Укр Рус

Дата: 18.11.2017

Підписка на новини

Голосування

За останні три роки рівень забюрократизованості української системи освіти практично не зменшився, а за деякими параметрами навіть зріс.
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
Всього голосів:
Перший голос:
Останій голос:
Назад
 
Powered by Sexy Polling
 

Університет як проблема, або чи існують в Україні університети?

Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
03.07.2017

Реформа вищої освіти, яка ніби то мала б забезпечити формування сприятливих умов для становлення і розвитку вищих навчальних закладів, зокрема університетів, відбувається під гаслом: зробимо так, як на Заході. Намагаючись скопіювати західні зразки та практики, ми не враховуємо того, що самі західні університети перебувають у складному процесі трансформації, яка значною мірою викликана тими змінами, що принесло з собою сучасне інформаційне суспільство. 

Сьогодні багатьом в Україні все ще видається, що реформувати означає приводити певну сферу чи систему у відповідність до кращих зразків, які вже існують на Заході. Мовляв, не потрібно вигадувати велосипед, його вже вигадали до нас. Насправді ж, реформувати означає виявляти у певній сфері  суперечності та можливості, створюючи при цьому належні умови для реалізації відповідних можливостей. Жодна країна не досягала в реформах успіхів, якщо вона лише формально копіювала та слідувала зовнішнім зразкам, порадам та рецептам. На жаль, у нас сьогодні «процвітає» наївне просвітництво та верховодять добродушні просвітники.

Сучасні європейські університети трансформуються в умовах масовізації університетської освіти. Побіжно продемонструємо це на прикладі Великої Британії, вірніше її частини – Англії. Так в Англії понад шість століть існували лише два університети: Оксфордський та Кембриджський.  Лише в  XIXстолітті було засновано ще два університети, один з них у Лондоні. Старі класичні університети протягом століть визначали стандарти університетської освіти. Ще тридцять-сорок років тому назад диплом Кембриджа або Оксфорда означав для його власника неодмінну можливість отримати гарну роботу по закінченню університету. Сьогодні не рідко випускники цих все ще елітних університетів можуть мати проблеми  з пошуком відповідної вакансії. Десятки нових британських університетів складають сьогодні конкуренцію старим університетам, і в цій конкуренції Кембридж і Оксфорд поступово втрачають свої позиції. Проблема полягає  в тому, що так звані нові британські університети чим далі, тим більше орієнтуються не стільки на стандарти університетської освіти, скільки на вимоги та запити так званих споживачів університетських послуг. 

Криза вищої освіти, зокрема університетської освіти, гостро відчувається і на Заході. Деякі речі на  Заході не наважуються називати власними іменами, мабуть, виходячи з міркувань політкоректності. Однак, і на Заході усвідомлюють наростання проблем у сфері вищої (університетської) освіти. Формування європейських інституцій із забезпечення якості вищої освіти та відповідних національних інституцій відбувається паралельно збільшенню кількості університетів у європейських країнах. Власне, формування інституцій із забезпечення якості вищої освіти є відповіддю на таке збільшення.

Не варто думати, що так звана прихована торгівля дипломами про вищу (університетську) освіту є суто українським феноменом. Ця проблема гостро постає в багатьох європейських країнах. Завуальований характер такої торгівлі може викликати певні ілюзії щодо загального благополуччя європейської університетської освіти. Інша справа, що в Україні  кризові явища у сфері вищої освіти набули хронічного та водночас гострого характеру, посилюючись цілим рядом обставин перехідного періоду, що надмірно затягнувся.

Для нас принципово  послідовно поставити ряд питань та відповісти на них.

Що таке університет?

Насамперед з’ясуємо те, чим він не є, або до чого університет не можна зводити.

Університет не можна звести до вищої професійної школи, в якій здобувають лише якісь певні професії. Хоча, звісно, це не означає, що в університеті не опановують певні спеціальності. Мова йде лише про рівень та умови опанування певними спеціальностями. Спеціалізація в університеті все ж передбачає опанування певним базовим рівнем університетської освіти, що тривалий час в європейських університетах пов’язувався з так званим факультетом вільних мистецтв, або філософським факультетом.

Університет не можна також звести лише до вищого навчального закладу. Хоча, звісно, в університеті здобувають вищу університетську освіту. Однак, сам університет неодмінно передбачає поєднання викладання і дослідження, при цьому часто акцент робиться саме на дослідженнях, бо без них викладання в університеті позбавлено сенсу. Звідси, той, хто не досліджує, не може викладати в університеті. Разом з тим той, хто досліджує при університеті, не обов’язково має викладати. Однак, саме гармонійне поєднання викладання і дослідження є ідеалом для університету. Викладання в університеті має сприяти дослідженням, а результати дослідження безпосередньо мають відбиватися в навчальному процесі. Чого не можна очікувати, скажімо, від середньої школи.

