Укр Рус

Дата: 17.07.2018

Голосування

У старшій школі слід відмовитись від традиційної класно-урочної системи з тим, щоб в учнів з’явилась реальна можливість рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією

Строительная доска объявлений на сайте fortstroi.com.ua
Как заработать на недвижимости, подробнее на сайте comintour.net
Придомовая территория, норматив здесь http://stroidom-shop.ru/pravila/pridomovaya-territoriya.html

Підписка на новини

Дисертаційне дослідження в Україні: абсурдність та приниження

Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
18.10.2015

Майже кожен викладач вищої школи в Україні вважає за необхідне захистити хоча б кандидатську дисертацію. При цьому кожен самостійно визначає для себе, яким саме шляхом він прийде до отримання наукового ступеня. Однак визначаючи такий шлях, кожен потенційний дисертант має рахуватися з тією системою та практикою отримання наукового ступеня, яка вже склалася. В Україні це означає, що потенційний дисертант має наперед погодитися з тим абсурдом, з яким йому доведеться зустрітися у процесі підготовки та захисту дисертації.  Також він має бути готовим піти на певні можливі компроміси з власним сумлінням та можливі приниження власної гідності.

Дворівнева система наукових ступенів 

В Україні продовжує зберігатися дворівнева система наукових ступенів, такій системі відповідає певна практика підготовки кандидатських та докторських дисертацій. Новий Закон про вищу освіту змінив назви наукових ступенів, проте не торкнувся суті існуючої незадовільної практики підготовки та захисту дисертацій. 

На жаль, ми виявилися поки-що неспроможними переосмислити дворівневу систему наукових ступенів.  Ефективне існування будь-якої соціальної системи визначається її функціональністю в цілому та функціональністю її окремих елементів. 

Спробуємо подивитися на природу дисертаційного дослідження. Дисертація як така є кваліфікаційною роботою. По суті, підготовка та захист дисертантом дисертаційного дослідження є  підтвердженням спроможності дисертанта в майбутньому займатися самостійною науково-педагогічною діяльністю. Саме цю функцію вже повною мірою виконує кандидатська дисертація. Постає закономірне питання: яку функцію виконує докторська дисертація? Якщо вона як дисертація є також кваліфікаційною роботою, то що саме вона має підтвердити? Шукаючи відповідь на це питання, ми не можемо не враховувати тієї обставини, що українська система вищої освіти продовжує зберігати певну залежність від пруської (німецької)  моделі вищої освіти. В Німеччині існує так звана практика габілітації. Ось саме цю практику габілітації в Німеччині доволі незграбно відтворю наша практика підготовки та захисту докторської дисертації. Саме габілітація відкриває у Німеччині шлях до професорської посади. Певною мірою захист докторської  дисертації відкриває у нас шлях саме до отримання професорського звання.  Однак у нас такий шлях до професорського звання ще обмовлений цілим рядом вимог до пошукача вченого звання професора; наявність у пошукача наукового ступня доктора наук стосується дотримання лише однієї з вимог.  Отже, докторська дисертація ще раз підтверджує спроможність людини займатися науково-педагогічною діяльністю. Однак потреба в цьому є сумнівною, оскільки цю функцію повною мірою вже мала виконати процедура підготовки та захисту кандидатської дисертації.  

Підготовка кандидатської та докторської дисертації мають свої суттєві відмінності. Ці відмінності головним чином позначаються на збільшенні формальних вимог до дисертанта. Часто це виливається в те, що рівень докторських дисертацій того ж самого дослідника  поступається рівню його кандидатської дисертації. І це не випадково. Докторанту доводиться приділяти більше часу виконанню формальних вимог, ніж то доводиться робити аспіранту. Однак чим взагалі обумовлене існування в Україні дворівневої системи наукових ступенів? Це обумовлено об’єктивними причинами чи лише суб’єктивним сприйняттям такої системи впливовими стейкхолдерами? Мені видається, що її існування обумовлено виключно суб’єктивним сприйняттям такої системи впливовими стейхолдерами. Такі стейкхолдери, як правило, свого часу пройшли всі вітчизняні академічні щаблі, і їм суб’єктивно важко погодитися зі скасуванням одного з таких щаблів. 

Офіційні опоненти 

Підготовка та захист кандидатської та докторської дисертації в Україні на практиці виявляється невиправданою втратою сил, часу та значних фінансів дисертантом. Більш того, сам процес підготовки та захисту пов'язаний з певними доволі неприємними моментами, які стосуються безпосередньо  самоповаги дисертанта. Існуюча практика змушує дисертанта та його керівника брати на себе зобов’язання по забезпеченню окремих елементів процесу захисту дисертації, які б мали забезпечуватися інституційно. Це офіційно не декларується, однак становить поширену практику. Пошук офіційних опонентів, як правило, є справою самого дисертанта та його керівника. Звісно, що за таких умов доволі складно говорити про неупередженість офіційних опонентів. Більш того, практика, за якої дисертанти безпосередньо беруть участь у підготовці відгуків офіційних опонентів, є доволі поширеною. Пошук офіційних опонентів та рецензентів монографії для докторанта часто обертається доволі серйозною проблемою, іноді така проблема розв’язується у фінансовий спосіб. Нерідко рецензенти монографії беруть гроші саме у дисертанта за свої рецензії. Подібна ситуація зустрічається також і з офіційними опонентами. Звісно, можна зазначити, що сам дисертант провокує невисоким рівнем своєї роботи таку ситуація. Так, до певної міри це є справедливим. Проте ми маємо зазначити, що теперішня система захисту дисертацій активно сприяє подібній практиці та не містить у собі запобіжників подібних проявів. 

Реальна практика в Україні з підбором офіційних опонентів при захисті дисертацій демонструє всю безглуздість такої практики. І лише звичка не дозволяє бачити всю ту абсурдність. Так, теперішня дворівнева система наукових ступенів ділить науковців на дві категорії: кандидатів наук та докторів наук. Зміна назв в новому Законі про вищу освіту нічого не змінює по суті. Теперішня система утворює штучну ієрархію в академічному середовищі. Вимоги до офіційних опонентів часто викликають проблему з їх пошуком, особлива проблема виникає при захисті докторської дисертації. Іноді докторант буває радий будь-якому опоненту з його спеціальності, навіть якщо такий опонент не має жодного уявлення про тему його дослідження. При захисті кандидатської дисертації часто доктор наук, який виступає першим опонентом, виконує номінальну функцію, а, по суті, дуже часто виконує роль весільного генерала. Він має бути -  і він є! Безглуздість поділу науковців на дві категорії деформує процес захисту докторської дисертації. Докторанту не може опонувати кандидат наук, навіть якщо останній буде мати найкращу підготовку в країні за темою дисертації. Опонувати при захисті докторської дисертації буде швидше людина, яка може бути далекою від теми, однак буде мати науковий ступінь доктора наук за відповідною спеціальністю. Отже, до компанії членів спеціалізованої вченої ради, які далеко не завжди спроможні оцінити роботу, часто долучаються опоненти, які мало знаються на темі дисертаційного дослідження. 

Міркування здорового глузду, які вказують на те, що опонувати має той, хто спроможний це робити, не беруться до уваги теперішньою системою. Спроможність до опонування визначається виключно наявністю в опонента відповідних публікацій за темою дисертації, а не формальною наявністю в опонента диплома з науковим ступенем за певною спеціальністю, яка може бути доволі широкою. Процес захисту та опонування нерідко перетворюється на виставу з розписаними промовами, підготовленими питаннями та відповіддю на них. Можливо, єдиною бодай якось зрозумілою подіє стає процес частування дисертантом членів спеціалізованої вченої ради та своїх опонентів. Принаймні, в такому частуванні все по-справжньому. 

Спеціалізовані вчені ради 

Особливе нарікання викликає робота спеціалізованих вчених рад, на яких відбувається безпосередній захист дисертаційного дослідження. Саме від компетентності та рішення членів спеціалізованої вченої ради залежить у кінцевому рахунку доля дисертаційного дослідження. Спеціалізовані вчені ради дуже рідко відхиляють дисертаційні дослідження. Як правило, дисертаційне дослідження, яке дійшло до захисту, отримує підтримку в членів спеціалізованої вченої ради. Потрібно визнати, що члени спеціалізованої вченої ради дуже часто оцінюють не самі результати дисертаційного дослідження, а особу дисертанта. Мова йде про те, що члени спеціалізованої вченої ради в своїй більшості рідко коли виявляють спроможність дати об’єктивну оцінку отриманим результатам. І саме через це у членів ради немає об’єктивних підстав заперечувати проти дисертаційного дослідження. Суто з моральних міркувань людина, яка не знається добре на дисертаційному дослідженні, не може заперечувати проти нього. Член спеціалізованої вченої ради може помітити лише загальну низьку підготовку дисертанта,  і в такому разі це може вплинути на його рішення. Однак член ради має оцінювати далеко не лише загальну підготовку дисертанта, а саме характер дисертаційного дослідження. В кращому випадку до спеціалізованої вченої ради входить кілька чоловік, які можуть у цілому оцінити роботу, однак далеко не завжди спроможні оцінити реальний науковий внесок дисертанта. Ось саме тому доводиться говорити, що члени спеціалізованої вченої ради оцінюють не стільки дисертаційне дослідження, скільки особу дисертанта. Звинувачувати членів спеціалізованої вченої ради в тому, що вони неспроможні об’єктивно оцінювати дисертаційне дослідження не можна. Кожен член ради може добре знатися на власній темі, однак бути недостатньо підготовленим по темі дисертації. Адже мова йде не про загальне розуміння тих питань, які піднімаються дисертантом. Мова йде про спроможність давати  оцінку здобуткам дисертаційного дослідження саме в контексті розуміння рівня розробки відповідної теми в загальносвітовому масштабі. Це можна робити, лише будучи добре обізнаним з останніми дослідженнями та публікаціями за даною темою. Цього ми не можемо вимагати від всіх членів спеціалізованої вченої ради. Отже, робота спеціалізованої вченої ради, особливо за наявності тих проблем, що стосуються практики підбору опонентів,  зводиться до певного ритуального дійства, яке має мало спільного з ефективним процесом розгляду дисертаційного дослідження.  

Власне, всі учасниками процесу захисту мали б бути виключно компетентними опонентами, а не кількома десятками осіб, які часто лише чекають того, коли вистава-захист закінчиться. Проте ми не хочемо дивитися на речі тверезими очима, ми вважаємо, що якщо ми посилимо вимоги до спеціалізованих вчених рад чи передамо контроль за їх діяльністю до сфери компетентності НАЗЯВО, то ситуація покращиться. Ні цього не буде! 

Публікації та попередні оприлюднення результатів дисертаційного дослідження

Однією з найбільших недоліків нашої практики у роботі над дисертаційним дослідженням (особливо це помітно при підготовці докторської) є вимоги до кількості публікацій. Ці вимоги ведуть до того, що дисертант вимушений публікувати попередні та доволі незрілі результати свого дослідження в чисельних статтях. 

Так, людина, яка працює над дисертацією, має демонструвати колегам час від часу результати свого дослідження. Однак така демонстрація визначається потребою дослідника в цьому, а не зовнішніми приписами. Врешті-решт науковець має надати кінцевий результат свого дослідження, і саме він має бути оцінений колегами. Однак така оцінка отриманих результатів в Україні не витримує жодної критики. 

Питання публікацій попередніх результатів дисертаційного дослідження є доволі неоднозначним. Вимоги до публікацій кандидата при вступі до докторантури є такими, що містять у собі суперечність. Так, потенційному докторанту виставляють вимоги до кількості публікацій опублікованих по темі його дисертації та до самого тексту. Прийнято вважати, що майбутній дисертант повинен мати наполовину готовим текст докторської дисертації та мати опублікованими половину від необхідної кількості статей за темою дисертації. Однак саме докторантура має дати можливість досліднику завершити своє дослідження та  оформити його результати у вигляді статей та тексту. Не можна говорити про готовність тексту наполовину в тому разі, якщо саме дослідження ще не завершено. Хід дослідження може суттєво вплинути на вже попередньо написану частину тексту. Текст сам по собі, звісно, є важливим, однак  про його готовність можна говорити лише після завершення дослідження. На жаль, у нас дисертаційне дослідження зводиться до процесу написання тексту. Звідси і така увага до проблеми плагіату.  

Абсурдними є вимоги до кількості статей у дисертантів взагалі. Світова практика показує, що лише сам дисертант визначає скільки і де йому потрібно опублікувати статей. Власне, кожен серйозний науковець сам розуміє, що він має оприлюднювати час від часу результати свого дослідження у фахових виданнях. Однак таке оприлюднення визначається самим дослідником, а не зовнішніми приписами. В принципі нічого не заважає дисертанту подати свою роботу до захисту, не маючи при цьому жодної попередньої публікації. Колеги мають оцінити отриманні ним результати, а не факт попереднього оприлюднення таких результатів у наукових виданнях. Відсутність публікацій може позначитися на подальшому пошуку дисертантом вільної вакансії, однак це вже інша справа і вона жодним чином не стосується захисту дисертації. Проблема з публікаціями насправді лише відволікає дисертанта від роботи над дисертацією і часто потребує від нього невиправданих фінансових витрат. Особливо це стосується докторанта. Докторант часто просто не має іншої можливості виконати вимоги до кількості публікацій, як розміщувати їх за гроші у вітчизняних наукових виданнях, які потім ніхто не буде читати. Часто кількість пристойних видань з тих чи інших наук в Україні обмежується кількома виданнями. Мова йде про видання, в яких бодай якось забезпечується процедура рецензування, і при цьому видання не бере гроші з автора за публікацію. Публікуватися важливо, однак це справа науковця, де і коли публікуватися. Оприлюднення результатів дисертаційного дослідження не повинно бути пов’язано з необхідністю оплати власної публікації в сумнівних наукових виданнях, що торгують можливістю виконувати надумані вимоги. Дисертанти часто йдуть на самоприниження, купуючи можливість опублікувати результати свого дослідження. 

Рекомендації 

По-перше, потрібно відмовитися від дворівневої системи наукових ступенів та безглуздого поділу науковців та науково-педагогічних  працівників на дві категорії. Це потребує внесення змін до ст. 5 Закону України про вищу освіту. 

По-друге, потрібно переосмислити теперішню практику діяльності спеціалізованих вчених рад. Варто перейти від системи постійно діючих спеціалізованих вчених рад до системи тимчасових комісій з захисту, які мають складатися з кількох компетентних членів, спроможних реально оцінити дисертацію та взяти відповідальність за ухвалення рішення про присудження наукового ступеня. Тимчасова комісія має формуватися на час безпосередньої підготовки дисертації до захисту та самого захисту. Це потребує внесення змін до ст. 18 Закону про вищу освіту. 

По-третє, слід суттєво переосмислити вимоги до попереднього оприлюднення результатів дисертаційного дослідження. Попередні публікації мають визнаватися бажаними, однак не бути необхідними для захисту дисертаційної роботи. Дисертант має працювати виключно над обґрунтуванням потужності положень дисертаційного дослідження. Разом з тим публікації у фахових виданнях дають можливість дисертанту попередньо оцінити результати власного дисертаційного дослідження. Однак така оцінка можлива лише в умовах повноцінного рецензування фахових видань. Сьогодні проблема полягає не стільки в кількості публікацій дисертанта, скільки у відсутності належної практики рецензування публікацій у вітчизняних наукових виданнях. І саме останньому має бути надана належна увага. Зокрема мова має йти про державну підтримку наукових фахових видань, які повноцінно забезпечують процедуру рецензування публікацій. Сьогодні без такої підтримки науковим виданням доволі важко виживати. 

По-четверте, потрібна переглянути вимоги до тексту дисертації. Дисертація має перестати оцінюватися за кількістю сторінок у ній. Текст дисертації має містити належне викладення отриманих результатів та процесу дослідження. Дисертаційне дослідження має перестати зводитися до написання тексту. Саме розлогі тексти приховують відсутність реальних результатів дисертаційного дослідження. 

По-п’яте, потрібно, в контексті переосмислення ролі НАНУ, розглянути можливість залучення інститутів НАНУ як експертних центрів для оцінки якості дисертаційних досліджень. Проте таке залучення не повинно привести до відновлення практики провідних установ, яка раніше була однією з перешкод у процесі підготовки до захисту дисертації. Інститути НАНУ мають надавати в обов’язковому порядку відгуки на автореферати дисертаційних досліджень, які надходять до них в бібліотеки. Такі відгуки мають публікуватися на сайтах інститутів НАНУ.  

У підсумку варто зазначити, що будь-які зміни вимог до дисертанта та його дослідження мають виходити з врахування природи наукового дослідження. Бажано, щоб вимоги до дисертаційного дослідження готували люди, які реально займаються науковою роботою та отримують радість від того. 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

 

 

 

Дисертаційне дослідження в Україні: абсурдність та приниження
Дисертаційне дослідження в Україні: абсурдність та приниження

Майже кожен викладач вищої школи в Україні вважає за необхідне захистити хоча б кандидатську дисертацію. При цьому кожен самостійно визначає для себе, яким саме шляхом він прийде до отримання наукового ступеня. Однак визначаючи такий шлях, кожен потенційний дисертант має рахуватися з тією системою та практикою отримання наукового ступеня, яка вже склалася. В Україні це означає, що потенційний дисертант має наперед погодитися з тим абсурдом, з яким йому доведеться зустрітися у процесі підготовки та захисту дисертації.  Також він має бути готовим піти на певні можливі компроміси з власним сумлінням та можливі приниження власної гідності.

Дворівнева система наукових ступенів 

В Україні продовжує зберігатися дворівнева система наукових ступенів, такій системі відповідає певна практика підготовки кандидатських та докторських дисертацій. Новий Закон про вищу освіту змінив назви наукових ступенів, проте не торкнувся суті існуючої незадовільної практики підготовки та захисту дисертацій. 

На жаль, ми виявилися поки-що неспроможними переосмислити дворівневу систему наукових ступенів.  Ефективне існування будь-якої соціальної системи визначається її функціональністю в цілому та функціональністю її окремих елементів. 

Спробуємо подивитися на природу дисертаційного дослідження. Дисертація як така є кваліфікаційною роботою. По суті, підготовка та захист дисертантом дисертаційного дослідження є  підтвердженням спроможності дисертанта в майбутньому займатися самостійною науково-педагогічною діяльністю. Саме цю функцію вже повною мірою виконує кандидатська дисертація. Постає закономірне питання: яку функцію виконує докторська дисертація? Якщо вона як дисертація є також кваліфікаційною роботою, то що саме вона має підтвердити? Шукаючи відповідь на це питання, ми не можемо не враховувати тієї обставини, що українська система вищої освіти продовжує зберігати певну залежність від пруської (німецької)  моделі вищої освіти. В Німеччині існує так звана практика габілітації. Ось саме цю практику габілітації в Німеччині доволі незграбно відтворю наша практика підготовки та захисту докторської дисертації. Саме габілітація відкриває у Німеччині шлях до професорської посади. Певною мірою захист докторської  дисертації відкриває у нас шлях саме до отримання професорського звання.  Однак у нас такий шлях до професорського звання ще обмовлений цілим рядом вимог до пошукача вченого звання професора; наявність у пошукача наукового ступня доктора наук стосується дотримання лише однієї з вимог.  Отже, докторська дисертація ще раз підтверджує спроможність людини займатися науково-педагогічною діяльністю. Однак потреба в цьому є сумнівною, оскільки цю функцію повною мірою вже мала виконати процедура підготовки та захисту кандидатської дисертації.  

Підготовка кандидатської та докторської дисертації мають свої суттєві відмінності. Ці відмінності головним чином позначаються на збільшенні формальних вимог до дисертанта. Часто це виливається в те, що рівень докторських дисертацій того ж самого дослідника  поступається рівню його кандидатської дисертації. І це не випадково. Докторанту доводиться приділяти більше часу виконанню формальних вимог, ніж то доводиться робити аспіранту. Однак чим взагалі обумовлене існування в Україні дворівневої системи наукових ступенів? Це обумовлено об’єктивними причинами чи лише суб’єктивним сприйняттям такої системи впливовими стейкхолдерами? Мені видається, що її існування обумовлено виключно суб’єктивним сприйняттям такої системи впливовими стейхолдерами. Такі стейкхолдери, як правило, свого часу пройшли всі вітчизняні академічні щаблі, і їм суб’єктивно важко погодитися зі скасуванням одного з таких щаблів. 

Офіційні опоненти 

Підготовка та захист кандидатської та докторської дисертації в Україні на практиці виявляється невиправданою втратою сил, часу та значних фінансів дисертантом. Більш того, сам процес підготовки та захисту пов'язаний з певними доволі неприємними моментами, які стосуються безпосередньо  самоповаги дисертанта. Існуюча практика змушує дисертанта та його керівника брати на себе зобов’язання по забезпеченню окремих елементів процесу захисту дисертації, які б мали забезпечуватися інституційно. Це офіційно не декларується, однак становить поширену практику. Пошук офіційних опонентів, як правило, є справою самого дисертанта та його керівника. Звісно, що за таких умов доволі складно говорити про неупередженість офіційних опонентів. Більш того, практика, за якої дисертанти безпосередньо беруть участь у підготовці відгуків офіційних опонентів, є доволі поширеною. Пошук офіційних опонентів та рецензентів монографії для докторанта часто обертається доволі серйозною проблемою, іноді така проблема розв’язується у фінансовий спосіб. Нерідко рецензенти монографії беруть гроші саме у дисертанта за свої рецензії. Подібна ситуація зустрічається також і з офіційними опонентами. Звісно, можна зазначити, що сам дисертант провокує невисоким рівнем своєї роботи таку ситуація. Так, до певної міри це є справедливим. Проте ми маємо зазначити, що теперішня система захисту дисертацій активно сприяє подібній практиці та не містить у собі запобіжників подібних проявів. 

Реальна практика в Україні з підбором офіційних опонентів при захисті дисертацій демонструє всю безглуздість такої практики. І лише звичка не дозволяє бачити всю ту абсурдність. Так, теперішня дворівнева система наукових ступенів ділить науковців на дві категорії: кандидатів наук та докторів наук. Зміна назв в новому Законі про вищу освіту нічого не змінює по суті. Теперішня система утворює штучну ієрархію в академічному середовищі. Вимоги до офіційних опонентів часто викликають проблему з їх пошуком, особлива проблема виникає при захисті докторської дисертації. Іноді докторант буває радий будь-якому опоненту з його спеціальності, навіть якщо такий опонент не має жодного уявлення про тему його дослідження. При захисті кандидатської дисертації часто доктор наук, який виступає першим опонентом, виконує номінальну функцію, а, по суті, дуже часто виконує роль весільного генерала. Він має бути -  і він є! Безглуздість поділу науковців на дві категорії деформує процес захисту докторської дисертації. Докторанту не може опонувати кандидат наук, навіть якщо останній буде мати найкращу підготовку в країні за темою дисертації. Опонувати при захисті докторської дисертації буде швидше людина, яка може бути далекою від теми, однак буде мати науковий ступінь доктора наук за відповідною спеціальністю. Отже, до компанії членів спеціалізованої вченої ради, які далеко не завжди спроможні оцінити роботу, часто долучаються опоненти, які мало знаються на темі дисертаційного дослідження. 

Міркування здорового глузду, які вказують на те, що опонувати має той, хто спроможний це робити, не беруться до уваги теперішньою системою. Спроможність до опонування визначається виключно наявністю в опонента відповідних публікацій за темою дисертації, а не формальною наявністю в опонента диплома з науковим ступенем за певною спеціальністю, яка може бути доволі широкою. Процес захисту та опонування нерідко перетворюється на виставу з розписаними промовами, підготовленими питаннями та відповіддю на них. Можливо, єдиною бодай якось зрозумілою подіє стає процес частування дисертантом членів спеціалізованої вченої ради та своїх опонентів. Принаймні, в такому частуванні все по-справжньому. 

Спеціалізовані вчені ради 

Особливе нарікання викликає робота спеціалізованих вчених рад, на яких відбувається безпосередній захист дисертаційного дослідження. Саме від компетентності та рішення членів спеціалізованої вченої ради залежить у кінцевому рахунку доля дисертаційного дослідження. Спеціалізовані вчені ради дуже рідко відхиляють дисертаційні дослідження. Як правило, дисертаційне дослідження, яке дійшло до захисту, отримує підтримку в членів спеціалізованої вченої ради. Потрібно визнати, що члени спеціалізованої вченої ради дуже часто оцінюють не самі результати дисертаційного дослідження, а особу дисертанта. Мова йде про те, що члени спеціалізованої вченої ради в своїй більшості рідко коли виявляють спроможність дати об’єктивну оцінку отриманим результатам. І саме через це у членів ради немає об’єктивних підстав заперечувати проти дисертаційного дослідження. Суто з моральних міркувань людина, яка не знається добре на дисертаційному дослідженні, не може заперечувати проти нього. Член спеціалізованої вченої ради може помітити лише загальну низьку підготовку дисертанта,  і в такому разі це може вплинути на його рішення. Однак член ради має оцінювати далеко не лише загальну підготовку дисертанта, а саме характер дисертаційного дослідження. В кращому випадку до спеціалізованої вченої ради входить кілька чоловік, які можуть у цілому оцінити роботу, однак далеко не завжди спроможні оцінити реальний науковий внесок дисертанта. Ось саме тому доводиться говорити, що члени спеціалізованої вченої ради оцінюють не стільки дисертаційне дослідження, скільки особу дисертанта. Звинувачувати членів спеціалізованої вченої ради в тому, що вони неспроможні об’єктивно оцінювати дисертаційне дослідження не можна. Кожен член ради може добре знатися на власній темі, однак бути недостатньо підготовленим по темі дисертації. Адже мова йде не про загальне розуміння тих питань, які піднімаються дисертантом. Мова йде про спроможність давати  оцінку здобуткам дисертаційного дослідження саме в контексті розуміння рівня розробки відповідної теми в загальносвітовому масштабі. Це можна робити, лише будучи добре обізнаним з останніми дослідженнями та публікаціями за даною темою. Цього ми не можемо вимагати від всіх членів спеціалізованої вченої ради. Отже, робота спеціалізованої вченої ради, особливо за наявності тих проблем, що стосуються практики підбору опонентів,  зводиться до певного ритуального дійства, яке має мало спільного з ефективним процесом розгляду дисертаційного дослідження.  

Власне, всі учасниками процесу захисту мали б бути виключно компетентними опонентами, а не кількома десятками осіб, які часто лише чекають того, коли вистава-захист закінчиться. Проте ми не хочемо дивитися на речі тверезими очима, ми вважаємо, що якщо ми посилимо вимоги до спеціалізованих вчених рад чи передамо контроль за їх діяльністю до сфери компетентності НАЗЯВО, то ситуація покращиться. Ні цього не буде! 

Публікації та попередні оприлюднення результатів дисертаційного дослідження

Однією з найбільших недоліків нашої практики у роботі над дисертаційним дослідженням (особливо це помітно при підготовці докторської) є вимоги до кількості публікацій. Ці вимоги ведуть до того, що дисертант вимушений публікувати попередні та доволі незрілі результати свого дослідження в чисельних статтях. 

Так, людина, яка працює над дисертацією, має демонструвати колегам час від часу результати свого дослідження. Однак така демонстрація визначається потребою дослідника в цьому, а не зовнішніми приписами. Врешті-решт науковець має надати кінцевий результат свого дослідження, і саме він має бути оцінений колегами. Однак така оцінка отриманих результатів в Україні не витримує жодної критики. 

Питання публікацій попередніх результатів дисертаційного дослідження є доволі неоднозначним. Вимоги до публікацій кандидата при вступі до докторантури є такими, що містять у собі суперечність. Так, потенційному докторанту виставляють вимоги до кількості публікацій опублікованих по темі його дисертації та до самого тексту. Прийнято вважати, що майбутній дисертант повинен мати наполовину готовим текст докторської дисертації та мати опублікованими половину від необхідної кількості статей за темою дисертації. Однак саме докторантура має дати можливість досліднику завершити своє дослідження та  оформити його результати у вигляді статей та тексту. Не можна говорити про готовність тексту наполовину в тому разі, якщо саме дослідження ще не завершено. Хід дослідження може суттєво вплинути на вже попередньо написану частину тексту. Текст сам по собі, звісно, є важливим, однак  про його готовність можна говорити лише після завершення дослідження. На жаль, у нас дисертаційне дослідження зводиться до процесу написання тексту. Звідси і така увага до проблеми плагіату.  

Абсурдними є вимоги до кількості статей у дисертантів взагалі. Світова практика показує, що лише сам дисертант визначає скільки і де йому потрібно опублікувати статей. Власне, кожен серйозний науковець сам розуміє, що він має оприлюднювати час від часу результати свого дослідження у фахових виданнях. Однак таке оприлюднення визначається самим дослідником, а не зовнішніми приписами. В принципі нічого не заважає дисертанту подати свою роботу до захисту, не маючи при цьому жодної попередньої публікації. Колеги мають оцінити отриманні ним результати, а не факт попереднього оприлюднення таких результатів у наукових виданнях. Відсутність публікацій може позначитися на подальшому пошуку дисертантом вільної вакансії, однак це вже інша справа і вона жодним чином не стосується захисту дисертації. Проблема з публікаціями насправді лише відволікає дисертанта від роботи над дисертацією і часто потребує від нього невиправданих фінансових витрат. Особливо це стосується докторанта. Докторант часто просто не має іншої можливості виконати вимоги до кількості публікацій, як розміщувати їх за гроші у вітчизняних наукових виданнях, які потім ніхто не буде читати. Часто кількість пристойних видань з тих чи інших наук в Україні обмежується кількома виданнями. Мова йде про видання, в яких бодай якось забезпечується процедура рецензування, і при цьому видання не бере гроші з автора за публікацію. Публікуватися важливо, однак це справа науковця, де і коли публікуватися. Оприлюднення результатів дисертаційного дослідження не повинно бути пов’язано з необхідністю оплати власної публікації в сумнівних наукових виданнях, що торгують можливістю виконувати надумані вимоги. Дисертанти часто йдуть на самоприниження, купуючи можливість опублікувати результати свого дослідження. 

Рекомендації 

По-перше, потрібно відмовитися від дворівневої системи наукових ступенів та безглуздого поділу науковців та науково-педагогічних  працівників на дві категорії. Це потребує внесення змін до ст. 5 Закону України про вищу освіту. 

По-друге, потрібно переосмислити теперішню практику діяльності спеціалізованих вчених рад. Варто перейти від системи постійно діючих спеціалізованих вчених рад до системи тимчасових комісій з захисту, які мають складатися з кількох компетентних членів, спроможних реально оцінити дисертацію та взяти відповідальність за ухвалення рішення про присудження наукового ступеня. Тимчасова комісія має формуватися на час безпосередньої підготовки дисертації до захисту та самого захисту. Це потребує внесення змін до ст. 18 Закону про вищу освіту. 

По-третє, слід суттєво переосмислити вимоги до попереднього оприлюднення результатів дисертаційного дослідження. Попередні публікації мають визнаватися бажаними, однак не бути необхідними для захисту дисертаційної роботи. Дисертант має працювати виключно над обґрунтуванням потужності положень дисертаційного дослідження. Разом з тим публікації у фахових виданнях дають можливість дисертанту попередньо оцінити результати власного дисертаційного дослідження. Однак така оцінка можлива лише в умовах повноцінного рецензування фахових видань. Сьогодні проблема полягає не стільки в кількості публікацій дисертанта, скільки у відсутності належної практики рецензування публікацій у вітчизняних наукових виданнях. І саме останньому має бути надана належна увага. Зокрема мова має йти про державну підтримку наукових фахових видань, які повноцінно забезпечують процедуру рецензування публікацій. Сьогодні без такої підтримки науковим виданням доволі важко виживати. 

По-четверте, потрібна переглянути вимоги до тексту дисертації. Дисертація має перестати оцінюватися за кількістю сторінок у ній. Текст дисертації має містити належне викладення отриманих результатів та процесу дослідження. Дисертаційне дослідження має перестати зводитися до написання тексту. Саме розлогі тексти приховують відсутність реальних результатів дисертаційного дослідження. 

По-п’яте, потрібно, в контексті переосмислення ролі НАНУ, розглянути можливість залучення інститутів НАНУ як експертних центрів для оцінки якості дисертаційних досліджень. Проте таке залучення не повинно привести до відновлення практики провідних установ, яка раніше була однією з перешкод у процесі підготовки до захисту дисертації. Інститути НАНУ мають надавати в обов’язковому порядку відгуки на автореферати дисертаційних досліджень, які надходять до них в бібліотеки. Такі відгуки мають публікуватися на сайтах інститутів НАНУ.  

У підсумку варто зазначити, що будь-які зміни вимог до дисертанта та його дослідження мають виходити з врахування природи наукового дослідження. Бажано, щоб вимоги до дисертаційного дослідження готували люди, які реально займаються науковою роботою та отримують радість від того. 

Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.

 

 

 

18.10.2015
Юрій Федорченко
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews