Укр Рус

Дата: 19.03.2024

Підписка на новини

Головна проблема університетської науки в Україні

Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
29.08.2017

Для того, щоб можна було вирішити певну проблему, її потрібно насамперед правильно сформулювати. Проблему університетської науки в Україні належним чином до цього часу ще не сформулювали. Більш того, про це дуже часто навіть не підозрюють у тих владних кабінетах, в яких пропонують плани порятунку вітчизняної університетської науки. 

Так, університет не можна помислити поза таким феноменом, яким є наука. Там, де немає науки, не може йти мова про університет. Відповідно, там, де створюють університет, мають опікуватися наукою. Однак, часто трапляється так, що таке опікування лише імітується. Саме таку ситуацію ми, як правило, спостерігаємо в українських так званих університетах.

Потрібно, по-перше,  прояснити ситуацію з університетською наукою в нашій країні, вказавши при цьому причини її теперішнього незадовільного стану; по-друге, потрібно чітко сформулювати головну проблему університетської науки в Україні; по-третє, потрібно відшукати шляхи та рекомендації щодо її реформування, вказавши при цьому на безперспективність руху оманливими шляхами реформування університетської науки, що нам пропонують в останні три роки.

Про стан університетської науки в Україні та причини його незадовільності

Хоча цього ніколи відкрито не декларують і навіть стверджують часто протилежне, однак фактично українські університети не розглядалися в минулому та не розглядаються все ще сьогодні як місце для занять наукою. Мовляв, у системі вищої освіти потрібно надавати освіту, а в системі Академії наук потрібно займатися наукою. Сама назва «вищий навчальний заклад» може вводити в оману. 

Показово, що в чинному (новому) Законі «Про вищу освіту» виокремлюється категорія так званих дослідницьких університетів, які по суті протиставляються іншим університетам. Дослідницькі університети розглядаються в Законі як такі, що мають забезпечити «проривний розвиток держави в певних галузях знань за моделлю поєднання освіти, науки та інновацій». У вище зазначеному положенні варто відкинути прикметник «проривний» перед словом «розвиток» як суто  риторичний. Слід зазначити, що будь-який університет має формуватися за моделлю поєднання освіти, науки та інновацій. Немає потреби виокремлювати в Законі так звані дослідницькі університети. Власне, лише поєднання освіти, науки та інновацій робить сьогодні університет університетом. Саме таке поєднання дозволяє відокремити університет від інших вищих навчальних закладів. Створення дослідницьких університетів є спробою створення поміж університетів закладів, які будуть нагадувати інституції Академії наук, однак, на відміну від закладів Академії наук, такі заклади значну увагу будуть надавати освіті. Власне, проблема за такого підходу полягає в тому, що для значної частини університетів зберігається можливість імітувати в своїх стінах наукову роботу.

Тривалий час однією з головних причин незадовільного стану університетської науки називали велике аудиторне навантаження викладачів університетів. Сьогодні ніби аудиторне навантаження суттєво зменшили, однак можна прогнозувати, що це не стане поштовхом для розвитку університетської науки. Вивільнений час переважна більшість викладачів університетів буде використовувати далеко не на зайняття науково-дослідницькою роботою. В чому ж причина?

Сама модель та практика проведення наукових досліджень в українських університетах закладають відповідне ставлення до науково-дослідницької роботи в них. 

Вся так звана науково-дослідницька робота в українських університетах зводиться до написання текстів дисертацій, статей чи монографій.  Особливе значення має саме робота над текстом дисертації, адже саме дисертація відкриває шлях до академічної кар’єри. Хтось обмежується лише текстом кандидатської дисертації, а більш амбітні та витривалі  пишуть ще й текст докторської дисертації. Текст дисертації не обов’язково означає попереднє повноцінне наукове дослідження. В українських університетах часто не стільки займаються наукою, скільки пишуть дисертації. Така практика для гуманітарних наук є доволі звичною.  Поза написанням дисертації науки майже не існує. Помітно як спадає «наукова активність» викладачів університетів після захисту дисертацій.