Університет також не зводиться до його розуміння як науково-освітньої інституції. Університет відграє важливу соціальну роль, яка виходить за межі викладання та наукових досліджень. Через свою автономію та свої права університет виступає ключовою інституцією громадянського суспільства. Традиційно в Європі університет розглядається як своєрідна противага державному апарату, Університет є швидше інститутом громадянського суспільства, ніж державною установою, таким він є навіть в тому разі, коли йдеться про так звані державні університети.

Природу університету можна виразити через наступну сентенцію: університет – це місце, в якому людина може неквапливо продумати (переосмислити) кілька ключових тез, що визначають  її інтелектуальне життя. Саме можливість такого переосмислення робить університет тим, чим він і є. Іншими словами, університет має жити в такому ритмі, що забезпечував би сприятливі умови для відповідної практики. Мабуть, саме такий ритм і визначає буття та можливість університету.

В чому полягає проблема університету, або чому університет сам по собі ми розглядаємо як проблему?

Університет є не стільки певною даністю, скільки певною заданістю. Іншими словами, університет не просто пропонує щось для опанування; університет запрошує викладача і студента в аудиторії та поза нею до співпраці; студентська аудиторія не є учнівським класом, вона має виступати своєрідною творчою лабораторією, студією тощо. Цього часто не розуміють як викладачі університету, так і студенти. Перші часто просто хочуть щось готове передавати, а другі хочуть щось готове отримувати.

Університет передбачає саме творчу співпрацю викладача та студента у всіх видах навчального процесу. Перехід від школи, яка ставить дещо простіші завдання та вимоги, до університету становить для багатьох важку та часто нездолану проблему. Часто в університеті студент продовжує вчитися так, як він вчився ще в школі. А сам університет часто пропонує програми, які за формою та навіть змістом є або повторенням програм старшої школи, або  їх продовженням. Можливість творчої співпраці викладача університету і студента означає відповідальність першого та високі запити другого. Без цього університет є неможливим.

Масовізація університетської освіти є результатом нехтування насамперед університетами таких високих вимог. Фактично, масовізація університетської освіти веде до знищення університету як феномену. Масовізацію університетської освіти можна та слід розглядати як символ сучасного варварства. Сьогодні доводиться говорити про кризу сучасного європейського університету, а  така криза викликана втратою розуміння вихідних засад. Європейський університет став заручником того, що сьогодні прийнято, наслідуючи іспанського філософа, називати «повстанням мас». 

Яка  ситуацію з університетською освітою в Україні?

На початку 1991 року в Україні статус університету мали лише 10 вищих навчальних закладів (в  СРСР на початку 1991 року з 895 вищих навчальних закладів статус університету мали лише 69 ВНЗ). В 1991 році в Україні один університет приходився на 5,1 млн. чол. (відповідний  середній показник в СРСР на початку 1991 року складав 4 млн. чол., а в Російській федерації –  3,6 млн. чол.). Для порівняння в сучасній Німеччині на 900 тис. чол. приходиться один університет.  В сучасній Україні на 300 тис. чол.  приходиться один університет. Здавалося б, за кількістю «університетів» на душу населення  Україна є одним зі світових «лідерів». Спробуй в таких умовах поставити під сумнів існування університетів в Україні?! Однак, що це за «університети»?

По-перше, вищі навчальні заклади, що називаються в Україні університетами, можна назвати такими лише умовно. Українські «університети» наслідують німецькі університети, така практика наслідування почала формуватися ще за часів перебування України в складі імперій: Австро-Угорщини та Російської імперії. В імперіях традиційно  вплив держави на університети був значним, він відтворювався в Радянському Союзі та перейшов у спадок незалежній Україні.

По-друге, українські «університети» відзначаються надмірною ієрархізацією; здається, що в Україні університети існують для підтримання та збереження такої  ієрархізації. При цьому не існує реального прагнення бодай якось раціонально переосмислити таку практику. В Україні, по суті, відсутня повноцінна дискусія щодо становлення та розвитку університетів в країні, а тим менше доводиться сподіватися на вплив такої дискусії на сферу вищої освіти.  Хоча час від часу з’являлися раніше і все ще з’являються певні спроби її розпочати. Можна сказати, що такі спроби мало вплинули на ухвалення чинного Закону «Про вищу освіту». На жаль, українськими «університетами»  і після ухвалення чинного Закону «Про вищу освіту» швидше керують як свинофермами, ніж як вищими навчальними закладами. 

По-третє, українські «університети» в кращому випадку є вищими професійними школами. Однак не багато з таких шкіл, як показує практика, спроможні давати більш-менш прийнятну професійну підготовку. При цьому мова жодним чином не йде про отримання такої підготовки на базі ґрунтовної університетської освіти.

По-четверте, українські «університети»  далекі від гармонійного поєднання науки і освіти. Освіта та викладання домінують над наукою та дослідженнями. Зв'язок науки і освіти  в українських «університетах» є лише декларативним. Так само декларативними є ті університетські програми, в рамках яких ніби то відбуваються дисертаційні дослідження.

По-п’яте, в українських «університетах» основні зусилля викладачів спрямовані на «забезпечення» дотримання формальних вимог щодо навчального процесу. Слабка мобільність викладачів, відсутність належних умов для формування конкурентного середовища перетворюють українські «університети» в академічне болото.

По-шосте, слабкість гуманітарних наук в українських «університетах», успадкована ще від радянських часів, сприяє очевидній деформації таких навчальних закладів. Ця ситуація ускладнюється загальноєвропейською тенденцією падіння інтересу до вивчення гуманітарних наук. Однак, якщо на Заході мова йде про пониження відповідного рівня, то в Україні – про неможливість його підняття. Будемо чесні,  українські університетські гуманітарії швидше схильні наслідувати та долучатися, ніж продукувати та творити. В цьому відношенні доводиться звертати увагу на те, що філософія залишається найслабшою ланкою у всій системі навчальних дисциплін в українських «університетах», а  ця обставина сама по собі говорить про природу українських «університетів». За останні двадцять років змінилися умови щодо доступу до джерел, однак в тих джерелах швидше загубилися, ніж порозумілися. Українські «університетські» філософи швидше діляться думками про прочитане  ними в перекладі чи оригінал, ніж продукують. Таким є і наші українські «університети».

По-сьоме, українські  «університети» дійсно, як показує практика, спроможні підтримати протестні акції, однак в такій підтримці вони, як правило, обмежуються самим протестом, виявляючи при цьому неспроможність запропонувати конструктивний план чи сценарій розвитку суспільства. Навіть сам протест українських «університетів» є доволі дивним, оскільки його не вистачає навіть на те, щоб протидіяти діям, що відверто направлені проти автономії університету. Саме останнє вказує на брак університетів в країні.

По-восьме, діяльність  українських «університетів» не розгортається на тлі усвідомлення тієї ролі, яку має відгравати університет в житті країни. Українські професори та доценти швидше обмежуються «відповідальністю» перед своєю родиною та кар’єрою, мало зважаючи на відповідальність перед суспільством. Університет має усвідомлювати свою місію  і жити усвідомленням цієї місії, без цього важко говорити про університети. 

По-дев’яте, українські «університети» не мають реальної автономії, саме брак останньої є головною перешкодою на шляху становлення та розвитку університетів у нашій країні.     

Якщо хтось вважає, що ми маємо університети, то де тоді знаходиться та межа, за якою можна ставити під сумнів існування в країні університетів?!

Врешті-решт, наявність університетів у країні визначається не наявністю в назвах ВНЗ слова «університет», а за спроможністю інтелектуальних еліт  країни принаймні формулювати актуальні проблеми та пропонувати адекватні шляхи їх вирішення, бо свою освіту такі еліти мають отримувати саме в університетах. Які ми маємо «університети», такі ж ми маємо й «еліти».

Чого слід уникати та що слід робити?

1. Потрібно відмовитися від  спрощеного погляду на проблему українських «університетів». Так, скорочення їх кількості чи їх об’єднання не є тим шляхом, який веде до становлення та розвитку університетів в країні. Кілька поганих вищих навчальних закладів при об’єднанні не утворюють  щось якісно більш цінне. Подібний підхід швидше нагадував би радянську практику об’єднання колгоспів. Справа не в кількості, а в якості університетів. Позбавлено сенсу взагалі говорити про потрібну кількістю університетів, до певної міри таке обговорення є безглуздим. 

2. Не слід ганятися за місцями в міжнародних університетських рейтингах, бо така гонитва за сьогоднішніх умов швидше піде на шкоду справі.

3. Не потрібно перекладати відповідальність на зовнішніх суб’єктів. Реформа сфери вищої освіти та закладання передумов для становлення в ній університетів лежить майже цілком у сфері нашої внутрішньої відповідальності. Без виконання домашньої роботи годі сподіватися на можливість плідної співпраці в рамках загальноєвропейських інституцій та систем.

4. Потрібно наважитися на кардинальні реформи у сфері вищої освіти. Чинний Закон «Про вищу освіту» потребує радикального доопрацювання,  зокрема таке доопрацювання має стосуватися прав вищих навчальних закладів.

5. Університет має отримати повну автономію. Надання повної автономії університетам має розглядатися як частина стратегічного завдання реформи вищої освіти. Потрібно зрозуміти, що країна не потребує «університетів», яким міністерський чиновник на кожному кроці буде вказувати, що і як робити. Країна не потребує університетських викладачів, котрі готові виконувати будь-які нісенітниці, що будуть запропоновані міністерством в обмін на отримання вчених звань. 

6. Держава має повністю відмовитися від втручання в академічне життя університетів. МОН має залишитися лише одним із суб’єктів забезпечення якості освіти, зокрема на рівні забезпечення та дотримання процедур розподілу бюджетного фінансування університетів.

7. Найбільше сьогодні ми потребуємо зміни масштабу мислення тих, хто відповідає за реформи сфери вищої освіти. Дріб’язковими заходами університети не будуються, а їх розвиток не забезпечується.  Від спроб зміни переліків паперів та місць їх отримання потрібно перейти до масштабних реформ.  Половинчастість реформ буде лише погіршувати ситуацію, що ми сьогодні і спостерігаємо. 

Замість висновку 

Доводиться визнати, що теперішнє керівництво МОН, як власне і попереднє,  не має стратегічного бачення реформи вищої освіти, зокрема погано усвідомлює шляхи  розбудови університетів. Воно навіть не наважилося радикально переглянути підхід своїх попередників та адекватно оцінити ті помилки, які були ними допущені  у сфері реформування вищої освіти. Сьогодні більша увага ніби то керівництвом МОН надається реформі початкової та середньої школи, а про реформу вищої освіти майже забули. Може воно сьогодні й на краще! Однак все ж потрібно покласти край практиці, за якої напрямки та інтенсивність реформування різних сфер освіти визначається особою міністра. 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

Університет як проблема, або чи існують в Україні університети?
Університет як проблема, або чи існують в Україні університети?

Реформа вищої освіти, яка ніби то мала б забезпечити формування сприятливих умов для становлення і розвитку вищих навчальних закладів, зокрема університетів, відбувається під гаслом: зробимо так, як на Заході. Намагаючись скопіювати західні зразки та практики, ми не враховуємо того, що самі західні університети перебувають у складному процесі трансформації, яка значною мірою викликана тими змінами, що принесло з собою сучасне інформаційне суспільство. 

Сьогодні багатьом в Україні все ще видається, що реформувати означає приводити певну сферу чи систему у відповідність до кращих зразків, які вже існують на Заході. Мовляв, не потрібно вигадувати велосипед, його вже вигадали до нас. Насправді ж, реформувати означає виявляти у певній сфері  суперечності та можливості, створюючи при цьому належні умови для реалізації відповідних можливостей. Жодна країна не досягала в реформах успіхів, якщо вона лише формально копіювала та слідувала зовнішнім зразкам, порадам та рецептам. На жаль, у нас сьогодні «процвітає» наївне просвітництво та верховодять добродушні просвітники.

Сучасні європейські університети трансформуються в умовах масовізації університетської освіти. Побіжно продемонструємо це на прикладі Великої Британії, вірніше її частини – Англії. Так в Англії понад шість століть існували лише два університети: Оксфордський та Кембриджський.  Лише в  XIXстолітті було засновано ще два університети, один з них у Лондоні. Старі класичні університети протягом століть визначали стандарти університетської освіти. Ще тридцять-сорок років тому назад диплом Кембриджа або Оксфорда означав для його власника неодмінну можливість отримати гарну роботу по закінченню університету. Сьогодні не рідко випускники цих все ще елітних університетів можуть мати проблеми  з пошуком відповідної вакансії. Десятки нових британських університетів складають сьогодні конкуренцію старим університетам, і в цій конкуренції Кембридж і Оксфорд поступово втрачають свої позиції. Проблема полягає  в тому, що так звані нові британські університети чим далі, тим більше орієнтуються не стільки на стандарти університетської освіти, скільки на вимоги та запити так званих споживачів університетських послуг. 

Криза вищої освіти, зокрема університетської освіти, гостро відчувається і на Заході. Деякі речі на  Заході не наважуються називати власними іменами, мабуть, виходячи з міркувань політкоректності. Однак, і на Заході усвідомлюють наростання проблем у сфері вищої (університетської) освіти. Формування європейських інституцій із забезпечення якості вищої освіти та відповідних національних інституцій відбувається паралельно збільшенню кількості університетів у європейських країнах. Власне, формування інституцій із забезпечення якості вищої освіти є відповіддю на таке збільшення.

Не варто думати, що так звана прихована торгівля дипломами про вищу (університетську) освіту є суто українським феноменом. Ця проблема гостро постає в багатьох європейських країнах. Завуальований характер такої торгівлі може викликати певні ілюзії щодо загального благополуччя європейської університетської освіти. Інша справа, що в Україні  кризові явища у сфері вищої освіти набули хронічного та водночас гострого характеру, посилюючись цілим рядом обставин перехідного періоду, що надмірно затягнувся.

Для нас принципово  послідовно поставити ряд питань та відповісти на них.

Що таке університет?

Насамперед з’ясуємо те, чим він не є, або до чого університет не можна зводити.

Університет не можна звести до вищої професійної школи, в якій здобувають лише якісь певні професії. Хоча, звісно, це не означає, що в університеті не опановують певні спеціальності. Мова йде лише про рівень та умови опанування певними спеціальностями. Спеціалізація в університеті все ж передбачає опанування певним базовим рівнем університетської освіти, що тривалий час в європейських університетах пов’язувався з так званим факультетом вільних мистецтв, або філософським факультетом.

Університет не можна також звести лише до вищого навчального закладу. Хоча, звісно, в університеті здобувають вищу університетську освіту. Однак, сам університет неодмінно передбачає поєднання викладання і дослідження, при цьому часто акцент робиться саме на дослідженнях, бо без них викладання в університеті позбавлено сенсу. Звідси, той, хто не досліджує, не може викладати в університеті. Разом з тим той, хто досліджує при університеті, не обов’язково має викладати. Однак, саме гармонійне поєднання викладання і дослідження є ідеалом для університету. Викладання в університеті має сприяти дослідженням, а результати дослідження безпосередньо мають відбиватися в навчальному процесі. Чого не можна очікувати, скажімо, від середньої школи.

Університет також не зводиться до його розуміння як науково-освітньої інституції. Університет відграє важливу соціальну роль, яка виходить за межі викладання та наукових досліджень. Через свою автономію та свої права університет виступає ключовою інституцією громадянського суспільства. Традиційно в Європі університет розглядається як своєрідна противага державному апарату, Університет є швидше інститутом громадянського суспільства, ніж державною установою, таким він є навіть в тому разі, коли йдеться про так звані державні університети.

Природу університету можна виразити через наступну сентенцію: університет – це місце, в якому людина може неквапливо продумати (переосмислити) кілька ключових тез, що визначають  її інтелектуальне життя. Саме можливість такого переосмислення робить університет тим, чим він і є. Іншими словами, університет має жити в такому ритмі, що забезпечував би сприятливі умови для відповідної практики. Мабуть, саме такий ритм і визначає буття та можливість університету.

В чому полягає проблема університету, або чому університет сам по собі ми розглядаємо як проблему?

Університет є не стільки певною даністю, скільки певною заданістю. Іншими словами, університет не просто пропонує щось для опанування; університет запрошує викладача і студента в аудиторії та поза нею до співпраці; студентська аудиторія не є учнівським класом, вона має виступати своєрідною творчою лабораторією, студією тощо. Цього часто не розуміють як викладачі університету, так і студенти. Перші часто просто хочуть щось готове передавати, а другі хочуть щось готове отримувати.

Університет передбачає саме творчу співпрацю викладача та студента у всіх видах навчального процесу. Перехід від школи, яка ставить дещо простіші завдання та вимоги, до університету становить для багатьох важку та часто нездолану проблему. Часто в університеті студент продовжує вчитися так, як він вчився ще в школі. А сам університет часто пропонує програми, які за формою та навіть змістом є або повторенням програм старшої школи, або  їх продовженням. Можливість творчої співпраці викладача університету і студента означає відповідальність першого та високі запити другого. Без цього університет є неможливим.

Масовізація університетської освіти є результатом нехтування насамперед університетами таких високих вимог. Фактично, масовізація університетської освіти веде до знищення університету як феномену. Масовізацію університетської освіти можна та слід розглядати як символ сучасного варварства. Сьогодні доводиться говорити про кризу сучасного європейського університету, а  така криза викликана втратою розуміння вихідних засад. Європейський університет став заручником того, що сьогодні прийнято, наслідуючи іспанського філософа, називати «повстанням мас». 

Яка  ситуацію з університетською освітою в Україні?

На початку 1991 року в Україні статус університету мали лише 10 вищих навчальних закладів (в  СРСР на початку 1991 року з 895 вищих навчальних закладів статус університету мали лише 69 ВНЗ). В 1991 році в Україні один університет приходився на 5,1 млн. чол. (відповідний  середній показник в СРСР на початку 1991 року складав 4 млн. чол., а в Російській федерації –  3,6 млн. чол.). Для порівняння в сучасній Німеччині на 900 тис. чол. приходиться один університет.  В сучасній Україні на 300 тис. чол.  приходиться один університет. Здавалося б, за кількістю «університетів» на душу населення  Україна є одним зі світових «лідерів». Спробуй в таких умовах поставити під сумнів існування університетів в Україні?! Однак, що це за «університети»?

По-перше, вищі навчальні заклади, що називаються в Україні університетами, можна назвати такими лише умовно. Українські «університети» наслідують німецькі університети, така практика наслідування почала формуватися ще за часів перебування України в складі імперій: Австро-Угорщини та Російської імперії. В імперіях традиційно  вплив держави на університети був значним, він відтворювався в Радянському Союзі та перейшов у спадок незалежній Україні.

По-друге, українські «університети» відзначаються надмірною ієрархізацією; здається, що в Україні університети існують для підтримання та збереження такої  ієрархізації. При цьому не існує реального прагнення бодай якось раціонально переосмислити таку практику. В Україні, по суті, відсутня повноцінна дискусія щодо становлення та розвитку університетів в країні, а тим менше доводиться сподіватися на вплив такої дискусії на сферу вищої освіти.  Хоча час від часу з’являлися раніше і все ще з’являються певні спроби її розпочати. Можна сказати, що такі спроби мало вплинули на ухвалення чинного Закону «Про вищу освіту». На жаль, українськими «університетами»  і після ухвалення чинного Закону «Про вищу освіту» швидше керують як свинофермами, ніж як вищими навчальними закладами. 

По-третє, українські «університети» в кращому випадку є вищими професійними школами. Однак не багато з таких шкіл, як показує практика, спроможні давати більш-менш прийнятну професійну підготовку. При цьому мова жодним чином не йде про отримання такої підготовки на базі ґрунтовної університетської освіти.

По-четверте, українські «університети»  далекі від гармонійного поєднання науки і освіти. Освіта та викладання домінують над наукою та дослідженнями. Зв'язок науки і освіти  в українських «університетах» є лише декларативним. Так само декларативними є ті університетські програми, в рамках яких ніби то відбуваються дисертаційні дослідження.

По-п’яте, в українських «університетах» основні зусилля викладачів спрямовані на «забезпечення» дотримання формальних вимог щодо навчального процесу. Слабка мобільність викладачів, відсутність належних умов для формування конкурентного середовища перетворюють українські «університети» в академічне болото.

По-шосте, слабкість гуманітарних наук в українських «університетах», успадкована ще від радянських часів, сприяє очевидній деформації таких навчальних закладів. Ця ситуація ускладнюється загальноєвропейською тенденцією падіння інтересу до вивчення гуманітарних наук. Однак, якщо на Заході мова йде про пониження відповідного рівня, то в Україні – про неможливість його підняття. Будемо чесні,  українські університетські гуманітарії швидше схильні наслідувати та долучатися, ніж продукувати та творити. В цьому відношенні доводиться звертати увагу на те, що філософія залишається найслабшою ланкою у всій системі навчальних дисциплін в українських «університетах», а  ця обставина сама по собі говорить про природу українських «університетів». За останні двадцять років змінилися умови щодо доступу до джерел, однак в тих джерелах швидше загубилися, ніж порозумілися. Українські «університетські» філософи швидше діляться думками про прочитане  ними в перекладі чи оригінал, ніж продукують. Таким є і наші українські «університети».

По-сьоме, українські  «університети» дійсно, як показує практика, спроможні підтримати протестні акції, однак в такій підтримці вони, як правило, обмежуються самим протестом, виявляючи при цьому неспроможність запропонувати конструктивний план чи сценарій розвитку суспільства. Навіть сам протест українських «університетів» є доволі дивним, оскільки його не вистачає навіть на те, щоб протидіяти діям, що відверто направлені проти автономії університету. Саме останнє вказує на брак університетів в країні.

По-восьме, діяльність  українських «університетів» не розгортається на тлі усвідомлення тієї ролі, яку має відгравати університет в житті країни. Українські професори та доценти швидше обмежуються «відповідальністю» перед своєю родиною та кар’єрою, мало зважаючи на відповідальність перед суспільством. Університет має усвідомлювати свою місію  і жити усвідомленням цієї місії, без цього важко говорити про університети. 

По-дев’яте, українські «університети» не мають реальної автономії, саме брак останньої є головною перешкодою на шляху становлення та розвитку університетів у нашій країні.     

Якщо хтось вважає, що ми маємо університети, то де тоді знаходиться та межа, за якою можна ставити під сумнів існування в країні університетів?!

Врешті-решт, наявність університетів у країні визначається не наявністю в назвах ВНЗ слова «університет», а за спроможністю інтелектуальних еліт  країни принаймні формулювати актуальні проблеми та пропонувати адекватні шляхи їх вирішення, бо свою освіту такі еліти мають отримувати саме в університетах. Які ми маємо «університети», такі ж ми маємо й «еліти».

Чого слід уникати та що слід робити?

1. Потрібно відмовитися від  спрощеного погляду на проблему українських «університетів». Так, скорочення їх кількості чи їх об’єднання не є тим шляхом, який веде до становлення та розвитку університетів в країні. Кілька поганих вищих навчальних закладів при об’єднанні не утворюють  щось якісно більш цінне. Подібний підхід швидше нагадував би радянську практику об’єднання колгоспів. Справа не в кількості, а в якості університетів. Позбавлено сенсу взагалі говорити про потрібну кількістю університетів, до певної міри таке обговорення є безглуздим. 

2. Не слід ганятися за місцями в міжнародних університетських рейтингах, бо така гонитва за сьогоднішніх умов швидше піде на шкоду справі.

3. Не потрібно перекладати відповідальність на зовнішніх суб’єктів. Реформа сфери вищої освіти та закладання передумов для становлення в ній університетів лежить майже цілком у сфері нашої внутрішньої відповідальності. Без виконання домашньої роботи годі сподіватися на можливість плідної співпраці в рамках загальноєвропейських інституцій та систем.

4. Потрібно наважитися на кардинальні реформи у сфері вищої освіти. Чинний Закон «Про вищу освіту» потребує радикального доопрацювання,  зокрема таке доопрацювання має стосуватися прав вищих навчальних закладів.

5. Університет має отримати повну автономію. Надання повної автономії університетам має розглядатися як частина стратегічного завдання реформи вищої освіти. Потрібно зрозуміти, що країна не потребує «університетів», яким міністерський чиновник на кожному кроці буде вказувати, що і як робити. Країна не потребує університетських викладачів, котрі готові виконувати будь-які нісенітниці, що будуть запропоновані міністерством в обмін на отримання вчених звань. 

6. Держава має повністю відмовитися від втручання в академічне життя університетів. МОН має залишитися лише одним із суб’єктів забезпечення якості освіти, зокрема на рівні забезпечення та дотримання процедур розподілу бюджетного фінансування університетів.

7. Найбільше сьогодні ми потребуємо зміни масштабу мислення тих, хто відповідає за реформи сфери вищої освіти. Дріб’язковими заходами університети не будуються, а їх розвиток не забезпечується.  Від спроб зміни переліків паперів та місць їх отримання потрібно перейти до масштабних реформ.  Половинчастість реформ буде лише погіршувати ситуацію, що ми сьогодні і спостерігаємо. 

Замість висновку 

Доводиться визнати, що теперішнє керівництво МОН, як власне і попереднє,  не має стратегічного бачення реформи вищої освіти, зокрема погано усвідомлює шляхи  розбудови університетів. Воно навіть не наважилося радикально переглянути підхід своїх попередників та адекватно оцінити ті помилки, які були ними допущені  у сфері реформування вищої освіти. Сьогодні більша увага ніби то керівництвом МОН надається реформі початкової та середньої школи, а про реформу вищої освіти майже забули. Може воно сьогодні й на краще! Однак все ж потрібно покласти край практиці, за якої напрямки та інтенсивність реформування різних сфер освіти визначається особою міністра. 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

03.07.2017
Юрій Федорченко
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Коментарі  

Автор: Білецький В.С.
Опубліковано 16.07.2017 в 18:47
Ви робите висновок: "Університет має отримати повну автономію. Надання повної автономії університетам має розглядатися як частина стратегічного завдання реформи вищої освіти. Потрібно зрозуміти, що країна не потребує «університетів» , яким міністерський чиновник на кожному кроці буде вказувати, що і як робити. Країна не потребує університетськи х викладачів, котрі готові виконувати будь-які нісенітниці, що будуть запропоновані міністерством в обмін на отримання вчених звань."

Але ж "університетськ ий чиновник" нічим не ліпший ніж "міністерський чиновник". Навіть значно гірший, суттєво менш компетентний, часто просто "хуторянський-у нверситетський- чиновник". Тепер все йому на откуп? Що, Країна потребує такого переформатуванн я менеджменту з "міністерський чиновник" на "університетськ ий чиновник"? Ви ПРО ЩО? Де тут РЕФОРМА?
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 25.07.2017 в 08:47
Так, не ліпший. Тому і має йти мова про розбудову системи противаг у сфері вищої освіти.
Відповісти
Автор: Вадим Петриченко
Опубліковано 09.07.2017 в 12:06
Я читав статтю з великим інтересом, очікував, що буде обговорення, системні відповіді фахівців (ну, щось зазвичай визнається слушним, щось дуже важливим, принциповим, а щось заперечується в аргументований спосіб). На жаль.
За всієї поваги до пана Недолі, його зауваження видаються може і правильними, але локальними.
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 10.07.2017 в 05:41
Дякую за коментар, але ключовою темою статті є автономія університетів - я в коментарях вказав, що законом ця автономія не обмежена - самі університети цього не хочуть, бо легше працювати за совковою калькою. Радикалізму в реформах достатньо - краще робити виважені кроку у одному напрямку. Дискусію не розведеш, бо розмір коментаря обмежений.
Відповісти
Автор: Вадим Петриченко
Опубліковано 10.07.2017 в 11:18
Так, тут поговорити не вийде. А надто сформувати цілісну концепцію. Ні, я не жартую, ну ми ж так маємо ставити питання?
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 25.07.2017 в 08:56
Значною мірою такий стан обумовлений відсутністю в країні феномену незалежного освітнього експерта. Цьому питання (проблемі) присвячена моя остання стаття «Про необхідність формування інституту незалежного освітнього експерта» education-ua.org/.../...
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 10.07.2017 в 11:31
Я концепцію надавав ще Квіту та Совсун - правда вона називалась Cтратегі'ю розвитку вищої освіти до 2020 року - розроблена за підтримки ЮЕСАЙДІ та виправлена мною - практично новий мій варіант. Потім її ж надсилав новому міністру. Жодного фідбеку не одержав :)
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 05.07.2017 в 07:08
Також автор, згадуючи про 10 університетів у 90-х роках, "забув" про сотні інститутів. Вони здійснювали спеціалізовану підготовку на відміну від університетів, які надавали універсальну освітню підготовку, яка відрізнялась від звичайної спеціалізованої (технічної, медичної, аграрної, тощо). З пунктом про те, що МОНУ не хоче надавати автономію вишам, погоджуюсь. Саме міністерство не готове виконувати Закон про вищу освіту, бо хоче залишити всі важелі впливу і не хоче ділитися частиною влади у вишах.
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 05.07.2017 в 08:39
Так, переважна частина теперішніх українських університетів на початку 90-х були саме інститутами. Автономія ВНЗ має надати не МОН, а Закон «Про вищу освіту».
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 05.07.2017 в 09:40
Так Закон її надає - стаття 1 - визначення автономія; стаття 2 - стосується автономії внз.
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 06.07.2017 в 13:09
Автономія визначається тими правами та можливостями, які має університет, мова йде про ст.32.
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 07.07.2017 в 05:37
В статті 32 написано "в тому числі" - обмежень автономії я там не бачу. Тому не бачу змісту у додатковій законотворчості . Основна проблема не закон, а його реалізація - на це й потрібно робити наголос.
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 25.07.2017 в 08:50
Не можу погодитися, оскільки реальна автономія має бути наповнена реальними правами, скажімо, правом самостійно вирішувати питання про присвоєння вчених звань чи відмови від такої практики взагалі.
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 05.07.2017 в 07:08
З пунктом 2 пропозицій автора не згоден - ганятися за рейтингами теж потрібно, але за авторитетними рейтингами. Але ганятися у гарному розумінні, тобто намагатися відповідати рівню лідерів рейтингів. Пункт 3 перекликається з пунктом 5, тому все визначить внутрішній розвиток справжнього автономного університету. Пункт 4 не потрібен - автономія вишів вже передбачена, а зміна закону не змінить сутності, бо закон потрібно ще виконувати. Я особисто скептично ставлюся до намагань щось змінити зверху - цього повинні захотіти самі виші. Гадаю, що функція МОНУ потрібна в контролі виконання Ліцензії на освітні послуги, та у нормативній-пра вовій підтримці.
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 05.07.2017 в 08:39
«Ганятися» за університетськи ми рейтингами можуть університети. Закон «Про вищу освіту» декларує лише часткову автономію ВНЗ.
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 05.07.2017 в 09:42
Яка автономія на Вашу думку у державного внз повинна бути? Що містить повна автономія?
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 06.07.2017 в 13:01
Принципової різниці між приватним та державним університетом у плані автономії не може бути. Власне, університет має вирішувати всі питання, що стосуються його академічного життя, самостійно. Ніхто не може вказувати, де, коли, в якій кількості мають публікуватися викладачі університету. Питання присвоєння вчених звань є внутрішнім питанням університету. Хоча ми б мали обмежитися посадами професора та доцента у ВНЗ, відмовившись від церемоній присвоєння відповідних звань. Та ж сама ситуація з захистами дисертацій. Однак набуття повної автономії може повноцінно відбуватися лише в умовах існування системи забезпечення якості вищої освіти.
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 07.07.2017 в 05:45
Викладачі можуть публікуватися де завгодно, але науковими такі публікації вважатися не можуть. Існує чіткий перелік видань, кількість яких потрібно суттєво скоротити та прив'язати до міжнародних баз наукових видань. Тільки рецензовані журнали з імпакт-фактором можуть вважатися публікаціями. Всі інші "мурзилки". Такі видання повинні вважатися або інформативними, або популярними. Система забезпечення якості освіти незалежна від МОНУ.
Відповісти
Автор: Юрій Федорченко
Опубліковано 25.07.2017 в 08:51
Науковість публікації визначається її змістом, а не місцем опублікування.
Відповісти
Автор: Nedolya
Опубліковано 26.07.2017 в 07:41
Ви для чого збираєтесь публікувати наукову статтю? Щоб її почитали спеціалісти? Тоді вона повинна публікуватися у певних наукових журналах. Тому з Вами не погоджуюсь. Якщо просто опублікувати свої думки, які не мають наукового обґрунтування - то це не наукова стаття. Зміст статті повинні оцінити спеціалісти - може там взагалі якась ахінея написана, типу лептонного бога?
Відповісти
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews