У вирішальні поворотні моменти історії політичні, а разом з тим і теоретичні питання ставляться руба, – і засуджені класи, не бажаючи мирно, без бою зійти з історичного кону, пожвавлюють свою діяльність і переходять в одверту боротьбу в найрізноманітніших формах. «Не бувало ще в історії таких випадків, щоб буржуазія, яка вмирає, не випробовувала всіх решток своїх сил для того, щоб відстояти своє існування... Ось в чому соціальні підвалини загострення класової боротьби» (Ленін, твори т. XV, ст. 151). Ця думка Леніна найкраще з’ясовує нам стан, коли ми підходимо до оцінки явищ класової боротьби на сучасному етапі соцбудівництва.

Навколо захисту капіталістичного класу консолідуються всі сили старого світу, об’єднались всі контрреволюційні елементи країни; єдиним фронтом, фронтом шкідництва, контрреволюції одвертої підготовки інтервенції виступили вершки «оберофіцерії» буржуазного суспільства проти побудови соціалізму в СРСР. Серед цих об’єднаних у найрізноманітніші форми контрреволюційних організацій (промпартія, кондратівщина, ЦП меншовиків) яскраве місце посідає СВУ – організація непримиренних націоналістичних елементів української дрібнобуржуазної інтелігенції, що виступила ідеологом, проводирем і організатором куркуля в його боротьбі з наступом соціалізму. Велику свою увагу «Спілка визволення України» скупчила на культурному фронті і там розгорнула максимально свою практичну шкідницьку роботу. «Тут», як зазначає прокурор Ахматов[1], «єсть певний розподіл функцій між окремими групами контрреволюції. Але шкідництво на ідеологічному фронті ніяк не можна вважати за менш небезпечне, ніж економічне шкідництво». 

В цій статті я маю спинитись на одній стороні шкідницької діяльності СВУ на культурному фронті, – саме на шкільній практиці українського фашизму, беручи за основу роботу першої школи ім. Шевченка в Києві та її вплив на інші школи Києва й периферії.

Організатори СВУ чудово розуміли, що для здійснення своєї мети і поширення своїх ідей потрібно було використати молодь, особливо шкільну молодь, на яку можна найкраще впливати через школу; вони добре зрозуміли роль виховання і тому спрямовували свою діяльність, щоб забрати в полон націоналістично-буржуазної, контрреволюційної ідеології дитинство з шкільної лави, бо шкільна атмосфера, відповідно утворена, може робити колосальний вплив і залишити певний відбиток на все життя. «Гни дерево ззамолоду», – це девіз, якого додержувались соціал-фашисти українського ґатунку на фронті шкідництва, застосовуючи своїх тонко завуальованих педагогічних форм. Націоналістичні педагоги першої школи, розгортаючи широку ідеологічну шкідницьку роботу, мали за своє завдання «із школи зробити засіб націоналістичного фашистського виховання, підготовлювати нові, молоді кадри ворогів радянської влади, які з усією молодою енергією пішли б на повстання і терор, убивства та погроми» (М. Скрипник).

Український фашизм покладав надію в першу чергу на тих, хто сьогодні, за розгорнутого широким фронтом наступу соціалізму на рештки капіталізму в країні Рад, доживає останні часи, хто у вогні класової боротьби уже йде напролом. Це куркуль, непман та частина інтелігенції, що з ними пов’язана, – саме ці сили мали на увазі й українські фашисти за кордоном, коли через статтю Дмитра Андрієвського[2] в своєму бойовому органі «Розбудова нації»[3] визначали політику націоналізму в боротьбі проти диктатури пролетаріату: «Політика націоналізму на Східній Україні за часів панування більшовизму зводиться до безоглядного поборювання сучасного режиму... Націоналізм... мусить намацати в українській масі найбільш здорові творчі елементи, що становлять провідну верству, і організувати їх в кадри, що стануть кістяком державної будови. Зрештою, ціла справа буде важитись не на теренах ідеології, але вирішатиметься здібністю уняти революційну стихію в певне ложбище, в тверді організаційні форми. На терені міжнародного життя політика націоналізму має ставити й голосити українську національну проблему на всю її широчінь». Ось той зміст і спрямованість загальноукраїнського фашизму, нерозривною часткою якого був і український фашизм на терені країни Рад.

На фото Володимир Федорович Дурдуківський.

Цих принципів додержувалась в практиці своєї роботи і перша українська школа в Києві ім. Шевченка, на чолі якої був член СВУ Дурдуківський; тут уперто й послідовно під натхненням Дурдуківського педагоги боролись за націоналістичне виховання та виховання в дусі містицизму. Коли уже в практиці трудно було одверто підтримувати й виховувати релігійне почуття, то школа, вірна директивам СВУ, була проти антирелігійного виховання в школі: справа релігії замовчувалась, релігія підмінювалась переживаннями, офарбленими емоційністю і пов’язаними з сентиментальною, єлейно-фальшивою етикою, – поводженням учителів з учнями, відповідно спрямованими шкільними вечорами, авторитарністю, вшануванням різних діячів українського націоналістичного руху та ін. Сама школа в очах дитячого населення та так званого «українського громадянства » змальовувалась як школа страдниця, окутувалась оболонкою містицизму, ставилась поруч із «страдницею», «ненькою-Україною» за яку «наші кращі люди носії національних ідеалів, гинучи в Московщині, як Петро Дорошенко, тікаючи в Туреччину, як Мазепа і Орлик, помираючи в кайданах великого Петра, як Павло Полуботко, – різними шляхами йшли, щоб здобути щастя рідного народу» («Вільна Укр. Школа», лист. – грудень 1917 р.).

Педагоги цілком були свідомі, що на їх обов’язку є виховати у молоді любов до «неньки-України» і викликати зненависть до «Московії», від якої Україна мусить відгородитись «насипаними, непроходимими горами», – тому ввесь зміст навчання купчився навколо одної ідеї, ідеї «неньки-України», яку «приспала московська політика»; вчитель української мови розумів, що, навчаючи мови, а особливо літератури, не тільки треба поширювати знання, а головно зміцнювати національну єдність. Тим то на лекціях з української мови зовсім не розбиралась сучасна пролетарська література, нехтувалась зовсім російська література, але зате чимало розбиралось творів закордонної класичної літератури. Освітлення всього матеріалу з літератури спрямоване було на приховання класової боротьби і на вип’ячування моментів в дусі програми літературного шкідництва СВУ, що проводилось цілком свідомо і систематично українськими письменниками-шкідниками.

На фото під час процесу СВУ.

Щоб зрозуміти, до чого саме була спрямована дитяча творчість і активність, який світогляд витворювався у дітей за допомогою найновіших перелічених метод шкільної роботи, слід звернутись до змісту роботи окремих дитячих гуртків, до змісту дитячих ілюстрацій, рефератів, доповідей, оповідань тощо. Спрямовування дитячої творчості своїм змістом найкраще зможе викрити виховні цілі, що ставили собі шкідники педагогічної групи СВУ, та шляхи до їх здійснення, бо виявлена дитяча думка є уже наслідок виховного впливу шкідників, які так уміло користувались з нових метод та форм організації педагогічного процесу.

Ось ювілейний збірник з 1922–23 навчального року: на обкладинці змальований художнім гуртком аквареллю «Любий татусь» Дурдуківський, що своєю єлейною попівською сентиментальністю отруював дитячу психіку і привертав увагу до своєї персони, пов’язуючи її з «матір’ю-школою», з «ненькою-Україною». На першій сторінці містичного змісту стаття «Мати-школа святкує», а далі сентиментального, жалібного змісту твори «Смерть Полі» і «Похоронний спів».

Звертає на себе увагу в цьому збірникові твір «Школа», що написаний з великим піднесенням, з захопленням націоналістичною українською школою і долею українського народі взагалі. Автор статті пише: «Коли взяти сучасний стан життя української громади, то одне з тяжких, болючих справ являється питання з школою...» і далі, багато говорячи про сучасну, себто за часів радвлади, долю «рідної школи», про велетнів-героїв, що бережуть українську школу, автор зазначає: «Небагато таких героїв, велетнів духа, що віддали себе цілком на жертву шкільній справі... серед поля руїни вони стоять, мов сад зелений, вабливий, чарівний... Що ж є чарівного хорошого, гарячого в школі Т. Шевченка, що так рвуться до неї діти?.. А чарівного в ній багато, бо серце дитяче недаремно так рветься до неї... Сміло, батьку Тарасе, можеш славитися своєю школою: це твоя нація, це твоя будучина... Для дітей це найкраща в світі школа, бо вони щиро відкривають перед нею свої душі, бо вони вірять їй, що вона може порадувати в тузі і посміятися!..» Образ школи дорівнює автор до матері, яка турбується про своїх дітей, виряджаючи їх у далеку дорогу, – так і школа турбується за своїх дітей, що виходять зі школи в життя, на боротьбу з життям.

Хіба ці виявлені настрої не є яскравий зразок того, як вся свора Дурдуківського отруювала молоде покоління українським шовінізмом?

Наведений твір не єдиний: подібного змісту дитячих творів можна навести багато, і всі вони відбивають тугу по «неньці-Україні». по «рідній школі» з «рідним» татусем Дурдуківським. Наведу з цього ж ювілейного збірника ще один твір – «Про що казала гілочка бузку». Гілочка розказує, як вона розцвіла одного ранку, її зірвала красуня дівчинка; понесла в театр, де на сцені був стіл, покритий плахтою, діти всі прибрані в національну українську одежу, в оточенні яких гілочка побачила чоловіка з сивим волоссям, невеликою лисиною і чорними вусами, з обличчям, що дихало безмежною радістю і щастям (мова, звичайно іде про Дурдуківського). На сцені відбувавсь концерт і вистава, присвячена весні: співали українських пісень, з яких гілці дуже подобалась «Іван Підкова», бо вона навіяла на всіх якийсь смуток. З вистави подобалась гілочці складена дітьми п’єска містичного казкового змісту.

Бідна мужицька хата без меблів, лише посередині ліжко і на ньому хлопчик, що мрійно, поетично дивиться у вікно. Далі мати кладе свого сина – генія спати, і чудовий сон переносить генія на своїх крилах у безмежний простір. Тут генія відвідують різні духи. Десь зненацька з’являються легкі білокрилі янголи, що кружляють над хлопчиком і ніби благословляють його. Далі з’являються могутні, мовчазні з захованою силою фігури в чорному – Сократ і Гомер, потім музи й натхненниці й найулюбленіші людьми приятелі. Потім сни улітають, посувається минуле – старий дідусь у чорному з великою палицею, а позад нього сучасна – ясна гарна рішуча дівчина, з ясними твердими рухами, вдягнена в українське вбрання. За дівчиною манячить розпливчаста, невиразна, мрійна, але струнка постать майбутнього. Майбутнє приносить хлопчикові цінний подарунок: можливість заглянути в майбутнє, відчути будучину. Після цього все розпливлось в повітрі, а підступила казка у вигляді дівчинки з своїми підданцями, яка обіцяє генію скрізь свою допомогу.

Наведений твір яскраво відбиває, яке саме оточення створювала група педагогів СВУ для дітей, щоб держати їх подалі від радянської революційної дійсності, держати в казковому далекому, мрійному майбутньому, куди дозволяється заглянути лише генію, який вестиме боротьбу за це мрійне майбутнє (розумій ідеал, за який боролась СВУ), і казка з своїми підданцями йому допомагатиме.

В цьому ж збірникові не обійшлось і без релігійних мотивів. Яскраво відбиває цей релігійно-націоналістичний мотив п’єса на свято різдва з дієвими особами: мати божа, христос, янголи тощо. Різдво тут висвітлюється як велике свято, під час якого христос бідним людям допомагає; докладно тут подані: біблейське народження христа, українські національні звичаї під час святкування різдва; червоною ниткою в творові проводиться ідея, що всі нещастя, як війна, революція, голод, холод,є наслідок того, що люди забувають бога і що все це кара божа. Багатим не слід заздрити, бо їм все, мовляв, бог дає, а у бідних уже доля така.

П’єса закінчується смертю бідних діток, які пішли колядувати і замерзли. До померзлих з’являються хор янголів, мати божа, з Йосифом та христос. Янголи співають: «Радуйтесь, дітки, христос народився, світ веселіє, люди радіють, у херувимів янголи співають. Радуйтесь, славте христа і Марію, радуйтесь, дітки, всі люди радіють».

Коли читаєш, то прямо не віриться, щоб такі п’єси складались в школі за радянських умов, адже ж це було 1922/23 навчального року в школі, яка всім замазувала очі і завше намагалась показати себе радянською. Такі сюжети для дитячих творів підбирались не випадково: тут був безпосередній вплив автокефальної церкви, її прислужників, в першу чергу, самого Липківського, портрет якого в повному митрополичому одязі змалював учень з художнього гуртка і додано як ілюстрацію до цього твору. Щоб так добре, навіть точно передати олівцем Липківського в його митрополичому наряді зо всіма прикрасами, треба було чимало часу мати цю постать перед собою.

Звертаю увагу на ще один ювілейний збірник: обкладинка художньо розмальована українською орнаментикою, а на першій сторінці програма свята п’ятилітнього ювілею «рідної шкоди», «скромного, але інтимного, щирого, повного любові», – та враження від самого свята, яке закінчується змістом промови Дурдуківського. В промові Дурдуківський подав історичний нарис життя школи, цілком проти радянський змістом, який закінчується: «Вічная, вічная, вдячная пам’ять усім борцям (розумій – петлюрівцям! П. Т.) за рідну школу».

Я навів тут для прикладу два збірники, присвячених п’ятилітньому ювілеєві школи, але це було б неповним, коли б не згадати інших збірників дитячих творів з різних груп, збірників подібних змістом до ювілейних, з висвітленням хуторянсько-куркульського побуту з національно-романтичним присмаком, плаксиві з надоїдливою сентиментальністю, що заяложено вертиться навколо дідуся Дурдуківського, тощо.

На фото під час процесу СВУ.

Перелічую, принаймні, назви збірників та найяскравіших творів: збірник «Вдячні діти рідній матері», де особливо звертають на себе увагу своїм змістом твори «Весняна ніч», «Весняний вечір», «Весняний день», «Дві квітки», «Легенда», твір без назви, збірники «Кобзар», «Життя», «Альбом поезії», «Тарас Шевченко», в якому вміщена націоналістично-романтична п’єса «За байраком байрак, кругом степ і могили». У збірникові «На лоні природи» вміщено нарис про поминки вмерлого композитора Стеценка, на яких були присутні учні з 1-ї школи і виступив хор підчас «служби божої» в автокефальній церкві, – ці поминки на – селі, де попував Стеценко, були перетворені на українське національне свято, що його організовано було за активною участю 1-ї школи.

Дітям завжди замість з’ясовування національної політики радянської влади брехливо підкреслювалось, що українську націю весь час пригнічують, особливо росіяни: від них українці зазнають інших утисків, вони не дають розвиватись українській мові та культурі, і в дитячому творові «Перше почуття образи» (образи національної, звичайно. П. Т.) ми читаємо: «Пам’ятаю, як одного разу я верталась із школи, – думка несвідомо перебігла на події під час іспиту, і я думала: навіщо ганьбити українців, хіба це справді так приємно, –  це ж для держави зайва робота?..

В цей час дув сильний вітер з-над моря, проймав одежу. Я почула як ревло, стогнало, плакало осіннєє море. Воно і завжди шуміло, то якось я не помічала того, а тоді цей стогін увійшов у душу, свідомість. Я його відчула, – він ще більше вплинув на мій настрій». – Настрій, звичайно, зненависті до росіян, бо дівчина багато чула раніше про тяжкі утиски з боку росіян до українців».

Найяскравіше відбилась попівсько-міщанська єлейна етика, сентиментальність у відношеннях між учнями та Дурдуківським і вчителями: та облудна інтимність, яка давала шкідникам найкращі можливості отруювати молоде покоління зоологічним націоналізмом і виховувати на спеціально добраному матеріалі хуторянсько-куркульський світогляд, – в творах і збірниках, присвячених самому Дурдуківському. Ось перед нами збірник «Волошки», присвячений літературним т-вом «любому батькові і керівникові в день його янгола, року божого 1922, дня 28/15 липня місяця». На першій сторінці – вітання, яке закінчується: «..прийдіть же, любий Володимиру Хведоровичу, нашу просту квітку, вашу щиру «Волошку». Хай же буде Вам квітка наша ознакою нашої любові і вдячності, хай же зросте ще на нашому полі багато-багацько квіток з Вашого засіву».

 Що це за літературне т-во? В статті від редакції читаємо: «В організаторів «Товариства», в «Організаційного комітету» було на думці заснувати на літній час таку організацію, яка б могла згуртувати коло себе тих старших учнів школи, що мають провести літні місяці у місті й разом з ними проводити регулярне читання кращих творів з рідного письменства. Допомагати в роботі цієї дитячої організації, як керівник згодився Вельмишановний Володимир Хведорович Дурдуківський». Отже заснування літературного т-ва було одним з засобів не втрачати зв’язку із дітьми і влітку і тримати їх під своїм впливом в інтимній обстановці; тиснути всім своїм авторитетом і, проробляючи матеріали рідного письменства більш одверто вести навіть організаційну роботу серед старших дітей, готувати, організовувати кадри для боротьби за УНР тощо. Звичайно цю роботу проводив серед членів літературного товариства не лише Дурдуківський, а й Сергій Єфремов[4]. У протоколі організаційних зборів читаємо: «обрати на голову т-ва Павлушкова [5] (відомого з процесу СВУ. П. Т.), на заступника голови Собка[6], за секретаря Чехівську[7] (всі прізвища самі за себе говорять), а на керівників запросити В. Х. Дурдуківського, С. Єфремова, Йос. Гермайзе[8] і Д. Д. Дудар[9]». В плані роботи т-ва, крім роботи над творами з «рідного письменства», визначено ходити на збори наукового товариства в Академію Наук. організувати екскурсії в природу і в історичні місця під керівництвом Гермайзе. Розбираючи твір того чи того письменника на засідання т-ва, і Дурдуківський і Єфремов завжди вип’ячували в ньому лише націоналістично-визвольні та намагалися затушувати всілякими способами питання класової боротьби; так, на першому засіданні т-ва Дурдуківський, зачитавши «Сон» Коцюбинського, вип’ятив момент краси, і на цю тему велась розмова до кінця засідання, соціальні мотиви твору їх не цікавили і навмисно замовчувались.

18/VI 1922 року вранці всі члени товариства відвідали Академію Наук, де заслухали лекцію С. Єфремова та Дудар[9. Під час лекції Єфремова запросили до себе на засідання т-ва, де зачитані були містичні оповідання: «Захід сонця», «Під враженням ходу», «Захід», «Схід», та розібрали твір Коцюбинського «Персона ґрата» і вели ввесь час розмову про смертну кару. Зокрема найбільше цікавило питання всіх: «чи винен цар, коли доводиться йому запроваджувати смертну кару, і чи слід боротись проти смертної кари ?» Шкода, що з протоколу не видно, чи виправдали царя за його часто вживані смертні кари, – є лише зауваження, що всі довго сперечались, але кожний залишився при своїй думці.

З протоколу від 8/VI 1922 р. та на засіданні 25/VI збори ухвалили зібратись о 5½ год., щоб йти до Академії Наук (в науку С. Єфремова. П. Т.), 27/VІ були збори знов в Академії, 2/VII слухали твір Павлушкова «О сонечко ясне, вставай!..» а також остаточно вирішили, що потрібно було з собою брати, щоб іти святкувати Івана Купала (українські національно-релігійні свята перша школа відзначала ретельно).

В такому ж напрямкові працював і драматичний гурток, який теж керував Дурдуківський – до речі, керування гуртками давалось у школі в надійні руки, своїм людям, таким, як Гермайзе, Дога[11], Дудар, Єфремов. Коли проглянути протоколи драмгуртка, то майже на кожному засіданні читались драми західноєвропейських драматургів, особливо Шекспіра: «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Юлій Цезар», «Отелло»; з класичних драм Софокла, Еврипіда, або українські п’єси – «Сава Чалий», «Мартин Боруля», тощо. Знайомству з «рідним театром» приділялось досить багато уваги, і виливалось воно у обранні на почесних членів гуртка артистів: Садовського, Саксаганського, Кропивницького, Карпенка-Карого, Заньковецької та вивчення їх біографій, – взагалі давалось все, що так тісно було пов’язане з старою українською романтикою, вони подалі старались дітей відтягти від сучасного революційного театру, від сучасної літературної творчості, а особливо, як уже й зазначалось, від творчості російських письменників.

Під впливом старих п’єс діти складали свої п’єси, як «Диспут», де змальовується диспут про Беатріче та про ідеал жінки, в якому діти приходять до висновку: «Тепер більш ніж коли є порив до високого, святого, бо життя сторуке тягне нас униз, наче хоче нам обличчя вимазати в бруд – хай всі будуть подібні один до одного. Ні, не віджив образ Беатріче. Він живе в душах людей. Що з того, що цей образ часом не відповідає реальності? Хіба ми остаточно знаємо, що таке є та сама реальність? Хай над нами міжпланетна пуста безодня, аби вона нам здавалася блакитною (чому не жовто-блакитною? П. Т.) захисною покрівлею. Ні, образ Беатріче не стає, не стане анахронізмом – от і тепер, коли на наших вівтарях самотніх лише вітер віє, поет звертається до своєї високої мрії: «Мадонно моя, пренепорочна Маріє, прославлена в віках! Прийди над нами з омофором, Аvе Марія».

Із змісту дитячої творчості ми можемо цілком уявити, на якому матеріалі йшло виховання молодого покоління в 1-й школі; вся дитяча увага купчилась навколо минулого України, навколо гетьманів, козаччини, висвітлення їх у героїчно-романтичному напрямку, з погляду національних гордощів, з вартості й величності національного героя. Цей «історизм» просякав усі шкільні національні дисципліни. Наводжу ще зразки дитячих п’єс та інсценівок, на яких подібний «історизм» надто вип’ячений. П’єса «В лісі», що трактує життя первісної людини; «Віче в Києві», в якій подаються події 1068 року; «Княжий суд» – інтерпретація в драматичній формі норм «Руської правди»; «На чужині», де відповідно висвітлюється, як використав українських козаків Петро І на ковальських роботах; ця п’єска особливо яскраво відбиває шовіністичний настрій дітей і зненависть до «Московщини»; «Суд над Орковим ставком» – змальовує подію 1701 року; у п’єсі дієві особи: Кочубей, Скоропадський, Павло Полуботок, московський старшина, запорожці, київські ченці; «Софісти і Сократ», «Засідання Кирило-Методієвського Братства» та ін. – все це так було далеке від нашої радянської революційної дійсності, але в цьому полягала основна мета українського фашизму: відтягти дитячу увагу від конкретної революційної дійсності, від політичного життя, змазати цілком класові протиріччя, держати дітей у сфері минулої української романтики і доводити, що українська нація є найкраща за всіх на світі, бо вона, мовляв, не мала своїх панів, серед неї всі рівні.

Такі ж сюжети й мотиви брались і для описових та белетристичних дитячих творів, що містились у дитячих журналах, політичних та історичних газетах, наприклад, оповідання «Семен день», що змальовує подію 1482 року, завзяту боротьбу з ворогами; «Будова Хеопсової піраміди»; серія описів на тему «Де ми жили й живемо», які писали навіть діти III групи, і які уже знали те, чого на думку педагогів СВУ, «не можна не знати»: про життя запорожців, гетьманів, руйнування Січі тощо.

Але те «чого не можна не знати» прищеплювалось дітям найбільш на лекціях історії, особливо активним діячем СВУ, «марксистом», як він себе звав, Гермайзе. Цей «марксист», як сам він заявив і на судовому процесі, і як видно з протоколу засідання шкільної ради 4/ХІ 1921 року, не випадково проробляв з дітьми історію України лише до XVIII сторіччя, спиняючись переважно на козаччині, на гетьманщині, гайдамаччині, підроблюючи й підтасовуючи історичний матеріал так, щоб якнайкраще затушкувати суть класової боротьби; особливо вип’ятити національну боротьбу, запалити національну нетерпимість і ненависть до інших націй, а особливо до російської і єврейської. Для досягнення поставленої мети «марксист » Гермайзе припускав усякі засоби в трактуванні історичного матеріалу аж до використання націоналістично-тенденційної, невірної з історичного боку літератури – творів Д. Мордовцева, Кащенка і навіть Ол. Островського. Класово-ворожі нам настановлення Гермайзе поглиблював відповідним емоційним впливом через художні твори: «Історичні уявлення, взяті з художнього твору, мають бути засвоєні, якнайглибше пережиті; дитина має злитись психологічно з історичними героями й минулою епохою переданими в прозах мистцем слова» (З практики трудової школи, вип. І, ст. 80).

Ця думка Гермайзе цілком переконлива: для нас ясно, яке велике значення та велику педагогічну вартість і з боку історичного, і емоційного, і естетичного має поетичний елемент у широкому розумінні цього слова підчас навчання історії, але нас тут цікавить, який саме художній матеріал брався змістом та які саме теми вибирались учнями під керівництвом Гермайзе для інсценівок, – а теми були: «Заступила чорна хмара», «Гетьман Дорошенко», «Сава Чалий», драматизація в’їзду Хмельницького в Київ, Хмельницький у Переяславі; мандрівка київської княгині Ольги до Царгороду та ін.  

Подаючи матеріали із всесвітньої історії чи з історії України, Гермайзе звертав дитячу увагу не на питання класової боротьби, не на засоби виробництва, не на сукупність певних виробничих стосунків, не на форму визискування, за допомогою якої панівний у виробництві клас витягає додаткову працю з безпосереднього виробника, – він вивчав з ними величність національного героя, його характерні національні риси, національний одяг, звичаї; підчас вивчення, як будувалась Хеопсова піраміда, «ми постарались на підставі прочитаного оживити фігуру Уені (вельможі фараона Мернере), спізнати його характер, його здібності (енергійний, упертий, славолюбивий, ловкий царедворець, що вміє вислужитись, і т. ін.). Із документу ми довідались, звідкіля Уені брав каміння для піраміди і для саркофагу...» Або в другому місці з часів Хмельниччини діти з Гермайзе спиняються на постаті «панії Єльжбети Смитковської, самовпевненої, сміливої, самостійної вдови по другому чоловіку, яка давала образ типовий для української шляхтянки з рисами рицарсько-розбишацького характеру. Учні тут же в живій розмові намалювали її як з міцною волею жінку... Перед ними далі вирисовувалось багатство поліської шляхтянки, її одежа і хатні прикраси»... З доби гетьманщини на Україні: «Учитель ставить своїм завданням, щоб учні намалювали картину побуту козацької старшини. В класі робота скеровується на знайомство з зовнішніми формами побуту. В класі можна прочитати статтю про одежу й вбрання слобідських полковників Єфіменкової, при чому пояснити, що зовнішній побут Слобожанської та гетьманської старшини, – треба гадати, – був цілком однаковий. Розмовами, фактами, а то і цитуванням деяких документів треба ознайомити дітей з характером діяльності козацької старшини»... «При знайомстві з Запоріжжям з XVII – XVIII ст. ми звертали велику й пильну увагу на побут, розглядали по всіх приступних нам виданнях фотографії і малюнки запорізьких речей, потім колективно, як безпосередній матеріал, прочитали оповідання запорожця Коржа в О. Стороженка й аналогічне оповідання діда Розсолоди в Єварницького... Матеріалу було так багато і він так захопив дітей, що рідко хто з них не скомпонував оповідання з запорізького життя, опертого на перевірених побутових даних» (Гермайзе – З практики трудової школи, ч. 1).

Гадаю, що наведених уривків цілком досить, щоб уявити про зміст і виховну вартість того матеріалу, який опрацьовували учні 1-ої школи на лекціях з історії; але подібний матеріал подавався не лише учням старшого віку, а й учням 1-го концентру: зразки дитячих оповідань учнів ІІІ і IV групи говорять за те, що з тим, «чого не можна не знати», цебто з життям запоріжців, з історією, в специфічно націоналістичному освітленні й перекрученні, знайомили з самого початку, з перших років навчання; дарма що існували офіційні програми, які відбивали актуальні проблеми нашої радянської дійсності і вимагали зовсім іншого висвітлення історії, педагогічна рада 1-ї школи ім. Шевченка в Києві запроваджувала в життя нові радянські програми, порадники НКО з великою обережністю, запроваджувала остільки,  оскільки це не руйнувало загального попереднього настановлення в роботі школи, – про це сам Дурдуківський на засіданні шкільної ради застерігає від ломки, від ухилень: «Ми мусимо визначити нашу головну мету і загальний напрямок школи, до якої мети має прямувати її ухилення то в один, то в другий бік і чи нормальні ці ухилення» (протокол засідання шкільної ради 14/III 1922 року). Після обговорення питання, з якою обережністю мають бути запроваджені офіційні програми, замість існуючих уже, що є «наслідок певної творчої думки педагогів», справа передавалась на предметові комісії, яким, до речі, надавались великі повноваження в справі вільного маневрування в програмовому матеріалі, а це маневрування зводилось до просякнення всього навчання ідеєю націоналізму і шовінізму, до відриву школи від оточуючої дійсності, від громадського і політичного життя країни; про це в достатній мірі з’ясовує і сам Дурдуківський на судовому процесі над СВУ.

Піонерзагін заводу «Фізико-механік», що складався з учнів першої школи, ніколи не перевищував 40–60 чол. (а школа мала понад 500 учнів).

Здійснення гасла подвоєння лав піонер організації школа штучно гальмувала, найчастіше мотивуючи свої виступи проти зростання лав ЮП відсутністю ватажків. Від педагогів школи раз-у-раз можна чути було нарікання на комсомол, що він не здатний керувати піонер рухом, що значно краще було б передати це керівництво «людям з педагогічною освітою, знаннями, бо лише тоді можна організувати єдиний, суцільний педагогічний вплив на дітей» (так виступав проти керівництва комсомолу Дурдуківський).

До піонерзагону дітей не вербували – «хай буде повна воля самих дітей», «не нав’язуйте чужих ідей дітям», «діти тоді лише можуть бути в піонер організації, коли вони глибоко зрозуміють свою роль в ній». Так пропагував Дурдуківський, ховаючи за цими словами свою контрреволюційну роботу серед дітей.

Піонерзагін у школі зусиллями Дурдуківського та його зграї зведений був лише до формальності – «звести ввесь диткомрух до нічого, щоб він формально був, а по суті його зовсім не було» –  таке було настановлення шкідників. І це до певної міри їм пощастило здійснити.

Громадсько-політична робота, що на той час була основним стержнем роботи цілої організації, не мала місця в роботі загону 1-ї школи, бо громадська робота внесла б до школи соціалістичний зміст, що залучав би дітей до участи в соцбудівництві, руйнував би ту шкідницьку повсякденну роботу, що її проводила в школі СВУ.

Зв’язку піонерзагону й школи з виробництвом не було. Школа стояла далеко від повсякденної боротьби робітників «Фізико-механіка» за промфінплан, за соцбудівництво.

Зміст роботи піонерського загону наситили нудним переказуванням окремих революційних подій, вивченням напам’ять автобіографій вождів тощо. А поруч з такою навмисне нудною роботою ЮП, розрахованою на відштовхування дітей від піонер організації розгорталася систематична ґрунтовна робота в різних гуртках, – робота наповнена націоналістичним, контрреволюційним змістом поставлена досить жваво і яскраво.

Вся ця тонка робота мала певний успіх, через те що, по-перше, склад дітей у школі був добраний головно з української інтелігенції, що була просякнута націоналістичним духом, була близька колам СВУ.

По-друге, комсомольці-вожаті та комсомольський осередок фактично були ізольовані педагогами від дітей, від піонерів, провадили всю роботу в школі під непослабним контролем контрреволюціонерів педагогів, що всіляко намагалися перешкоджати впливові комсомолу, максимально його послабити.

Коли у процесі академроботи офіційні програми, що були обов’язкові для всіх шкіл, а, значить, і для школи ім. Шевченка, сковували волю дії і виливу на дітей з боку педагогів, то зате більш розв’язані руки у шкільної групи членів СВУ були підчас клубної роботи з дітьми. На дитячий клуб зверталась надзвичайно велика увага, і там була скупчена вся учительська робота по лінії впливу на дітей та відтягнення їхньої уваги від оточуючого життя і створення певної своєрідної замкнутої шкільної республіки.

Дитячий клуб – це справжня школа СВУ, що існувала поруч з офіційною школою, і педагоги, члени СВУ, зуміли так організувати роботу в клубі, що дитяча увага й інтерес цілком переключились на клубну роботу. Коли батьки стали скаржитись на дитячу перевтому, а головне, що діти всю увагу скупчили на клубній роботі і нехтують звичайну клясну роботу, що у дітей немає систематичних знань і навиків до регулярної шкільної роботи, то Дурдуківський зі своєю сворою підняв на засіданні шкільної ради з 24/І 1921 р. галас протесту проти такого твердження і доводив, що учні школи, які регулярно відвідують клуб і захоплюються працею в ньому, якраз є кращі учні школи й найкраще виконують свої шкільні обов’язки і чергову клясну роботу. «Може, – читаємо далі в протоколі, – для них це з’єднання громадських шкільних обов’язків, відвідування клубу й виконання класних завдань іноді буває тяжким, але вони (діти), навіть коли з тих чи інших причин не зроблять всього, що треба, ніколи не складають цього на роботу в клубі. Потрібно, звичайно, дбати, щоб діти не переобтяжували себе роботою (що може шкідливо відбитися на їх здоров’ї) і не брали на себе дуже багато не під силу обов’язків, але ненормальні винятки не свідчать про непригодність самого клубу в школі; визнається, що принципово клубна робота правильно організована, не може шкідливо відбиватись на черговій класній роботі й на розвитку дітей, – навпаки, вона є надзвичайно корисна, бо привчає дітей до вільної самостійної творчої праці, підтримує у них віру в свої сили, викликає і інтерес до роботи, допомагає учням найти себе, а учителям – підмітити їх нахили й хист...» Отже, клуб та його робота були в центрі уваги педагогів-шкідників; вони всіма силами відстоювали його таким, як він був, бо там була найбільша воля дій і впливу; на клубній роботі був присутній завжди сам Дурдуківський, який керував багатьма гуртками. В клубі дітей завжди навантажували величезною роботою, – змістом звичайно, контрреволюційною, – часом затримували в школі до пізньої ночі й у щоденникові дитячого самоврядування зустрічаємо нотатки про те, що сам Дурдуківський купував не раз дітям бублики, підхарчовував, аби більше їх затримати в школі, – за такі подарунки діти завжди організовано ходили висловлювати «щиру подяку».

В клубі зорганізовано було багато різних гуртків: драматичний, літературне товариство, літературний гурток для молодих поетів, історичний, політичний, художній, гурток Лесі Українки, чужих літератур, географічний, психологічний, пасічницький, кобзарський, музичний, співочий – всього до тридцяти гуртків. Школа могла клубною роботою захопити всю масу дітей, але зміст цієї роботи був для дітей отруйний, шкідливий, антирадянський.

Кілька слів про роботу художнього гуртка: малювали українські килими, що ними оздоблювали стіни залі й класних кімнат, вивчали українську орнаментику, яка так рясно обходила дитячі малюнки, зшитки, твори, заголовки творів, твори-присвяти і навіть підписи; сюжети для малюнків брались з українського минулого: досить художньо виконана учнями VI групи сцена передачі гетьманом Дорошенком гетьманові Самойловичеві гетьманських клейнодів 1676 року; художньо змальовувались козацькі табори, козацький одяг, зброя, кобзи, бандури, козаки в своєму одязі, українці в національному одязі, хуторки, брались містичні сюжети, навіть діаграми всякого роду оздоблювалися національними ознаками, орнаментикою. Малювали багато аквареллю і олівцем портрети, особливо Дурдуківського, митрополита Липківського та інших діячів СВУ, особливо у присвятах на ювілейні свята, а цих ювілейних свят у 1-й школі було надто багато, бо ними треба було затушкувати, підмінити свята революційні. В обов’язки мальовничого гуртка входили прикраси школи, які полягали в розвішуванні всяких малюнків, українських килимів, вишиваних рушників, якими обвішували портрети «рідних» письменників, що так густо прикрашували стіни школи. В куточок повісили і портрет Леніна, вкутали його в рушник, щоб не дуже видно було. Гасла, що розвішувались по стінах, підбирались націоналістичного змісту – переважно витяги з Драгоманова, Грінченка, були гасла і із творів Енгельса, але підбирались вони так, щоб їх змісту діти не розуміли.

До послуг шкідникам у їх шкідницькій роботі була і спеціально підібрана шкільна бібліотека. Шкільна бібліотека поповнювалась книжками, що збирались серед «українського громадянства» – особливо багато пожертвували книжок видавництва «Час» і «Друкар», Дурдуківський і Єфремов, яким шкільна рада від 2/ХІІ та 7/XII, 1921 року «низько уклонилась і висловила найщирішу подяку». По особах, що пожертвували ці книжки, можна зробити цілком певний висновок про їх зміст, проте книжки ніколи не переглядались, щоб відібрати шкідницьку літературу, навпаки, можна було знайти навіть в останній час відомі петлюрівські журнали «Ґедзь» і «Реп’яхи» заповнені цілком проти більшовицькими статтями та віршами; можна було знайти твори Донцова, усі твори Єфремова, Кащенка, Русової, підручники Грушевського, казки всякого роду та ін. За «чистотою» літератури в дусі СВУ досить ретельно стежив Дурдуківський.

Діти всякою клубною роботою, всякими підготовками до своїх шкільних чи групових свят були настільки перевантажені, що навіть ночували в самій школі. Школа – це була окрема маленька держава, в якій дітей поза їх свідомістю і волею наштовхували націоналістичною ідеологією, втягували в життя зовсім відмінне від того, що діялось навкруги. Найкраще удавалось ізольовувати дітей від зовнішнього впливу тих, що жили в бурсі: тут був уже цілком єдиний вплив і за цей єдиний вплив педагоги школи вели уперту боротьбу. Коли з боку адміністрації бурси виявились наміри провадити самостійну політику в тісному контакті з Наросвітою, Дурдуківський на засіданні шкільної ради 24/1 1921 р., застерігаючи, висловивсь:«Помічається стремління адміністрації бурси в її шкільній частині до сепаратної від школи політики. Ще немає нічого серйозного і загрожуючого, але хмарки на горизонті збираються». З цих хмарок розразилась ціла гроза уже на засіданні шкільної ради 9/ІІІ 1921 року підчас обрання виховательки бурси. Коли зав бурси в погодженні з Наросвітою підібрав кандидата на посаду виховательки бурси, «як нову, свіжу людину, яка б мала свіжий вплив на дітей» (протокол), то це викликало надзвичайне обурення з боку шкільної ради: «виходить, ніби шкільна рада вносила в бурсу щось старе, затхле, гниле, якусь рутину, ніби шкільній раді недорогі інтереси доручених їй дітей» – в один голос закричали педагоги-шкідники. З приводу цього висловились майже всі члени шкільної ради, спиняючись на тому, що «бурса і школа мусять бути під одним впливом, якщо ми не хочемо з дітей зробити духовних калік, якщо ми не хочемо роздвоювати їх душі... В бурсі живуть виключно діти, учні школи, і було б з педагогічною боку помилково доручати дітей учнів школи впливові людей, яких шкільна рада не знає або вважає їх з різних причин невідповідними, коротко, шкільна рада не може оддавати своїх учнів під вплив людей,що в той же час не являються бажаними кандидатами для шкільної ради. Або бурса є частина школи, з одним педагогічним впливом, або бурса одходить від школи цілком разом з усіма учнями. Компромісів жодних бути не може. З двох одно і це рішуче» (Дурдуківський, протокол). Подібний зміст має виступ і Доги, який дивується, що з цією справою зверталась адміністрація бурси до Наросвіти: «школа і бурса працюють над одним матеріалом, над одними і тими ж дітьми, а в такому разі мова може йти тільки про єдність педагогічного впливу. В бурсі можуть бути другі організаційні форми, а педагогічні принципи повинні бути одні, повинен бути єдиний педагогічний вилив і звертатись за санкцією до Наросвіти, це означало б неповагу до самих себе» (протокол).

Цей конфлікт досить яскраво виявляє, як гостро і одноголосно шкідницька група педагогів 1-ї школи реагувала, коли в шкільну націоналістичну атмосферу просякали в той чи інший спосіб моменти радянської дійсності, з якою увагою і обережністю ставилась перша школа до підбору робітників, як довго висловлювали ь підчас обрання кандидата на ту чи іншу роботу в школі, яку подавали завжди детальну і в той же час відповідно спрямовану характеристику нового кандидата, – іноді для цього призначались спеціальні засідання шкільної ради.

На таких засіданнях шкільної ради відбувались ритуали вводу нового члена колективу до школи: після детального обговорення того чи другого кандидата, – а з приводу нового кандидата намагались висловитись всі, – в разі обрання його на певну посаду, – закликали на засідання, Дурдуківський вітав його промовою до нього, а колектив гучними оплесками; й тільки після цього ритуалу ставилось питання про затвердження перед Наросвітою, але остання справа була лише формальність, бо підібраний кандидат зразу приступав до роботи, не чекаючи затвердження Наросвіти. Щоб зберегти собі право на ввесь час такого пильного підбору робітників, а особливо оберегти школу від кандидатів, яких могла прислати сама Наросвіта, та ще могла прислати комуніста, чого особливо боялись шкідники із СВУ (а до речі, за ввесь час перебування в цій школі Дурдуківського не було ні одного учителя-комуніста), Дурдуківський затушковував свою школу вивіскою зразкової школи при ВУАН; цим ввесь час маскувалась перша школа, вимагала від офіційних установ особливого до себе ставлення, – коли року 1924 була масова перекидка робітників по школах і ця перекидка загрожувала і 1-й школі, то була піднята на ноги вся Академія, щоб тільки спасти стан школи й не припустити зміни учительського складу.

Ось головні риси, які визначились підчас обрання кандидатів: людина високо інтелігентна, користується любов’ю у дітей і впливом на них, уміє захопити дітей»... або «людина відома багатьом членам ради, широко освічена, з широкою ініціативою, людина з твердою волею» та ін.

Поданий тут аналіз практики першої школи доводить, як послідовно основні принципи фашистської педагогіки запроваджувались в життя Дурдуківським та його однодумцями і як за допомогою цих принципів послідовно здійснювалось націоналістичне виховання. Школа боролась, як уже й зазначалось, з науково-матеріалістичним світоглядом, підчас навчання панувала містика і навіть з релігією школа до останнього часу не рвала. Ще 1921 року школа урочисто святкувала різдво: в протоколі ч. 12 від 7/ХІІ було ухвалено такий проект святкування різдва: «молодші групи виставляють вертеп; як зможуть, середні групи за допомогою відповідних учителів розробляють другу частину вертепу; Козицький з дітьми готує колядки; Юркевич виставляє балет «Сніжинки»; Дурдуківський, Дога, Дудар з дітьми готують відповідні до різдвяних свят вправи та декламації; Михайлів бере на себе художнє оформлення свята».

На засіданні шкільної ради 24/1 1922 року Дурдуківський зробив звіт про те, що зроблено дітьми підчас різдвяних свят: «Підчас рідзва відбулась низка дитячих ранків та вечірок... Відбулось грандіозне свято хору в помешканні бурси... Друге свято різдвяне в школі. Програм був розроблений відповідно до різдва: ставився вертеп молодшими групами, співались колядки, вистава, написана дітьми школи, в якій перед глядачами проходили всі звичаї українські підчас різдва; відповідні декламації... Дітьми школи ставився потім вертеп у «Дніпросоюзі»... Вихованці бурси при школі виступали з колядками у святі українських дитячих будинків» (не абияка «громадсько-корисна робота»?!)...

1921 року релігійні свята одкрито святкувались школою востаннє: надалі педагоги активно беруть участь у поширенні сфери впливу української автокефальної церкви, відвідують «службу божу» в Софійському соборі, з духівництвом зустрічаються у СВУ, а в школі справу релігії замовчують, хоча стоять на ґрунті релігійного виховання. Але для впливу на дітей, для завоювання «душі дитини» релігія «історична» (за Шірангером) підмінюється «неісторичною» релігією, всякого роду ідеалістичним, нематеріалістичним світоглядом.

В цьому відношенні велику роль відігравали відповідно організовані і певним змістом спрямовані шкільні дитячі свята, на які так багата була перша школа. Шкільні дитячі свята організовувались так, щоб вони змістом своїм могли заглушити дитячий інтерес до революційних свят; так, свято Паризької Комуни 18 березня 1922 року було підмінено суто шкільним святом п’ятилітнього ювілею школи, свято Першого Травня підмінялось щорічним традиційним інтимним шкільним святом на тему «Весна» (протокол засідання шкільної ради 1/І 1922 року) з широкою участю колишніх учнів школи і учителів, підчас інших революційних свят навмисне прилучали святкування ювілею когось з учителів або якогось «українського діяча», напр., славнозвісного організатора СВУ Єфремова, Стешенка, і навколо ювілеїв скупчувалась вся дитяча увага і інтерес; революційного свята як і не було, а як і доводилось відзначати роковини Жовтня чи Першого Травня, то це відбувалось як якась повинність: сам Дурдуківський і деякі педагоги на революційні свята не приходили, з промовами урочисто Дурдуківський не виступав, а «погоджувався» виступати на таких святах з промовою хтось з учителів, виконуючи тим якийсь неприємний для себе обов’язок.

Про таку підміну революційних свят святами національними висловлюються й самі діти. В одному з документів 1923 року читаємо: «Ми готуємось до Шевченківського свята, як до великодня, навіть більше, Шевченківське свято найважливіше для нас за ввесь рік і тому ми так працюємо, щоб гарно відбути його. Сьогодні в Києві свято робітниці. В «Пролетарській Правді» портрети жінок, що боролися за робітничу долю: Люксембург, Колонтай, Крупської та інших, і статті про жіноче питання. В клубі радробітників засідання й концерт на честь жінок-робітниць. Ми (наша школа) не маємо змоги відгукнутись на це свято, бо готуємось до другого важливого для нас свята, але всі ми співчуваємо жінкам-робітницям і радіємо, що є можливість влаштувати такі свята». Як не затушковували шкідники-педагоги всі щілини й просвіти в своїй школі, щоб бува не влився туди свіжий струм радянської революційної дійсності, проте діти з оточення позашкільного довідались про свято робітниці, про портрети в «Пролетарській Правді » жінок-робітниць, про свято в клубі радробітників тощо, але їм лишилось лише поспівчувати жінкам-робітницям і за вказівками високоавторитетних вихователів готуватись до свого «рідного свята», як до «великодня».

Підчас революційних свят виступали з доповідями більш діти, але теми доповідей брались далекі від змісту свята, абстрактні, для багатьох незрозумілі, скучні, – це, навмисне, щоб вбити всякий інтерес у дітях до таких свят. Так підчас роковин Жовтневої революції читають доповіді на теми «Що таке науковий соціалізм», «Теорія додаткової вартості», «Чому капіталістичний лад має перейти в соціалістичний» і т. д. Зате шкільні національні свята відбувались надзвичайно урочисто: в них найактивнішу участь брав сам Дурдуківський, виступав з палкими промовами і перетворював їх на справжню антирадянську націоналістичну демонстрацію.

На святі п’ятилітнього ювілею школи 1922 року Дурдуківський у своїй промові згадує про тих, «хто дбає про рідну школу, хто поліг за неї в упертих боях, пробиваючи тернистий шлях», перелічує ряд «найвидатніших (звичайно петлюрівських) діячів на цій ниві» і закінчує вірою, «що дух, ідеї їх разом з нами». Пропонує, нарешті, вшанувати цих могутніх борців за рідну школу (розумій і за «неньку-Україну») вставанням. Хай живе рідна школа на радість дітям і щастя країни» (протокол засідання шкільної ради 25/V 1922 року). З нагоди ювілею школи послали привітання: Марії Миколаївні Грінченковій, Любові Миколаївні Шульгіній, Павлові Даниловичу Денисенкові (голові комітету сприяння), Сергію Олександровичу Єфремову. «Настрій у всіх підчас свята був щирий, веселий, бадьорий, теплий».

Особливо гучно пройшов двадцятип’ятилітній ювілей Дурдуківського 14/ІІ 1926 року: ювілей обернули на національне свято, де було виголошено різними особами 37 промов націоналістичного змісту; досить жваве, весело і тепло пройшло свято двадцяти п’яти літнього ювілею учителя Гребенецького, яке підмінило собою свято Першого Травня.

Коли школа змістом своєї роботи замикалась, не ставила своїм завданням наблизитись до робітничих мас, розгорнути там радянську громадсько-корисну роботу, взяти активну участь в будівництві соціалізму нашої країни,то це не значить, що вона не провадила своєї контрреволюційної роботи серед людності, а особливо серед селян: школа, виїжджаючи до літньої колонії в Боярку, провадила там націоналістичну, антирадянську агітацію серед населення під безпосереднім керівництвом Дурдуківського. На одному з засідань шкільної ради Дурдуківський, доповідаючи про роботу дітей в Боярці серед населення, зазначає, що вони улаштовували концерти-вечірки, екскурсії, поширювали між місцевим населенням національну свідомість, збирали етнографічний матеріал » (з протоколу). Виїжджав Дурдуківський з педагогами і на інші села: с. Криве (колишнього Сквирського повіту, Смілу – колишнього Черкаського повіту, Кожанку і Кагарлик – Київського повіту; в цих селах педагоги 1-ї школи «боячись за долю рідної школи в Києві», мали намір відкрити філії своєї школи (засідання шкільної ради в Боярці 29/VI 1920 року).

Але чи була школа ім. Шевченка в Києві єдиним лише «острівком» націоналізму, розсадником українського фашизму? Безперечно, ні. Український фашизм пустив свої корені серед маси учителів, що були об’єднані у Всеукраїнську учительську спілку. Пролетарська революція під проводом комуністичної партії, розбивши вщент усі контрреволюційні сили на Вкраїні, що намагались під гаслом національної боротьби за незалежність України зберегти капіталістичний лад, правдиво розв’язавши національне питання, масу учительства, що було об’єднано у Всеукраїнську учительську спілку, спрямувала на твердий шлях активного співробітництва з робітниками в державі пролетарської диктатури; основна маса українського учительства, засукавши рукава, щиро взялася до побудови справжньої радянської політехнічної школи, Але чимало є ще учителів, що не позбулись старої націоналістичної закваски. Святкування десятиріччя з дня заснування Всеукраїнської вчительської спілки, збори на «чашку чаю» старих діячів української учительської спілки в 57-й Київській трудшколі, відокремлення методичної роботи українських шкіл м. Києва і збори відокремлених методичних об’єднань у тій же 57-й школі – ці моменти говорять, що український фашизм здійснювавсь у більшій чи меншій мірі і не без впливу і керівництва 1-ї школи ім. Шевченка, в практиці і деяких інших шкіл м. Києва. Це важливе питання потребує окремого детального вивчення і дослідження, і особливо тепер, у час широкого наступу на фронті побудови соціалізму і загострення класової боротьби, яка неминуче проходить і через школу. Класовий ворог особливо уперто боротиметься за молодь, тонко приховуючи свою контрреволюційну роботу на ідеологічному фронті зовнішньо радянськими формами; потрібно особливо загострити нашу класову чуйність, щоб вчасно за теперішніх форм класової боротьби можна було б розпізнати класового ворога.

Коментарі

1. ...прокурор Ахматов – один із обвинувачів на процесі СВУ.

2. Дмитро Андрієвський (1892–1976) –український політичний діяч і публіцист, член Організації Українських Націоналістів (з 1929).

3.“Розбудова нації” – друкований орган Проводу Українських Націоналістів, заснований у січні 1928 р. Видавався М. Сціборським у Празі до осені 1934 р.

4. Сергій Єфремов (1876–1939) – український громадсько-політичний і державний діяч, віце-президент і академік ВУАН, один із творців української журналістики. У справі СВУ проходив під № 1.

5. Микола Павлушков (1904–1937) – студент Київського інституту народної освіти, один із учасників процесу СВУ.

6. Наталя Собко –на момент Процесу СВУ студентка. За однією із версій – авторка листа до ЦК комсомолу про діяльність СВУ, з якого почалися арешти української інтелігенції. Матір київського дисидента Гелія Снєгірьова та сестра радянського письменника Вадима Собка.

7. Людмила Черняхівська / Старицька-Черняхівська (1868–1941) – українська письменниця, літературний критик, драматург і громадський діяч. У справі СВУ проходила під № 6.

8. Йосип Гермайзе (1892–1958) українский історик, професор Київського інституту народної освіти з 1920 р., керівник Археографічної комісії ВУАН з 1927 р.; автор наукових публікацій у галузі історії України. У справі СВУ проходив під № 4.

9. Домініка Дудар (1890–1932) – поетеса, викладачка української мови у 1-ій трудовій школі ім. Т. Шевченка. Була заарештована у справі СВУ, після півторамісячного утримання під вартою її звільнили під підписку про невиїзд, а по завершенні процесу СВУ справу закрито.

10 Степан Васильченко (1879–1932) – український письменник і педагог 1-ої трудової школи.

11. Василь Дога (1886–дата смерті невідома) – професор ВУАН, викладач київського педагогічного технікуму і 1-ої трудової школи ім. Шевченка. Засуджений до 3-х років висилки за межі України. Подальша доля невідома. 

Рекомендовані статті для більш детального ознайомлення з біографією та діяльністю Володимира Дурдуківського http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/123456789/4858/1/Danylenko.pdf

http://library.udpu.org.ua/library_files/psuh_pedagog_probl_silsk_shkolu/42_2/visnuk_32.pdf

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D1%83%D1%80%D0%B4%D1%83%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80_%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

http://memorial.kiev.ua/zhurnal/pdf/01-02_1998/253.pdf 

Упорядкувала та підготувала до друку Ірина Каневська, кандидат історичних наук.