Укр Рус

Дата: 26.09.2017

Підписка на новини

Голосування

Новий закон «Про освіту» відкриває можливість побудови в Україні однієї із найкращих у світі систем освіти
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
Всього голосів:
Перший голос:
Останій голос:
Назад
 
Powered by Sexy Polling
 

ЗОВНІШНЯ ОЦІНКА ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: ЩО МОЖЕ БУТИ ЗМІНЕНО?

Автор:
Олена Панич
Опубліковано
14.05.2015

Мета цієї статті* полягає в тому, щоб з’ясувати, на яких засадах в Україні може бути сформований інститут незалежної оцінки якості вищої освіти. Актуальність цього питання визначається практичною потребою удосконалення політики управління якістю освіти як невід’ємної частини освітньої реформи. 

Є декілька аспектів питання, яких я маю намір тут торкнутися і які можуть підштовхнути нас до важливих висновків. Зокрема, це проблема недосконалості інституту державної акредитації ВНЗ, інтереси стейкхолдерів у забезпеченні якості вищої освіти, місія незалежних агенцій оцінювання якості, міжнародний аспект та вплив зовнішньої оцінки якості освіти на довіру до навчальних закладів. Звичайно, формат короткої статті не дозволяє висвітлити всі ці аспекти в їхній повноті, але деякі міркування все ж таки повинні бути оприлюднені. 

Недосконалість інституту державної акредитації закладів вищої освіти 

Ідеальне формулювання завдання акредитації (програм або інституцій) вищої освіти полягає в тому, що акредитація – це «система контролю якості освіти, яка дозволяє врахувати інтереси всіх, зацікавлених у розвитку освіти, сторін і поєднує суспільну та державну форми контролю» [1, с. 111.]. Інститут державної акредитації закладів вищої освіти сформувався в Україні, як і в деяких інших країнах пострадянського простору, у 1990-ті роки. Його початкова мета – гарантувати вступникам і абітурієнтам, що освіта, яку надають нові (особливо приватні) вищі навчальні заклади, відповідає певним, встановленим більш-менш офіційно, стандартам [2]. Відтак, державна акредитація виявилась функціонально затребуваним інститутом, легітимність якого до сьогоднішнього дня нічим не підважена. Проте останніми роками інститут державної акредитації закладів вищої освіти виявив свою неефективність. Акредитаційні процедури, що практикуються в Україні і запозичені із західних моделей, на практиці не працюють на покращення якості освіти. Вочевидь для цього є декілька причин. Перша з них – це абсолютна монополія держави вирішувати кому і на яких умовах надавати акредитацію. Неконкуретність і монопольність самого механізму акредитації, а також його непрозорість і непідзвітність, стали причиною багатьох зловживань і корупції, а також байдужості і пасивності як споживачів, так і академічного середовища, стосовно питань гарантування якості освіти. Другою вагомою причиною стала зарегульованість стандартів вищої освіти. Вимоги до вищих навчальних закладів ускладнювалися практично постійно протягом останніх років, але це не сприяло покращенню якості освіти і не запобігало відтоку кадрів з вищих навчальних закладів, а призвело лише до посилення бюрократизації і витонченості корупційних схем. Безальтернативність інституту державної акредитації закріпилася за допомогою такого феномену як «диплом державного зразка» [3]. Оскільки саме від наявності такого диплому залежить працевлаштування, то це спричинило таке явище як «дипломна хвороба»: попит на вищу освіту став масовим і майже зовсім незалежним від її якості, до розвитку якої остаточно втратились стимули.

Звичайно, інститут державної акредитації все ще виконує певні функції захисту інтересів різних зацікавлених сторін, зокрема, ВНЗ, які завдяки йому отримують офіційне визнання та почувають себе легітимними на ринку освітніх послуг, а також студентів, які вірять, що хоча б мінімальні стандарти вищої освіти в акредитованих закладах будуть дотримані. Проте потреба в серйозних змінах підходів до акредитації назріла. Інтуїтивно цю потребу відчули творці нового Закону про вищу освіту, які, втім, не насмілилися запропонувати радикальних змін у цьому питанні. Зокрема, вони не змогли уявити собі процес акредитації недержавним і децентралізованим, тобто, як можна припустити, монополія держави на оцінювання якості вищої освіти найближчим часом буде зберігатися, а відтак збережуться і більшість спричинених нею зловживань.

Прогресивним моментом є прописаний у Законі механізм залучення до процесу акредитації та оцінки якості освіти різних зацікавлених сторін, таких як «представники держави, роботодавців, їх організацій та об’єднань, професійних асоціацій, вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових установ, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, представників органів студентського самоврядування, міжнародних експертів» (стаття 17, п.1). Слід мати на увазі, що перелічені зацікавлені групи (які прийнято називати стейкхолдерами) мають зазвичай різні інтереси і очікування стосовно вищої освіти, уявлення про її потреби, функції та якість, узгодження яких також має стати частиною політики управління якістю вищої освіти. Спробуємо розглянути це детальніше. 

Оцінка якості та інтереси стейкхолдерів 

Загалом в університетах, як і в будь-яких інших інституціях, які виробляють суспільні блага, практично все можна аналізувати на предмет якості. Є три головні групи показників, за якими можна проводити оцінювання: ресурси, процеси та результати (inputs, processes, outputs). До першої групи відносять те, що характеризує матеріальну та кадрову базу ВНЗ, фінансування, навчальні програми, забезпеченість навчально-методичними матеріалами, бібліотека, а також конкурс абітурієнтів, традиції та імідж ВНЗ, тобто все те, що маємо «на вході» і що покликане забезпечити якісну освіту. «Процеси» характеризують навчальну атмосферу ВНЗ, менеджмент і стратегічне планування, самооцінку і вдосконалення, методи навчання і викладання, навантаження викладачів, співробітництво з роботодавцями, мобільність викладачів та студентів, залученість студентів до наукових досліджень (ResearchandDevelopment), інноваційна діяльність, відкритість і комунікація. Результати освітньої діяльності можна виміряти, аналізуючи рейтинги ВНЗ, кількість отриманих грантів, публікацій чи винаходів викладачів, рівень залишкових знань студентів, працевлаштування випускників.

Дослідження, яке проводили в Естонії у 2010-2012 роках, показало, що різні стейкхолдери інтерпретують «хороший університет», орієнтуючись на різні групи показників. Зокрема, роботодавці та абітурієнти більшою мірою зорієнтовані на результати освітньої діяльності,  представники державних органів влади оцінюють якість навчальних закладів за наявними у тих ресурсами, а для студентів та викладачів велику роль відіграють процеси [4]. Думаю, в Україні можна спостерігати щось подібне, хоча дослідження такого роду у нас ще треба проводити.

Під час традиційної для нас процедури державної акредитації, як відомо, найбільше уваги звертається на показники ресурсів, меншою мірою – на результати, і майже взагалі не оцінюються процеси. Це закономірно в умовах домінування держави над вищою освітою. Останнім часом в світлі реформ все більше уваги рекомендують звертати на результати освітньої діяльності, і навіть є тенденція до суттєвого підвищення вимог до цих показників. Незважаючи на те, що результати освітньої діяльності можуть виглядати пріоритетним аспектом, треба розуміти, що високі результати неможливі без системного покращення ресурсів та добре організованих процесів. Тому під час оцінювання якості необхідно збалансовано оцінювати всі ці три групи показників.

Аналіз процесів є чи не найскладнішим, тому що його важко виміряти і для його аналізу необхідно застосовувати не кількісні, а якісні методи, зокрема, те, що в сучасному європейському просторі освіти називають терміном «евалюація». Аналіз процесів – це, перш за все, аналіз мотивації працівників ВНЗ до роботи, а студентів до навчання. У процесі оцінки якості вищої освіти необхідно визначати чинники, які впливають на цю мотивацію, і пропонувати відповідні рішення, які б сприяли створенню оптимальних умов для навчання і освітньої діяльності.

Не секрет, що в наших ВНЗ багато дисциплін читаються не за покликанням, а лише тому, що це потрібно «для навантаження», стандарти багатьох програм зарегульовані і не залишають місця для впровадження наукових чи інноваційних знань у процес викладання. Вочевидь все це впливає і на якість навчального процесу. Необхідно піддавати оцінці рівень загального психологічного комфорту роботи викладачів, а процедура оцінки якості повинна допомагати викладачеві здійснювати саморефлексію з приводу його професійного самовдосконалення. Дискомфортним може бути і процес навчання для студентів. Наприклад, в багатьох державних і національних ВНЗ студенти-контрактники піддаються латентній дискримінації. З одного боку, їх майже не відраховують, оскільки вони приносять університету «живі» гроші, а з іншого, викладачі менше приділяють їм уваги, бо не очікують від них високих результатів, а у побуті до них культивується принизливе ставлення, як до «лузерів», які не змогли отримати державну стипендію. Загалом атмосфера стосунків у вищому навчальному закладі, культура взаємин між студентами і викладачами, адміністрацією і викладачами, адміністрацією і студентами є важливою складовою навчального процесу, яка суттєво впливає на якість вищої освіти. 

Окремо слід сказати про інтерес роботодавців у сфері вищої освіти, який має практичний і навіть прагматичний характер. Роботодавці очікують від ВНЗ кваліфікованих, пристосованих до ринку праці випускників, і їх порівняно мало цікавить студент як різнобічна особистість. Слід мати на увазі, що інтереси роботодавців в нашій країні майже зовсім не враховувались аж до останнього часу [5]. Ізольованість ВНЗ від ринку праці зумовлена в першу чергу їхньою залежністю від державного фінансування. Опора на гроші з бюджету робить керівництво ВНЗ змушеними в першу чергу задобрювати чиновників, від яких залежить розподіл цих грошей, і значною мірою нехтувати потребами і інтересами інших стейкхолдерів. Нинішні освітні програми і стандарти також дуже мало враховують думку роботодавців, чим викликають у них смуток і апатію у відношенні до нашої вищої освіти і повну відсутність бажання робити в неї інвестиції. А проте роботодавці є важливою групою, здатною допомогти національній вищій освіті вижити в умовах глобалізованого світу, якщо їх долучити до політики управління якістю не формально-бюрократичним способом, а, якщо можна так сказати, на практично-низовому рівні [6]

Слід розуміти, що врівноваження дещо суперечливих інтересів різних стейкхолдерів вищої освіти можливе, і тільки воно дасть нашій вищій освіті дійсно необхідний рівень якості. Пошук механізмів, які б допомогли забезпечити якість з точки зору різних груп, це окреме завдання, яке потребуватиме багатьох зусиль і, цілком можливо, створення нових інституцій. Одним із видів таких інституцій можуть стати незалежні агенції оцінювання якості вищої освіти, про які слід сказати окремо. 

Незалежні агенції оцінювання якості вищої освіти 

Одним із важливих нововведень Закону про вищу освіту стала спроба легітимізувати ідею незалежних установ оцінювання та забезпечення якості освіти. Ці установи, якщо вони будуть створені, по суті мають бути цілком новим явищем в системі управління якістю вищої освіти. Стаття 23 вказаного Закону, в якій йдеться про основні завдання цих установ, все ще викликає багато питань. Втім вже сьогодні загалом ясно, які функції можуть і повинні виконувати ці установи. Серед цих функцій мені б хотілося виділити наступні:

•      кваліфікована зовнішня оцінка якості вищої освіти з відповідними висновками про можливість/неможливість  відкриття, ліцензування, акредитації освітніх програм;

•      розробка, застосування і постійне вдосконалення оптимальних для української ситуації методів і технологій зовнішньої оцінки якості вищої освіти з орієнтацією на західні моделі;

•      забезпечення системної комунікації між різними стейкхолдерами  на «низовому» рівні з метою покращення якості вищої освіти;

•      розробка та ревізія освітніх стандартів в Україні, їх узгодження з європейськими і світовими з урахуванням необхідності, затребуваності і неформального підходу;

•      покращення загальної атмосфери функціонування ВНЗ, допомога у чіткішому усвідомлення ними своєї місії, завдань, здатностей до самоаналізу, внутрішньої оцінки якості освіти;

•      моніторинг ситуації у вищої освіти і участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення освітнього законодавства;

•      освітня аналітика та забезпечення всіх зацікавлених сторін інформацією про якість та унікальність освітніх програм та закладів. 

Незалежні агенції дозволять створити гнучку модель зовнішньої оцінки якості вищої освіти, направлену не стільки на здійснення державного контролю, скільки на допомогу ВНЗ у формуванні культури якості. Вони, за умови розумного підходу до їхньої організації, можуть суттєво посприяти стейкхолдерам у прямій, неопосередкованій взаємодії з закладами вищої освіти в питаннях покращення якості освіти. Шляхом аутсорсингу вони можуть забезпечувати системну зовнішню оцінку якості, у тому числі евалюацію освітніх програм і процесів, оцінку менеджменту навчальних закладів, аудит. Незалежні установи оцінювання якості, якщо їх (як це пропонується в Законі про вищу освіту) долучати до процесу акредитації ВНЗ, можуть дебюрократизувати і децентралізувати цей процес, зробити його менш репресивним, більш консалтинговим і моніторинговим. Звичайно, щоб це здійснити, потрібна буде політична воля діючих органів влади, і перш за все, членів та очільників Національного агентства з забезпечення якості освіти, яке зараз перебуває на стадії формування. Нацагенство, якщо воно, звісно, буде зацікавлене не лише у політичних привілеях, але й у реальному нарощенні якості освіти, буде також зацікавленим і у роботі незалежних агенцій, яким зможе делегувати багато функцій. Зокрема, незалежні агенції, створені за галузевим принципом, можуть успішно замінити галузеві комісії Нацагенства, маючи суттєву перевагу у тому, що вони (агенції) будуть поводити оцінку не спорадично, в момент акредитації, а системно, щорічно аналізуючи просування університетів до покращення якості. Сприяння різноманітним групам – професійним асоціаціям, експертним спільнотам, роботодавцям – у створенні незалежних агенцій оцінювання якості освіти, на мій погляд, має стати одним із стратегічних напрямків діяльності Нацагенства і МОН найближчим часом.

Слід розуміти, що незалежні установи оцінювання якості освіти – це не новий винахід. Вони вже давно існують у країнах з високим рівнем освіти (США, Німеччина, Великобританія та ін.), і успішно забезпечують підтримку конкурентоспроможності навчальних закладів своїх країн. Їхня діяльність робить освіту ефективнішою, а також великою мірою дозволяє національній освіті глобалізуватися і вийти на міжнародний рівень. 

Міжнародний аспект проблеми 

Забезпечення якості вищої освіти є однією із основних стратегій Болонського процесу. В Європейському просторі його координує Європейська асоціація гарантії якості вищої освіти (ENQA) [7]. Характерно, що входження національних акредитаційних агенцій до цієї Асоціації, а також вписування їх у Європейський реєстр агенцій гарантії якості (EQAR) розглядається як необхідний елемент формування єдиного освітнього простору в Європі, в тому числі для забезпечення мобільності викладачів і студентів, взаємного визнання дипломів і вироблення спільних стандартів освіти. Не зважаючи на те, що розмови про долучення України до Болонської системи йдуть вже давно, Державна акредитаційна комісія так і не увійшла до складу  ENQA і не потрапила в EQAR. Це при тому, що членами ENQA вже є акредитаційні організації більшості країн центральної та східної Європи, включаючи навіть дві російські агенції [8]. Думаю, що логічно і бажано очікувати від майбутнього Нацагенства з забезпечення якості вищої освіти на якомусь етапі його роботи ініціативи вступу до ENQA. Принаймні це виглядає цілком в інтересах української вищої освіти.

З іншого боку, суттєво розуміти, що для входження українських агенцій в європейську мережу (а це потенційно можливо як для Національного агентства, так і для незалежних агенцій оцінювання якості освіти), необхідно дотримуватися розроблених цієї мережею стандартів з оцінювання якості вищої освіти [9]. На деякі з цих стандартів слід звернути особливу увагу. Розроблені ENQA «Європейські стандарти і рекомендації з забезпечення якості вищої освіти» (ESG) розрізняють стандарти гарантії якості ВНЗ (внутрішнє забезпечення якості) та стандарти роботи акредитаційних агенцій (зовнішнє забезпечення якості). При цьому вони акцентують увагу не на змісті освіти, а на принципах її організації і принципах організації самого процесу оцінювання якості. Акредитаційні агенції, згідно з цими стандартами, не повинні бути державними або «кишеньковими» структурами. Вони повинні мати чіткі і послідовні критерії оцінювання якості, оприлюднювати результати своєї оцінки і мати професійних експертів. Проведення спеціальних інструктажів та тренінгів для експертів, запрошення міжнародних експертів є необхідними умовами для висококваліфікованої акредитаційної процедури. Прозорість, незалежність, професіоналізм роботи установ з забезпечення якості вищої освіти – це те, що уважно контролюється експертами ENQA, які час від часу проводять перевірки самих акредитаційних агенцій. Слід мати на увазі, що задекларовані в Україні принципи роботи Національного агентства не вповні відповідають стандартам ENQA, а тому хочеться вірити, що з часом вони будуть переглянуті і вдосконалені.

Існують також міжнародні акредитаційні агенції, організовані за галузевим принципом. До прикладу, EQUIS, AMBA, AASCB – для бізнес-шкіл, ABET, FEANI – для інженерних факультетів. Відтак, незалежні установи оцінювання якості освіти, якщо вони будуть створені в Україні, також зможуть координувати міжнародну комунікацію і нетворкінг у сфері оцінки якості окремих професійних програм і спеціальностей. 

Оцінка якості і імідж ВНЗ 

В нашій країні існує багато об’єктивних чинників, які впливають на якість вищої освіти і є результатом не лише освітньої, але й економічної, культурної політики, а також загальних суспільних тенденцій. Так, наприклад, корупцію в освіті не можна вважати лише внутрішньою проблемою освітніх закладів, оскільки це проблема всього суспільства. Треба розуміти, що вищі навчальні заклади, як і багато інших установ і інституцій, поставлені у такі умови існування, які мало сприяють їхньому розвитку, і навіть позитивному іміджу в суспільстві. Довіра до наших університетів підважується і розхитується в тому числі засобами масової інформації, які далеко не завжди прагнуть об’єктивно висвітлювати події, пов’язані з освітою. З іншого боку, представники влади дозволяють собі публічно висловлювати критичні твердження щодо вищої освіти, які звучать загально і поверхово, але формують громадську думку, легітимізують непопулярні рішення у сфері освітньої політики і викликають паніку і фрустрацію у колах освітян. Однією із останніх таких ескапад була заява президента про те, що освітніх закладів в Україні «надто багато» і що вони «замість знань і професії видають порожній папірець» [11]. Подібні заяви виглядають щонайменше дивно, адже насправді дослідження показують, що ніякого зв’язку між кількістю ВНЗ і їхньою якістю немає (як і немає «не виправдано великої кількості вузів в Україні, найвищої за показниками в Європі») [12, с. 18-19]. Такого роду риторика є ні чим іншим, як показником неповноцінного і узалежненого становища освітніх закладів в Україні, їхньої неспроможності протистояти волюнтаристській політиці держави та державних чиновників. Подібна політика по суті повністю відтворює російську модель, в якій а оцінка якості ВНЗ та рішення про позбавлення державної акредитації є непрозорими, приймаються кулуарно, без серйозного обґрунтування, за формальними приводами [13].

Скорочення кількості ВНЗ, які начебто видають «пусті папірці», сьогодні є прямим продовженням політики попередніх урядів, в тому числі міністерства освіти часів В. Януковича та Д. Табачника. Воно зумовлене  обмеженістю фінансування, яке держава може і має бажання виділяти на освіту, і пов’язаним з цим бажання державних ВНЗ «роз’їсти» ресурс абітурієнтів приватних ВНЗ (на яких можна отримати це фінансування). Багато років держава підтримувала прагнення державних ВНЗ витіснити приватні з ринку освітніх послуг, і ця політика продовжується сьогодні [10]. При цьому вона є стратегічно хибною, тому що націлює енергію університетів і їхнього керівництва на перерозподіл ресурсів, а не на нарощення якості, яке можливе лише в умовах рівноправної конкуренції. Нерівне становище приватних і державних ВНЗ призвело до того, що диплом «державного» (а ще більше «національного») університету в нашій країні  став не просто престижнішим, але функціонує як бренд, симулякр, який продається самостійно, незалежно від якості освіти, по суті замість неї. Офіційна підтримка нерівності на ринку освітніх послуг стала причиною дуже обмеженої здатності наших університетів виробляти конкурентоспроможну стратегію розвитку. Приватні ВНЗ (частину з яких  МОН має намір закрити найближчим часом) вже практично і так не складають помітної конкуренції державним ВНЗ. Зате велику конкуренцію їм складають зарубіжні ВНЗ, змагатися з якими буде дедалі важче.

Дозволю собі узагальнююче твердження, що залежність від державної акредитації та державного фінансування паралізує автономію українських ВНЗ, гальмує їхній рух до нарощення якості. Страх університетського менеджменту перед органами державної влади, вимушена апеляція до них у тому числі в дрібницях, фактична неспроможність вести незалежну внутрішню політику, очікування приписів згори – це характеризує багато вишів сьогодні. Бажання перекласти відповідальність на МОН, а, з іншого боку, глухий протест проти його політики – все це заслуговує не лише висміювання та критики, але й співчуття. До цього додається невміння ефективно контактувати з потенційними спонсорами (на сьогодні спонсорські кошти системно і в помітних масштабах приваблюють лише Український католицький університет та Києво-Могилянська академія). Міністерство освіти, яке начебто взялось дебюрократизувати процеси в освіті і позбавити ВНЗ низки застарілих приписів, тим не менше, прагне зберегти важелі контролю саме над фінансовими притоками і таким чином законсервувати узалежнене і принизливе становище вишів.

Як суспільне благо, вища освіта може працювати не тоді, коли її надають безкоштовно «достойним» і «обраним», а тоді, коли кожна людина може отримати саме таку освіту, яка їй особисто потрібна, і саме в той час і на таких умовах, коли їй зручно, на засадах адекватної і розумної оплати. Тут треба розуміти, що немає сенсу робити всі навчальні заклади однаковими, нав’язуючи їм однакові стандарти і насильницьким чином збільшуючи в них контингент студентів. Натомість варто забезпечити такі умови, коли кожен вищий навчальний заклад, саме завдяки своїй унікальності зможе надавати освіту тієї якості і характеру, яка потрібна конкретним людям. Цікаво, що рейтинги, за якими різні агенції оцінюють якість освіти у світі, формуються на основі різноманітних показників, що підкреслюють унікальність закладів вищої освіти і дозволяють споживачам обирати те, що їм більше до вподоби[14].

Страх зав’язнути в бюрократизації, корупції і недовірі спонукає озиратися на західні моделі, але їх переписування і декларування в нашій країні все ще не призводить до конструктивних змін. «Європейськість» сьогодні стала мантрою, а «рух до Європи та європейських стандартів» нагадує «рух до комунізму». Низький рівень довіри в суспільстві став причиною того, що постановка стратегічних цілей для освіти без оглядки «на Європу» взагалі не уявляється можливою. А проте освіта, як і інші соціальні інститути, покликана зробити зручним і комфортним життя людей в Україні, відповідаючи на запити саме українського суспільства і економіки.

Майбутній розвиток вищої школи буде суттєво залежати від спроможності вищих навчальних закладів усвідомити свої інтереси в оцінці і нарощенні якості освіти, а також розробити ефективні стратегії захисту цих інтересів. Нарощення якості – це те, що може посилити довіру до ВНЗ в суспільстві, за умови, що механізми оцінки якості не девальвуються чиновницькою монополією та волюнтаризмом, а здійснюються в інтересах різних стейкхолдерів і особливо самих закладів вищої освіти. При цьому мають значення не стільки розбіжності між закладами, скільки те, що їх об’єднує – спільні умови існування. Тут можна вжити таку метафору: національна мережа освітніх закладів нагадує футбольну команду. Звичайно, в кожній команді є сильні і слабкі гравці, але при цьому є сильні і слабкі команди. Навіть якщо ви є найсильнішим гравцем дворової команди, то все одно якість вашої гри буде невисокою у порівнянні навіть зі слабкими гравцями команди вищої ліги хоча б тому, що самі умови гри дворової команди будуть стримувати ваш професійний розвиток як гравця. Відтак, країни, в яких державі шляхом вдалої освітньої політики вдалось вивести команду своїх університетів до «вищої ліги», виграють у якості освіти загалом, порівняно з тими, які намагаються підвищити у себе якість частини «гравців», залишаючи іншу частину на периферії. В цьому контексті корисним для навчальних закладів буде усвідомити, що для їхнього успішного розвитку потрібна як чесна конкуренція, так формування команди. 

Відтак, є підстави думати, що взаємна допомога та повага між різними зацікавленими сторонами у питаннях оцінки вищої освіти в Україні, підтримка сильними університетами слабких (а центральними - регіональних), формування стабільної мережі контактів задля забезпечення якості можуть захистити нашу вищу освіту від багатьох перипетій, сприяти зростанню довіри до вищої освіти в суспільстві і загалом соціального капіталу. Незалежні агенції оцінювання якості освіти, створені самими вишами та їхніми асоціаціями, а також іншими стейкхолдерами, можуть стати тими посередницькими і координуючими інституціями, які допоможуть вітчизняній університетській мережі дорости до рівня команди «вищої ліги». Загалом хотілось би, щоб система зовнішньої оцінки якості і інститут акредитації в Україні внутрішньо змінилися, перестали бути репресивно-принижуючими органами, але почали активно стимулювати розвиток вищої освіти. 

* Стаття підготовлена в рамках міжнародного українсько-польського проекту «Інноваційний університет та лідерство». Автор висловлює сердечну подяку Л.М. Гриневич та Т.В. Фінікову за можливість участі у цьому проекті, а також Р. Колишку і М. Саприкіній, за корисні матеріали і рефлексії, які допомогли у написанні цієї статті. 

Посилання і примітки 

1. Свіжевська С.А. Акредитація як іміджева стратегія підвищення якості вищої освіти. // Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка. – Вип. 1’2014. – С. 110-115.

2. Schwarz, S., D.F. Wersterheijden, AccreditationintheFrameworkofEvaluationActivities: AComparativeStudyintheEuropeanHigherEducationArea. InStefanieSchwarzandDon F. Wersterheijden (Eds.)AccreditationandEvaluationinEuropeanHigherEducationArea, Dordrecht: Springer, 2007, pp. 1-42.

3. Див.: «Щодо виготовлення документів про освіту в 2015 році», http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2015/04/06/shhodo-vigotovlennya-dokumentiv-pro-osvitu-u-2015-roczi/

4. Udam, M. and Mati Heidmets. “Conflicting views on quality: interpretations of ‘a good university’ by representatives of the state, the market and academia”. Quality of Higher Education, 2013, Vol.19, #2, 210-224. 

5. Хороший аналіз про стан справ у цій сфері можна почитати тут: Зінченко А., Саприкіна М., Янковська О., Вінніков О. Якісна вища освіта: роль партнерств. – К.: Центр «Розвиток корпоративної соціальної відповідальності», 2013. – 20 с.

6. Кордуба Ю. До питання взаємодії ВНЗ із ринком праці в Україні та моделі взаємодії європейських університетів із працедавцями. // Імператив якості: вчимося цінувати та оцінювати вищу освіту: навч. посіб. / За ред.. Т. Добка, М. Головянко, О. Кайкової, В. Терзіяна, Т. Тііхонена. – Львів: Вид-во «Компанія Манускрипт», 2014. – С. 360-380.

7. Офіційний сайт організації: http://www.enqa.eu/

8. http://www.enqa.eu/index.php/enqa-agencies/members/full-members/

9. Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти. – К.: Ленвіт, 2006. – 35 с.

10. Грушевська Ілона. "Вишка" для вишів чи нові "правила гри"?http://gazeta.ua/articles/life/_vishka-dlya-vishiv-chi-novi-pravila-gri/622401

11. Президент вважає за доцільне скорочення кількості вузів http://www.unian.ua/society/1062085-prezident-vvajae-za-dotsilne-skorochennya-kilkosti-vuziv.html

12. Входження національної системи вищої освіти в європейський простір вищої освіти та наукового дослідження : моніторинг. дослідж. : аналіт. звіт / Міжнарод. благод. Фонд «Міжнародний Фонд дослідж. освіт. політики» ; кер. авт. кол. Т.В.Фініков. – К. : Таксон, 2012. – 54 с.

13. Рособрнадзор: пять российских ВУЗов остались без аккредитации http://www.mk.ru/social/2015/04/27/rosobrnadzor-pyat-rossiyskikh-vuzov-ostalis-bez-licenziy.html 

14. Бахрушин В. Як оцінити університет?  http://education-ua.org/ua/articles/223-yak-otsiniti-universitet 

Олена Панич

кандидат історичних наук, доцент, стипендіатка програми Фулбрайта (2012-2013)

ЗОВНІШНЯ ОЦІНКА ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: ЩО МОЖЕ БУТИ ЗМІНЕНО?
ЗОВНІШНЯ ОЦІНКА ЯКОСТІ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ: ЩО МОЖЕ БУТИ ЗМІНЕНО?

Мета цієї статті* полягає в тому, щоб з’ясувати, на яких засадах в Україні може бути сформований інститут незалежної оцінки якості вищої освіти. Актуальність цього питання визначається практичною потребою удосконалення політики управління якістю освіти як невід’ємної частини освітньої реформи. 

Є декілька аспектів питання, яких я маю намір тут торкнутися і які можуть підштовхнути нас до важливих висновків. Зокрема, це проблема недосконалості інституту державної акредитації ВНЗ, інтереси стейкхолдерів у забезпеченні якості вищої освіти, місія незалежних агенцій оцінювання якості, міжнародний аспект та вплив зовнішньої оцінки якості освіти на довіру до навчальних закладів. Звичайно, формат короткої статті не дозволяє висвітлити всі ці аспекти в їхній повноті, але деякі міркування все ж таки повинні бути оприлюднені. 

Недосконалість інституту державної акредитації закладів вищої освіти 

Ідеальне формулювання завдання акредитації (програм або інституцій) вищої освіти полягає в тому, що акредитація – це «система контролю якості освіти, яка дозволяє врахувати інтереси всіх, зацікавлених у розвитку освіти, сторін і поєднує суспільну та державну форми контролю» [1, с. 111.]. Інститут державної акредитації закладів вищої освіти сформувався в Україні, як і в деяких інших країнах пострадянського простору, у 1990-ті роки. Його початкова мета – гарантувати вступникам і абітурієнтам, що освіта, яку надають нові (особливо приватні) вищі навчальні заклади, відповідає певним, встановленим більш-менш офіційно, стандартам [2]. Відтак, державна акредитація виявилась функціонально затребуваним інститутом, легітимність якого до сьогоднішнього дня нічим не підважена. Проте останніми роками інститут державної акредитації закладів вищої освіти виявив свою неефективність. Акредитаційні процедури, що практикуються в Україні і запозичені із західних моделей, на практиці не працюють на покращення якості освіти. Вочевидь для цього є декілька причин. Перша з них – це абсолютна монополія держави вирішувати кому і на яких умовах надавати акредитацію. Неконкуретність і монопольність самого механізму акредитації, а також його непрозорість і непідзвітність, стали причиною багатьох зловживань і корупції, а також байдужості і пасивності як споживачів, так і академічного середовища, стосовно питань гарантування якості освіти. Другою вагомою причиною стала зарегульованість стандартів вищої освіти. Вимоги до вищих навчальних закладів ускладнювалися практично постійно протягом останніх років, але це не сприяло покращенню якості освіти і не запобігало відтоку кадрів з вищих навчальних закладів, а призвело лише до посилення бюрократизації і витонченості корупційних схем. Безальтернативність інституту державної акредитації закріпилася за допомогою такого феномену як «диплом державного зразка» [3]. Оскільки саме від наявності такого диплому залежить працевлаштування, то це спричинило таке явище як «дипломна хвороба»: попит на вищу освіту став масовим і майже зовсім незалежним від її якості, до розвитку якої остаточно втратились стимули.

Звичайно, інститут державної акредитації все ще виконує певні функції захисту інтересів різних зацікавлених сторін, зокрема, ВНЗ, які завдяки йому отримують офіційне визнання та почувають себе легітимними на ринку освітніх послуг, а також студентів, які вірять, що хоча б мінімальні стандарти вищої освіти в акредитованих закладах будуть дотримані. Проте потреба в серйозних змінах підходів до акредитації назріла. Інтуїтивно цю потребу відчули творці нового Закону про вищу освіту, які, втім, не насмілилися запропонувати радикальних змін у цьому питанні. Зокрема, вони не змогли уявити собі процес акредитації недержавним і децентралізованим, тобто, як можна припустити, монополія держави на оцінювання якості вищої освіти найближчим часом буде зберігатися, а відтак збережуться і більшість спричинених нею зловживань.

Прогресивним моментом є прописаний у Законі механізм залучення до процесу акредитації та оцінки якості освіти різних зацікавлених сторін, таких як «представники держави, роботодавців, їх організацій та об’єднань, професійних асоціацій, вищих навчальних закладів усіх форм власності, наукових установ, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, представників органів студентського самоврядування, міжнародних експертів» (стаття 17, п.1). Слід мати на увазі, що перелічені зацікавлені групи (які прийнято називати стейкхолдерами) мають зазвичай різні інтереси і очікування стосовно вищої освіти, уявлення про її потреби, функції та якість, узгодження яких також має стати частиною політики управління якістю вищої освіти. Спробуємо розглянути це детальніше. 

Оцінка якості та інтереси стейкхолдерів 

Загалом в університетах, як і в будь-яких інших інституціях, які виробляють суспільні блага, практично все можна аналізувати на предмет якості. Є три головні групи показників, за якими можна проводити оцінювання: ресурси, процеси та результати (inputs, processes, outputs). До першої групи відносять те, що характеризує матеріальну та кадрову базу ВНЗ, фінансування, навчальні програми, забезпеченість навчально-методичними матеріалами, бібліотека, а також конкурс абітурієнтів, традиції та імідж ВНЗ, тобто все те, що маємо «на вході» і що покликане забезпечити якісну освіту. «Процеси» характеризують навчальну атмосферу ВНЗ, менеджмент і стратегічне планування, самооцінку і вдосконалення, методи навчання і викладання, навантаження викладачів, співробітництво з роботодавцями, мобільність викладачів та студентів, залученість студентів до наукових досліджень (ResearchandDevelopment), інноваційна діяльність, відкритість і комунікація. Результати освітньої діяльності можна виміряти, аналізуючи рейтинги ВНЗ, кількість отриманих грантів, публікацій чи винаходів викладачів, рівень залишкових знань студентів, працевлаштування випускників.

Дослідження, яке проводили в Естонії у 2010-2012 роках, показало, що різні стейкхолдери інтерпретують «хороший університет», орієнтуючись на різні групи показників. Зокрема, роботодавці та абітурієнти більшою мірою зорієнтовані на результати освітньої діяльності,  представники державних органів влади оцінюють якість навчальних закладів за наявними у тих ресурсами, а для студентів та викладачів велику роль відіграють процеси [4]. Думаю, в Україні можна спостерігати щось подібне, хоча дослідження такого роду у нас ще треба проводити.

Під час традиційної для нас процедури державної акредитації, як відомо, найбільше уваги звертається на показники ресурсів, меншою мірою – на результати, і майже взагалі не оцінюються процеси. Це закономірно в умовах домінування держави над вищою освітою. Останнім часом в світлі реформ все більше уваги рекомендують звертати на результати освітньої діяльності, і навіть є тенденція до суттєвого підвищення вимог до цих показників. Незважаючи на те, що результати освітньої діяльності можуть виглядати пріоритетним аспектом, треба розуміти, що високі результати неможливі без системного покращення ресурсів та добре організованих процесів. Тому під час оцінювання якості необхідно збалансовано оцінювати всі ці три групи показників.

Аналіз процесів є чи не найскладнішим, тому що його важко виміряти і для його аналізу необхідно застосовувати не кількісні, а якісні методи, зокрема, те, що в сучасному європейському просторі освіти називають терміном «евалюація». Аналіз процесів – це, перш за все, аналіз мотивації працівників ВНЗ до роботи, а студентів до навчання. У процесі оцінки якості вищої освіти необхідно визначати чинники, які впливають на цю мотивацію, і пропонувати відповідні рішення, які б сприяли створенню оптимальних умов для навчання і освітньої діяльності.

Не секрет, що в наших ВНЗ багато дисциплін читаються не за покликанням, а лише тому, що це потрібно «для навантаження», стандарти багатьох програм зарегульовані і не залишають місця для впровадження наукових чи інноваційних знань у процес викладання. Вочевидь все це впливає і на якість навчального процесу. Необхідно піддавати оцінці рівень загального психологічного комфорту роботи викладачів, а процедура оцінки якості повинна допомагати викладачеві здійснювати саморефлексію з приводу його професійного самовдосконалення. Дискомфортним може бути і процес навчання для студентів. Наприклад, в багатьох державних і національних ВНЗ студенти-контрактники піддаються латентній дискримінації. З одного боку, їх майже не відраховують, оскільки вони приносять університету «живі» гроші, а з іншого, викладачі менше приділяють їм уваги, бо не очікують від них високих результатів, а у побуті до них культивується принизливе ставлення, як до «лузерів», які не змогли отримати державну стипендію. Загалом атмосфера стосунків у вищому навчальному закладі, культура взаємин між студентами і викладачами, адміністрацією і викладачами, адміністрацією і студентами є важливою складовою навчального процесу, яка суттєво впливає на якість вищої освіти. 

Окремо слід сказати про інтерес роботодавців у сфері вищої освіти, який має практичний і навіть прагматичний характер. Роботодавці очікують від ВНЗ кваліфікованих, пристосованих до ринку праці випускників, і їх порівняно мало цікавить студент як різнобічна особистість. Слід мати на увазі, що інтереси роботодавців в нашій країні майже зовсім не враховувались аж до останнього часу [5]. Ізольованість ВНЗ від ринку праці зумовлена в першу чергу їхньою залежністю від державного фінансування. Опора на гроші з бюджету робить керівництво ВНЗ змушеними в першу чергу задобрювати чиновників, від яких залежить розподіл цих грошей, і значною мірою нехтувати потребами і інтересами інших стейкхолдерів. Нинішні освітні програми і стандарти також дуже мало враховують думку роботодавців, чим викликають у них смуток і апатію у відношенні до нашої вищої освіти і повну відсутність бажання робити в неї інвестиції. А проте роботодавці є важливою групою, здатною допомогти національній вищій освіті вижити в умовах глобалізованого світу, якщо їх долучити до політики управління якістю не формально-бюрократичним способом, а, якщо можна так сказати, на практично-низовому рівні [6]

Слід розуміти, що врівноваження дещо суперечливих інтересів різних стейкхолдерів вищої освіти можливе, і тільки воно дасть нашій вищій освіті дійсно необхідний рівень якості. Пошук механізмів, які б допомогли забезпечити якість з точки зору різних груп, це окреме завдання, яке потребуватиме багатьох зусиль і, цілком можливо, створення нових інституцій. Одним із видів таких інституцій можуть стати незалежні агенції оцінювання якості вищої освіти, про які слід сказати окремо. 

Незалежні агенції оцінювання якості вищої освіти 

Одним із важливих нововведень Закону про вищу освіту стала спроба легітимізувати ідею незалежних установ оцінювання та забезпечення якості освіти. Ці установи, якщо вони будуть створені, по суті мають бути цілком новим явищем в системі управління якістю вищої освіти. Стаття 23 вказаного Закону, в якій йдеться про основні завдання цих установ, все ще викликає багато питань. Втім вже сьогодні загалом ясно, які функції можуть і повинні виконувати ці установи. Серед цих функцій мені б хотілося виділити наступні:

•      кваліфікована зовнішня оцінка якості вищої освіти з відповідними висновками про можливість/неможливість  відкриття, ліцензування, акредитації освітніх програм;

•      розробка, застосування і постійне вдосконалення оптимальних для української ситуації методів і технологій зовнішньої оцінки якості вищої освіти з орієнтацією на західні моделі;

•      забезпечення системної комунікації між різними стейкхолдерами  на «низовому» рівні з метою покращення якості вищої освіти;

•      розробка та ревізія освітніх стандартів в Україні, їх узгодження з європейськими і світовими з урахуванням необхідності, затребуваності і неформального підходу;

•      покращення загальної атмосфери функціонування ВНЗ, допомога у чіткішому усвідомлення ними своєї місії, завдань, здатностей до самоаналізу, внутрішньої оцінки якості освіти;

•      моніторинг ситуації у вищої освіти і участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення освітнього законодавства;

•      освітня аналітика та забезпечення всіх зацікавлених сторін інформацією про якість та унікальність освітніх програм та закладів. 

Незалежні агенції дозволять створити гнучку модель зовнішньої оцінки якості вищої освіти, направлену не стільки на здійснення державного контролю, скільки на допомогу ВНЗ у формуванні культури якості. Вони, за умови розумного підходу до їхньої організації, можуть суттєво посприяти стейкхолдерам у прямій, неопосередкованій взаємодії з закладами вищої освіти в питаннях покращення якості освіти. Шляхом аутсорсингу вони можуть забезпечувати системну зовнішню оцінку якості, у тому числі евалюацію освітніх програм і процесів, оцінку менеджменту навчальних закладів, аудит. Незалежні установи оцінювання якості, якщо їх (як це пропонується в Законі про вищу освіту) долучати до процесу акредитації ВНЗ, можуть дебюрократизувати і децентралізувати цей процес, зробити його менш репресивним, більш консалтинговим і моніторинговим. Звичайно, щоб це здійснити, потрібна буде політична воля діючих органів влади, і перш за все, членів та очільників Національного агентства з забезпечення якості освіти, яке зараз перебуває на стадії формування. Нацагенство, якщо воно, звісно, буде зацікавлене не лише у політичних привілеях, але й у реальному нарощенні якості освіти, буде також зацікавленим і у роботі незалежних агенцій, яким зможе делегувати багато функцій. Зокрема, незалежні агенції, створені за галузевим принципом, можуть успішно замінити галузеві комісії Нацагенства, маючи суттєву перевагу у тому, що вони (агенції) будуть поводити оцінку не спорадично, в момент акредитації, а системно, щорічно аналізуючи просування університетів до покращення якості. Сприяння різноманітним групам – професійним асоціаціям, експертним спільнотам, роботодавцям – у створенні незалежних агенцій оцінювання якості освіти, на мій погляд, має стати одним із стратегічних напрямків діяльності Нацагенства і МОН найближчим часом.

Слід розуміти, що незалежні установи оцінювання якості освіти – це не новий винахід. Вони вже давно існують у країнах з високим рівнем освіти (США, Німеччина, Великобританія та ін.), і успішно забезпечують підтримку конкурентоспроможності навчальних закладів своїх країн. Їхня діяльність робить освіту ефективнішою, а також великою мірою дозволяє національній освіті глобалізуватися і вийти на міжнародний рівень. 

Міжнародний аспект проблеми 

Забезпечення якості вищої освіти є однією із основних стратегій Болонського процесу. В Європейському просторі його координує Європейська асоціація гарантії якості вищої освіти (ENQA) [7]. Характерно, що входження національних акредитаційних агенцій до цієї Асоціації, а також вписування їх у Європейський реєстр агенцій гарантії якості (EQAR) розглядається як необхідний елемент формування єдиного освітнього простору в Європі, в тому числі для забезпечення мобільності викладачів і студентів, взаємного визнання дипломів і вироблення спільних стандартів освіти. Не зважаючи на те, що розмови про долучення України до Болонської системи йдуть вже давно, Державна акредитаційна комісія так і не увійшла до складу  ENQA і не потрапила в EQAR. Це при тому, що членами ENQA вже є акредитаційні організації більшості країн центральної та східної Європи, включаючи навіть дві російські агенції [8]. Думаю, що логічно і бажано очікувати від майбутнього Нацагенства з забезпечення якості вищої освіти на якомусь етапі його роботи ініціативи вступу до ENQA. Принаймні це виглядає цілком в інтересах української вищої освіти.

З іншого боку, суттєво розуміти, що для входження українських агенцій в європейську мережу (а це потенційно можливо як для Національного агентства, так і для незалежних агенцій оцінювання якості освіти), необхідно дотримуватися розроблених цієї мережею стандартів з оцінювання якості вищої освіти [9]. На деякі з цих стандартів слід звернути особливу увагу. Розроблені ENQA «Європейські стандарти і рекомендації з забезпечення якості вищої освіти» (ESG) розрізняють стандарти гарантії якості ВНЗ (внутрішнє забезпечення якості) та стандарти роботи акредитаційних агенцій (зовнішнє забезпечення якості). При цьому вони акцентують увагу не на змісті освіти, а на принципах її організації і принципах організації самого процесу оцінювання якості. Акредитаційні агенції, згідно з цими стандартами, не повинні бути державними або «кишеньковими» структурами. Вони повинні мати чіткі і послідовні критерії оцінювання якості, оприлюднювати результати своєї оцінки і мати професійних експертів. Проведення спеціальних інструктажів та тренінгів для експертів, запрошення міжнародних експертів є необхідними умовами для висококваліфікованої акредитаційної процедури. Прозорість, незалежність, професіоналізм роботи установ з забезпечення якості вищої освіти – це те, що уважно контролюється експертами ENQA, які час від часу проводять перевірки самих акредитаційних агенцій. Слід мати на увазі, що задекларовані в Україні принципи роботи Національного агентства не вповні відповідають стандартам ENQA, а тому хочеться вірити, що з часом вони будуть переглянуті і вдосконалені.

Існують також міжнародні акредитаційні агенції, організовані за галузевим принципом. До прикладу, EQUIS, AMBA, AASCB – для бізнес-шкіл, ABET, FEANI – для інженерних факультетів. Відтак, незалежні установи оцінювання якості освіти, якщо вони будуть створені в Україні, також зможуть координувати міжнародну комунікацію і нетворкінг у сфері оцінки якості окремих професійних програм і спеціальностей. 

Оцінка якості і імідж ВНЗ 

В нашій країні існує багато об’єктивних чинників, які впливають на якість вищої освіти і є результатом не лише освітньої, але й економічної, культурної політики, а також загальних суспільних тенденцій. Так, наприклад, корупцію в освіті не можна вважати лише внутрішньою проблемою освітніх закладів, оскільки це проблема всього суспільства. Треба розуміти, що вищі навчальні заклади, як і багато інших установ і інституцій, поставлені у такі умови існування, які мало сприяють їхньому розвитку, і навіть позитивному іміджу в суспільстві. Довіра до наших університетів підважується і розхитується в тому числі засобами масової інформації, які далеко не завжди прагнуть об’єктивно висвітлювати події, пов’язані з освітою. З іншого боку, представники влади дозволяють собі публічно висловлювати критичні твердження щодо вищої освіти, які звучать загально і поверхово, але формують громадську думку, легітимізують непопулярні рішення у сфері освітньої політики і викликають паніку і фрустрацію у колах освітян. Однією із останніх таких ескапад була заява президента про те, що освітніх закладів в Україні «надто багато» і що вони «замість знань і професії видають порожній папірець» [11]. Подібні заяви виглядають щонайменше дивно, адже насправді дослідження показують, що ніякого зв’язку між кількістю ВНЗ і їхньою якістю немає (як і немає «не виправдано великої кількості вузів в Україні, найвищої за показниками в Європі») [12, с. 18-19]. Такого роду риторика є ні чим іншим, як показником неповноцінного і узалежненого становища освітніх закладів в Україні, їхньої неспроможності протистояти волюнтаристській політиці держави та державних чиновників. Подібна політика по суті повністю відтворює російську модель, в якій а оцінка якості ВНЗ та рішення про позбавлення державної акредитації є непрозорими, приймаються кулуарно, без серйозного обґрунтування, за формальними приводами [13].

Скорочення кількості ВНЗ, які начебто видають «пусті папірці», сьогодні є прямим продовженням політики попередніх урядів, в тому числі міністерства освіти часів В. Януковича та Д. Табачника. Воно зумовлене  обмеженістю фінансування, яке держава може і має бажання виділяти на освіту, і пов’язаним з цим бажання державних ВНЗ «роз’їсти» ресурс абітурієнтів приватних ВНЗ (на яких можна отримати це фінансування). Багато років держава підтримувала прагнення державних ВНЗ витіснити приватні з ринку освітніх послуг, і ця політика продовжується сьогодні [10]. При цьому вона є стратегічно хибною, тому що націлює енергію університетів і їхнього керівництва на перерозподіл ресурсів, а не на нарощення якості, яке можливе лише в умовах рівноправної конкуренції. Нерівне становище приватних і державних ВНЗ призвело до того, що диплом «державного» (а ще більше «національного») університету в нашій країні  став не просто престижнішим, але функціонує як бренд, симулякр, який продається самостійно, незалежно від якості освіти, по суті замість неї. Офіційна підтримка нерівності на ринку освітніх послуг стала причиною дуже обмеженої здатності наших університетів виробляти конкурентоспроможну стратегію розвитку. Приватні ВНЗ (частину з яких  МОН має намір закрити найближчим часом) вже практично і так не складають помітної конкуренції державним ВНЗ. Зате велику конкуренцію їм складають зарубіжні ВНЗ, змагатися з якими буде дедалі важче.

Дозволю собі узагальнююче твердження, що залежність від державної акредитації та державного фінансування паралізує автономію українських ВНЗ, гальмує їхній рух до нарощення якості. Страх університетського менеджменту перед органами державної влади, вимушена апеляція до них у тому числі в дрібницях, фактична неспроможність вести незалежну внутрішню політику, очікування приписів згори – це характеризує багато вишів сьогодні. Бажання перекласти відповідальність на МОН, а, з іншого боку, глухий протест проти його політики – все це заслуговує не лише висміювання та критики, але й співчуття. До цього додається невміння ефективно контактувати з потенційними спонсорами (на сьогодні спонсорські кошти системно і в помітних масштабах приваблюють лише Український католицький університет та Києво-Могилянська академія). Міністерство освіти, яке начебто взялось дебюрократизувати процеси в освіті і позбавити ВНЗ низки застарілих приписів, тим не менше, прагне зберегти важелі контролю саме над фінансовими притоками і таким чином законсервувати узалежнене і принизливе становище вишів.

Як суспільне благо, вища освіта може працювати не тоді, коли її надають безкоштовно «достойним» і «обраним», а тоді, коли кожна людина може отримати саме таку освіту, яка їй особисто потрібна, і саме в той час і на таких умовах, коли їй зручно, на засадах адекватної і розумної оплати. Тут треба розуміти, що немає сенсу робити всі навчальні заклади однаковими, нав’язуючи їм однакові стандарти і насильницьким чином збільшуючи в них контингент студентів. Натомість варто забезпечити такі умови, коли кожен вищий навчальний заклад, саме завдяки своїй унікальності зможе надавати освіту тієї якості і характеру, яка потрібна конкретним людям. Цікаво, що рейтинги, за якими різні агенції оцінюють якість освіти у світі, формуються на основі різноманітних показників, що підкреслюють унікальність закладів вищої освіти і дозволяють споживачам обирати те, що їм більше до вподоби[14].

Страх зав’язнути в бюрократизації, корупції і недовірі спонукає озиратися на західні моделі, але їх переписування і декларування в нашій країні все ще не призводить до конструктивних змін. «Європейськість» сьогодні стала мантрою, а «рух до Європи та європейських стандартів» нагадує «рух до комунізму». Низький рівень довіри в суспільстві став причиною того, що постановка стратегічних цілей для освіти без оглядки «на Європу» взагалі не уявляється можливою. А проте освіта, як і інші соціальні інститути, покликана зробити зручним і комфортним життя людей в Україні, відповідаючи на запити саме українського суспільства і економіки.

Майбутній розвиток вищої школи буде суттєво залежати від спроможності вищих навчальних закладів усвідомити свої інтереси в оцінці і нарощенні якості освіти, а також розробити ефективні стратегії захисту цих інтересів. Нарощення якості – це те, що може посилити довіру до ВНЗ в суспільстві, за умови, що механізми оцінки якості не девальвуються чиновницькою монополією та волюнтаризмом, а здійснюються в інтересах різних стейкхолдерів і особливо самих закладів вищої освіти. При цьому мають значення не стільки розбіжності між закладами, скільки те, що їх об’єднує – спільні умови існування. Тут можна вжити таку метафору: національна мережа освітніх закладів нагадує футбольну команду. Звичайно, в кожній команді є сильні і слабкі гравці, але при цьому є сильні і слабкі команди. Навіть якщо ви є найсильнішим гравцем дворової команди, то все одно якість вашої гри буде невисокою у порівнянні навіть зі слабкими гравцями команди вищої ліги хоча б тому, що самі умови гри дворової команди будуть стримувати ваш професійний розвиток як гравця. Відтак, країни, в яких державі шляхом вдалої освітньої політики вдалось вивести команду своїх університетів до «вищої ліги», виграють у якості освіти загалом, порівняно з тими, які намагаються підвищити у себе якість частини «гравців», залишаючи іншу частину на периферії. В цьому контексті корисним для навчальних закладів буде усвідомити, що для їхнього успішного розвитку потрібна як чесна конкуренція, так формування команди. 

Відтак, є підстави думати, що взаємна допомога та повага між різними зацікавленими сторонами у питаннях оцінки вищої освіти в Україні, підтримка сильними університетами слабких (а центральними - регіональних), формування стабільної мережі контактів задля забезпечення якості можуть захистити нашу вищу освіту від багатьох перипетій, сприяти зростанню довіри до вищої освіти в суспільстві і загалом соціального капіталу. Незалежні агенції оцінювання якості освіти, створені самими вишами та їхніми асоціаціями, а також іншими стейкхолдерами, можуть стати тими посередницькими і координуючими інституціями, які допоможуть вітчизняній університетській мережі дорости до рівня команди «вищої ліги». Загалом хотілось би, щоб система зовнішньої оцінки якості і інститут акредитації в Україні внутрішньо змінилися, перестали бути репресивно-принижуючими органами, але почали активно стимулювати розвиток вищої освіти. 

* Стаття підготовлена в рамках міжнародного українсько-польського проекту «Інноваційний університет та лідерство». Автор висловлює сердечну подяку Л.М. Гриневич та Т.В. Фінікову за можливість участі у цьому проекті, а також Р. Колишку і М. Саприкіній, за корисні матеріали і рефлексії, які допомогли у написанні цієї статті. 

Посилання і примітки 

1. Свіжевська С.А. Акредитація як іміджева стратегія підвищення якості вищої освіти. // Вісник НТУУ «КПІ». Філософія. Психологія. Педагогіка. – Вип. 1’2014. – С. 110-115.

2. Schwarz, S., D.F. Wersterheijden, AccreditationintheFrameworkofEvaluationActivities: AComparativeStudyintheEuropeanHigherEducationArea. InStefanieSchwarzandDon F. Wersterheijden (Eds.)AccreditationandEvaluationinEuropeanHigherEducationArea, Dordrecht: Springer, 2007, pp. 1-42.

3. Див.: «Щодо виготовлення документів про освіту в 2015 році», http://mon.gov.ua/usi-novivni/novini/2015/04/06/shhodo-vigotovlennya-dokumentiv-pro-osvitu-u-2015-roczi/

4. Udam, M. and Mati Heidmets. “Conflicting views on quality: interpretations of ‘a good university’ by representatives of the state, the market and academia”. Quality of Higher Education, 2013, Vol.19, #2, 210-224. 

5. Хороший аналіз про стан справ у цій сфері можна почитати тут: Зінченко А., Саприкіна М., Янковська О., Вінніков О. Якісна вища освіта: роль партнерств. – К.: Центр «Розвиток корпоративної соціальної відповідальності», 2013. – 20 с.

6. Кордуба Ю. До питання взаємодії ВНЗ із ринком праці в Україні та моделі взаємодії європейських університетів із працедавцями. // Імператив якості: вчимося цінувати та оцінювати вищу освіту: навч. посіб. / За ред.. Т. Добка, М. Головянко, О. Кайкової, В. Терзіяна, Т. Тііхонена. – Львів: Вид-во «Компанія Манускрипт», 2014. – С. 360-380.

7. Офіційний сайт організації: http://www.enqa.eu/

8. http://www.enqa.eu/index.php/enqa-agencies/members/full-members/

9. Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти. – К.: Ленвіт, 2006. – 35 с.

10. Грушевська Ілона. "Вишка" для вишів чи нові "правила гри"?http://gazeta.ua/articles/life/_vishka-dlya-vishiv-chi-novi-pravila-gri/622401

11. Президент вважає за доцільне скорочення кількості вузів http://www.unian.ua/society/1062085-prezident-vvajae-za-dotsilne-skorochennya-kilkosti-vuziv.html

12. Входження національної системи вищої освіти в європейський простір вищої освіти та наукового дослідження : моніторинг. дослідж. : аналіт. звіт / Міжнарод. благод. Фонд «Міжнародний Фонд дослідж. освіт. політики» ; кер. авт. кол. Т.В.Фініков. – К. : Таксон, 2012. – 54 с.

13. Рособрнадзор: пять российских ВУЗов остались без аккредитации http://www.mk.ru/social/2015/04/27/rosobrnadzor-pyat-rossiyskikh-vuzov-ostalis-bez-licenziy.html 

14. Бахрушин В. Як оцінити університет?  http://education-ua.org/ua/articles/223-yak-otsiniti-universitet 

Олена Панич

кандидат історичних наук, доцент, стипендіатка програми Фулбрайта (2012-2013)

14.05.2015
Олена Панич
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Коментарі  

Автор: Артем
Опубліковано 02.06.2015 в 05:00
Інститут державної акредитації є наслідком існування державних освітніх стандартів. Поки вони є буде і державна акредитація.
Відповісти
Автор: Программист
Опубліковано 20.05.2015 в 03:51
Для независимой оценки важно наличие открытых данных. Для этого надо законом или решением Кабмина установить минимальный перечень открытых данных, которые обязаны публиковать образовательные учреждения, органы управления и контроля.
Відповісти
Автор: Бєлий Володимир
Опубліковано 16.05.2015 в 15:49
"Доброзичлива критика" - це як відоме:"А Васька слушает, да ест" як і глибокі "дослідження" наявного стану, якими можна зацікавити хіба що вчену раду по присудженню звань, бо ж з притомними здобувачами дефіцит. Система потребує активної суспільно-проек тної думки та її підтримки, з чим у нас ТАКІ проблеми, від яких ТАК залежить майбутнє мільйонів українців! Не проблема в поінформованост і українців про закордонний досвід. Цей етап уже пройдено. Проблема в усвідомленні своєї відсталості порівняно зі світом сучасної освіти та у своїй зарозумілості, прикладом чому є офіційна недовіра МОН до носіїв дипломів Гарварда чи Пражського університету (Олександр Боровик).
Відповісти
Автор: Леонид Шаян
Опубліковано 16.05.2015 в 14:11
Доброзичлива критика це нонсенс, погодьтесь. Я маю достатньо знайомих у вищій освіті, і те, що вони розказують, лякає. Та я і сам це бачу, працюючи зі студентами, особливо 2 вищої зі своєю системою ІРУС.
Відповісти
Автор: Olena Panych
Опубліковано 16.05.2015 в 14:10
оцінка буде не лояльна. вона буде в вигляді доброзичливої критики. це - основна засада. оцінка має бути спрямована на допомогу, на вироблення рішень, які б вели до покращення якості
Відповісти
Автор: Леонид Шаян
Опубліковано 16.05.2015 в 14:09
Чи можемо отримати пропозиції щодо формування і основних засад діяльності Інституту незалежної оцінки якості вищої освіти від освітян? Незалежна оцінка навряд чи може бути лояльна. Скоріше, вона буде болісно-жорстка на сьогоднішньому етапі. Чи прийме система освіти такий підхід? Чи готові ви до цього?
Відповісти
Автор: Кость Михайленко
Опубліковано 16.05.2015 в 11:35
Потрібно ширше використовувати відкриті джерела даних. Які б могли оцінювати всі представники громадськості.
Відповісти
Автор: VEL
Опубліковано 15.05.2015 в 20:05
Механізми практичного вирішення і персональної відповідальност і? Теорію питання і зарубіжний досвід ми знаємо.
Відповісти
Автор: Бєлий Володимир
Опубліковано 15.05.2015 в 14:30
Дякувати Господу (устами "Автор - Михайло) є хоча й слабеньке бачення, що "Не секрет, що основним показником якості освітньої діяльності вищого навчального закладу є студент...". Відтак є важливим, запровадити практику доповнення процедури отримання диплому про навчання в університеті шляхом проходження студентського ЗНО ще однією перевіркою - сертифікацією здатності здобутих освітніх знань та навиків застосовувати професійно. І такий порядок має поширюватися на ВСІХ випускників. І не у вигляді існуючих ДЕК. Замість комісій має діяти системна електронна незалежна процедура. Опонентам, котрі закидають брак спеціальних тестових завдань, варто згадати про існуючий величезний банк ПРАКТИЧНИХ завдань, з яким працюють роками. Цього абсолютно достатньо для того, щоб здійснити верифікацію здатності претендента займати посаду.
Відповісти
Автор: Петро
Опубліковано 15.05.2015 в 13:48
Деякі пропозиції
1.Розробка нових критеріїв оцінки якості освіти.
2. Реальна боротьба із корупцією. Персональна !!!
Якщо МОНУ друкує список ВНЗ, які надають освітні послуги низької якості, одночасно, у компетентних органів повинно виникнути питання: 1. Прізвища тих, хто продовив останню акредитаційну експертизу 2. Прізвища голів Державних екзаменаційних комісій в останній рік-два. 3. Перевірка документації.
3. Відмова від ідеї диплома державного зразка. Ця пропозиція лунає давно, проте зараз вона найбільш актуальна!
Відповісти
Автор: Петро
Опубліковано 15.05.2015 в 13:47
Бачення автора цікаве, тема актуальна.
1. Щодо акредитації. Справа не у тому, хто акредитує, а як. Тому постановка питання про начебто необхідність акредитації недержавними структурами - заздалегідь хибна.
Хабарі та корупція не зникнуть із зміною назви органа, який проводить акредитаційну експертизу.
2. Роботодавці - до чого вони тут у тому контексті, який описаний у статті??? Роботодавців мало цікавлять випускники. Це абсолютно логічно, що вони зацікавлені у робітниках з, хоча б, мінімальними практичними знаннями та навичками. А ще краще - у 100% сформованих.
Абсолютно не зрозуміла їх участь у процесі акредитації. Як це реалізувати практично. ІМХО - не можливо.
3. Всілякі агенції оцінювання якості вищої освіти - це повна бутафорія. А й справді, треба кожному ВНЗ створити свою "авторитетно незалежну" агенцію оцінювання якості вищої освіти. І питання вирішено.
Відповісти
Автор: Михайло
Опубліковано 14.05.2015 в 19:34
Пані Олено! Дякую Вам за цікаву статтю. Ви дуже влучно висвітлили більшість проблем, що існують на сьогодні у вищій освіті.
Хотілось би додати. Не секрет, що основним показником якості освітньої діяльності вищого навчального закладу є студент, тому що саме в освітній установі він здобуває знання, уміння й навички. Однак на сьогодні студент є атрофованим інтелектуально, що складно взагалі говорити про якість, якщо студент сам не усвідомлює що то за штука та «якість». Те що Ви говорите про студентів-контр актників, з одного боку правда, однак на сьогодні існує практика «невідрахування » і студентів, що навчаються за державний кошт, тому що керівника навчального закладу потрібно буде звітуватися перед вище розташованими інстанціями, чому студента на якого держава виділила гроші відрахувала. Також, якщо будуть відрахування і контрактників і бюджетників, то «полетять» і ставки викладачів, а кому це потрібно? Тому і стоїть на сьогодні завдання не дати якісну освіту, а будь-якою ціною зберегти контингент студентів. Таким чином студенти незалежно від форми фінансування навчання знаходяться у цьому випадку в однакових умовах. Єдине, чим різняться ці студенти – це мотивацією, однак не моральною і не духовною, а матеріальною, будеш гарно навчатись, отримаєш стипендію! Тому на сьогодні складно буде розробити механізм об’єктивної оцінки якості компетенцій і компетентностей особистості студента так як лише 15% випускників вишів працюють за спеціальністю
Наступне питання – викладач. Окрім того, що основна місія викладачів давати компетенції і розвивати компетентності, також викладач повинен вести сувору звітність по кожному кроці в університеті. Ви маєте рацію, що викладач на стільки обтяжений бюрократичною тяганиною, що про які там інновації та передові наукові статті може йти мова. Також ви дуже тонко підмітили на рахунок предметів, що змушені викладати нинішні викладачі. Тому що більшість предметів, як це не прикро констатувати, зовсім не потрібна, однак ми заручники і стандартів і навчальних планів, тихенько похнюпивши голову йдемо викладати предмет які і самі нічорта не смислимо. Також, слід відзначити, що багатьом викладачам, окрім «не милих» предметів, необхідно проводити пари за авторитетних професорів, які вважають, що вони переросли викладацьку діяльність (не мається на увазі усіх професорів, є виключення, однак прикро, що це виключення, а не тенденція). Тому не хочеться навіть чіпати питання підвищення кваліфікації, тому що всі ми усвідомлюємо якою ціною воно дається.
І останнє, що хотів би відмітити, те що держава пропонує створення незалежних агенцій з оцінки якості вищої освіти – це чудово, однак, вся їхня діяльність буде контролюватись все одно державою, тому що дозвіл на їхню діяльність буде видавати Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти, яке повністю підпорядковуєть ся державі. То про яку незалежність та об’єктивність оцінювання можна говорити???
Відповісти
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews