Укр Рус

Дата: 01.05.2017

Підписка на новини

Голосування

Чи вірите Ви в успіх реформ, започаткованих новою командою очільників МОН?
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
Всього голосів:
Перший голос:
Останій голос:
Назад
 
Powered by Sexy Polling
 

Реформування освітнього сектору: шкільна автономія та місцеве управління освітою

Автор:
Роман Пастушенко
Опубліковано
30.03.2015

Українська освіта очікує реформування, наслідок  якого, як справедливо вважають автори проекту «Концепції розвитку освіти України на період 2015–2025 років», – «всеосяжна трансформація освітнього сектору».

Завдання запропонувати суспільству прийнятний для нього та конкурентноспроможний в умовах глобалізації проект освітньої системи і, одночасно, стратегію перебудови «на марші» наявної освіти відповідно до цього проекту – надзвичайно складне. Адже роботу навчальних закладів на час розробки нового змісту освіти та підготовки і відбору нових працівників не можна зупиняти. Нереально поруч з чинними поступово «запускати» нові освітні структури [1]Державі для цього бракує часу і ресурсів. Не можемо також для розробки та впровадження нової моделі освіти найняти виключно фахівців-іноземців. Навіть найбільш кваліфікованим із них для проведення реформи, попри знання та досвід, потрібні довіра населення і розуміння специфіки чинної системи освіти. Тож українцям, зокрема освітянам, доведеться самим перетворювати цю систему (що не виключає участі консультантів з інших країн), обираючи найоптимальніші напрями та терміни змін. Що для цього потрібно? 

Лідери та механізми 

Насамперед потрібні лідери – переконані та достатньо впливові прихильники змін, які діятимуть як зовні, у парламенті, радах, громадських структурах, так і всередині освітньої системи – у міністерстві освіти, місцевих органах управління, навчальних закладах. Чи є вони?

На національному рівні громадськості відомі принаймні декілька осіб, які виявили себе вдумливими реформаторами та умілими організаторами змін. Це, наприклад, голова комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України Лілія Гриневич, зусиллями якої значною мірою впроваджене ЗНО та проведено через парламент загалом прогресивний закон про вищу освіту. Натомість на регіональному рівні – в областях, районах, містах – компетентних прихильників освітньої реформи населення фактично не знає. Безсумнівно, ці люди є і серед освітян, і серед освітньої громадськості. На жаль, через незатребуваність їхніх знань та нонконформістську позицію вони  практично не мають політичного впливу і громадської підтримки. Ні депутати місцевих рад, які працюють у комісіях з питань освіти, ні, тим більше, управлінці до кола реформаторів не входять (що не заважає більшості з них популістськи висловлюватись про освітні реформи). Готових узяти на себе відповідальність за просування реформаторських ідей та трансформацію навчально-виховного простору своєї школи мало й серед педагогів. Школа – загалом консервативне середовище, і це цілком природно, зважаючи на місію загальної освіти. До того ж ні оплата праці, ні збережений з радянських часів спосіб управління освітою не сприяли припливу в навчальні заклади ініціативних, підприємливих працівників. «Вижити» у пострадянській школі, а тим більше, управляти освітою могли тільки конформісти, виховані такими ж конформістами радянських часів.

Завдяки ринковій економіці та демократизації у наших навчальних закладах можемо знайти й героїв, які насмілювались протидіяти системі. Слово «герой» тут ужито не даремно. Без праці педагогів на зразок колишнього директора Стрілківської школи-інтернату (Старосамбірський район Львівської області) Т. Голубко, яка будувала свою школу як дім для учнів, або автора проігнорованих МОН підручників з української літератури М. Зваричевської (Львівський ОІППО) українська освіта уже давно не виконувала б свого призначення. Люди, час яких прийшов тільки сьогодні, є у більшості навчальних закладів України, треба тільки дати їм можливість узяти на свої плечі тягар реформи.

Друге, що нагально потрібно, це нові управлінський та фінансовий механізми. Створення цих механізмів – першочергове завдання групи реформаторів-політиків. На порядку денному сьогодні не впровадження нового змісту освіти (хоча потреба у ньому надзвичайна), і не збільшення фінансування освітніх потреб (хоча освіта далі не може фінансуватися за «залишковим принципом»). Насамперед освіті необхідний інший, демократичний механізм управління. Без демократії  українські школи продовжуватимуть функціонувати як бюрократичні установи, директори яких більше дбають про будівлі, ніж про учасників навчально-виховного процесу, живучи за рахунок «зекономлених» на ремонтах та «зароблених» на атестатах грошей, а педагоги – про «виконання програми» та виставлення оцінок «на замовлення».

Слід також запустити маховик конкуренції, хоча кумулятивний ефект цього нововведення повністю виявиться з часом. Школи повинні змагатись за учня як джерело фінансування своїх потреб. Від кількості учнів та якості освіти випускників має напряму залежати і оплата праці працівників освіти, і саме існування педколективу, сталість його складу. Оплата праці у школі досі не залежить ні від кваліфікації (диплом педагога – достатня підстава перебування на посаді, а просування за категоріями не збільшує реального доходу, лише додає клопотів), ні від результатів праці (їх важко облікувати та однозначно оцінити), ні від попиту на послуги (кількість годин та класів, у яких треба викладати, практично не залежать ні від учнів, ні від батьків).

Чи розуміють реформатори-політики необхідність конкуренції у системі та демократичного управління освітою?

В опублікованому проекті «Концепції розвитку освіти України на період 2015–2025 років» визнається, що до проблем системного характеру, які необхідно розв’язати, належать: «неефективна, надмірно централізована, застаріла система управління і фінансування; зниження якості педагогічних кадрів і криза педагогічної освіти, професійна деградація частини учительських кадрів; брак ефективної системи моніторингу і контролю якості освіти». Для того, щоб подолати ці проблеми, планують «реорганізувати систему управління, фінансування і менеджменту освіти шляхом децентралізації, дерегуляції, запровадження інституційної, академічної і фінансової автономії навчальних закладів, дотримання принципу відповідальності навчальних закладів за результати освітньої і виховної діяльності».

Пропозиції авторів проекту «Концепції…» – цілком слушні. Але  параграф 5.1. цього документа не розкриває суті децентралізації управління та дерегуляції, водночас породжуючи низку запитань.  Зокрема, ідея реорганізації районних управлінь і відділів освіти у сервісні центри (п.5.1.4.) суперечить задекларованому у назві розділу принципові децентралізації управління.  Хіба може, наприклад,  1400 ЗНЗ Львівщини напряму підпорядковуватись обласному департаментові освіти? Незрозуміло також, чому передбачений п. 5.1.2. обсяг контрольно-звітної та облікової документації навчального закладу – це саме «21 позиція»? Автори не подали ні тематики, ні характеристик цих обов’язкових документів. Привабливо але надто декларативно звучить і п. 5.3.1. («Перехід від адміністративно-розпорядчого управління навчальними закладами до системи освітнього менеджменту»). Не запропоновано ні механізмів фінансового стимулювання розвитку освіти, ні підходів до перегляду компетенції її органів управління. По-суті, замість нової моделі управління та фінансування у документі – низка явно несистемних і не завжди зрозумілих змін.

То як забезпечити запровадження автономії загальноосвітніх навчальних закладів, згуртувати та долучити до управління  рядових носіїв змін? 

Освітні спільноти 

Слід обов’язково прийняти та юридично оформити рішення, що освітні послуги можуть надавати тільки ті навчальні заклади приватної, комунальної або державної власності, де створені так звані «освітні спільноти». Освітня спільнота – це некомерційне самоврядне об’єднання учасників навчально-виховного процесу – педагогічних працівників, батьків/опікунів учнів (студентів) і самих студентів або учнів (якщо це діти 16–18 років), створене для набуття освіти та наділене правом нагляду за навчально-виховною й іншою діяльністю закладу. Освітня спільнота як будь-яке громадське об’єднання діє власним коштом та управляється демократично. Для забезпечення своїх інтересів і реалізації права нагляду за роботою навчального закладу освітня спільнота обирає спеціальну раду (наглядову раду). До складу цієї Ради входять на рівних правах  по два (чи більше) представники від батьківської, педагогічної та учнівської (у старшій школі) громад, обрані зборами спільноти на конкурсній основі (таємне рейтингове голосування), а також власник або представник власника закладу. Якщо школа належить якомусь підприємцеві/комерційній структурі, до складу її ради увійде він сам/уповноважена органом управління цієї структури особа. Якщо ж це комунальний або державний заклад освіти, то – делегований територіальною чи центральною владою її представник (наприклад, депутат). Серед найважливіших повноважень ради школи:

–  участь у розробленні та попереднє (перед представленням шкільній спільноті) схвалення статуту школи чи поправок до нього (остаточне рішення стосовно шкільного статуту приймають збори або конференція освітньої спільноти простою більшістю голосів);

–  розгляд та схвалення програми розвитку навчального закладу, програм, які у навчально-виховному процесі використовує цей заклад освіти;

–  участь у формуванні та схваленні річного бюджету навчального закладу, дострокове ініціювання розгляду (при потребі)  та оцінка щорічного звіту про його виконання;

–  розгляд та попереднє схвалення кандидатур менеджерів навчального закладу (кандидатуру директора пропонує місцевий орган управління освіти/власник за результатами конкурсного відбору,  кандидатів на посади заступників – директор);

–  аналіз і оцінка поточних (річних) та підсумкових (наприклад, за чотирирічний період) звітів про розвиток навчального закладу;

–  розгляд кадрових питань, у тому числі й питання про звільнення з посади педагогічного працівника та менеджера школи, прийняття зобов’язувальної рекомендації про звільнення.  

Освітня спільнота повинна мати фіксоване членство та статус юридичної особи, виборні органи управління, рахунок у банку тощо.  Доцільно також у її примірному статуті (або положенні про освітні спільноти) зберегти можливості самостійно функціонувати звичним сьогодні неформальним об’єднанням педагогів, батьків та учнів. Зокрема, педрада має втратити повноваження дорадчого органу при дирекції. Її треба перетворити у неформальне об’єднання педагогів школи, призначене для обговорення шкільних справ та погодження питань, пов’язаних з інтересами учителів (викладачів). Учителі – члени педагогічної ради – мають отримати право вибрати своїх лідерів (голова, президія), розробляти і подавати пропозиції до нормативних (статут, різні положення, робочі програми) документів навчального закладу, бути колективним учасником обговорення нового освітнього законодавства та підзаконних актів тощо. Натомість менеджери школи не повинні належати до членів педради, хоча можуть брати участь у її роботі (з дорадчим голосом).

За батьківськими комітетами класів початкової та основної школи, які відображають інтереси учнів, потрібно закріпити право погоджувати кандидатури класного керівника і технічного працівника, який прибирає клас, план виховної роботи класного керівника, навчальні предмети та розклад занять класу на семестр (навчальний рік), тижневе меню шкільної їдальні  тощо.

У старшій школі ті самі права  має мати уже не батьківський комітет, а учнівське самоврядування (слід врахувати, що дітям 16–18 років класні керівники не потрібні). 

Компетенція  школи 

За державою доцільно зберегти функції ліцензування освітньої діяльності ЗНЗ, відповідальність за розвиток освітньої системи, формування замовлення  на  обов’язковий для освоєння випускником національної системи освіти зміст, зафіксований у стандартах початкової, базової та повної середньої освіти, а також питання нагляду за педагогічною роботою у  навчальних закладах та оцінювання якості освіти випускників (про все це далі).  Натомість загальноосвітні навчальні заклади мають отримати вичерпні повноваження, а з ними й відповідальність, у таких ділянках: 

Законом про освіту треба визначити власника теперішніх державних загальноосвітніх навчальних закладів, з бюджету якого відбуватиметься їхнє фінансування. Доцільно, щоб місцевим Радам належали дошкільні, непрофільні загальноосвітні та позашкільні навчальні заклади, які діють у межах села/району/міста, а також психолого-педагогічні консультаційні центри (про них – далі). Натомість профільні (старша школа) та спеціалізовані (наприклад, школи-інтернати, спортивні, музичні та художні школи для високообдарованих учнів тощо) загальноосвітні навчальні заклади, професійні школи (училища, ліцеї, коледжі), центри та осередки післядипломної педагогічної освіти, педагогічна бібліотека мали б перебувати у власності обласних Рад.Оплата загальної освіти кожного учня має відбуватись за формулою розрахунку коштів, що виписана законом. Оскільки набуття повної загальної освіти згідно з Конституцією України для громадянина нашої держави безкоштовне, за цією формулою, на мою думку, має оплачуватись навчання і виховання дитини як у державних чи комунальних, так і у приватних навчальних закладах.  Якщо виконкоми рад здійснюватимуть виплати за правилом «гроші ходять за дитиною», упродовж кількох років удасться сформувати ринок освітніх послуг, який суттєво стимулюватиме педагогічних працівників дбати про ефективність роботи   рідної школи.

–  навчальна, виховна та господарська діяльність. Стратегія діяльності повинна бути відображена у шкільних навчальних та виховній програмах, програмі розвитку навчального закладу;

–  методика навчання та виховання, інструментарій навчально-виховної діяльності. Навчальні заклади мають самі ухвалювати навчальні плани, робочі програми та програми виховання учнів (студентів).

–  оцінювання поточних результатів навчання і виховання. Педагоги використовуватимуть внутрішньошкільну систему оцінювання досягнень учнів (бальну, вербальну), затверджену адміністрацією та погоджену наглядовою радою;

–  оцінювання якості навчально-виховного процесу у школі. Педагогічний колектив сам обиратиме ділянки та методики щорічного самооцінювання і зобов’язаний оприлюднювати його результати;

–  наймання на роботу педагогічних працівників  та звільнення їх з посади;

–  планування та фінансове забезпечення професійного розвитку педагогічних працівників.

Кожний загальноосвітній навчальний заклад має функціонувати у межах власного бюджету. Дохідну частину цього бюджету становитимуть:

–  державні кошти або кошти територіальних громад, які школа отримала як аванс на забезпечення освіти учнів;

–  кошти власника, вкладені у розвиток навчального закладу;

–  кошти, зароблені та пожертвувані освітньою спільнотою;

–  благодійні внески жертводавців, які не належать до освітньої спільноти; 

–  гранти для реалізації розроблених педагогами, учнями та батьками проектів,    різного роду субсидії та стипендії, виділені, відповідно, закладові, учням чи працівникам (за умови, що вони виплачуються зі спеціального  рахунку школи).

Учителі будуть зацікавлені у тому, щоб поруч з державними виплатами у дохідній частині бюджету ЗНЗ фігурували зароблені школою кошти.  Обсяг додаткових надходжень у бюджет напряму визначатиме їхній заробіток та преміальні виплати. Батьки також прагнутимуть максимально наростити дохідну частину бюджету, бо від цього залежатиме кількість та якість замовлених ними, завдяки участі у розробці та ухваленні навчальних і виховних програм школи, додаткових послуг, які отримають їхні діти. Що ж до благодійних внесків, то їхня частка у бюджеті ЗНЗ зростатиме досить повільно. Спочатку справжніх благодійників буде небагато, переважатимуть спонсори (наприклад, кандидат у депутати місцевої Ради або підприємець, потенційними клієнтами якого є члени освітньої спільноти). Однак за умови якісного обслуговування у школі благодійниками можуть стати її успішні випускники. До речі, якщо випускники школи спроможуться створити власне громадське об’єднання, цій організації теж слід надати право представництва у раді школи.

Видаткова частина бюджету загальноосвітнього навчального закладу – це традиційні витрати на комунальні послуги, поточний ремонт, закупівлю навчальної та іншої літератури, навчального обладнання, техніки, а також на оплату праці (слід передбачити окремий преміальний фонд) та проведення виховних справ для учнів.

Бюджет загальноосвітнього навчального закладу розробляє адміністрація навчального закладу, розглядає і погоджує рада школи, а затверджує власник (орган управління навчальними закладами тієї територіальної громади, у власності якої цей заклад перебуває). Навчальні заклади не можуть оплачувати не передбачених бюджетом робіт чи послуг.

Територіальні громади і держава неабияк зацікавлені в успішній господарській діяльності освітніх спільнот. Адже додаткові надходження у шкільний бюджет зменшують тягар навантаження на державний та місцеві бюджети. Ще один плюс – зростання економічної активності суспільства. Тож право вести господарську діяльність за загальноосвітнім навчальним закладом та його освітньою спільнотою потрібно закріпити на рівні закону. Закон також має визначати, що ця діяльність ведеться виключно з метою забезпечення потреб закладу як інституції, що надає освіту дітям членів освітньої спільноти.

Освітня спільнота школи як юридична особа може, наприклад, відкрити у школі їдальню або/і крамницю, створити ощадно-позичкове товариство, провадити сільськогосподарські роботи за умови, що основними клієнтами та працівниками цих підприємств будуть самі члени спільноти, а зароблені гроші спрямовуватимуться у бюджет навчального закладу (передані у бюджет школи кошти вважатимуться благодійною допомогою і не підлягатимуть оподаткуванню). Освітня спільнота має право також замовляти і оплачувати надання педагогами непередбачених державними стандартами і, відповідно, не включеними у собівартість навчання та виховання учнів освітніх послуг. Йдеться, наприклад, про поглиблене вивчення дітьми іноземних мов або інших предметів (поділ на групи), освоєння навчальних дисциплін, що належать до шкільного компонента (наприклад, краєзнавство, ремесла, водіння та ін.), навчання дорослих тощо. Окрім того, сам навчальний заклад (директор за згодою ради школи) має мати право дозволяти приватним особам та організаціям використовувати власне майно для проведення тих чи інших заходів, робіт (без шкоди для навчально-виховного процесу). Звичайно, будь-яка господарська діяльність повинна відбуватися прозоро та відкрито, на основі юридично оформлених угод, а зароблені кошти повинні надходити на рахунки ЗНЗ. 

Децентралізація управління освітою 

Функціонування системи загальної освіти – компетенція регіональних органів влади. Тому утворенню нової системи управління освітою має передувати адміністративно-територіальна реформа. Законом буде сформовано нові органи управління справами та майном територіальних громад, визначено, яка новоутворена адміністративно-територіальна одиниця школу якого ступеня утримуватиме і на які кошти. Вище уже було зазначено, що початкові та основні загальноосвітні навчальні заклади  перебуватимуть у юрисдикції місцевих Рад, а професійні та академічні ліцеї – обласних. Відповідно, управляти цими першими будуть виконавчі комітети міських та районних рад, їхні управління освіти. Управління ліцеями та спеціалізованими ЗНЗ, а також установами післядипломної освіти і педагогічного нагляду (про це далі – Р.П.) належатиме до компетенції департаменту освіти облвиконкому.

Ключове завдання управлінь та департаментузабезпечення відповідної запитам і потребам суспільства якості освіти та розвиток з цією метою системи навчальних закладів і освітніх установ. Для реалізації цієї мети, на мою думку, недостатньо переписати функції районних/міських управлінь освіти, департаменту освіти області. Необхідно розмежувати повноваження названих структур виконавчої влади, а також впровадити в практику органів управління моніторинг освіти та фінансовий аудит.

Зокрема, у компетенції районних/міських органів управління освітою (управлінь освіти) мають бути такі питання:

–  ведення справ зі створення, реорганізації та припинення діяльності навчальних закладів, на які, відповідно до освітнього законодавства, поширюється юрисдикція управління, підготовка проектів відповідних рішень районної/міської Ради;

–  експертна оцінка проектів статутів, планованих змін до статутів навчальних закладів усіх форм власності, що перебувають у юрисдикції управління;

–  збір та аналіз (моніторинг) визначених нормативними документами показників стану навчальних закладів та реалізації ними програм розвитку, регулярне наповнення відповідних баз даних;

–  проведення конкурсного відбору, призначення, надання чергової/позачергової відпустки і звільнення (за згодою ради освітньої спільноти) директорів навчальних закладів, що перебувають у власності місцевої Ради;

–  організація атестації педагогічних працівників, які претендують на першу та вищу кваліфікаційні категорії, звання «старший вчитель» та «вчитель-методист». Управління освіти створює комісії, до складу яких входять кращі педагоги підпорядкованих йому навчальних закладів району/міста, забезпечує нагляд за дотриманням процедури атестації та присвоює, на основі відповідних рішень комісій, кваліфікаційні категорії і/або звання;

–  нагляд за дотриманням навчальними закладами, що перебувають у юрисдикції управління, норм кодексу праці, вимог щодо безпеки і гігієни, за веденням ними господарської діяльності та використанням отриманих з бюджету коштів тощо. Для цього працівники місцевого органу управління освітою мають регулярно відвідувати та оглядати підпорядковані йому навчальні заклади, ревізувати укладені угоди і документи, що засвідчують їхнє виконання;

–  розроблення власних та консультативна підтримка пропонованих навчальними закладами, що перебувають у власності місцевої ради, інвестиційних проектів, спрямованих на розвиток мережі або окремого навчального закладу[2];

–  виконання, спільно з органами педагогічного нагляду та оцінювання якості освіти, заходів, пов’язаних із зовнішнім оцінюванням навчально-виховної діяльності закладів освіти, що перебувають у юрисдикції управління, освіти випускників;

–  укладання щорічних звітів про використання в мережі коштів, виділених радою на освіту, отриманих та наданих субвенцій, здійснених інвестицій.

Повноваження обласного органу управління освітою (департаменту освіти) частково повторюють названі вище, однак стосуються тих навчальних закладів та установ, що перебуватимуть у юрисдикції департаменту.

                          Департамент освіти області мусить мати ще такі повноваження:

–  погодження програм спеціальних предметів у спеціалізованих навчальних закладах та навчального плану цих закладів;

–  призначення у межах виділених обласним бюджетом коштів стипендій учням,  грандів, доплат та премій працівникам освіти;

–  аналіз розвитку системи освіти області, окремо, вищої освіти, визначення тенденцій розвитку та укладання з їхнім урахуванням обласної програми розвитку освіти;

–  діагностування процесу фінансування освіти області, зіставлення видатків на освіту однотипних шкіл, територіальних громад та оцінка якості фінансування потреб освіти;

–  моніторинг процесів відбору, підтримки та навчання талановитої молоді, її працевлаштування;

–  діагностування процесів підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації педагогічних працівників, оцінювання відповідності роботи з педагогічними кадрами потребам ринку праці;

–  моніторинг розвитку професійної освіти та працевлаштування випускників;

–  підтримка суспільного діалогу на теми, пов’язані з потребами і розвитком освіти, у тому числі, через засоби масової інформації;

–  координація діяльності районних і міських управлінь освіти, психолого-педагогічних консультативних центрів, центру післядипломної освіти області та інших установ обласного підпорядкування. 

Демонополізація системи післядипломної педагогічної освіти 

Для забезпечення сучасної якості освіти та стимулювання розвитку системи мало переглянути і розмежувати завдання міських/районних та обласних органів управління освітою. Необхідно також наново організувати систему методичної підтримки учителя і підвищення його кваліфікації. Доцільно, по-перше, ліквідувати обласні інститути післядипломної педагогічної освіти, які сьогодні фактично монополізували ринок послуг з підвищення кваліфікації педагогічних працівників, а, по-друге, визнати відповідальними за власне професійне зростання самих педагогів.

Вдосконалення професійної майстерності педагогічних працівників на рівні навчального закладу має організувати його адміністрація. Відслідковуючи та періодично оцінюючи якість педагогічних послуг учителів, директор/його заступник може звертатись з проханням про експертизу педагогічної діяльності конкретного працівника до районного/міського психолого-педагогічного сервісного центру (із таким центром мали б співпрацювати учителі-методисти).

На рівні району/міста про фаховий розвиток учителів повинні дбати створені ними регіональні асоціації учителів-предметників (вони мають прийти на зміну методоб’єднанням) або місцеві осередки всеукраїнських педагогічних товариств  на зразок об’єднання вчителів історії «Нова Доба». Членські внески та, головне, здобуті гранти дадуть змогу таким асоціаціям на власний розсуд залучати до співпраці потрібних учителям науковців чи провідних педагогів.

На рівні області педагоги можуть коштом шкільного бюджету скористатись послугами Центру післядипломної педагогічної освіти та його осередків, які повинні замінити ОІППО. Завдання Центру – збирати пропозиції від бажаючих поділитись досвідом педагогічної праці або науковими здобутками (програми теоретичних спецкурсів, тренінгів тощо) та інформувати про них навчальні заклади, формувати групи слухачів, забезпечувати їх приміщеннями для проведення занять і необхідним обладнанням, контролювати відвідування та об’єктивність оцінювання навчальних досягнень слухачів, видавати, у разі успішного закінчення ними курсів, відповідні сертифікати. Для підтвердження свого професійного зростання учитель може подавати в атестаційну комісію не тільки сертифікати цього Центру та своєї асоціації, а й будь-які інші документи, що засвідчують його успішне навчання, у тому числі й від міжнародних організацій.

Центр післядипломної педагогічної освіти – це автономна освітня установа, матеріальна база якої – майно обласної Ради (Центр може також орендувати якесь приміщення коштом власника). Працює Центр на засаді самоокупності, тож зацікавлений у високій якості навчання педагогічних працівників. Не менш важливо для працівників Центру – подбати про зручні для педагогів час та місце проведення курсів. Тож більшість учителів-предметників та педпрацівників інших категорій слухатимуть спецкурси не в обласному центрі, а на базі осередків Центру, що розташовані у зручних для доїзду населених пунктах області. У головному корпусі Центру післядипломної педагогічної освіти навчатимуться тільки педагоги рідкісних спеціальностей, учителі шкіл для національних меншин, учителі-методисти, директори навчальних закладів та їхні заступники, працівники органів управління освітою. Інші важливі функції Центру післядипломної педагогічної освіти: формування обласної програми професійного розвитку педагогічних працівників, налагодження співпраці між  районними і міськими психолого-педагогічними консультаційними центрами та асоціаціями учителів-предметників. 

Нагляд за педагогічною діяльністю в системі освіти

Щоб гарантувати потрібну суспільству якість загальної освіти, у  новому законі про освіту мають з’явитися ще два нововведення – зовнішній педагогічний нагляд за роботою загальноосвітніх навчальних закладів та  обов’язкове оцінювання якості освіти випускників. Зовнішнє оцінювання сьогодні належить до компетенції Українського центру оцінювання якості освіти та його регіональних структур. Необхідно  тільки змінити мету роботи Центру,  який зараз займається відбором абітурієнтів для вищих навчальних закладів. Його ціллю має стати визначення відповідності освіти, отриманої випускниками початкових шкіл, навчальних закладів, що надають базову та  повну середню освіту, відповідним державним стандартам2. У зв’язку з тим, що замовником освітніх послуг від імені суспільства виступає держава, а розробка державних стандартів загальної освіти – у компетенції МОН, УЦОЯО та його регіональні утворення повинні перебувати у підпорядкуванні центральних органів влади (Кабінету Міністрів України).

Натомість установи, що забезпечують педагогічний нагляд та оцінювання якості освітніх послуг ЗНЗ, мають підпорядковуватись органам влади, уповноваженим надавати згоду на відкриття такого закладу. Не можна також допустити, щоб структури, які здійснюють оперативне управління освітою, самі ж оцінювали результативність прийнятих ними рішень. Тому засновником установи педагогічного нагляду мусить бути обласна Рада. Сама ж установа (назвемо її Центром педагогічного нагляду) та її міжрайонні структури повинні мати адміністративну і фінансову автономію, регулярно звітуючи про свою роботу виконкому цієї Ради. Тільки за умови чіткого розмежування повноважень між департаментом освіти та Центром педагогічного нагляду, при забезпеченні незалежності другого від першого, можна розраховувати на об’єктивне оцінювання якості освітніх послуг, що їх надають комунальні і приватні навчальні заклади.

До повноважень обласного Центру педагогічного нагляду та його окружних осередків повинно входити:

–  укладення плану педнагляду на навчальний рік та проектів оцінювання якості освітніх послуг для кожного навчального закладу, освітньої установи, які заплановано перевірити;

–  проведення досліджень якості навчання, виховання, підвищення кваліфікації у школах, психолого-педагогічних сервісних центрах, Центрі післядипломної педагогічної освіти;

–  проведення, спільно з іншими інституціями, які можуть допомогти дослідженню якості освітніх послуг, чергової чи позачергової атестації  навчальних закладів і освітніх установ області;

–  залучення до діагностики та оцінювання процесу навчання, виховання, підвищення кваліфікації фахівців, які відповідають визначеним нормативними документами кваліфікаційним вимогам;

–  вибір методики та інструментарію дослідження якості освітніх послуг, розробка або/і замовлення необхідних згідно з розробленим проектом інструментів дослідження;

–  використання даних моніторингу, внутрішньо-шкільного та зовнішнього оцінювання якості освіти для оцінки продуктивності й ефективності навчально-виховної роботи в окремому навчальному закладі, системі освіти району, міста, області;

–  збір та опрацювання інформації про роботу адміністрації навчальних закладів та освітніх установ, надання обґрунтованих висновків про якість організації ними навчально-виховного процесу;

–  надання голові обласного виконкому (у визначений термін), міністрові освіти (на його замовлення) звітів про результати діагностування та оцінювання якості освітніх послуг навчальних закладів, освітніх установ, стану системи освіти району, міста, області;

–  оприлюднення (у визначені терміни) річного плану та результатів проведених досліджень якості освітніх послуг (в електронному форматі);

–  популяризація і поширення досягнень навчальних закладів області в організації освітнього процесу;

–  участь у розробленні й реалізації освітньої політики на регіональному та локальному рівнях.

Центри педагогічного нагляду – нові для української освіти установи, від якості роботи яких значною мірою залежатимуть темпи та спрямованість змін в окремих навчальних закладах. Тож в юридичних документах, що регламентують роботу Центру,  слід детально прописати правові підстави і процедури педагогічного нагляду. Працювати у Центрі мають виключно висококваліфіковані фахівці, відібрані на конкурсній основі. Новонабраним працівникам доведеться проходити спеціальне навчання. Врешті, щоб забезпечити єдині підходи до внутрішньошкільного та зовнішнього (через Центр) педагогічного нагляду, потрібно розробити спеціальні навчальні програми та розгорнути масову підготовку педпрацівників, передусім,  адміністрації навчальних закладів, у царині діагностування й оцінювання педагогічної роботи.

***

Отже, Україні потрібні і нова модель загальної освіти,  і команди реформаторів, які діятимуть як зовні, у парламенті, радах, громадських структурах, так і всередині – у Міністерстві освіти, місцевих органах управління, навчальних закладах.

Загальні контури нової моделі мають бути змальовані в освітньому законодавстві. Зокрема, у новому законі про освіту слід виписати механізми демократичного управління та фінансування за принципом «гроші ходять за дитиною». Впровадження цих механізмів – першочергове завдання групи реформаторів-політиків.

Загальноосвітні навчальні заклади повинні отримати автономію у плануванні, веденні, фінансуванні та кадровому забезпеченні надаваних ними освітніх послуг, а шкільні спільноти – право нагляду за цими процесами. Тільки освітні спільноти ЗНЗ – демократичні об’єднання педагогів, учнів та батьків, що мають фіксоване членство і статус юридичної особи, – спроможні, за умови надання їм владних повноважень, стимулювати реальні зміни в освіті. 

Необхідно чітко розмежувати повноваження органів управління системою загальної освіти на рівнях району, області, республіки. Окремими автономними підсистемами мають стати післядипломна педагогічна освіта, системи нагляду за педагогічною роботою та оцінювання якості освіти випускників загальноосвітніх навчальних закладів. Автономія школи та розмежування повноважень структур, які її обслуговують, дадуть нашій освіті можливість стати саморегульованою системою, здатною адекватно відповідати на виклики суспільного розвитку.

Фінансова децентралізація та демократизація управління системою загальної освіти – головні передумови розробки та впровадження сучасного національного змісту освіти (курикулуму).  Оновившись, наша освіта зможе  «продукувати» українців, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток своєї країни, суспільно активних громадян, конкурентноспроможних на національному і світових ринках праці. 

Література

1. Греков А. О невозможностиобразовательной реформы в Украине //Режим доступу: http://www.livejournal.com

2. Концепція розвитку освіти України на період 2015–2025 років. Проект // Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/ua/pr-viddil/1312

3. Касьянов Г. Реформа освіти: хто, де, коли?// «Дзеркало тижня. Україна» – №4. – 6 лютого 2015.

4. Оніщенко О. "Євроремонт" у середній освіті: школа буде 12-річною// «Дзеркало тижня. Україна». – №5. –13 лютого 2015.

5. Reforma systemu edukacji. Projekt. Warszawa: Wydawnictwa Szkolne i Pedagogiczne, 1998. – 228 s.

6. Regulamin organizacyjny kuratorium osviaty w Warszawie // Режим доступу: http://www.bip.kuratorium.waw.pl_files_f-267-1-regulamin. Pdf

7. Statut Podkarpackiego centrum edukacji nauczycieli w Rzeszowie (opracowany na podstawie uchwały Nr XLIV/846/10 z dnia 29 marca 2010 r. zmienionej uchwałą Nr L/961/10 z dnia 23 sierpnia 2010 r. oraz uchwałą Nr XXVI/483/12 z dnia 29 października 2012 r.) // Режим доступу: http://www.pcen-rzeszow.bip.podkarpackie.pl/index.php/ statut 

[1]    «Реформа образования невозможна, учит нас жизнь, и тому есть простое объяснение. Никакая реформа не делается изнутри. … Ну – не будут, не будут учителя инициаторами реформ, и директора школ тоже не будут, ибо зависимые люди! И чиновники районного, городского и областного масштаба не будут: реформа для них – что осиновый кол….

                Так что вы предлагаете? У вас есть своя программа, о наш язвительный автор?

      – Есть. Первое: не трогать существующую систему образования. Пусть доживает свой век. Взамен все силы и средства направить на создание и развитие новых систем образования (именно так – во множественном числе!), сосуществующих с прежней. Необходимо законодательно обеспечить равноправие разных образовательных моделей. Пусть каждая модель доказывает свою эффективность и демонстрирует экономическую состоятельность» ( Греков А. О невозможности образовательной реформы в Украине // Режим доступу: http://www.livejournal.com) 

[2] Питання добудови, реконструкції та підготовки до нового навчального року приміщень навчальних закладів та освітніх установ, забезпечення їх транспортними засобами та технічне обслуговування останніх належать до компетенції власників цих навчальних закладів та освітніх установ, зокрема й  місцевих Рад.  

2  Саме державні стандарти початкової, базової та повної середньої освіти мають стати основою для тестів ЗНО, замінивши теперішні предметні програми незалежного зовнішнього оцінювання.

Роман Пастушенко, завідувач кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти 

Реформування освітнього сектору: шкільна автономія та місцеве управління освітою
Реформування освітнього сектору: шкільна автономія та місцеве управління освітою

Українська освіта очікує реформування, наслідок  якого, як справедливо вважають автори проекту «Концепції розвитку освіти України на період 2015–2025 років», – «всеосяжна трансформація освітнього сектору».

Завдання запропонувати суспільству прийнятний для нього та конкурентноспроможний в умовах глобалізації проект освітньої системи і, одночасно, стратегію перебудови «на марші» наявної освіти відповідно до цього проекту – надзвичайно складне. Адже роботу навчальних закладів на час розробки нового змісту освіти та підготовки і відбору нових працівників не можна зупиняти. Нереально поруч з чинними поступово «запускати» нові освітні структури [1]Державі для цього бракує часу і ресурсів. Не можемо також для розробки та впровадження нової моделі освіти найняти виключно фахівців-іноземців. Навіть найбільш кваліфікованим із них для проведення реформи, попри знання та досвід, потрібні довіра населення і розуміння специфіки чинної системи освіти. Тож українцям, зокрема освітянам, доведеться самим перетворювати цю систему (що не виключає участі консультантів з інших країн), обираючи найоптимальніші напрями та терміни змін. Що для цього потрібно? 

Лідери та механізми 

Насамперед потрібні лідери – переконані та достатньо впливові прихильники змін, які діятимуть як зовні, у парламенті, радах, громадських структурах, так і всередині освітньої системи – у міністерстві освіти, місцевих органах управління, навчальних закладах. Чи є вони?

На національному рівні громадськості відомі принаймні декілька осіб, які виявили себе вдумливими реформаторами та умілими організаторами змін. Це, наприклад, голова комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України Лілія Гриневич, зусиллями якої значною мірою впроваджене ЗНО та проведено через парламент загалом прогресивний закон про вищу освіту. Натомість на регіональному рівні – в областях, районах, містах – компетентних прихильників освітньої реформи населення фактично не знає. Безсумнівно, ці люди є і серед освітян, і серед освітньої громадськості. На жаль, через незатребуваність їхніх знань та нонконформістську позицію вони  практично не мають політичного впливу і громадської підтримки. Ні депутати місцевих рад, які працюють у комісіях з питань освіти, ні, тим більше, управлінці до кола реформаторів не входять (що не заважає більшості з них популістськи висловлюватись про освітні реформи). Готових узяти на себе відповідальність за просування реформаторських ідей та трансформацію навчально-виховного простору своєї школи мало й серед педагогів. Школа – загалом консервативне середовище, і це цілком природно, зважаючи на місію загальної освіти. До того ж ні оплата праці, ні збережений з радянських часів спосіб управління освітою не сприяли припливу в навчальні заклади ініціативних, підприємливих працівників. «Вижити» у пострадянській школі, а тим більше, управляти освітою могли тільки конформісти, виховані такими ж конформістами радянських часів.

Завдяки ринковій економіці та демократизації у наших навчальних закладах можемо знайти й героїв, які насмілювались протидіяти системі. Слово «герой» тут ужито не даремно. Без праці педагогів на зразок колишнього директора Стрілківської школи-інтернату (Старосамбірський район Львівської області) Т. Голубко, яка будувала свою школу як дім для учнів, або автора проігнорованих МОН підручників з української літератури М. Зваричевської (Львівський ОІППО) українська освіта уже давно не виконувала б свого призначення. Люди, час яких прийшов тільки сьогодні, є у більшості навчальних закладів України, треба тільки дати їм можливість узяти на свої плечі тягар реформи.

Друге, що нагально потрібно, це нові управлінський та фінансовий механізми. Створення цих механізмів – першочергове завдання групи реформаторів-політиків. На порядку денному сьогодні не впровадження нового змісту освіти (хоча потреба у ньому надзвичайна), і не збільшення фінансування освітніх потреб (хоча освіта далі не може фінансуватися за «залишковим принципом»). Насамперед освіті необхідний інший, демократичний механізм управління. Без демократії  українські школи продовжуватимуть функціонувати як бюрократичні установи, директори яких більше дбають про будівлі, ніж про учасників навчально-виховного процесу, живучи за рахунок «зекономлених» на ремонтах та «зароблених» на атестатах грошей, а педагоги – про «виконання програми» та виставлення оцінок «на замовлення».

Слід також запустити маховик конкуренції, хоча кумулятивний ефект цього нововведення повністю виявиться з часом. Школи повинні змагатись за учня як джерело фінансування своїх потреб. Від кількості учнів та якості освіти випускників має напряму залежати і оплата праці працівників освіти, і саме існування педколективу, сталість його складу. Оплата праці у школі досі не залежить ні від кваліфікації (диплом педагога – достатня підстава перебування на посаді, а просування за категоріями не збільшує реального доходу, лише додає клопотів), ні від результатів праці (їх важко облікувати та однозначно оцінити), ні від попиту на послуги (кількість годин та класів, у яких треба викладати, практично не залежать ні від учнів, ні від батьків).

Чи розуміють реформатори-політики необхідність конкуренції у системі та демократичного управління освітою?

В опублікованому проекті «Концепції розвитку освіти України на період 2015–2025 років» визнається, що до проблем системного характеру, які необхідно розв’язати, належать: «неефективна, надмірно централізована, застаріла система управління і фінансування; зниження якості педагогічних кадрів і криза педагогічної освіти, професійна деградація частини учительських кадрів; брак ефективної системи моніторингу і контролю якості освіти». Для того, щоб подолати ці проблеми, планують «реорганізувати систему управління, фінансування і менеджменту освіти шляхом децентралізації, дерегуляції, запровадження інституційної, академічної і фінансової автономії навчальних закладів, дотримання принципу відповідальності навчальних закладів за результати освітньої і виховної діяльності».

Пропозиції авторів проекту «Концепції…» – цілком слушні. Але  параграф 5.1. цього документа не розкриває суті децентралізації управління та дерегуляції, водночас породжуючи низку запитань.  Зокрема, ідея реорганізації районних управлінь і відділів освіти у сервісні центри (п.5.1.4.) суперечить задекларованому у назві розділу принципові децентралізації управління.  Хіба може, наприклад,  1400 ЗНЗ Львівщини напряму підпорядковуватись обласному департаментові освіти? Незрозуміло також, чому передбачений п. 5.1.2. обсяг контрольно-звітної та облікової документації навчального закладу – це саме «21 позиція»? Автори не подали ні тематики, ні характеристик цих обов’язкових документів. Привабливо але надто декларативно звучить і п. 5.3.1. («Перехід від адміністративно-розпорядчого управління навчальними закладами до системи освітнього менеджменту»). Не запропоновано ні механізмів фінансового стимулювання розвитку освіти, ні підходів до перегляду компетенції її органів управління. По-суті, замість нової моделі управління та фінансування у документі – низка явно несистемних і не завжди зрозумілих змін.

То як забезпечити запровадження автономії загальноосвітніх навчальних закладів, згуртувати та долучити до управління  рядових носіїв змін? 

Освітні спільноти 

Слід обов’язково прийняти та юридично оформити рішення, що освітні послуги можуть надавати тільки ті навчальні заклади приватної, комунальної або державної власності, де створені так звані «освітні спільноти». Освітня спільнота – це некомерційне самоврядне об’єднання учасників навчально-виховного процесу – педагогічних працівників, батьків/опікунів учнів (студентів) і самих студентів або учнів (якщо це діти 16–18 років), створене для набуття освіти та наділене правом нагляду за навчально-виховною й іншою діяльністю закладу. Освітня спільнота як будь-яке громадське об’єднання діє власним коштом та управляється демократично. Для забезпечення своїх інтересів і реалізації права нагляду за роботою навчального закладу освітня спільнота обирає спеціальну раду (наглядову раду). До складу цієї Ради входять на рівних правах  по два (чи більше) представники від батьківської, педагогічної та учнівської (у старшій школі) громад, обрані зборами спільноти на конкурсній основі (таємне рейтингове голосування), а також власник або представник власника закладу. Якщо школа належить якомусь підприємцеві/комерційній структурі, до складу її ради увійде він сам/уповноважена органом управління цієї структури особа. Якщо ж це комунальний або державний заклад освіти, то – делегований територіальною чи центральною владою її представник (наприклад, депутат). Серед найважливіших повноважень ради школи:

–  участь у розробленні та попереднє (перед представленням шкільній спільноті) схвалення статуту школи чи поправок до нього (остаточне рішення стосовно шкільного статуту приймають збори або конференція освітньої спільноти простою більшістю голосів);

–  розгляд та схвалення програми розвитку навчального закладу, програм, які у навчально-виховному процесі використовує цей заклад освіти;

–  участь у формуванні та схваленні річного бюджету навчального закладу, дострокове ініціювання розгляду (при потребі)  та оцінка щорічного звіту про його виконання;

–  розгляд та попереднє схвалення кандидатур менеджерів навчального закладу (кандидатуру директора пропонує місцевий орган управління освіти/власник за результатами конкурсного відбору,  кандидатів на посади заступників – директор);

–  аналіз і оцінка поточних (річних) та підсумкових (наприклад, за чотирирічний період) звітів про розвиток навчального закладу;

–  розгляд кадрових питань, у тому числі й питання про звільнення з посади педагогічного працівника та менеджера школи, прийняття зобов’язувальної рекомендації про звільнення.  

Освітня спільнота повинна мати фіксоване членство та статус юридичної особи, виборні органи управління, рахунок у банку тощо.  Доцільно також у її примірному статуті (або положенні про освітні спільноти) зберегти можливості самостійно функціонувати звичним сьогодні неформальним об’єднанням педагогів, батьків та учнів. Зокрема, педрада має втратити повноваження дорадчого органу при дирекції. Її треба перетворити у неформальне об’єднання педагогів школи, призначене для обговорення шкільних справ та погодження питань, пов’язаних з інтересами учителів (викладачів). Учителі – члени педагогічної ради – мають отримати право вибрати своїх лідерів (голова, президія), розробляти і подавати пропозиції до нормативних (статут, різні положення, робочі програми) документів навчального закладу, бути колективним учасником обговорення нового освітнього законодавства та підзаконних актів тощо. Натомість менеджери школи не повинні належати до членів педради, хоча можуть брати участь у її роботі (з дорадчим голосом).

За батьківськими комітетами класів початкової та основної школи, які відображають інтереси учнів, потрібно закріпити право погоджувати кандидатури класного керівника і технічного працівника, який прибирає клас, план виховної роботи класного керівника, навчальні предмети та розклад занять класу на семестр (навчальний рік), тижневе меню шкільної їдальні  тощо.

У старшій школі ті самі права  має мати уже не батьківський комітет, а учнівське самоврядування (слід врахувати, що дітям 16–18 років класні керівники не потрібні). 

Компетенція  школи 

За державою доцільно зберегти функції ліцензування освітньої діяльності ЗНЗ, відповідальність за розвиток освітньої системи, формування замовлення  на  обов’язковий для освоєння випускником національної системи освіти зміст, зафіксований у стандартах початкової, базової та повної середньої освіти, а також питання нагляду за педагогічною роботою у  навчальних закладах та оцінювання якості освіти випускників (про все це далі).  Натомість загальноосвітні навчальні заклади мають отримати вичерпні повноваження, а з ними й відповідальність, у таких ділянках: 

Законом про освіту треба визначити власника теперішніх державних загальноосвітніх навчальних закладів, з бюджету якого відбуватиметься їхнє фінансування. Доцільно, щоб місцевим Радам належали дошкільні, непрофільні загальноосвітні та позашкільні навчальні заклади, які діють у межах села/району/міста, а також психолого-педагогічні консультаційні центри (про них – далі). Натомість профільні (старша школа) та спеціалізовані (наприклад, школи-інтернати, спортивні, музичні та художні школи для високообдарованих учнів тощо) загальноосвітні навчальні заклади, професійні школи (училища, ліцеї, коледжі), центри та осередки післядипломної педагогічної освіти, педагогічна бібліотека мали б перебувати у власності обласних Рад.Оплата загальної освіти кожного учня має відбуватись за формулою розрахунку коштів, що виписана законом. Оскільки набуття повної загальної освіти згідно з Конституцією України для громадянина нашої держави безкоштовне, за цією формулою, на мою думку, має оплачуватись навчання і виховання дитини як у державних чи комунальних, так і у приватних навчальних закладах.  Якщо виконкоми рад здійснюватимуть виплати за правилом «гроші ходять за дитиною», упродовж кількох років удасться сформувати ринок освітніх послуг, який суттєво стимулюватиме педагогічних працівників дбати про ефективність роботи   рідної школи.

–  навчальна, виховна та господарська діяльність. Стратегія діяльності повинна бути відображена у шкільних навчальних та виховній програмах, програмі розвитку навчального закладу;

–  методика навчання та виховання, інструментарій навчально-виховної діяльності. Навчальні заклади мають самі ухвалювати навчальні плани, робочі програми та програми виховання учнів (студентів).

–  оцінювання поточних результатів навчання і виховання. Педагоги використовуватимуть внутрішньошкільну систему оцінювання досягнень учнів (бальну, вербальну), затверджену адміністрацією та погоджену наглядовою радою;

–  оцінювання якості навчально-виховного процесу у школі. Педагогічний колектив сам обиратиме ділянки та методики щорічного самооцінювання і зобов’язаний оприлюднювати його результати;

–  наймання на роботу педагогічних працівників  та звільнення їх з посади;

–  планування та фінансове забезпечення професійного розвитку педагогічних працівників.

Кожний загальноосвітній навчальний заклад має функціонувати у межах власного бюджету. Дохідну частину цього бюджету становитимуть:

–  державні кошти або кошти територіальних громад, які школа отримала як аванс на забезпечення освіти учнів;

–  кошти власника, вкладені у розвиток навчального закладу;

–  кошти, зароблені та пожертвувані освітньою спільнотою;

–  благодійні внески жертводавців, які не належать до освітньої спільноти; 

–  гранти для реалізації розроблених педагогами, учнями та батьками проектів,    різного роду субсидії та стипендії, виділені, відповідно, закладові, учням чи працівникам (за умови, що вони виплачуються зі спеціального  рахунку школи).

Учителі будуть зацікавлені у тому, щоб поруч з державними виплатами у дохідній частині бюджету ЗНЗ фігурували зароблені школою кошти.  Обсяг додаткових надходжень у бюджет напряму визначатиме їхній заробіток та преміальні виплати. Батьки також прагнутимуть максимально наростити дохідну частину бюджету, бо від цього залежатиме кількість та якість замовлених ними, завдяки участі у розробці та ухваленні навчальних і виховних програм школи, додаткових послуг, які отримають їхні діти. Що ж до благодійних внесків, то їхня частка у бюджеті ЗНЗ зростатиме досить повільно. Спочатку справжніх благодійників буде небагато, переважатимуть спонсори (наприклад, кандидат у депутати місцевої Ради або підприємець, потенційними клієнтами якого є члени освітньої спільноти). Однак за умови якісного обслуговування у школі благодійниками можуть стати її успішні випускники. До речі, якщо випускники школи спроможуться створити власне громадське об’єднання, цій організації теж слід надати право представництва у раді школи.

Видаткова частина бюджету загальноосвітнього навчального закладу – це традиційні витрати на комунальні послуги, поточний ремонт, закупівлю навчальної та іншої літератури, навчального обладнання, техніки, а також на оплату праці (слід передбачити окремий преміальний фонд) та проведення виховних справ для учнів.

Бюджет загальноосвітнього навчального закладу розробляє адміністрація навчального закладу, розглядає і погоджує рада школи, а затверджує власник (орган управління навчальними закладами тієї територіальної громади, у власності якої цей заклад перебуває). Навчальні заклади не можуть оплачувати не передбачених бюджетом робіт чи послуг.

Територіальні громади і держава неабияк зацікавлені в успішній господарській діяльності освітніх спільнот. Адже додаткові надходження у шкільний бюджет зменшують тягар навантаження на державний та місцеві бюджети. Ще один плюс – зростання економічної активності суспільства. Тож право вести господарську діяльність за загальноосвітнім навчальним закладом та його освітньою спільнотою потрібно закріпити на рівні закону. Закон також має визначати, що ця діяльність ведеться виключно з метою забезпечення потреб закладу як інституції, що надає освіту дітям членів освітньої спільноти.

Освітня спільнота школи як юридична особа може, наприклад, відкрити у школі їдальню або/і крамницю, створити ощадно-позичкове товариство, провадити сільськогосподарські роботи за умови, що основними клієнтами та працівниками цих підприємств будуть самі члени спільноти, а зароблені гроші спрямовуватимуться у бюджет навчального закладу (передані у бюджет школи кошти вважатимуться благодійною допомогою і не підлягатимуть оподаткуванню). Освітня спільнота має право також замовляти і оплачувати надання педагогами непередбачених державними стандартами і, відповідно, не включеними у собівартість навчання та виховання учнів освітніх послуг. Йдеться, наприклад, про поглиблене вивчення дітьми іноземних мов або інших предметів (поділ на групи), освоєння навчальних дисциплін, що належать до шкільного компонента (наприклад, краєзнавство, ремесла, водіння та ін.), навчання дорослих тощо. Окрім того, сам навчальний заклад (директор за згодою ради школи) має мати право дозволяти приватним особам та організаціям використовувати власне майно для проведення тих чи інших заходів, робіт (без шкоди для навчально-виховного процесу). Звичайно, будь-яка господарська діяльність повинна відбуватися прозоро та відкрито, на основі юридично оформлених угод, а зароблені кошти повинні надходити на рахунки ЗНЗ. 

Децентралізація управління освітою 

Функціонування системи загальної освіти – компетенція регіональних органів влади. Тому утворенню нової системи управління освітою має передувати адміністративно-територіальна реформа. Законом буде сформовано нові органи управління справами та майном територіальних громад, визначено, яка новоутворена адміністративно-територіальна одиниця школу якого ступеня утримуватиме і на які кошти. Вище уже було зазначено, що початкові та основні загальноосвітні навчальні заклади  перебуватимуть у юрисдикції місцевих Рад, а професійні та академічні ліцеї – обласних. Відповідно, управляти цими першими будуть виконавчі комітети міських та районних рад, їхні управління освіти. Управління ліцеями та спеціалізованими ЗНЗ, а також установами післядипломної освіти і педагогічного нагляду (про це далі – Р.П.) належатиме до компетенції департаменту освіти облвиконкому.

Ключове завдання управлінь та департаментузабезпечення відповідної запитам і потребам суспільства якості освіти та розвиток з цією метою системи навчальних закладів і освітніх установ. Для реалізації цієї мети, на мою думку, недостатньо переписати функції районних/міських управлінь освіти, департаменту освіти області. Необхідно розмежувати повноваження названих структур виконавчої влади, а також впровадити в практику органів управління моніторинг освіти та фінансовий аудит.

Зокрема, у компетенції районних/міських органів управління освітою (управлінь освіти) мають бути такі питання:

–  ведення справ зі створення, реорганізації та припинення діяльності навчальних закладів, на які, відповідно до освітнього законодавства, поширюється юрисдикція управління, підготовка проектів відповідних рішень районної/міської Ради;

–  експертна оцінка проектів статутів, планованих змін до статутів навчальних закладів усіх форм власності, що перебувають у юрисдикції управління;

–  збір та аналіз (моніторинг) визначених нормативними документами показників стану навчальних закладів та реалізації ними програм розвитку, регулярне наповнення відповідних баз даних;

–  проведення конкурсного відбору, призначення, надання чергової/позачергової відпустки і звільнення (за згодою ради освітньої спільноти) директорів навчальних закладів, що перебувають у власності місцевої Ради;

–  організація атестації педагогічних працівників, які претендують на першу та вищу кваліфікаційні категорії, звання «старший вчитель» та «вчитель-методист». Управління освіти створює комісії, до складу яких входять кращі педагоги підпорядкованих йому навчальних закладів району/міста, забезпечує нагляд за дотриманням процедури атестації та присвоює, на основі відповідних рішень комісій, кваліфікаційні категорії і/або звання;

–  нагляд за дотриманням навчальними закладами, що перебувають у юрисдикції управління, норм кодексу праці, вимог щодо безпеки і гігієни, за веденням ними господарської діяльності та використанням отриманих з бюджету коштів тощо. Для цього працівники місцевого органу управління освітою мають регулярно відвідувати та оглядати підпорядковані йому навчальні заклади, ревізувати укладені угоди і документи, що засвідчують їхнє виконання;

–  розроблення власних та консультативна підтримка пропонованих навчальними закладами, що перебувають у власності місцевої ради, інвестиційних проектів, спрямованих на розвиток мережі або окремого навчального закладу[2];

–  виконання, спільно з органами педагогічного нагляду та оцінювання якості освіти, заходів, пов’язаних із зовнішнім оцінюванням навчально-виховної діяльності закладів освіти, що перебувають у юрисдикції управління, освіти випускників;

–  укладання щорічних звітів про використання в мережі коштів, виділених радою на освіту, отриманих та наданих субвенцій, здійснених інвестицій.

Повноваження обласного органу управління освітою (департаменту освіти) частково повторюють названі вище, однак стосуються тих навчальних закладів та установ, що перебуватимуть у юрисдикції департаменту.

                          Департамент освіти області мусить мати ще такі повноваження:

–  погодження програм спеціальних предметів у спеціалізованих навчальних закладах та навчального плану цих закладів;

–  призначення у межах виділених обласним бюджетом коштів стипендій учням,  грандів, доплат та премій працівникам освіти;

–  аналіз розвитку системи освіти області, окремо, вищої освіти, визначення тенденцій розвитку та укладання з їхнім урахуванням обласної програми розвитку освіти;

–  діагностування процесу фінансування освіти області, зіставлення видатків на освіту однотипних шкіл, територіальних громад та оцінка якості фінансування потреб освіти;

–  моніторинг процесів відбору, підтримки та навчання талановитої молоді, її працевлаштування;

–  діагностування процесів підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації педагогічних працівників, оцінювання відповідності роботи з педагогічними кадрами потребам ринку праці;

–  моніторинг розвитку професійної освіти та працевлаштування випускників;

–  підтримка суспільного діалогу на теми, пов’язані з потребами і розвитком освіти, у тому числі, через засоби масової інформації;

–  координація діяльності районних і міських управлінь освіти, психолого-педагогічних консультативних центрів, центру післядипломної освіти області та інших установ обласного підпорядкування. 

Демонополізація системи післядипломної педагогічної освіти 

Для забезпечення сучасної якості освіти та стимулювання розвитку системи мало переглянути і розмежувати завдання міських/районних та обласних органів управління освітою. Необхідно також наново організувати систему методичної підтримки учителя і підвищення його кваліфікації. Доцільно, по-перше, ліквідувати обласні інститути післядипломної педагогічної освіти, які сьогодні фактично монополізували ринок послуг з підвищення кваліфікації педагогічних працівників, а, по-друге, визнати відповідальними за власне професійне зростання самих педагогів.

Вдосконалення професійної майстерності педагогічних працівників на рівні навчального закладу має організувати його адміністрація. Відслідковуючи та періодично оцінюючи якість педагогічних послуг учителів, директор/його заступник може звертатись з проханням про експертизу педагогічної діяльності конкретного працівника до районного/міського психолого-педагогічного сервісного центру (із таким центром мали б співпрацювати учителі-методисти).

На рівні району/міста про фаховий розвиток учителів повинні дбати створені ними регіональні асоціації учителів-предметників (вони мають прийти на зміну методоб’єднанням) або місцеві осередки всеукраїнських педагогічних товариств  на зразок об’єднання вчителів історії «Нова Доба». Членські внески та, головне, здобуті гранти дадуть змогу таким асоціаціям на власний розсуд залучати до співпраці потрібних учителям науковців чи провідних педагогів.

На рівні області педагоги можуть коштом шкільного бюджету скористатись послугами Центру післядипломної педагогічної освіти та його осередків, які повинні замінити ОІППО. Завдання Центру – збирати пропозиції від бажаючих поділитись досвідом педагогічної праці або науковими здобутками (програми теоретичних спецкурсів, тренінгів тощо) та інформувати про них навчальні заклади, формувати групи слухачів, забезпечувати їх приміщеннями для проведення занять і необхідним обладнанням, контролювати відвідування та об’єктивність оцінювання навчальних досягнень слухачів, видавати, у разі успішного закінчення ними курсів, відповідні сертифікати. Для підтвердження свого професійного зростання учитель може подавати в атестаційну комісію не тільки сертифікати цього Центру та своєї асоціації, а й будь-які інші документи, що засвідчують його успішне навчання, у тому числі й від міжнародних організацій.

Центр післядипломної педагогічної освіти – це автономна освітня установа, матеріальна база якої – майно обласної Ради (Центр може також орендувати якесь приміщення коштом власника). Працює Центр на засаді самоокупності, тож зацікавлений у високій якості навчання педагогічних працівників. Не менш важливо для працівників Центру – подбати про зручні для педагогів час та місце проведення курсів. Тож більшість учителів-предметників та педпрацівників інших категорій слухатимуть спецкурси не в обласному центрі, а на базі осередків Центру, що розташовані у зручних для доїзду населених пунктах області. У головному корпусі Центру післядипломної педагогічної освіти навчатимуться тільки педагоги рідкісних спеціальностей, учителі шкіл для національних меншин, учителі-методисти, директори навчальних закладів та їхні заступники, працівники органів управління освітою. Інші важливі функції Центру післядипломної педагогічної освіти: формування обласної програми професійного розвитку педагогічних працівників, налагодження співпраці між  районними і міськими психолого-педагогічними консультаційними центрами та асоціаціями учителів-предметників. 

Нагляд за педагогічною діяльністю в системі освіти

Щоб гарантувати потрібну суспільству якість загальної освіти, у  новому законі про освіту мають з’явитися ще два нововведення – зовнішній педагогічний нагляд за роботою загальноосвітніх навчальних закладів та  обов’язкове оцінювання якості освіти випускників. Зовнішнє оцінювання сьогодні належить до компетенції Українського центру оцінювання якості освіти та його регіональних структур. Необхідно  тільки змінити мету роботи Центру,  який зараз займається відбором абітурієнтів для вищих навчальних закладів. Його ціллю має стати визначення відповідності освіти, отриманої випускниками початкових шкіл, навчальних закладів, що надають базову та  повну середню освіту, відповідним державним стандартам2. У зв’язку з тим, що замовником освітніх послуг від імені суспільства виступає держава, а розробка державних стандартів загальної освіти – у компетенції МОН, УЦОЯО та його регіональні утворення повинні перебувати у підпорядкуванні центральних органів влади (Кабінету Міністрів України).

Натомість установи, що забезпечують педагогічний нагляд та оцінювання якості освітніх послуг ЗНЗ, мають підпорядковуватись органам влади, уповноваженим надавати згоду на відкриття такого закладу. Не можна також допустити, щоб структури, які здійснюють оперативне управління освітою, самі ж оцінювали результативність прийнятих ними рішень. Тому засновником установи педагогічного нагляду мусить бути обласна Рада. Сама ж установа (назвемо її Центром педагогічного нагляду) та її міжрайонні структури повинні мати адміністративну і фінансову автономію, регулярно звітуючи про свою роботу виконкому цієї Ради. Тільки за умови чіткого розмежування повноважень між департаментом освіти та Центром педагогічного нагляду, при забезпеченні незалежності другого від першого, можна розраховувати на об’єктивне оцінювання якості освітніх послуг, що їх надають комунальні і приватні навчальні заклади.

До повноважень обласного Центру педагогічного нагляду та його окружних осередків повинно входити:

–  укладення плану педнагляду на навчальний рік та проектів оцінювання якості освітніх послуг для кожного навчального закладу, освітньої установи, які заплановано перевірити;

–  проведення досліджень якості навчання, виховання, підвищення кваліфікації у школах, психолого-педагогічних сервісних центрах, Центрі післядипломної педагогічної освіти;

–  проведення, спільно з іншими інституціями, які можуть допомогти дослідженню якості освітніх послуг, чергової чи позачергової атестації  навчальних закладів і освітніх установ області;

–  залучення до діагностики та оцінювання процесу навчання, виховання, підвищення кваліфікації фахівців, які відповідають визначеним нормативними документами кваліфікаційним вимогам;

–  вибір методики та інструментарію дослідження якості освітніх послуг, розробка або/і замовлення необхідних згідно з розробленим проектом інструментів дослідження;

–  використання даних моніторингу, внутрішньо-шкільного та зовнішнього оцінювання якості освіти для оцінки продуктивності й ефективності навчально-виховної роботи в окремому навчальному закладі, системі освіти району, міста, області;

–  збір та опрацювання інформації про роботу адміністрації навчальних закладів та освітніх установ, надання обґрунтованих висновків про якість організації ними навчально-виховного процесу;

–  надання голові обласного виконкому (у визначений термін), міністрові освіти (на його замовлення) звітів про результати діагностування та оцінювання якості освітніх послуг навчальних закладів, освітніх установ, стану системи освіти району, міста, області;

–  оприлюднення (у визначені терміни) річного плану та результатів проведених досліджень якості освітніх послуг (в електронному форматі);

–  популяризація і поширення досягнень навчальних закладів області в організації освітнього процесу;

–  участь у розробленні й реалізації освітньої політики на регіональному та локальному рівнях.

Центри педагогічного нагляду – нові для української освіти установи, від якості роботи яких значною мірою залежатимуть темпи та спрямованість змін в окремих навчальних закладах. Тож в юридичних документах, що регламентують роботу Центру,  слід детально прописати правові підстави і процедури педагогічного нагляду. Працювати у Центрі мають виключно висококваліфіковані фахівці, відібрані на конкурсній основі. Новонабраним працівникам доведеться проходити спеціальне навчання. Врешті, щоб забезпечити єдині підходи до внутрішньошкільного та зовнішнього (через Центр) педагогічного нагляду, потрібно розробити спеціальні навчальні програми та розгорнути масову підготовку педпрацівників, передусім,  адміністрації навчальних закладів, у царині діагностування й оцінювання педагогічної роботи.

***

Отже, Україні потрібні і нова модель загальної освіти,  і команди реформаторів, які діятимуть як зовні, у парламенті, радах, громадських структурах, так і всередині – у Міністерстві освіти, місцевих органах управління, навчальних закладах.

Загальні контури нової моделі мають бути змальовані в освітньому законодавстві. Зокрема, у новому законі про освіту слід виписати механізми демократичного управління та фінансування за принципом «гроші ходять за дитиною». Впровадження цих механізмів – першочергове завдання групи реформаторів-політиків.

Загальноосвітні навчальні заклади повинні отримати автономію у плануванні, веденні, фінансуванні та кадровому забезпеченні надаваних ними освітніх послуг, а шкільні спільноти – право нагляду за цими процесами. Тільки освітні спільноти ЗНЗ – демократичні об’єднання педагогів, учнів та батьків, що мають фіксоване членство і статус юридичної особи, – спроможні, за умови надання їм владних повноважень, стимулювати реальні зміни в освіті. 

Необхідно чітко розмежувати повноваження органів управління системою загальної освіти на рівнях району, області, республіки. Окремими автономними підсистемами мають стати післядипломна педагогічна освіта, системи нагляду за педагогічною роботою та оцінювання якості освіти випускників загальноосвітніх навчальних закладів. Автономія школи та розмежування повноважень структур, які її обслуговують, дадуть нашій освіті можливість стати саморегульованою системою, здатною адекватно відповідати на виклики суспільного розвитку.

Фінансова децентралізація та демократизація управління системою загальної освіти – головні передумови розробки та впровадження сучасного національного змісту освіти (курикулуму).  Оновившись, наша освіта зможе  «продукувати» українців, здатних забезпечити прискорене економічне зростання і культурний розвиток своєї країни, суспільно активних громадян, конкурентноспроможних на національному і світових ринках праці. 

Література

1. Греков А. О невозможностиобразовательной реформы в Украине //Режим доступу: http://www.livejournal.com

2. Концепція розвитку освіти України на період 2015–2025 років. Проект // Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/ua/pr-viddil/1312

3. Касьянов Г. Реформа освіти: хто, де, коли?// «Дзеркало тижня. Україна» – №4. – 6 лютого 2015.

4. Оніщенко О. "Євроремонт" у середній освіті: школа буде 12-річною// «Дзеркало тижня. Україна». – №5. –13 лютого 2015.

5. Reforma systemu edukacji. Projekt. Warszawa: Wydawnictwa Szkolne i Pedagogiczne, 1998. – 228 s.

6. Regulamin organizacyjny kuratorium osviaty w Warszawie // Режим доступу: http://www.bip.kuratorium.waw.pl_files_f-267-1-regulamin. Pdf

7. Statut Podkarpackiego centrum edukacji nauczycieli w Rzeszowie (opracowany na podstawie uchwały Nr XLIV/846/10 z dnia 29 marca 2010 r. zmienionej uchwałą Nr L/961/10 z dnia 23 sierpnia 2010 r. oraz uchwałą Nr XXVI/483/12 z dnia 29 października 2012 r.) // Режим доступу: http://www.pcen-rzeszow.bip.podkarpackie.pl/index.php/ statut 

[1]    «Реформа образования невозможна, учит нас жизнь, и тому есть простое объяснение. Никакая реформа не делается изнутри. … Ну – не будут, не будут учителя инициаторами реформ, и директора школ тоже не будут, ибо зависимые люди! И чиновники районного, городского и областного масштаба не будут: реформа для них – что осиновый кол….

                Так что вы предлагаете? У вас есть своя программа, о наш язвительный автор?

      – Есть. Первое: не трогать существующую систему образования. Пусть доживает свой век. Взамен все силы и средства направить на создание и развитие новых систем образования (именно так – во множественном числе!), сосуществующих с прежней. Необходимо законодательно обеспечить равноправие разных образовательных моделей. Пусть каждая модель доказывает свою эффективность и демонстрирует экономическую состоятельность» ( Греков А. О невозможности образовательной реформы в Украине // Режим доступу: http://www.livejournal.com) 

[2] Питання добудови, реконструкції та підготовки до нового навчального року приміщень навчальних закладів та освітніх установ, забезпечення їх транспортними засобами та технічне обслуговування останніх належать до компетенції власників цих навчальних закладів та освітніх установ, зокрема й  місцевих Рад.  

2  Саме державні стандарти початкової, базової та повної середньої освіти мають стати основою для тестів ЗНО, замінивши теперішні предметні програми незалежного зовнішнього оцінювання.

Роман Пастушенко, завідувач кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти 

30.03.2015
Роман Пастушенко
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Коментарі  

Автор: Володимир Гребенщиков
Опубліковано 23.04.2015 в 09:38
Стільки теоріїї... Треба, повинні, здатні-нездатні ... Беріть і робіть!!! Децентралізація - юридична й фінансова самостійність ЗНЗ - може бути впроваджена й без адм.-тер. реформи, тринадцятий рік в одному окремому районі вже успішно реалізовано. Чого чекати!
Відповісти
Автор: Бєлий Володимир
Опубліковано 01.04.2015 в 12:06
Ось ще одна "ниточка", яка входить серед інших у "полотно" нашого традиційно сприйняття власних проектних задумів: "Хіба може, наприклад, 1400 ЗНЗ Львівщини напряму підпорядковуват ись обласному департаментові освіти?". Справа у тім, що ЖОДНА школа не має підпорядковуват ись ніякому "органу" окрім ЗАКОНУ, бо вона є ШКОЛОЮ (утворенням) своєї ГРОМАДИ. А ВСІ органи мають мати лише СЕРВІСНІ функції щодо потреб своєї ГРОМАДИ, бо рішення фінансової чи проектної природи мають приймати виключно КОЛЕГІАЛЬНІ органи місцевого державно-громад ського управління. Чи не весь світ давно живе так, що місцеве чиновництво не є засновниками/вл асниками/началь никами для шкіл. Лише громада як така.
Відповісти
Автор: Бєлий Володимир
Опубліковано 31.03.2015 в 12:41
За побіжного погляду на ось це "Територіальні громади і держава неабияк зацікавлені в успішній господарській діяльності освітніх спільнот" можемо отримати ще гіршу ситуацію, ніж маємо зараз. Якщо "держава" матиме такого виразника як державних чиновників, які існують у теперішній іпостасі, то територіальна громада знову не матиме можливості МАТИ свої школи як СВОЇ. Як те має відповідати природі людської громади, котра наймає чиновників. Справа стане з голови на ноги лише з того моменту, коли ВСІ чиновники, у тому числі освітянські, матимуть лише сервісні функції щодо справ громади. Всі інші рішення управлінського та проектного змісту мають бути лише через відкриті колегіальні ПРОЦЕДУРИ, що визначені загальнодержавн ими законами.
Відповісти
Автор: Olena Yelnikoff
Опубліковано 31.03.2015 в 07:25
Післядипломна освіта. Демонополізація . Згодна.
Сам процес відповідальност і кожного вчителя за свій прфесійнальний рівень і його підвищення - ось той механізм, який дасть поштовх
А чим відрізняється Центр, запропонований Вами від ОІППО?
В чому його задача?
Збирати пропозиції? Як? Збір інформації вручну завжди відсталий.
Натомість, зі збором інформації впорається один хороший портал. Для цього не потрібні вчителі-методис ти. 2-х адміністраторів вистачить.
Задача - Навчати? Тоді це - нова монополія?
Щось конструктивно (від слова поьбудова) не складається.

Переклад відповідальност і за свій проф. рост на вчителя - це грунт.
А механізм - законодавчо створені рівні умови для всіх створених і не створених, можливих і неможливих навчальних закладів, курсів, Майстерень. Бо держава не впорається і центри перетворяться на нові ОІППО з новими людьми, але старою схемою.
Відповісти
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews