званих «престижних шкіл».

ЛІКВІДОВУЄМО МАРАЗМИ* В ШКІЛЬНІЙ ОСВІТІ. МАРАЗМ №21 Кабінетоманія

Коли я став директором колишньої школи №5 у м. Кіровограді на базі якої народжувалась гімназія, колеги мене постійно запитували: а коли ви вже «зробите» свій кабінет?!

Відповідав: після того як ми відремонтуємо всю школу!

Слова дотримав. Мій директорський кабінет ремонтувався останнім. Спочатку в усіх коридорах школи з'явився паркет, у вестибюлі мармур, замінили всі світильники, усі навчальні кабінети практично повністю вмеблювали новими партами та столами й відремонтували, закупили новий комп'ютерний клас, лінгафонні кабінети, ледь не на 100% обновився бібліотечний фонд і з'явилась модернова читальна зала…, а через два роки дійшла черга і до мого кабінету.

Він був малесенький, але затишний. Жодної речі, яка там знаходилась, не було куплено за бюджетні гроші. Попри те, що все по суті було моєю особистою власністю, коли пішов з посади, залишив у школі все. Був влаштований одноденний «атракціон небаченої щедрості»:

Кому чайник?

Кому посуд?

Кому стіл?

Кому диван?

Кому канцелярський набір?

Кому книги?

У 2001 році мені, як переможцю конкурсу «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу» подарували набір меблів для кабінету директора. Звісно, він не міг стати у малесенькі кімнатку, тому колеги умовляли зробити солідний кабінет «як у людей». Зрозуміло, що робити кабінет розміром з клас для себе коханого було б вершиною ідіотизму, тому ті меблі ми використали для конференцзали та щось роздали у різні кабінети.

Свій малесенький кабінет я теж розглядав як креативний простір, що мав працювати на фундаментальні ідеї на які спиралась гімназія.

Якщо ми, наприклад, були прихильниками ідеї глобальної освіти, а і свій кабінет робив глобальноорієнтованим(у ньому були сувеніри з усього світу, книги і альбоми про закордонні школи тощо).

Якщо ми сповідували EQ-підходи до побудови нової емоційно чутливої школи, в кабінеті було місце для талісмана гімназії слона Ритора, якого діти тягали як улюблену іграшку. Сюди можна було запросто зайти на чашку кави і категорично не віталось тягнути когось «до директора» на «розбор полетов».

Ніхто не боявся заходити в мій кабінет, він по суті ніколи не зачинявся на ключ і його запросто використовували всі хто хотів, включно зі старшокласниками.

Тож, ми дуже швидко пройшли шлях від кабінету директора як місця якогось «святодійства» до кабінету директора як місця відкритого для всіх і для кожного.

Зараз я із задоволенням бачу такий самий підхід, наприклад, у київській школі «Афіни». Її керівники, Оксана Балакшина й Олексій Греков, є наочним зразком ефективності побудови моделі школи без начальника. Вони пішли далі мене, ще й придумали прикольні назви для «адміністративних» некабінетів, на кшталт «Пентагон» чи «Білий дім». 

Олена Гредінарова, директор приватного комплексу безперервної освіти «Школа «ЕйдоС» із м. Запоріжжя, зробила свій кабінет як музей дитячих робіт і різноманітних цікавинок для учнів. Діти туди приходять і не йдуть, роздивляються і розпитують про все.

Директор ЗОШ №90 Запорізької міської ради Ганна Аліпова має скромний кабінет з ведмедиком, який допомагає  створити позитивний емоційний фон.

Директор Винниківської санаторної школи-інтернату Лілія Свистович має в своєму кабінеті стіну позитиву, яка є подарунком від дітей.

Андрій Шарий, директор Кувечицької ЗОШ на Чернігівщині, так описує ситуацію:

«Мій директорський кабінет має площу близько 10 квадратних метрів. Меблі у ньому не мінялися з 80-х років минулого тисячоліття. Двері його завжди відкриті, на замку лише сейф. Будь-хто з учителів чи учнів може зайти, залишити мені документи чи забрати на столі підписані, і не важливо, є я в тому кабінеті чи ні. Ремонт виконується лише за мій кошт: начальство нічого не виділяє, а з батьківських коштів на таке я не беру і не прошу». 

Завжди заздрив свої колегам в США чи Західній Європі, яким модернове приміщення з відкритим простором давало можливість зробити кабінети адміністрації з прозорими стінами.

Ось це фото я зробив у Європейській школі в м. Баку в листопаді минулого року.

Маю цілу колекцію фотографій таких кабінетів і активно пропагую цю ідею.

Утім, після одного із майстер-класів з порівняльної педагогіки до мене підійшли директори шкіл і дуже попросили цього не робити. Цитую: ви тільки не показуйте це нашим начальникам, бо, якщо мене змусять сидіти як мавпу в прозорому кабінеті, я жодного дня працювати директором школи не буду».

На запитання «чому?», відповідь була проста: а як же тоді чарку перехилити із потенційними спонсорами, «рєшить вопрос» з перевіряльниками чи провести «індивідуальну роботу» з якоюсь вчителькою?!

Мене дуже важко здивувати маразмами в освіті, але щойно отримав черговий культурний шок.

Виявляється, і зараз, після революції гідності, у величезній найтеплішій кімнаті, де мала бути зала хореографії, можна запросто облаштувати помпезний директорський кабінет. Цитую враження відвідувача мовою оригіналу: "Там, как по мне, площадь кабинета метров сто квадратных. Это для одного человека!!! У начальника СБУ, МВД и у губернатора по размерам такой же кабинет. Убранство соответствующее. Везьде кубки, медали, портреты...".

У радянські часи була хоч якась "ленінська скромність" в оформленні «присутствених місць», адже тоді поставлялись типові набори меблів для типового кабінету директора.

Тепер можемо спостерігати якесь войовниче барство і просто елементарний несмак у багатьох колег. На додаток до кабінету у багатьох керівників на «роботі» є ще і персональна «кімната відпочинку», персональна туалетна кімната, персональний душ, персональна тренажерна зала, масажний кабінет і навіть персональна сауна. У декого є навіть персональний водій і службова машина.

Звісно, ніяких нормативних документів щодо оформлення директорських кабінетів в Україні немає. Етичних норм теж. На жаль, естетичні смаки багатьох керівників сформувались в епоху «малинових піджаків і великого хапка». Тому зараз в Україні спостерігати можна все що завгодно: там зроблено директорський кабінет у стилі ампір(строга велич та помпезність!), тут в бордельному стилі із «рюшиками-хрюшиками»…

Проблема кабінетоманії не у вельможних кабінетах як таких. Проблема в тому, що ці вельможні кабінети стають потужними «якорями», які тримають директорів «на вічній стоянці» в цих школах(«шо я для когось такий кабінет робила?»).

Проблема в тому, що вони стають способом існування «білкових тіл» директорів -кабінетоманів, без яких вони просто не уявляють своє існування. 

Ох, скільки директорів довічно засіли в своїх ексклюзивних кабінетах! Їх не просто випхнути з комфортних крісел, у яких вони «вальяжно восседают» у той час, коли вчителі та учні падають із розтрощених стільців... 

Підсумовуючи сказане, зазначу:

• В інтер'єрі, стилі вмеблювання та обладнання кабінету має бути закладена та чи інша ідея, яка б відповідала місії школи. Освітній дизайн, в тому числі й кабінету директора, ніде у світі не розглядають як несуттєву «дрібницю». Це та «дрібниця», яка багато що каже про її власника, бо, як відомо, «диявол ховається в дрібницях».

• Кабінет директора не є приватним «особистим простором» чи символом престижу його власника. Це частина відкритого для всіх публічного простору школи.

• Нічого поганого у гарно обладнаному кабінеті директора немає, поганою є «кабінетоманія», коли «понти й навороти» рулять і стають пріоритетом. Погано, коли людина розглядає школу, як "вотчину", а себе як падишаха(бариню) якого(яку) посадили на «кормління». Дупа в цьому випадку просто навічно приростає до директорського крісла, людина вже не мислить свого життя без кабінету, бо у мізках формується установка: я що для когось оце все надбав(ла), ніхто, окрім мене, не буде тут «ловити кайф». 

Костянтину Станіславському приписують фразу: «Театр починається з вішалки».

Я не думаю, що насправді театр починається з вішалки, а школа починається з кабінету директора.

Школа починається з дитини, її усміхненого обличчя і радісного голосу.

Школа починається з учителя і продвинутого сучасного директора.

Бо школа - це не стіни, школа – це люди.

* З медичної точки зору маразм - це стан повного занепаду психофізичної діяльності людини внаслідок атрофії кори головного мозку, викликаної старінням або тривалою хронічною хворобою. У розмовній мові термін «маразм» вживається для позначення стану повної деградації в поведінці кого-небудь, неадекватності вчинків тощо. Використовуючи термін «маразми в освіті» у циклі публікацій «Ліквідовуємо маразми в шкільній освіті», ми маємо на увазі абсурди та деформації, які паралізують розвиток вітчизняного шкільництва.

Як і у випадку зі старечим маразмом, сам хворий часто не усвідомлює, що опинився в стані «освітнього маразму». Часто агресивно заперечує існування хвороби й категорично відмовляється від лікування. 

Наша освіта серйозно хвора, ми веземо її до лікарні!

30.01.2017
889
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews