Про новий “Порядок(безпорядок?!) затвердження рішень про присвоєння вчених звань ”
Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
16.09.2015 |
Процес підготовки та непростого обговорення нового "Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань", яке тривало з весни цього року, завершився ухваленням доволі сумнівної постанови Кабінету Міністрів “Деякі питання реалізації статті 54 Закону України "Про вищу освіту” № 656, якою визначено новий "Порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань". Ця постанова відкрила новий етап на шляху відвертої профанації реформи вищої освіти в Україні. Це ще не завершення історії формування нового Порядку, оскільки як можна судити, на нас ще чекає окремий наказ МОН, яким буде доповнений та уточнений даний Порядок. Фактично, ухвалення нового "Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань" стало свідченням нехтування керівництвом МОН думки експертів щодо самої концепції нового Порядку. Перша редакція проекту "Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань", яка отримала різку критику, зокрема при обговоренні нового Порядку у комітеті Верховної Ради з питань науки і освіти 18 березня 2015 року, була замінена новою ухваленою редакцією, яка однак не лише містить у собі в імпліцитному вигляді майже все, що було піддано критиці в першій редакції, однак надала можливість МОН на свій розсуд тлумачити положення даного Порядку.
Дивним у остаточній редакції нового Порядкує є наявність тих вимог, за які першу редакцію Порядку критикували експерти, та відсутність тих вимог, які сприймалися експертами з розумінням в тексті першої редакції Порядку. Так, зокрема згідно нового "Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань", вчене звання професора присвоюється працівникам вищих навчальних закладів (наукових установ), які мають:
- науковий ступінь;
- вчене звання доцента або старшого дослідника (старшого наукового співробітника);
- стаж роботи на посадах науково-педагогічних та/або наукових працівників;
- сертифікат відповідно до Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти (на рівні не нижче В2) або кваліфікаційні документи, пов’язані з використанням іноземної мови;
- документи, які підтверджують міжнародний досвід кандидата на отримання звання;
які опублікували наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, рекомендованих МОН;
які підготували докторів філософії (кандидатів наук).
Майже аналогічні вимоги висуваються для отримання звання доцента, окрім другої та останньої вимоги.
Як не дивно, однак майбутні доценти та професори не повинні з 1 січня 2016 року підтверджувати свою педагогічну майстерність навчально-методичними працями, що використовуються ними в навчальному процесі. Фактично, майбутнім професорам та доцентам не потрібно підтверджувати свою педагогічну майстерність взагалі. Їм потрібно лише купити міжнародний мовний сертифікат, прогулятися на міжнародну конференцію за кордон та оплатити за публікації статей у виданнях, що індексуються у міжнародних наукометричних базах, визначених МОН. Науково-педагогічна діяльність поступово перетворюється в Україні на забаву для багатих.
Спробуємо детально проаналізувати нововведення та розглянемо ті можливі аргументи, які можуть виставлятися на захист положень нового "Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань".
Насамперед, дивним є положення про стаж роботи на посадах науково-педагогічних та/або наукових працівників, дане положення вказує на необхідність стажу роботи, проте не визначає, яким має бути такий стаж. Відповідно, і кілька місяців, і калька десятиліть можуть розглядатися як стаж роботи. Отже, на нас чекає уточнення даної вимоги від МОН, яке на свій розсуд буде визначати, яким саме має бути такий стаж. За бажання МОН може постійно змінювати таку вимогу. Слід зазначити, що формальна вимога до стажу з визначенням конкретної кількості років є доволі сумнівною. Такий кількісний показник далеко не завжди є свідченням готовності викладача обіймати ту чи іншу посаду науково-педагогічного працівника, однак часто слугує перешкодою на шляху обдарованих викладачів.
Стосовно міжнародних мовних сертифікатів варто зазначити, що їх можна отримати лише після складання платних іспитів, що мають засвідчити рівень володіння іноземною мовою. Такі іспити приймають інституції, які мають на те право. У багатьох може скластися враження, що доведеться заплатити лише певну суму грошей за складання іспитів, скажімо, 200 доларів за TOEFL. Здавалося б, раз в житті викладач може відкласти цю суму, як то зазначають керманичі МОН. Однак нагадаємо, що цю суму протягом місяця отримують далеко не всі викладачі вищої школи. Фактично, людину та її родину позбавляють засобів існування на цілий місяць. Також звертаю увагу на те, що більшість міжнародних мовних сертифікатів мають певний час дії, а тому, отримавши звання доцента, людина має пройти в майбутньому повторно процедуру отримання нового міжнародного мовного сертифікату для отримання звання професора. Однак ці деталі мало хвилюють наших реформаторів. Також мало хвилює їх те, що потрібні додаткові кошти для підготовки до іспиту, витрати на дорогу та проживання у місті, в якому буде проводитися такий іспит, адже не всі зможуть пройти такий іспит у місті, де вони проживають та працюють. Варто також зазначити, що складання іспитів для отримання мовного сертифікату є доволі специфічною процедурою, з якою не завжди добре справляються навіть випускники відповідних філологічних факультетів. Отже, на значну частину пошукачів вчених звань чекають кількаразові спроби складання мовних іспитів, що в рази збільшує плату за отримання даного документу. Разом з тим складання іспиту з іноземної мови з метою отримання міжнародного мовного сертифікату далеко не завжди є гарантією володіння викладачем вищої школи фаховою іноземною мовою, якою він, дійсно, зможе послуговуватися в своїй професійній діяльності.
Певна проблемність має місце щодо невизначеності переліку іноземних мов, з яких можна складати іспит та їх зв'язок з професійною діяльністю викладача вищої школи. Якщо мова йде про складання іспиту з будь-якої іноземної мови та отримання відповідного сертифікату, скажімо, сертифікату зі знання російської мови, то це відразу засвідчує безглуздість даної норми. Якщо мова йде про певний перелік мов, то не зрозумілим є критерій, за яким буде визначений такий перелік. Чи можуть до такого переліку входити мови, які визнані в Україні як мови національних меншин. Якщо так, то тоді певні групи громадян України мають перевагу перед іншими. Однак, здається, розробників нового Порядку такі дрібниці мало цікавили. Слід зазначити, що в першій редакції "Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань" містилося роз’яснення, що мова йде саме про знання англійської або іншої іноземної мови (крім регіональних мов та мов меншин). Така норма також була доволі сумнівною. Отже, запропонована норма Порядку не може бути реалізована на практиці, з тим щоб не породжувати непорозуміння та суперечності. Єдина вигода від введення такої норми може бути лише для інституцій, які займаються в Україні проведенням іспитів з іноземних мов, вони, дійсно, отримують вигоду. Отже, мова може йти про лобіювання інтересів відповідних інституцій.
Незрозумілою є вимога щодо документів, які підтверджують міжнародний досвід кандидата на отримання звання. Можна лише здогадуватися, що мова йде про стажування у одній із західних країн. Перша редакція Порядку обмежувала коло таких країн, країнами які входять Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) та/або Європейського Союзу. Також мова може йти про участь у міжнародних конференціях, що проходять на територіях зазначених країнах. Варто зазначити, що в більшості випадків мова буде йти про значні фінансові витрати, які має покрити сам пошукач вченого звання. Існування подібної норми спричинить виникнення великої кількості посередників, які за відповідну плату будуть забезпечувати бажаючих документами, що будуть підтверджувати міжнародний досвід кандидатів. Ми швидше отримаємо певне зростання короткострокових туристичних подорожей наших викладачі до європейських країн, ніж реальне набуття нашими викладачами якісно нового досвіду, який вони зможуть потім ефективно використовувати у навчальному процесі. Для багатьох це буде давати привід відвідати Європу, однак для значної частини це обернеться лише неприємною втратою часу та коштів. Далеко не всі потребують неодмінного стажування за кордоном, сьогоднішнє інформаційне суспільство дозволяє науково-педагогічному працівнику отримувати доступ до потрібних йому ресурсів, залишаючись при цьому у власній країні. Проходження стажування за кордоном та участь у міжнародних закордонних конференціях має визначатися самою людиною та її реальною потребою в тому, а не зовнішніми циркулярами та приписами.
Важливо звернути увагу на першу вимогу до майбутніх професорів, згідно якої для отримання звання професора кандидат повинен мати науковий ступінь. У першій редакції йшлося саме про необхідність наявності для отримання звання професора у кандидата ступеня доктора наук. Тим самим доцільність захисту дисертації на отримання ступеня доктора наук нібито нівелюється. Однак чи не варто в такому разі відмовитися від дворівневої системи наукових ступенів: доктор філософії та доктор наук? Власне кажучи, запропоновану норму можна вітати, однак лише в тому разі, якщо ми відмовимося від теперішньої системи наукових ступенів, що видається цілком доцільним. Однак можна очікувати, що ми отримаємо від МОН уточнення даної вимоги, яке визначить для кандидата на отримання звання професора саме наявність у нього ступеня доктора наук.
Доволі суперечливим та складним є питання з публікаціями кандидатів на отримання вчених звань. Так, в першій редакції Порядку ми мали наступну вимогу до майбутнього професора: “наукові праці, у тому числі не менш як 4 публікації (одна — без співавторів, якщо наукові дослідження здобувача не пов’язані з експериментальними роботами), опубліковані після захисту докторської дисертації у виданнях, що індексуються у провідних міжнародних наукометричних базах Web of Science та (або) Scopus (за рішенням вченої ради вищого навчального закладу відсутність достатньої кількості наукових праць може бути замінена публікацією монографії англійською мовою в одному з провідних міжнародних видавництв, перелік яких встановлюється рішенням вченої ради).” Затверджений Порядок обмежився наступною вимогою: “які опублікували наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, рекомендованих МОН. ” Фактично, МОН зможе постійно змінювати перелік таких баз. Однак гадаю, що мається на увазі Web of Science та Scopus. МОН розглядає наявність публікацій у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, як гарантію якості таких публікацій. Однак у сьогоднішніх умовах це швидше свідчить про наявність коштів у кандидата на публікацію, ніж про неодмінну якість публікації чи, принаймні, самостійність автора у підготовці відповідної публікації.
Прикро, що надумані вимоги до кандидата поєднанні з відсутністю вимог до педагогічних здобутків викладача, що насамперед підтверджується його навчально-методичними матеріалами, які він використовує в навчальному процесі. Власне, вимоги до здобувачів вчених звань, які пропонує ухвалений Порядок, швидше підходить вимогам для здобувачів наукових ступенів, ніж здобувачів вчених звань.
Суперечливим є п.4 Порядку, згідно якого “вчена рада вищого навчального закладу, якому в установленому порядку надано статус дослідницького, приймає остаточне рішення щодо присвоєння вченого звання, яке надсилається протягом двох тижнів МОН для затвердження (без розгляду атестаційної справи кандидата на присвоєння вченого звання (далі — атестаційна справа) на засіданні атестаційної колегії МОН) відповідно до цього Порядку.” Якщо дослідницькі університети отримали право остаточного рішення щодо присвоєння вченого звання, то для чого тоді затвердження рішень вчених рад дослідницьких університетів атестаційною колегією МОН?
Окремо потрібно звернути увагу на п.5 Порядку, згідно якого “порядок присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань вченими радами, основні критерії оцінки їх науково-педагогічної або наукової діяльності, а також порядок позбавлення вчених звань затверджує в установленому порядку МОН”. На відміну від першої редакція, нова редакція Порядку містить суттєве доповнення, а саме МОН затверджує основні критерії оцінки науково-педагогічної або наукової діяльності. Гадаю, що саме спираючись на п.5, МОН буде видавати накази, якими він буде доповнювати та роз’яснювати формальні вимоги нового Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань. Ми можемо стати свідками появи не одного наказу, а кількох, які будуть з’являтися з певною періодичністю, оскільки сам новий Порядок буде породжувати все нові і нові проблеми, які потрібно буде врегульовувати новими міністерськими наказами. Раніше система вищої освіти визначалася в даному питанні постановою КМУ, якою визначався Порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань, МОН був обмежений у можливості в ручному режимі керувати даним питанням, сьогодні він отримує таку можливість. Вимоги і раніше були надумані та репресивні, однак вони були детально прописані у Порядку, який ухвалювався саме КМУ, перша редакція Порядку так само містила деталі. Ось ці деталі зникли з остаточної редакції, вони тепер будуть прописуватися МОН і за потреби постійно змінюватися. Тому ми не просто отримали нову ситуацію, ми отримали нову ситуацію з додатковими повноваженнями МОН. Це лише посилить безпорядок, який до цього часу ми і так спостерігали у реформуванні системи вищої освіти.
Власне, що відбувається з реформою вищої освіти? Чому відбувається підміна реформи боротьбою за повноваження. Чому профанацію реформи вищої освіти бере гору? Відповідь існує. Ті, хто сьогодні проводять реформу вищої освіти, не мають розуміння стратегічних завдань реформи вищої освіти, до яких належить розбудова системи противаг у вищій освіті, розбудова системи забезпечення якості вищої освіти. Такі системи передбачають роботу по перерозподілу повноважень, сприяння формуванню нових суб’єктів системи противаг у вищій освіті, надання всім без виключення вищим навчальним закладам реальної автономії, перехід якої в анархію буде стримуватися новою системою противаг у вищій освіті. Складається враження, що сьогодні МОН піклується лише про збереження власних повноважень, а за можливості й отримання нових. Замість сприяння розбудові системи забезпечення якості вищої освіти, МОН пропонує створити залежну від зовнішніх суб’єктів систему контролю за здобутками викладачів української вищої школи.
Вперше в історії української вищої школи неприховано та цілком легально визначено, що викладачі вищої школи будуть купувати вчені звання. Культ карго, комплекс меншовартості, недалекоглядність та спрощене бачення ситуації породили абсолютно безглузду постанову, якою визначається новий порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань, який в разі його втілення в життя з 1 січня 2016 року, стане новим етапом на шляху руйнації вищої школи.
Потрібно докласти зусиль для того, щоб дана постанова була скасована. Повторення даної ситуації стане неможливим в майбутньому лише за умов, коли або виключне право присвоєння вчених звань буде надано самим вищим навчальним закладам, або ми взагалі відмовимося від практики присвоєння вчених звань, а доцент та професор стануть лише посадами у вищих навчальних закладах. Остання пропозиція видається найбільш слушною.
МОН має спрямувати свої зусилля на формування умов для чесної конкуренції як між вищими навчальними закладами, так і між науково-педагогічними працівниками. Лише умови чесної конкуренції можуть забезпечити невпинний процес підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників. Якщо наявність у викладача фінансових ресурсів є визначальним фактором його участі в конкурентній боротьбі, то назвати таку конкуренцію чесною не можна. Жодні міжнародні мовні сертифікати, жодні закордонні поїздки та оплачені публікації в журналах, що індексуються у міжнародних науковометричних базах не забезпечать покращення якості вищої освіти в Україні, а саме останнє має бути метою всіх реформ у царині вищої освіти. Для досягнення цієї мети МОН має чітко розуміти стратегічні завдання та не підміняти їх імітацією реформ.
Література
Постанова Кабінету Міністрів України “Деякі питання реалізації статті 54 Закону України "Про вищу освіту” № 656 від 19.08.2015. http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248463616
Рішення Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти від 18.03.2015 щодо пропозицій та зауважень до проекту Постанови Кабінету Міністрів України щодо деяких питань затвердження рішень вчених (науково-технічних) рад про присвоєння вчених звань. http://kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/publish/article?art_id=64485&cat_id=64324
Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант
Коментарі
petition.president.gov.ua/.../ ...
НА жаль, шлях до Європи став стежиною до втрати самоідентифікац ії українців. При СРСР нав'язувалася дружно російська мова, при незалежній Україні - англійська мова. Де ми? Українці! Чого мовчимо?!
І Вам, і болоту буде краще. Ви отримуватиме задоволення (і відповідну матеріальну компенсацію) від цікавої роботи, а болото буде і надалі торгувати дипломами.
І критика дійсно має місце.
Але... Я за те, щоб можна було дивитися на подію з різних точок зору.
Ситуація в Вищій школі жахлива і сьогодні. І в першу чергу не стільки через МОН, а через самих викладачів в тому числі. Мало кому щось треба.
Ті, кому треба - давно вже організували свої кафедри на роботу над перспективними напрямками, отримують гранти. А ті, кому не треба - жаліються.
Я не кажу, що МОН - янголи. Я кажу, що відповідальніст ь треба брати самим викладачам і науковцям і робити ті речі, які сьогодні потребує виробництво, потребує бізнес, потребує даржава, тоді і фундаментальна наука знайде попит (вона потрібне перш за все для прикладних науковців).
Висновок - працювати треба над системою освіти, впливати на ВНЗ, на МОН, працювати треба!