Кадрова політика у вищій школі та освітній моніторинг
Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
29.07.2015 |
Поміж важливих питань, що підлягають моніторингу у вищій освіті, є одне питання, яке має надзвичайно важливе значення. Це питання ефективності та прозорості кадрової політики у вищих навчальних закладах (ВНЗ). Саме відповідна кадрова політика ВНЗ визначає спроможність даного закладу забезпечити на відповідному рівні освітні стандарти, оскільки останні мають бути підтриманні конкретними викладачами з певним рівнем професійної підготовки.
Українські університети після імплементації положень нового Закону про вищу освіту мають набути додаткові повноваження, зокрема в питанні реалізації своєї кадрової політики, особливо це стосується так званих дослідницьких університетів. Однак законодавець так і не наважився піти на більш рішучі кроки, які б надавали всім українським університетам право самостійно та всебічно вирішувати питання кадрової політики.
Слід наголосити на тому, що кадрова політика в українських ВНЗ безпосередньо пов’язана з питанням присудження вчених звань, а останнє залишається далеким в Україні від свого вирішення. В Україні продовжує існувати практика паралельних систем вчених звань та посад, які дублюють одна одну. Така практика має бути ліквідована. Сьогодні вона породжує кумедні ситуації, над якими потішається суспільство. Мова йде про так званий феномен професорів-чиновників, які в своєму житті не прочитали жодної академічної лекції. Отже, зайняття відповідної посади в українських ВНЗ часто визначається наявністю у кандидата не лише відповідного наукового ступеня, а й вченого звання. А визначення порядку присудження вчених звань держава бажає залишати за собою, можновладці пояснюють це тим, що оскільки держава фінансує ВНЗ, то вона й має визначати відповідний порядок. Насправді освіту фінансує завжди конкретна людина – платник податків, який і наповнює державний бюджет. Однак рішення ухвалює не платник податків, а чиновник, який ототожнює себе з державою. При цьому такі рішення часто відображають лише волю чи вподобання певного чиновника чи групи чиновників. В Україні порядок присудження вчених звань вже неодноразово змінювався кілька разів за часів кожного нового міністра освіти. Отже, неефективна система фінансування вищої освіти відповідає за неефективну кадрову політику в українських університетах та ті експерименти, які з певною черговістю проводяться над викладачами вищої школи.
Іноді складається враження, що українська держава намагається не стільки забезпечити добрі умови для розкриття потенціалу науково-педагогічних працівників, скільки бореться з безперервним зростанням їх кількості, вигадуючи при цьому все нові і нові перешкоди на шляху пошукачів вчених звань. Однак це аж ніяк не зупиняє останніх, а лише сприяє розвитку їх уяви та винахідливості, що однак на практиці виявляється мало пов’язаним з підвищенням професійності останніх. На таку безперервну боротьбу прямолінійної впертості державних мужів та винахідливості пошукачів академічних регалій накладається кадрова політика самих вищих навчальних закладів, яка хоча і має певні спільні риси, проте все ж має і свої відмінності у кожному навчальному закладі. Все це породжує суцільний безлад, який приховується за ширмою дотримання формальних вимог при присудженні вчених звань. Отже, ми маємо розрізняти державну політику щодо забезпечення кадрової політики в українських вищих навчальних закладах та безпосередньо кадрову політику самих ВНЗ.
Моніторинг вищої освіти має стосуватися, насамперед, моніторингу умов, що забезпечують становлення в системі вищої освіти людської особистості, професійного зростання викладача та менеджера, повноцінне розкриття потенціалу останніх. До моніторинг таких умов, а не до перевірки формальних здобутків людини закликають нас наші європейські партнери в звіті “Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти”, який був підготовлений ще в 2005 році. Наскільки це суперечить тим пропозиціям, які йдуть від українських можновладців!? Хоча цей звіт був адресований саме європейським міністерствам освіти, на жаль, в Україні його не почули або не зрозуміли. Тому вкрай нагальним та актуальним є роз’яснення функцій моніторингу у вищій освіті в питаннях кадрової політики.
Півроку тому назад багато галасу наробили пропозиції проекту Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань, який був запропонований МОН. Він так і не був ухвалений та десь гуляє собі у владних коридорах. Саме він став прикладом спроби продовження розбудови системи, яка ґрунтується на контролі формальних здобутків науково-педагогічних працівників. На зміну такій системі має прийти розбудова системи моніторингу умов, що забезпечують становлення викладача в системі вищої освіти. Ми маємо дві різні концептуальні підходи. Пропозиції МОН виходять з примату держави над суспільством та суспільними інституціями; підхід, який пропонують наші європейські колеги, ґрунтується на приматі суспільства та суспільних інституцій; держава за останнього підходу відіграє хоча і важливу роль, однак така роль є функціонально обмеженою. Звісно, в кожній європейський країні ми маємо свою ситуацію.
Важливо звернути увагу на те, що пропозиції МОН виходять, фактично, з прив’язування українських викладачів до формальних вимог, які не можуть бути забезпечені в межах України. Пропозиції МОН лише посилюють недовіру до можливості створення в Україні умов для забезпечення ефективної системи моніторингу та оцінювання якості викладацького складу українських вищих начальних закладів. Іноземні журнали, іноземні конференції та іноземні мовні сертифікати мають, за версією МОН, дати відповідь на питання, може певна людина бути повноцінним викладачем українських ВНЗ чи ні? Такий підхід видається хибним. Так, ми маємо дотримуватися загальних стандартів, однак фактична відмова від побудови власної автономної системи оцінювання професійної зрілості викладачів є хибною. Ми можемо бути відкритими для світу та тісно бути в ньому інтегрованими, проте це аж ніяк не означає продукування в Україні духу інфантильності та недовіри до самих себе.
Поміж важливих питань кадрової політики, що підлягають моніторингу у вищій освіті, є одне питання, яке має надзвичайно важливе значення. Це питання стосується ефективності та прозорості організації та проведення конкурсів на заміщення вакантних посад у ВНЗ. В Україні, як відомо, кожен викладач ВНЗ має з певною періодичністю укладати новий контракт з вищим навчальним закладом. Укладання такого контракту має передбачати процедуру конкурсу. Власне кажучи, можна виокремити два важливі питання, що стосуються вищої школи. По-перше, в який спосіб абітурієнти стають студентами? По-друге, в який спосіб викладачі ВНЗ отримують (утримують!) свої посади? Власне кажучи, саме ці питання значної мірою визначають життя вищої школи. Сьогодні в силу ряду обставин знову розгорнулася в суспільстві дискусія про ЗНО, однак непомітно дискусії стосовно другого важливого питання.
Для того, щоб мати можливість взяти участь у конкурсі, потенційний претендент на вакансію має бути ознайомлений з інформацією про таку вакансію. ВНЗ публікують оголошення про вакансії в друкованих органах, однак така публікація залишається, як правило, недоступною для пошукачів вакансії. Справжню можливість отримання відповідної інформації для пошукача вакансії міг би надавати сайт ВНЗ. Ось тут і починаються в Україні проблеми. Як правило, на сайтах українських ВНЗ взагалі відсутня окрема рубрика про вакансії, яка до того ж розміщувалась би на першій сторінці сайту. Якщо інформація про вакансії і має місце на сайті ВНЗ, то вона свідомо або несвідомо прихована від пошукача вакансії.
При оцінці питання щодо розміщення вакансій на сайті ВНЗ потрібно виходити з кількох аспектів. По-перше, з оцінки самої наявності чи відсутності розділу про вакансії на сайті ВНЗ, по-друге, з оцінки регулярності оновлення такого розділу, по-третє, з оцінки самого оголошенню про вакансії.
Людина, яка шукає вакансію та потрапляє на сайт, повинна мати можливість відразу знайти відповідну інформацію. Сам ВНЗ має бути зацікавленим у поширенні інформації про вакансії. Чому ж українські ВНЗ, фактично, приховують таку важливу інформацію? Тут є кілька причин. Насамперед, слід враховувати, що наявність публікації на сайті ВНЗ перетворює формальний конкурс в реальне проведення конкурсу на заміщення відповідної вакансії. В наших умовах в цьому незацікавлені як адміністрація, так і викладачі ВНЗ. Фактично, сьогодні укладення нового контракту з викладачем залежить лише від волі адміністрації вищого навчального закладу. Як правило, після закінчення терміну дії контракту викладач має його продовжити. Бажаною є ситуація, за якої викладач має змагатися з іншими претендентами за посаду, а не змагатися виключно за прихильність адміністрації ВНЗ: завідувача кафедри, деканату, ректорату. Теперішня система робить адміністрацію всесильною, остання може просто формально оголошувати конкурси без реального їх проведення, або може запрошувати кулуарно “потрібного” кандидата та формулювати такі умови, які забезпечать перемогу “потрібного” кандидата. Це та система, яку ми маємо і яка несе повну відповідальність за неприйнятний стан вищої освіти в країні. Така система цілком влаштовує адміністрацію та, як правило, тих викладачів, які вже працюють у ВНЗ.
Важливим є не лише наявність розділу про вакансії на сайті ВНЗ, а й регулярність та повнота (вичерпність) його наповнення. Так, сам розділ про вакансії може бути розміщений на сайті ВНЗ, однак нерегулярність його оновлення робить такий розділ малокорисним для пошукача вакансії.
Не менш важливим є аналіз самих оголошень про вакансії, що розміщують ВНЗ. Мова йде як про умови, що висуваються до потенційних кандидатів, так і про термін розміщення оголошення та тривалість його дії. Умови можна сформулювати в такий спосіб, що багато потенційних кандидатів будуть мати значні складнощі при подачі документів на конкурс. Навіть стиль оголошення грає свою роль. Вказування в переліку документів документа, який є або необов’язковим, або таким, який з об’єктивних причин потенційний кандидат може не мати, обмежує вільний та рівноправний доступ до проведення конкурсу. Так, наприклад, не всі можуть мати документ про проходження процедури підвищення кваліфікації. Цей документ діє п’ять років. Цей документ не можуть надати, скажімо, співробітники АН України, які не займалися педагогічною діяльністю в останні п’ять років; іноземні викладачі та українські викладачі, які тривалий час перебували за кордоном також не можуть його надати; викладачі, які в останні кілька років не викладали, мають лише документ про проходження підвищення кваліфікації, який отриманий більш ніж п’ять років тому. Сама доцільність наявності подібної практики викликає сумнів. Переважна більшість викладачів ВНЗ чудово знає, що все проходження так званого підвищення кваліфікації зводиться до пошуку можливості отримати папірець про проходження процедури підвищення кваліфікації. Вже сама спроба визначати інституції, в яких мають проходити дану процедуру викладачі, містить у собі елементи довільності та навіть неповаги стосовно представників іншої інституції. Спроба будувати вертикальні стосунки замість розбудови системи горизонтального моніторингу визначає подібний підхід.
Аналіз оголошень про вакансії, з якими вдається ознайомитися, вказує на те, що ВНЗ, нібито, шукають якихось безособових істот з набором певних документів. Однак це вказує швидше на те, що ВНЗ взагалі нікого не шукають, а якщо і розміщують оголошення, то лише з метою формального дотримання вимог. Мова майже ніколи не йде про вимоги до публікацій пошукача та про його наукові інтереси, адже викладач вищої школи є саме науково-педагогічним працівником, а не просто лектором. Науково-педагогічний працівник має займатися певними науковими дослідженнями. Однак наукова складова роботи майбутнього викладача, фактично, нікого не цікавить. Поширеним явищем є ситуація, за якої викладачі читають курси, з яких вони ніколи взагалі не мали жодної публікації. Такі викладачі самі часто виявляються спроможними лише переказувати відповідні підручники.
Власне, при аналізі кадрової політики українських ВНЗ, ми спираємося на стандарти та рекомендації до забезпечення якості викладацького складу, що описані в п.п. 1.2 звіту “Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості в Європейському просторі вищої освіти” 2005 року. Однак відразу слід зазначити, що європейські стандарти та рекомендації є занадто формалізованими та узагальненими, то ж потрібно їх переосмислювати в контексті наших вітчизняних реалій. Так, стандарти п.п. 1.2. говорять про те, що навчальні заклади повинні мати в своєму розпорядженні певні процедури і критерії, які б засвідчили, що викладачі, які працюють із студентами, мають відповідну кваліфікацію і високий фаховий рівень для здійснення своїх службових обов’язків. Однак важливо розуміти, що мова має йти не лише про вже працюючих в навчальному закладі викладачів, а й про кандидатів на вакансії в навчальному закладі. Саме з підбором останніх і можуть виникати певні серйозні проблеми. То ж потрібно окремо розглядати ці питання. Питання кадрової політики навчального закладу, що стосуються залучення до навчального закладу нових викладачів, а саме тих процедур, які використовує ВНЗ при проведенні конкурсів на заміщення вакантних посад є окремим питанням. Саме аналіз останнього може доволі добре охарактеризувати заклад в цілому, показати чи є він відкритим та готовим до розвитку, чи в ньому домінують закритість та схильність лише до відновлення циклічності. Як відомо, однією з поширених практик поповнення викладацького складу ВНЗ є практика залишення випускників, які закінчили даний навчальний заклад, для підготовки до викладацької роботи. Однак далеко не кожен навчальний заклад може собі дозволити послуговуватися подібною практикою, оскільки лише великі класичні університети, на кшталт Київського національного університету імені Тараса Шевченка, можуть дозволити собі в Україні подібну практику. Більш того, абсолютизація такого підходу, при всіх його перевагах, містить в собі і значні недоліки, зокрема він веде до консервації певних традицій. Інновації за такої практики важче приходять в такі навчальні заклади. Тому важливе розумне поєднання оновлення викладацького складу за рахунок власних випускників та за рахунок випускників інших навчальних закладів. В цьому зв’язку дослідження співвідношення у викладацькому складі власних випускників та випускників з інших навчальних закладів та аналіз отриманих результатів можуть бути цікаві як з теоретичної, так і практичної точки зору. Слід зазначити, що на це сьогодні мало звертають увагу.
Окреме місце посідає питання залежності кадрової політики ВНЗ від відповідних груп чи суб’єктів впливу в самому університету чи за його межами. Такі групи можуть бути представлені адміністративними групами або професорсько-викладацькими групами. Українська практика є доволі цікавим поєднання першого і другого, хоча і з домінуванням першого. Так, значною мірою в Україні зайняття викладацької посади залежить від завідувача кафедри. Саме думка завідувача кафедри є визначальною у вирішенні кадрового питання. Власне, від бажання завідувача кафедри мати того чи іншого викладача членом кафедри залежить питання працевлаштування кандидата на посаду. Слід нагадати, що в Україні проведення конкурсів на зайняття викладацьких посад є формальністю. Тобто про них, звісно, оголошують, однак фактичну участь в них бере, як правило, лише той кандидат, стосовно якого вже існує згода завідувача кафедри та декана чи відповідного проректора. Узгодження з адміністрацією ВНЗ кандидатури нового викладача здійснює, як правило, завідувач кафедри за відсутності чи, як правило, за мовчазної присутності кандидата на вакансію. Останньому декан чи проректор може хіба-що повідомити про питання забезпечення житлом, як правило, таке повідомлення зводиться до тези, що навчальний заклад не забезпечує житлом своїх працівників. Це є типова ситуація, яка так чи інакше відтворюється майже завжди з різними нюансами. Слід вказати, що кадрова політика багатьох західних університетів пов’язана з продуманою практикою надання службового помешкання для викладачів університету. В Україні така практика є лише поодиноким виключенням.
Ми маємо типову ситуацію в українських ВНЗ, за якої майже ніколи серйозно не аналізуються ті документи, які кандидат подає до ВНЗ для розгляду, вони просто приймаються при формальному проведенні конкурсу. Формальне проведення конкурсу та розгляд поданих документів зводяться у випадку з продовженням контракту до ритуалу, який може порушуватися лише в тому випадку, якщо адміністрація закладу має конфлікт з даним викладачем. Лише в такому випадку все набуває ознак реальної перевірки викладача та його документів. Однак це є винятком, а не практикою. Слід наголосити, що при проведенні конкурсу все вирішується не під час його проведення, а ще до його початку.
Хоча європейські стандарти не вказують на забезпечення процедури проведення конкурсів заміщення вакантних посад, однак все ж зрозуміло, що конкурс має передбачати конкуренцію між претендентами. Проведення конкурсів без конкуренції, що є типовим явищем в українських університетах, є ознакою слабкої кадрової політики українських вищих навчальних закладів. Оскільки така ситуація є, фактично, типовою в Україні, то можна говорити про ситуацію в цілому і, відповідно, шукати вихід з ситуації, зокрема шляхом внесення доповнення до Закону Про вищу освіту.
Потрібні системні заходи та конкретні кроки, яку будуть направлені на виправлення ситуації в кадровій політиці вищої школи.
1. Подолання непрозорості українських ВНЗ в питаннях реалізації кадрової політики має бути визначено як одне із головних завдань МОН, НАЗЯВО та незалежних агенцій з забезпечення якості вищої освіти.
2. Проведення нової ефективної кадрової політики в українських університетах передбачає попереднє реформування системи фінансування вищої освіти. Від прозорості кадрової політики ВНЗ має безпосередньо залежати рівень фінансування ВНЗ. Таким чином, розподіл державного фінансування ВНЗ, який має бути цілком у сфері відповідальності МОН, має бути визначений як головний важіль у впливі держави на прозорість кадрової політики ВНЗ.
3. Потрібно відмовитися від теперішньої практики розведення вчених звань та посад. Фактично, мова має йти про відмову від теперішньої практики присудження вчених звань взагалі, а не про її реформування.
4. Неефективний державний контроль формальних досягнень викладачів ВНЗ, за результатами якого визначається право на присудження вчених звань, має бути замінений незалежним освітнім моніторингом умов, що визначають у ВНЗ професійне становлення викладача.
5. У Законі про вищу освіту потрібно прописати вимогу щодо обов’язковості розміщення на сайті ВНЗ інформації, яка стосується кадрової політики вищого навчального закладу, зокрема обов’язкового розміщення на сайті ВНЗ оголошень про вакансії.
Якщо ситуація буде залишатися такою, якою вона є сьогодні, то ми будемо свідками подальшого неухильного зниження якості професорсько-викладацького складу українських університетів. Жодні посилання на автономію університетів не можуть виправдати існуючу практику закритості та непрозорості українських ВНЗ в реалізації їх кадрової політики.
Література
Стандарти і рекомендації щодо забезпечення якості освіти в Європейському просторі вищої освіти. – К.: Ленвіт, 2006. – 35 с.
Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.
Коментарі
Хто "реалізує" - така і "кадрова політика", а "прозорості надати раз плюнути
Вже, мабуть, не має ВНЗ, що не розмістив "офіційні документи за вимогою МОН" , і ЩО це дало? ....ну більшість із них вже застарілі, як і інша інформація на сайтах вишів, бо сайт вишу має "рекламно-інфор маційну" функцію, а ні "керівничо-інфо рмаційну"
Наприклад, "декан... фахівець у галузі за спеціальністю", приміром для "декан (... і надайте назву будь-якого факультету)", а ще "класніше" буде, коли замість декана стали називатися директори
"Дискусія по першому питанню" розгорнулася тільки (!) в наслідок того, що це "терміновий епізод для всіх учасників процесу" (має часові межі початку і кінця), суто і розгорнулася "в момент проходження компанії"
А кадрова політика складалася десятиріччями,д о того ж і для "кожного учасника процесу" має "різні терміни"
Що "тормозить" обговорення:
Якщо взяти "статистику" термінів захисту докторських дисертацій і обіймаємих на той час посад "дисертантів", то не побоюся зробити "завчасний висновок" - значною мірою це були "декани і проректора", які вже не перший срок знаходилися на ціх посадах. Посада професора теж "має особливості" - "кожному професору по кафедрі" (принцип структурних підрозділів вишу).
Такий "стан справ" закріплявся "думкою", що "керувати вченим повинен вчений більш високого рангу".
Ви подивіться, що здебільшого "закидають замміністру" (просто яскравий приклад, а ні захист/нападки) - "якесь дівчисько" і як "всі поважні" до "сказав академік ...." (прізвище можна додати самому smile emoticon , наприклад, Мокін).
Навіщо потрібні "колишні заслуги", якщо "приймати рішення" ректору/прорект ору/декану/завк аф.. потрібно "тут і зараз".
До того ж "про вчених": сьогодні наука - це "тонкі, вузькі і дуже глибинні знання", якщо "людина там знаходиться" (тобто дійсно вчений), то на керуючих (адміністративн их) посадах вона хіба що "весільний генерал", так навіщо ж "так складно керувати"