Про фінансування системи освіти в Україні
Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
29.01.2015 |
Несправедлива система не може бути ефективною
Система фінансування є потужним інструментом, вона може бути як консервуючою, так і стимулюючою. Система фінансування освіти, яка існує сьогодні в Україні, була, по суті, сформована ще за радянських часів, а в незалежній Україні вона була лише модифікована, проте не більше. Існуюча система безумовно є консервуючою, вона лише дозволяє на певному рівні підтримувати існуючу систему освіти та науки, проте не дозволяє розвивати її.
Розгляд та обговорення бюджету на 2015 рік ще раз красномовно засвідчили, що ми не стільки фінансуємо освіту, скільки забезпечуємо засобами до існування педагогічних, науково-педагогічних та наукових працівників, ми не стільки фінансуємо наукові дослідження, скільки спонсоруємо процес отримання наукових ступенів, а останнє має мало спільного з науковою роботою.
Беззастережний популізм гасел українських політиків, на кшталт захистимо українських науковців та педагогів, засвідчує нерозуміння тих проблем, які сьогодні стоять перед системою освіти країни, які значною мірою обумовлені неефективною системою фінансування освіти та науки в Україні. Система фінансування освіти та науки в цілому і фінансування оплати праці педагогів та науковців зокрема мають стимулювати останніх до неперервного розвитку, а не лише до накопичування часто доволі сумнівного капіталу у вигляді дипломів про вченні звання та наукові ступені, атестаційних листів про педагогічну кваліфікацію.
Коли говорять про економію фінансів за рахунок освіти, то це звучить дико. Разом з тим не менш дикою є спроба збереження існуючої системи фінансування української освіти та науки, яка прикривається популістським гаслами про захист українських педагогів та науковців. Сьогодні ми маємо говорити не про збільшення чи зменшення відсотку на освіту в державному бюджеті, а про ефективне використання тих коштів, які сьогодні можуть бути виділені на освіту та науку.
У нас не діє основне правило: кожен має отримувати фінансову винагороду в суворій відповідності до реально виконаної роботи. Система надбавок та доплат, яка має місце в системі освіти, руйнує українську освіту значно більше, ніж робить це приховане хабарництво та корупція в системі освіти. Сьогодні українські політики мають виявити мужність та підтримати абсолютно нову та прозору систему фінансування освіти в цілому та нові підходи в оплаті праці освітян та науковців зокрема.
І. Фінансування середньої освіти
Існуюча система оплати праці вчителів середньої школи є такою, що відштовхує молодих вчителів, випускників педагогічних ВНЗ від того, щоб розпочати педагогічну кар’єру в школі. Навіть якщо випускник педагогічного ВНЗ і розпочинає роботу в школі, то дуже часто він кидає її вже за кілька років у пошуку більш високооплачуваної роботи.Такої роботи, на якій будуть платити за реально виконану роботу, на якій будуть дивитися не на вік, стаж чи папірці, а на ефективність роботи. Сьогодні в нашій школі вчитель, і в першу чергу молодий вчитель не мотивований ефективною системою винагороди за власну працю та здобутки, а тому єдиним способом підвищення реальних заробітків у вчителів залишається репетиторство, в чому, звісно, нічого поганого немає, проблема полягає лише в тому, що не кожна родина може дозволити для власної дитини репетитора, а тим більше з кількох предметів.
Формальний педагогічний стаж чи якісний досвід?
Слід ґрунтовно переосмислити практику доплат за стаж. Будь-ласка, шановні вчителі, якщо ви маєте стаж, то доведіть, що ви набули також і якісний педагогічний досвід та майстерність. Продемонструйте свій досвід учням, продемонструйте свій досвід батькам учнів та отримайте можливість працювати з більшою кількістю учнів, використовуючи при цьому відповідні методики, та отримуйте більшу винагороду за реально виконану з якісним результатом роботу. Сам по собі стаж роботи, який не підтверджується набутим якісним досвідом, мало що ще означає. Ми маємо фінансувати прагнення набувати якісний досвід, а не пасивне набуття стажу роботи. Якісний досвід, знання та майстерність вчителя має підтверджуватися виключно результатами учнів, а не формальним документом про проходження переатестації. Рівень оцінок учнів, який може і має бути підтверджений зовнішнім незалежним оцінюванням (ЗНО) має впливати на реальну зарплатню вчителя. Рівень академічних успіхів учнів має визначати коефіцієнт успішності учнів відповідного вчителя. Однак такий підхід потребує впровадження ЗНО при переході від початкової школи до середньої та від середньої до старшої школи.
Про “стимулювальний складник” та нову формулу для нарахування зарплати для вчителів
В п.п. 4.3.4. проекту “Концепції розвитку освіти України на період 2015 – 2025 років” говориться про “стимулювальний складник”, який має міститися у новій системі оплати праці вчителів. За нової системи оплати праці вчителів має бути чітко узгоджена ефективність роботи вчителя та розмір його зарплатні, без цього говорити про “стимулювальний складник” немає сенсу
Вчителі мають змагатися за учнів, від кількості їх учнів має залежати їх зарплатня. В ідеалі бажано було б, щоб класи формувалися від 20 до 30 дітей.
Учні та їх батьки повинні мати можливість реально обирати вчителів для себе чи своїх дітей, і обираючи поміж вчителями, батьки мають орієнтуватися поміж іншого на коефіцієнт успішності учнів даного вчителя.
Отже, в основу формули для нарахування зарплати для вчителя мають бути покладені наступні показники: кількість учнів * кількість годин * коефіцієнт успішності учнів даного вчителя.
Формальна переатестація вчителів чи встановлення коефіцієнту академічної успішності учнів?
Встановлення коефіцієнту академічної успішності учнів відповідного вчителя стане реальною заміною будь-яких формальних переатестацій вчителів. Це окрім іншого дозволить зекономити на відповідних витратах, покінчити з окозамилюванням та профанацією так званого процесу “підвищення кваліфікації вчителів”. Впровадження ЗНО при переході від початкової школи до середньої та від середньої до старшої школи дозволить ефективно встановлювати коефіцієнт успішності учнів того чи іншого вчителя та надасть поштовх вчителям реально покращувати власну педагогічну майстерність, від якої реально буде залежати розмір їх зарплатні.
Як вже вище було зазначено, неефективна обов’язкова переатестації вчителів має бути замінена встановленням коефіцієнту академічної успішності учнів відповідного вчителя. Проходити самим вчителям ЗНО не потрібно, оскільки воно засвідчило б рівень їх знань, проте не зможе адекватно засвідчити їх педагогічну майстерність. Лише академічні успіхи учнів можуть дозволити опосередковано перевірити знання та педагогічну майстерність їх вчителя. Рівень професійності вчителя визначається, як відомо, не лише його знаннями, а й його педагогічною майстерністю, тобто вмінням передати власні знання учню. Вчитель має отримувати зарплатню не лише за рівень власних знань, а й за рівень своєї педагогічної майстерності.
Вчитель і післядипломна освіта
Вчитель повинен мати право (саме право, а не обов’язок) на саморозвиток та підвищення кваліфікації в закладах післядипломної освіти, курсах педагогічної майстерності і т.д., проте формальна реалізація такого право не повинна імпліцитно позначатися на зміні в оплаті праці вчителя, як то має місце сьогодні, а давати лише можливість вчителю покращити свою педагогічну майстерність, що у підсумку дозволить покращити показники у формулі, що визначає розмір зарплатні вчителя. Врешті-решт учні мають визначати реальні показники у формулі кожного вчителя, віддаючи в більшій чи меншій мірі перевагу тому чи іншому вчителю та демонструючи відповідний рівень знань.
Питання педагогічного навантаження та інститут “вчитель на зміну”
Особливе занепокоєння викликає практика, за якої окремі вчителі мають значно більше годин навантаження, ніж то передбачено ставкою. Така надмірна кількість годин суттєво позначається на якості уроків вчителя. І це відбувається за умов, коли багато випускників педагогічних вищих навчальних закладів, молодих педагогів не можуть в окремих містах роками знайти собі вакантне місце. Особлива проблема виникає тоді, коли через хворобу вчитель зі значним навантаженням тривалий час не може виконувати свої обов’язки. В такому разі навантаження вчителя тимчасово виконують його колеги по навчальному закладу, часто це відбувається на шкоду їхнім основним обов’язкам. Даній проблемі міг би зарадити інститут “вчитель на заміну”, який у нас відсутній взагалі, хоча він існує в багатьох країнах та ефективно діє. Існування такого інституту дозволило б багатьом молодим педагогам та тим педагогам, які тимчасово не мають постійного місця вчителя, не втрачати зв'язок з учнями, це суттєво б підтримувало таких педагогів у прагненні примножувати власний педагогічний досвід, це давало б можливість директорам шкіл у перспективі визначатися з новими вчителями на можливі вакансії в майбутньому. Тимчасово непрацюючий вчитель через хворобу отримує виплати в будь-якому разі через фонд соціального страхування. Зарплатню такого вчителя за відповідні години на час його хвороби мав би отримувати “вчитель на заміну”. Підкреслюю, такий “вчитель на заміну” має бути особою, яка не працює в даному навчальному закладі, а перебуває на обліку в місцевому відділі освіти, роль і функції якого, звісно, слід суттєво переосмислити, який з контролюючого має перетворитися на допоміжно-інформаційний відділ.
Фінансування вивчення іноземної (англійської) мови
Слід особливу увагу звернути на належне фінансування вивчення іноземних мов, насамперед, англійської мови в початковій школі. Додаткове фінансування чи перерозподіл фінансування на вивчення англійської мови, насамперед, у початковій школі має бути взяте під особливий контроль. Як відомо, вивчення мов є більш ефективним в ранньому віці, тому недостатня увага до вивчення іноземної (англійської) мови в початковій школі буде давати про себе знати в майбутньому. Наша школа так чи інакше навчає дитину писати та читати рідною мовою, здійснювати математичні операції, які стають дитині в пригоді в житті, проте наша школа не забезпечує одну важливу можливість, а саме можливість спілкуватися із світом. Без знання англійської мови неможливо сьогодні помислити сучасну освічену людину, випускник школи має на певному рівні володіти англійською мовою. Наша школа фактично цього не забезпечує. Отож, питання фінансування вивчення англійської мови в школі, особливо початковій школі має бути надана особлива увага. Але для цього потрібно забезпечити виконання щонайменше двох умов:
- по-перше, зайняття з іноземної (англійської) мови мають відбуватися в початковій школі щодня;
- по-друге, групи школярів для занять мають бути не більше 10 чоловік.
Питання належного фінансування вивчення англійської мови сьогодні має стати питанням стратегічного характеру для нашої школи та країни.
При забезпеченні багатьох вище зазначених пропозицій однією з перешкод можуть стати архітектура наших шкіл та відсутність фінансів на перебудову шкіл. Значною мірою вирішити цю проблему дозволить виокремлення початкової, середньої та старшої школи, та розведення їх по різних будівлях, для кожної з типів шкіл будівля має підбиратися поміж існуючих будівель шкіл у певному населеному пункті чи районі міста, з перспективою недорогої перебудови кількох класів для занять англійською мовою для невеликих груп. Окрему проблему складають сільські школи, особливо школи з малою чисельністю учнів у класи. Тут є два шляхи, а саме або об’єднання сільських шкіл, або додаткові підходи при визначенні розмірів зарплатні вчителів сільських шкіл. Збереження початкової школи у сільській місцевості незалежно від кількості учнів, як то, по суті, передбачено згідно п.п. 3.2.5. проекту “Концепції розвитку освіти України на період 2015 – 2025 років” буде потребувати саме системи доплат для сільських вчителів та відходу від єдиного підходу в системі оплати праці вчителів.
ІІ. Фінансування вищої освіти
Одна із найбільших проблем, яка лежить на шляху реформування вищої освіти в Україні, полягає в неадекватному сприйнятті самого університету, він розглядається, як правило, і міністерським чиновником, і викладачем університету як місце, яке лише надає засоби для існування викладачу та місце для навчання студенту (останній не вештається по вулиці, а нібито чимось зайнятий), університет майже ніколи не розглядається як проект. Розгляд та обговорення бюджету красномовно це засвідчили.
Основні проблеми фінансування вищої освіти державних ВНЗ: домінування соціального популізму, неефективність існуючих критерії для визначення обсягів фінансування ВНЗ, виключна залежність державних (комунальних) ВНЗ від фінансування з державного (обласного) бюджету, слабкий зв'язок ВНЗ і роботодавця (бізнесу), відсутність практик альтернативного фінансування ВНЗ, несправедлива система оплати праці науково-педагогічних працівників.
Соціальний популізм та фінансування навчання студентів у ВНЗ
Ні для кого не є великою таємницею, що право на безкоштовну освіту та отримання стипендії у нас має будь-який студент, незалежно від того, який реальний рівень його знань засвідчило ЗНО, за результатами якого він потрапив до ВНЗ. Сьогодні в умовах суттєвого зменшення кількості абітурієнтів, майже кожен абітурієнт може знайти навчальний заклад, який запропонує йому безкоштовне навчання та стипендію, принаймні до першої сесії. Така ситуація розбещує студентів та сприяє подальшій девальвації диплома про вищу освіту.
У світі та Європі мають місце протилежні тенденції, а саме здобуття вищої освіти стає платним у більшості країн Європи, особливо показовим є досвід Великої Британії, яка ввела плату за навчання у ВНЗ в 1998 році, і з того часу відбулося суттєве її збільшення. Така практика змушує абітурієнтів більш зважено підходити до питання вибору фаху. Є і інший приклад, а саме приклад Німеччини, в якій уряди 5 федеральних земель спочатку ввели незначну плату за навчання, а потім фактично один за одним почали відмовлятися від нововведення.
Автори проекту “Концепції розвитку освіти України на період 2015 – 2025 років ” в п.п. 5.5.8. пропонують до 2018 року звести систему державного замовлення до цільового фінансування підготовки фахівців. Дійсно, сенс має фінансувати за кошти державного бюджету підготовку тих фахівців, на яких існує попит на ринку праці та суспільний запит, останній може не завжди співпадати з попитом на ринку праці. Разом з тим потрібно мати чіткі механізми, що дозволять визначати розміри фінансування навчання конкретного студента та при цьому зменшать рівень соціального неприйняття відповідних кроків.
Вихід має бути наступним: складання ЗНО має давати право на вступ до вищого навчального закладу, проте не право на отримання повної безкоштовної вищої освіти за рахунок бюджету. Саме рівень складання ЗНО абітурієнтом має визначати обсяг фінансування його навчання в навчальному закладі: від повного до часткового фінансування. Певний рівень результатів ЗНО має відповідати певній кількості кредитів ECTS (годин навчального навантаження студента: лекції, семінари та інше), оплати за які буде профінансована з державного бюджету. Студент має отримувати відповідні кошти на особливий банківський рахунок, з якого він особисто має перераховувати кошти на рахунок ВНЗ як оплату за кредити ECTS, фактично оплату за ті лекції, семінари та інше навчальне навантаження, які він відпрацьовує в навчальному закладі. Так, якщо абітурієнт отримав результат ЗНО, який відповідає 90 кредитам ECTS, то держава профінансує сплату лише цих 90 кредитів ECTS, інші кредити ECTS студент має сплатити з власних коштів, чи отримати державний кредит, з обов’язковим його поверненням. Те ж саме стосується і стипендії, лише студенти, які показали відповідні результати ЗНО мають розраховувати на стипендію, при цьому її розмір знову ж таки має відповідати результатом ЗНО. Ми маємо фінансувати прагнення абітурієнтів реально навчатися, а не бажання пробайдикувати на студентській лаві кілька років. Важливо, щоб саме незалежне зовнішнє оцінювання визначало розмір майбутньої стипендії студента, це покладе край маніпулюванням з оцінками (балами) у ВНЗ.
Запланований МОН новий підхід до фінансування ВНЗ, в основі якого лежить принцип “гроші йдуть за студентом”, в цілому є вірним. Однак потрібно зважено підійти до його застосування. Нерозважливість при застосуванні цього принципу може мати своїм наслідком недофінансування тих спеціальностей, на який існує суспільний запит, проте вони не користуються популярністю поміж абітурієнтів в силу тих чи інших причин.
Бюджетне фінансування оплати праці науково-педагогічних працівників
Говорячи про зміну підходів в оплаті праці науково-педагогічних працівників, не варто розпочинати з пропозицій про скасування доплат за наукові ступені та вчені звання, це лише викликає несприйняття реформи вищої освіти в цілому. Потрібно говорити про зміну самої системи оплати праці науково-педагогічних працівників, яка не приведе до зменшення оплати, а зробить її більш справедливою та гармонійною.
Принцип “гроші йдуть за студентом” в першу чергу має означати, що студент буде розпоряджатися коштами на освіту, він зможе обирати викладача, в якого він захоче прослухати курс та відповідно відпрацювати кредити ECTS, за які він буде сплачувати зі свого індивідуального рахунку, кошти з якого можуть піти виключно на оплату кредитів ECTS. Оплата праці науково-педагогічного працівника має прямо залежати від того, наскільки такий викладач реально користується попитом у студента, бо врешті-решт студент має обирати саме певного викладача. Але для цього ми не повинні відмовлятися від кредитно-модульної системи, яка, дійсно, поки-що працює у нас неефективно, проте замість відмови від неї, ми маємо її удосконалити, і головне пов’язати з новою системою фінансування вищої освіти.
Отже, розмір бюджетного фінансування зарплатні конкретного викладача ВНЗ має залежати значною мірою від студента та його вибору. Так, розмір оплати викладача за лекцію має відповідати пропорційно виявленому бажанню студентів слухати таку лекцію, а не диплому чи стажу роботи лектора. З іншого боку ВНЗ може здійснювати доплати викладачу, з тих коштів, які отримані з інших (не бюджетних) надходжень, така доплата має лежати цілком в сфері відповідальності ВНЗ. Така доплата має давати можливість ВНЗ запрошувати до співпраці окремих викладачів, які є бажаними для ВНЗ, однак потребують додаткового фінансового стимулювання. А ось сама ефективність кадрової політики ВНЗ може бути в цілому оцінена саме незалежною агенцією з забезпечення якості вищої освіти, що в свою чергу має позначатися на рівні державного фінансування конкретного ВНЗ.
Фінансування університетської науки
Науково-педагогічні працівники займаються у нас науковою роботою, як правило, під час роботи над дисертаціями, в інший час вони її часто імітують. З 1991 року суттєво збільшилася кількість аспірантів та докторантів. Так, якщо у 1991/1992 навчальному році в аспірантурах навчалося 13596 аспірантів, то у 2013/2014 навчальному році – 31482, і відповідно якщо у докторантурі в 1991/1992 навчальному році перебувало 503 чл., то у 2013/2014 навчальному році – 1831 чл.. Зростанні кількості аспірантів та докторантів було обумовлено зростанням кількості ВНЗ та потребою в додаткових науково-педагогічних працівниках з відповідними дипломами про наукові ступені та вчені звання. Фактично, держава фінансувала не стільки наукові дослідження, скільки процес набуття ступенів та отримання відповідних дипломів.
Реалізації п.п. 5.5.7. проекту “Концепції розвитку освіти України на період 2015 – 2025 років ”, а саме “запровадити до 2016 року систему конкурсного грантового фінансування наукових досліджень за бюджетні кошти та переорієнтувати на неї весь обсяг державного фінансування наукової діяльності” заважає вже існуюча неефективна практика фінансування аспірантур та докторантур. Стипендії для аспірантів та докторантів, по суті, мають бути різними. Стипендія для аспірантів значною мірою направлена на забезпечення підготовки роботи, яка носить кваліфікаційний характер; підготовлена кандидатська дисертація має засвідчити спроможність людини до науково-педагогічної роботи. А ось докторська дисертація вже не ставить і не повинна ставити перед собою такого завдання. По суті, докторська дисертація є самостійним науковим дослідженням, і стипендія для докторанта має розглядатися як грант на наукове дослідження. Однак у нас, по суті, така різниця не проводиться. Фактично, у нас стипендії як для аспірантів, так і для докторантів є стипендіями, які мають забезпечити підготовку аспірантом чи докторантом кваліфікаційних робіт, які мають відповідати певним формальним вимогам.
Захист кандидатської та докторської дисертації (поки-що послуговуємося старими назвами, оскільки нові назви нічого, по суті, нового не привносять) відкриває шлях до академічної кар’єри та покращення фінансового стану власника дипломів про наукові ступені та відповідно вчені звання, проте не сприяє ефективному становленню та розвитку науки в Україні. Після захисту та отриманні відповідних дипломів науково-педагогічний працівник вже отримує не лише за реально виконану роботу, а й за володіння дипломами про наукові ступені та вчені звання, шлях до останніх, як правило, лежить через диплом про науковий ступінь. Особливо показовою є ситуація в багатьох приватних ВНЗ, в яких докторів наук, фактично, тримають часто лише для показників, і вони часто мало залучені до реальної науково-педагогічної роботи в закладі. Звісно, це не означає, що власники дипломів нічого не роблять, вони звісно працюють, проте отримують зарплатню не у строгій відповідності до реально виконаної роботи, а за наявні у них вчені звання, наукові ступені, стаж роботи, премії. Тобто люди отримують свою зарплату не за те, що вони роблять зараз, а за те, що вони робили раніше та за суб’єктивну оцінку виконання роботи. Фактично, доктор наук отримує доплати за роботу, за яку він вже отримав грант у вигляді стипендії на навчання в докторантурі. Такий підхід веде до тієї ситуації, що науково-педагогічні працівники займаються “наукою” до моменту отримання наукових ступенів. Бюджет фінансує процес отримання диплома наукового ступеня, проте не підтримує науку як проект. Саме наука має фінансуватися як проект, а не вчені звання та наукові ступені. За цією ж моделлю мають фінансуватися інститути НАН України, вони мають отримувати гранти на дослідження, а не фінансування ставок наукових працівників.
Питання конкурсного грантового фінансування наукових досліджень за бюджетні кошти, на яке звертають нашу увагу авторипроекту “Концепції розвитку освіти України на період 2015 – 2025 років”, є абсолютно правильним, проблема полягає в тому, що сама практика такого фінансування до цього часу, фактично, була відсутня, а тому її запровадження буде пов’язано з відповідними труднощами. Якщо буде мати місце формальне виділення коштів на фінансування науки та такий же формальний розподіл таких коштів під псевдо-проекти з імітацією проведення конкурсів, то ситуація не буде змінена. Так, для прикладу в сучасних умовах уряд міг би запропонувати гранти на дослідження питання ефективного грантового фінансування наукових досліджень в університетах, критерієм ефективності виконаної роботи мала б стати не лише підготовка відповідного пакету реформ, але й його ефективне впровадження в життя. Звісно, можна сказати, що певні кроки в цьому напрямку є і сьогодні, однак ми маємо говорити про формування самої системи грантового фінансування наукових досліджень, а саме напрацювання такої процедури отримання грантів, яка б вже сама по собі не викликала нарікання. Отримання нових грантів відповідним ВНЗ чи науковцем має залежати від ефективності використання попередніх грантів, в якій може переконатися зацікавлений та компетентний суб’єкт, незалежно від того буде то уряд, чи приватний грантодавець. Конкурсне отримання грантового фінансування наукових досліджень за бюджетні кошти можливе лише за дотримання наступних критеріїв: публічність, прозорість, строгість процедури виділення гранту та можливість перевірки в подальшому ефективності використання гранту.
В підсумку хочу зазначити, що існуюча система фінансування освіти та науки вже давно себе вичерпала, ми потребуємо нової системи фінансування вищої освіти в цілому та нових підходів як в оплаті праці педагогів, так і оплаті праці науковців, за якої педагог та науковець будуть отримувати фінансову винагороду за ту роботу, яку вони реально виконують. Це і є справедливість, без якої неможлива ефективність.
Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.
Коментарі