Як правило, так звана науково-дослідницька робота викладача в університеті підпорядкована ритму  процесу отримання наукових ступенів та присвоєння вчених звань.

Так, обираючи тему докторської дисертації, як правило, обирають тему, яка має мало стосунку  до теми попередньої кандидатської дисертації. Особлива увага звертається при оцінці докторської дисертації на те, щоб докторська дисертація не була відтворенням кандидатської дисертації. В умовах псевдо академічного середовища в багатьох галузях університетської науки відповідне звинувачення може мати місце, оскільки часто у нас звертають увагу лише на зовнішній бік роботи.

Не випадково, що саме докторські дисертації в Україні стають предметом закидів щодо вдавання до плагіату. Люди, які десятиліттями виховуються  в сфері псевдо академічного середовища, стають схильними і до практики плагіату, і до звичайного парафразування в своїх дисертаціях.

Існує негласне правило, що докторська дисертація має бути принципово іншим дослідженням, ніж кандидатська дисертація. Своїм наслідком реалізація такого правила має фактичний розрив у дослідженнях. Часто це веде до того, що докторська дисертація  дослідника виходить значно слабшим дослідженням у порівняння з його кандидатською дисертацією. По суті, докторська дисертація мала б в ідеалі бути продовженням дослідження кандидатської дисертації, однак цього майже ніколи не трапляється.

За теперішньої практики захист кандидатської дисертації означає фактичне переривання нормального перебігу науково-дослідницької роботи. Захистивши кандидатську дисертацію та бажаючи зробити академічну кар’єру в університеті, що пов’язано з отриманням звання професора, шлях до якого, як правило, лежить через захист докторської дисертації, викладач має залишити стару тему свого дослідження та обрати нову тему для докторської дисертації. При цьому  мають місце кілька негативних моментів. По-перше, відбувається фактичне припинення дослідження вже розробленої теми (проблеми),  що супроводжується часто штучним пошуком нової теми.  По-друге, «логіка» наукового пошуку підпорядковується «логіці» процесу просування по щаблях  академічної кар’єри. Проблема докторської дисертації, а це окрема проблема, обумовлена саме цим. Часто тема кандидатської дисертації є природнім вибором, а тема докторської дисертації є результатом штучного вибору.

Отже, теперішня дворівнева система наукових ступенів є не лише сама по собі застарілою, вона сприяє деформації науково-дослідницької роботи насамперед в університетах.

Важливо звернути увагу на те, що в українських університетах формально та фактично відсутні постдокторські  програми, тобто програми, які розраховані на тих, хто щойно захистив свою дисертацію та має потребу і бажання продовжити дослідження своєї теми, спираючись на ті результати, які були захищені в дисертації. Фактично в наших університетах не передбачено інституційної підтримки продовження досліджень кандидатської дисертації. Захист кандидатської дисертації мав би означати послідовне продовження розробки теми. У нас же це означає фактичне припинення роботи над нею. Продовження дослідження над темою кандидатської дисертації йде в розрив з практикою реалізації академічної кар’єри в університеті, що пов’язано неодмінно з захистом докторської дисертації, яка буде мати нову тему.

Власне, дворівнева система наукових ступенів викликає штучний поділ науковців на дві категорії: кандидатів наук (тепер докторів філософії) та докторів наук. Такий штучний поділ чимось нагадує поділ на науковців першої та другої категорії, що своїм наслідком має формування в академічному середовищі певної кастовості. Здебільшого спецради з захисту дисертацій майже стовідсотково  намагаються формувати з-поміж числа докторів наук. Фактично, кандидат наук не може повноцінно опанувати при захисті докторської дисертації навіть в тому разі, якщо він виявиться єдиним в країні, хто буде мати відповідну кваліфікацію з даної теми. Однак, ми забуваємо, що в науці якість аргументації визначається самою аргументаціє, а не «поважністю» особи, яка нею послуговується. Академічні реалії в Україні не визнають вище зазначеної тези. Наслідком такого невизнання стало формування в академічному середовищі, зокрема університетському псевдонаукових спільнот, які домінують в окремих  галузях української науки, такі спільноти керуються лише своїми уявленнями та поняттями про науковість та особисту відданість.

Формулювання головної проблеми університетської науки в Україні

Головна проблема університетської науки в нашій країні полягає в тому, що наукова діяльність є заручником застарілих уявлень та практик щодо подолання академічно-ієрархічних щаблів в академічному середовищі. В українських університетах у порівнянні з іншими академічними інституціями особливо гостро відчувається ситуація, яка визначається тим, що підтримка на інституційному рівні надається не стільки перспективним науковим дослідженням, скільки лояльним особам. У нас дійсно оцінюють в університетах не стільки перспективність та характер наукового дослідження, скільки особистість дослідника, принаймні в гуманітарних науках ситуація є саме такою. При цьому така оцінка відбувається за умов тотального панування в академічному середовищі атмосфери кулуарності, привілейованості, сервілізму та безкінечних компромісів, на які має йти кожен, хто бажає займатися науковою діяльністю в українських університетах. Особиста лояльність в українських університетах цінується значно вище, ніж професіоналізм та відданість справі. Результати наукових досліджень, як правило, сприймаються в українських університетах виключно через призму особи автора дослідження. При всьому цьому бракує належного інституційного забезпечення єдності та неперервності процесу проведення наукових досліджень у наших університетах.

Про пошук шляхів реформування університетської науки

Коли заходить мова про реформування університетської науки в нашій країні, то, як правило, говорять про покращення функціонування тих інститутів, які вже давно морально вичерпали себе. Ми здебільшого говоримо про реформування того, що реформуванню не піддається. При цьому саме реформування дуже часто розглядається як посилення вимог до учасників відповідного процесу, що лише зайвий раз демонструє брак розуміння самої суті проблеми університетської науки.

Нас часто нерозважливо орієнтують на західні академічні практики, забуваючи, що ті практики мають місце в умовах існування відповідного академічного середовища з усталеними  нормами та традиціями. Саме ті норми та традиції дозволяють адекватно використовувати відповідні інструменти, зокрема інструмент наукометричних  баз як надійний інструмент при оцінці здобутків науковців.

«Реформаторські кроки» майже всіх керівників МОН в незалежній Україні були спрямовані не на зміну умов розвитку науки у вітчизняних університетах, а на зміну форм та способів контролю за університетами та науково-педагогічними працівниками. Ми чомусь сподіваємося, що саме в такий спосіб можна покращити стан університетської науки. Однак це швидше нагадує спробу подолати епідемію грипу за допомогою термометра. Будь-який інструмент потребує свого адекватного застосування.

Як видається, реформування університетської науки має лежати на шляху насамперед розбудови інституційного забезпечення єдності та неперервності процесу проведення наукових досліджень в університетах.

Сьогодні важливо докласти зусиль для того, щоб магістратура, аспірантура та постдокторські програми становили єдине ціле. На жаль, у нас сьогодні відсутній повноцінний феномен постдокторських програм. Важливо не просто відмовитися від сьогоднішньої неефективної докторантури та дворівневої системи наукових ступенів, важливо теперішню докторантуру замінити постдокторськими програмами, які будуть прив’язані до аспірантури та будуть розглядатися інституційно як її можливе продовження.

Важливо перетворити теперішні часто недолугі магістратури  в місця, в яких студенти поміж іншого будуть готуватися до самостійної науково-дослідницької діяльності. Саме магістратура має підготувати студента до свідомого обрання в майбутньому теми можливого дисертаційного дослідження. Власне, таке перетворення передбачає і нові форми навчання, і нові програми. Цього ми ще не маємо, а часто навіть не розуміємо, чим саме магістерські програми мають відрізнятися від бакалаврських програм. Наші магістерські програми є, як правило, розтягнутими бакалаврськими програмами.

Якщо аспірантура має забезпечити інституційну підтримку в проведенні наукового дослідження, то  постдокторські програми  мають сприяти як продовженню перспективних досліджень, так і підготовці до втілення результатів дисертаційного дослідження в навчальний процес. Сьогодні важливо припинити практику, за якої результати дисертаційного дослідження фактично «губляться», і «капіталізуються» хіба що в документах про наукові ступені. Залишається незрозумілим, для чого тоді взагалі за такого стану справ фінансувати аспірантури.

Отже, саме магістратура, аспірантура та пост докторські програми мають становити єдине ціле, що буде забезпечувати насамперед можливість долученння до наукових досліджень та їх проведення. Сучасна докторантура є зайвим елементом в структурі вищої школи, однак її не можна просто ліквідувати, її потрібно замінити постдоктрськими програмами, що будуть безпосередньо прив’язані до аспірантур, та практикою грантового фінансування наукових досліджень в університетах. Сьогодні перебування в докторантурі теж чимось нагадує отримання гранту, однак умови його отримання прив’язуються до необхідності виконування певних ритуальних дій, що полягають у захисті докторської дисертації.

Сьогодні також важливо звернути увагу на питання адекватного розуміння значення та ролі  наукометричних баз та питання індексування результатів наукової роботи. Звісно, відповідні інструменти можуть бути ефективними при оцінці результатів наукової діяльності  дослідників. Однак нерозважливе їх використання може навіть нашкодити справі. Так, сьогодні при вступі до докторантури часто вимагають  від потенційного докторанта доказу того, що він має публікації як у вітчизняних фахових виданнях, так і закордонних реферованих журналах, індексованих в наукометричних базах. Залишається незрозумілим, для чого протиставляти вітчизняні та зарубіжні видання, якщо і ті, і інші індексуються в одних і тих же наукометричних базах. Що принципово змінюється для оцінки характеру дослідження вітчизняного дослідника, якщо він має публікації у вітчизняних виданнях, однак не має таких публікацій у так званих  закордонних виданнях. Сам поділ на вітчизняні та закордонні видання є вже дещо умовним в сучасному інформаційному світі.

Надмірне покладання на наукометричні бази часто означає фактичну відмову самих університетів від реальної оцінки стану розробки теми (проблеми) у конкретному дослідженні, що може пропонуватися університету (факультету, кафедрі) для розгляду. Наукометрична база є лише певним інструментом оцінки, вона не знімає відповідальності з самих університетів та їх підрозділів при оцінці відповідного наукового дослідження. Навіть відсутність відповідних публікацій в автора дослідження не завжди має імплікувати відмову у наданні інституційної підтримки відповідному  дослідженню. Власне, наукометричні бази мають адекватно використовуватися, а не сприяти безвідповідальності при оцінці конкретного дослідження, що продовжується чи перебуває на початковій стадії. Жодні наукометричні бази не  допоможуть псевдонауковим спільнотам виправдати їх неспроможність оцінити хід проведення та результати конкретного наукового дослідження.

Рекомендації 

1. Від пошуку пріоритетних форм контролю за науковою діяльністю в університетах потрібно переходити до пошуку нових форм інституційної організації науково-дослідницької роботи в університетах. Контролювати можна реально лише те, що реально існує. 

2. Нові форми інституційної організації науково-дослідницької роботи в університетах мають прийти на заміну старим неефективним формам, зокрема теперішній докторантурі.

3. Відмова від дворівневої системи вчених звань та теперішньої докторантури має відбуватися паралельно процесу розбудови феномену постдокторських програм, що не будуть пов’язані з ритуальними діями, на кшталт захисту ще однієї дисертації. Достатньо науковцю за життя захистити одну дисертацію, яку дійсно слід називати докторською. 

4. Магістратура,  аспірантура та постдокторські програми мають розбудовуватися як єдине ціле, що має  забезпечувати насамперед можливість долученння до наукових досліджень та їх проведення в умовах інституційної підтримки таких досліджень. 

5. Штучне протиставлення вітчизняних та закордонних індексованих фахових видань має розглядатися як неприпустиме. 

6. Важливо сприяти проведенню в університетах науково-дослідницької роботи, яка не обов’язково має бути пов’язана з викладанням. Досягнення професором пенсійного віку має надавати йому широкі можливості для продовження науково-дослідницької роботи в університеті, а не змушувати його залишати університет. 

Головна проблема університетської науки в Україні
Головна проблема університетської науки в Україні

Для того, щоб можна було вирішити певну проблему, її потрібно насамперед правильно сформулювати. Проблему університетської науки в Україні належним чином до цього часу ще не сформулювали. Більш того, про це дуже часто навіть не підозрюють у тих владних кабінетах, в яких пропонують плани порятунку вітчизняної університетської науки. 

Так, університет не можна помислити поза таким феноменом, яким є наука. Там, де немає науки, не може йти мова про університет. Відповідно, там, де створюють університет, мають опікуватися наукою. Однак, часто трапляється так, що таке опікування лише імітується. Саме таку ситуацію ми, як правило, спостерігаємо в українських так званих університетах.

Потрібно, по-перше,  прояснити ситуацію з університетською наукою в нашій країні, вказавши при цьому причини її теперішнього незадовільного стану; по-друге, потрібно чітко сформулювати головну проблему університетської науки в Україні; по-третє, потрібно відшукати шляхи та рекомендації щодо її реформування, вказавши при цьому на безперспективність руху оманливими шляхами реформування університетської науки, що нам пропонують в останні три роки.

Про стан університетської науки в Україні та причини його незадовільності

Хоча цього ніколи відкрито не декларують і навіть стверджують часто протилежне, однак фактично українські університети не розглядалися в минулому та не розглядаються все ще сьогодні як місце для занять наукою. Мовляв, у системі вищої освіти потрібно надавати освіту, а в системі Академії наук потрібно займатися наукою. Сама назва «вищий навчальний заклад» може вводити в оману. 

Показово, що в чинному (новому) Законі «Про вищу освіту» виокремлюється категорія так званих дослідницьких університетів, які по суті протиставляються іншим університетам. Дослідницькі університети розглядаються в Законі як такі, що мають забезпечити «проривний розвиток держави в певних галузях знань за моделлю поєднання освіти, науки та інновацій». У вище зазначеному положенні варто відкинути прикметник «проривний» перед словом «розвиток» як суто  риторичний. Слід зазначити, що будь-який університет має формуватися за моделлю поєднання освіти, науки та інновацій. Немає потреби виокремлювати в Законі так звані дослідницькі університети. Власне, лише поєднання освіти, науки та інновацій робить сьогодні університет університетом. Саме таке поєднання дозволяє відокремити університет від інших вищих навчальних закладів. Створення дослідницьких університетів є спробою створення поміж університетів закладів, які будуть нагадувати інституції Академії наук, однак, на відміну від закладів Академії наук, такі заклади значну увагу будуть надавати освіті. Власне, проблема за такого підходу полягає в тому, що для значної частини університетів зберігається можливість імітувати в своїх стінах наукову роботу.

Тривалий час однією з головних причин незадовільного стану університетської науки називали велике аудиторне навантаження викладачів університетів. Сьогодні ніби аудиторне навантаження суттєво зменшили, однак можна прогнозувати, що це не стане поштовхом для розвитку університетської науки. Вивільнений час переважна більшість викладачів університетів буде використовувати далеко не на зайняття науково-дослідницькою роботою. В чому ж причина?

Сама модель та практика проведення наукових досліджень в українських університетах закладають відповідне ставлення до науково-дослідницької роботи в них. 

Вся так звана науково-дослідницька робота в українських університетах зводиться до написання текстів дисертацій, статей чи монографій.  Особливе значення має саме робота над текстом дисертації, адже саме дисертація відкриває шлях до академічної кар’єри. Хтось обмежується лише текстом кандидатської дисертації, а більш амбітні та витривалі  пишуть ще й текст докторської дисертації. Текст дисертації не обов’язково означає попереднє повноцінне наукове дослідження. В українських університетах часто не стільки займаються наукою, скільки пишуть дисертації. Така практика для гуманітарних наук є доволі звичною.  Поза написанням дисертації науки майже не існує. Помітно як спадає «наукова активність» викладачів університетів після захисту дисертацій.

Як правило, так звана науково-дослідницька робота викладача в університеті підпорядкована ритму  процесу отримання наукових ступенів та присвоєння вчених звань.

Так, обираючи тему докторської дисертації, як правило, обирають тему, яка має мало стосунку  до теми попередньої кандидатської дисертації. Особлива увага звертається при оцінці докторської дисертації на те, щоб докторська дисертація не була відтворенням кандидатської дисертації. В умовах псевдо академічного середовища в багатьох галузях університетської науки відповідне звинувачення може мати місце, оскільки часто у нас звертають увагу лише на зовнішній бік роботи.

Не випадково, що саме докторські дисертації в Україні стають предметом закидів щодо вдавання до плагіату. Люди, які десятиліттями виховуються  в сфері псевдо академічного середовища, стають схильними і до практики плагіату, і до звичайного парафразування в своїх дисертаціях.

Існує негласне правило, що докторська дисертація має бути принципово іншим дослідженням, ніж кандидатська дисертація. Своїм наслідком реалізація такого правила має фактичний розрив у дослідженнях. Часто це веде до того, що докторська дисертація  дослідника виходить значно слабшим дослідженням у порівняння з його кандидатською дисертацією. По суті, докторська дисертація мала б в ідеалі бути продовженням дослідження кандидатської дисертації, однак цього майже ніколи не трапляється.

За теперішньої практики захист кандидатської дисертації означає фактичне переривання нормального перебігу науково-дослідницької роботи. Захистивши кандидатську дисертацію та бажаючи зробити академічну кар’єру в університеті, що пов’язано з отриманням звання професора, шлях до якого, як правило, лежить через захист докторської дисертації, викладач має залишити стару тему свого дослідження та обрати нову тему для докторської дисертації. При цьому  мають місце кілька негативних моментів. По-перше, відбувається фактичне припинення дослідження вже розробленої теми (проблеми),  що супроводжується часто штучним пошуком нової теми.  По-друге, «логіка» наукового пошуку підпорядковується «логіці» процесу просування по щаблях  академічної кар’єри. Проблема докторської дисертації, а це окрема проблема, обумовлена саме цим. Часто тема кандидатської дисертації є природнім вибором, а тема докторської дисертації є результатом штучного вибору.

Отже, теперішня дворівнева система наукових ступенів є не лише сама по собі застарілою, вона сприяє деформації науково-дослідницької роботи насамперед в університетах.

Важливо звернути увагу на те, що в українських університетах формально та фактично відсутні постдокторські  програми, тобто програми, які розраховані на тих, хто щойно захистив свою дисертацію та має потребу і бажання продовжити дослідження своєї теми, спираючись на ті результати, які були захищені в дисертації. Фактично в наших університетах не передбачено інституційної підтримки продовження досліджень кандидатської дисертації. Захист кандидатської дисертації мав би означати послідовне продовження розробки теми. У нас же це означає фактичне припинення роботи над нею. Продовження дослідження над темою кандидатської дисертації йде в розрив з практикою реалізації академічної кар’єри в університеті, що пов’язано неодмінно з захистом докторської дисертації, яка буде мати нову тему.

Власне, дворівнева система наукових ступенів викликає штучний поділ науковців на дві категорії: кандидатів наук (тепер докторів філософії) та докторів наук. Такий штучний поділ чимось нагадує поділ на науковців першої та другої категорії, що своїм наслідком має формування в академічному середовищі певної кастовості. Здебільшого спецради з захисту дисертацій майже стовідсотково  намагаються формувати з-поміж числа докторів наук. Фактично, кандидат наук не може повноцінно опанувати при захисті докторської дисертації навіть в тому разі, якщо він виявиться єдиним в країні, хто буде мати відповідну кваліфікацію з даної теми. Однак, ми забуваємо, що в науці якість аргументації визначається самою аргументаціє, а не «поважністю» особи, яка нею послуговується. Академічні реалії в Україні не визнають вище зазначеної тези. Наслідком такого невизнання стало формування в академічному середовищі, зокрема університетському псевдонаукових спільнот, які домінують в окремих  галузях української науки, такі спільноти керуються лише своїми уявленнями та поняттями про науковість та особисту відданість.

Формулювання головної проблеми університетської науки в Україні

Головна проблема університетської науки в нашій країні полягає в тому, що наукова діяльність є заручником застарілих уявлень та практик щодо подолання академічно-ієрархічних щаблів в академічному середовищі. В українських університетах у порівнянні з іншими академічними інституціями особливо гостро відчувається ситуація, яка визначається тим, що підтримка на інституційному рівні надається не стільки перспективним науковим дослідженням, скільки лояльним особам. У нас дійсно оцінюють в університетах не стільки перспективність та характер наукового дослідження, скільки особистість дослідника, принаймні в гуманітарних науках ситуація є саме такою. При цьому така оцінка відбувається за умов тотального панування в академічному середовищі атмосфери кулуарності, привілейованості, сервілізму та безкінечних компромісів, на які має йти кожен, хто бажає займатися науковою діяльністю в українських університетах. Особиста лояльність в українських університетах цінується значно вище, ніж професіоналізм та відданість справі. Результати наукових досліджень, як правило, сприймаються в українських університетах виключно через призму особи автора дослідження. При всьому цьому бракує належного інституційного забезпечення єдності та неперервності процесу проведення наукових досліджень у наших університетах.

Про пошук шляхів реформування університетської науки

Коли заходить мова про реформування університетської науки в нашій країні, то, як правило, говорять про покращення функціонування тих інститутів, які вже давно морально вичерпали себе. Ми здебільшого говоримо про реформування того, що реформуванню не піддається. При цьому саме реформування дуже часто розглядається як посилення вимог до учасників відповідного процесу, що лише зайвий раз демонструє брак розуміння самої суті проблеми університетської науки.

Нас часто нерозважливо орієнтують на західні академічні практики, забуваючи, що ті практики мають місце в умовах існування відповідного академічного середовища з усталеними  нормами та традиціями. Саме ті норми та традиції дозволяють адекватно використовувати відповідні інструменти, зокрема інструмент наукометричних  баз як надійний інструмент при оцінці здобутків науковців.

«Реформаторські кроки» майже всіх керівників МОН в незалежній Україні були спрямовані не на зміну умов розвитку науки у вітчизняних університетах, а на зміну форм та способів контролю за університетами та науково-педагогічними працівниками. Ми чомусь сподіваємося, що саме в такий спосіб можна покращити стан університетської науки. Однак це швидше нагадує спробу подолати епідемію грипу за допомогою термометра. Будь-який інструмент потребує свого адекватного застосування.

Як видається, реформування університетської науки має лежати на шляху насамперед розбудови інституційного забезпечення єдності та неперервності процесу проведення наукових досліджень в університетах.

Сьогодні важливо докласти зусиль для того, щоб магістратура, аспірантура та постдокторські програми становили єдине ціле. На жаль, у нас сьогодні відсутній повноцінний феномен постдокторських програм. Важливо не просто відмовитися від сьогоднішньої неефективної докторантури та дворівневої системи наукових ступенів, важливо теперішню докторантуру замінити постдокторськими програмами, які будуть прив’язані до аспірантури та будуть розглядатися інституційно як її можливе продовження.

Важливо перетворити теперішні часто недолугі магістратури  в місця, в яких студенти поміж іншого будуть готуватися до самостійної науково-дослідницької діяльності. Саме магістратура має підготувати студента до свідомого обрання в майбутньому теми можливого дисертаційного дослідження. Власне, таке перетворення передбачає і нові форми навчання, і нові програми. Цього ми ще не маємо, а часто навіть не розуміємо, чим саме магістерські програми мають відрізнятися від бакалаврських програм. Наші магістерські програми є, як правило, розтягнутими бакалаврськими програмами.

Якщо аспірантура має забезпечити інституційну підтримку в проведенні наукового дослідження, то  постдокторські програми  мають сприяти як продовженню перспективних досліджень, так і підготовці до втілення результатів дисертаційного дослідження в навчальний процес. Сьогодні важливо припинити практику, за якої результати дисертаційного дослідження фактично «губляться», і «капіталізуються» хіба що в документах про наукові ступені. Залишається незрозумілим, для чого тоді взагалі за такого стану справ фінансувати аспірантури.

Отже, саме магістратура, аспірантура та пост докторські програми мають становити єдине ціле, що буде забезпечувати насамперед можливість долученння до наукових досліджень та їх проведення. Сучасна докторантура є зайвим елементом в структурі вищої школи, однак її не можна просто ліквідувати, її потрібно замінити постдоктрськими програмами, що будуть безпосередньо прив’язані до аспірантур, та практикою грантового фінансування наукових досліджень в університетах. Сьогодні перебування в докторантурі теж чимось нагадує отримання гранту, однак умови його отримання прив’язуються до необхідності виконування певних ритуальних дій, що полягають у захисті докторської дисертації.

Сьогодні також важливо звернути увагу на питання адекватного розуміння значення та ролі  наукометричних баз та питання індексування результатів наукової роботи. Звісно, відповідні інструменти можуть бути ефективними при оцінці результатів наукової діяльності  дослідників. Однак нерозважливе їх використання може навіть нашкодити справі. Так, сьогодні при вступі до докторантури часто вимагають  від потенційного докторанта доказу того, що він має публікації як у вітчизняних фахових виданнях, так і закордонних реферованих журналах, індексованих в наукометричних базах. Залишається незрозумілим, для чого протиставляти вітчизняні та зарубіжні видання, якщо і ті, і інші індексуються в одних і тих же наукометричних базах. Що принципово змінюється для оцінки характеру дослідження вітчизняного дослідника, якщо він має публікації у вітчизняних виданнях, однак не має таких публікацій у так званих  закордонних виданнях. Сам поділ на вітчизняні та закордонні видання є вже дещо умовним в сучасному інформаційному світі.

Надмірне покладання на наукометричні бази часто означає фактичну відмову самих університетів від реальної оцінки стану розробки теми (проблеми) у конкретному дослідженні, що може пропонуватися університету (факультету, кафедрі) для розгляду. Наукометрична база є лише певним інструментом оцінки, вона не знімає відповідальності з самих університетів та їх підрозділів при оцінці відповідного наукового дослідження. Навіть відсутність відповідних публікацій в автора дослідження не завжди має імплікувати відмову у наданні інституційної підтримки відповідному  дослідженню. Власне, наукометричні бази мають адекватно використовуватися, а не сприяти безвідповідальності при оцінці конкретного дослідження, що продовжується чи перебуває на початковій стадії. Жодні наукометричні бази не  допоможуть псевдонауковим спільнотам виправдати їх неспроможність оцінити хід проведення та результати конкретного наукового дослідження.

Рекомендації 

1. Від пошуку пріоритетних форм контролю за науковою діяльністю в університетах потрібно переходити до пошуку нових форм інституційної організації науково-дослідницької роботи в університетах. Контролювати можна реально лише те, що реально існує. 

2. Нові форми інституційної організації науково-дослідницької роботи в університетах мають прийти на заміну старим неефективним формам, зокрема теперішній докторантурі.

3. Відмова від дворівневої системи вчених звань та теперішньої докторантури має відбуватися паралельно процесу розбудови феномену постдокторських програм, що не будуть пов’язані з ритуальними діями, на кшталт захисту ще однієї дисертації. Достатньо науковцю за життя захистити одну дисертацію, яку дійсно слід називати докторською. 

4. Магістратура,  аспірантура та постдокторські програми мають розбудовуватися як єдине ціле, що має  забезпечувати насамперед можливість долученння до наукових досліджень та їх проведення в умовах інституційної підтримки таких досліджень. 

5. Штучне протиставлення вітчизняних та закордонних індексованих фахових видань має розглядатися як неприпустиме. 

6. Важливо сприяти проведенню в університетах науково-дослідницької роботи, яка не обов’язково має бути пов’язана з викладанням. Досягнення професором пенсійного віку має надавати йому широкі можливості для продовження науково-дослідницької роботи в університеті, а не змушувати його залишати університет. 

29.08.2017
Юрій Федорченко
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews