Укр Рус

Дата: 17.07.2018

Голосування

У старшій школі слід відмовитись від традиційної класно-урочної системи з тим, щоб в учнів з’явилась реальна можливість рухатись за індивідуальною освітньою траєкторією

Строительная доска объявлений на сайте fortstroi.com.ua
Как заработать на недвижимости, подробнее на сайте comintour.net
Придомовая территория, норматив здесь http://stroidom-shop.ru/pravila/pridomovaya-territoriya.html

Підписка на новини

Про автономію українських ВНЗ у світлі нових законодавчих ініціатив

Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
24.11.2015

Дуже часто доводиться чути, що суть реформи вищої освіти полягає в наданні автономії вищим навчальним закладам. Загальні розмірковування  про автономію українських вищих навчальних закладів часто позбавлені  розуміння всієї складності процесу набуття автономії вищими навчальними закладами, адже, фактично, мова йде про набуття вищими навчальними закладами нової суб’єктності. Декларування нових прав для вищих навчальних закладів є далеким від набуття останніми реальної автономії.  Більш того, як видається, правими є саме ті, хто вважає, що за теперішніх умов ми отримаємо не стільки автономні університети, скільки посилення ректорського свавілля та погіршення безправного положення викладацького складу українських вищих навчальних закладів. 

Керівництво МОН вважає, що ухвалений  закон про вищу освіту гарантує автономію вищим навчальним закладам; проблема, на думку керівників МОН, полягає лише в імплементації відповідних норм закону про вищу освіту та в неготовності вищих навчальних закладів належним чином скористатися отриманою   автономією. Разом з тим, у багатьох складається розуміння того, що чинний закон про вищу освіту не гарантує автономії, а, отже, він потребує доповнення та внесення змін. Так, у Верховній Раді з’явився законопроект “Про внесення змін до деяких законів України щодо автономії вищих навчальних закладів” (№3219 від 05.10.2015 р.), який внесений народним депутатом Б.А. Філатовим.

Законопроект 3219 пропонує ряд суттєвих доповнень, які, на думку автора законопроекту, мають забезпечити автономію вищих навчальних закладів. Хоча даний законопроект, дійсно, надає вищим навчальним закладам більше прав, однак він все ж залишається заручником сьогоднішніх бачень та підходів до питання автономії вищих навчальних закладів. Для такого підходу характерна дозвільна система та продовження диктату держави. Суть пропозицій законопроекту зводиться до розширення та деталізації прав вищих навчальних закладів, при цьому сама автономія продовжує розглядатися поза розбудовою системи противаг у вищій освіті, на це вказує відсутність доповнень та змін до відповідних розділів закону про вищу освіту. Спрощене  розуміння природи автономії вищого навчального закладу, на жаль, в цілому характеризує даний законопроект.

В чинному законі про вищу освіту в ст.32 перераховуються основні права вищого навчального закладу, при цьому  в п.п. 2.25 зазначається, що вищий навчальний заклад має можливість  “здійснювати інші права, що не суперечать законодавству.Перераховані 24 пункти прав вищого навчального закладу доповнюються в чинному законі пунктом, який ґрунтується на цілком іншому підході до розуміння природи автономії вищого навчального закладу. Насправді, будь-який вищий навчальний заклад  повинен мати можливість реалізовувати всю повноту прав, якщо така реалізація не обмежена чинним законодавством, насамперед самим законом про вищу освіту. Немає сенсу перераховувати окремі права вищого навчального закладу та деталізувати такі права. Вищий навчальний заклад повинен отримати всю повноту прав, які йому потрібні для повноцінної реалізації власної політики.Сьогодні недоцільно доповнювати окремі права вищого навчального закладу, доречно надати вищим навчальним закладам всю повноту прав. На жаль, саме цього і не розуміють чи не хочуть розуміти як у кабінетах МОН, так і в інших владних кабінетах. Ризики, пов’язані з наданням всієї повноти прав для вищого навчального закладу, мають мінімізуватися не тотальним державним контролем, а ефективною системою фінансування вищих навчальних закладів. Така система має бути пов’язана з відповідною системою забезпечення якості вищої освіти, яка в свою чергу значною мірою інституційно має підтримуватися не стільки МОН, скільки Національним агентством з забезпечення якості вищої освіти, останнє в своїй діяльності має спиратися на висновки незалежних агенцій з забезпечення якості вищої освіти. НАЗЯВО має здійснювати моніторинг забезпечення якості вищої освіти, а саме моніторинг тих механізмів та методик, якими послуговується ВНЗ у питаннях забезпечення якості вищої освіти. Це не має нічого спільного з пропозицією про державний контроль (відповідальність та підзвітність державі), який, по суті, продовжує культивуватися запропонованими пропозиціями законопроекту 3219.

Запропоноване у законопроекті 3219 нове формулювання ст. 32, згідно якого “необхідною умовою автономії вищого навчального закладу є його повна підзвітність та  відповідальність перед суспільством та державою”є недоречним та сумнівним. Вимога про підзвітність ВНЗ суспільству є декларативною та не може бути забезпечена ефективними механізмами реалізації такої норми.  Невизначеними є суб’єкти суспільства, яким мають звітувати ВНЗ. Такі суб’єкти не можуть бути визначені в принципі. Важливо, не плутати підзвітність та відкритість вищих навчальних закладів для суспільства. Підзвітність ВНЗ державі означає фактичну підзвітність Міністерству освіти та науки. Повна підзвітність вищих навчальних закладів державі незалежно від форми власності навчального закладу порушує права приватних ВНЗ. Вищий навчальний заклад може бути підзвітним лише засновнику. Якщо у випадку з державними вищими навчальними закладами функції засновника може виконувати МОН, то у випадку з приватними вищими навчальними закладами про це не може бути і мови.

Особливе занепокоєння викликає теперішня практика законодавчого виокремлення кількох привілейованих груп університетів, а  саме національних університетів (ст. 29 Закон про вищу освіту) та дослідницьких університетів (ст. 30 Закон про вищу освіту).

Штучне виокремлення кількох груп привілейованих університетів відповідає теперішній практиці  стосунків між університетами та державою. Для теперішньої практики нехарактерною є реальна конкуренція між вищими навчальними закладами, конкуренція продовжує відбуватися за прихильність чиновника, конкуренція за абітурієнта між державними вищими навчальними закладами є доволі специфічною. Саме чиновник у кінцевому рахунку буде визначати, який університет отримає статус національного чи дослідницького; звісно, певна роль відводиться НАЗЯВО, однак остаточне рішення буде ухвалювати саме уряд. Доцільність такого довільного чиновницького визначення є більш ніж сумнівною.

Разом з тим, варто зазначити, що у провідних країнах світу, таких як США та Велика Британія,  існують певні елітні групи університетів. Так, у Великій Британії існує так звана расселівська група (Russell Group) дослідницьких університетів, до якої входять сьогодні двадцять чотири провідні університети Великої Британії. Така група розглядається як аналог американської університетської групи Ліги Плюща. Однак такі групи  у США та Великій Британії виникли історично, їх формування стало результатом волі університетів, а не міністерських рішень. Спроба штучного створення елітних груп університетів не має нічого спільного з традицією виникнення таких груп у провідних країнах світу. Немає сенсу на законодавчому рівні формулювати умови для  виокремлення подібних груп. Те ж саме стосується наділення університетів статусом національних.

Автономія ВНЗ передбачає не лише отримання відповідних прав, а й можливість повноцінної реалізації таких прав; така реалізація можлива лише за умов рівності всіх вищих навчальних закладів у їх правах та можливостях. Штучні поділи університетів стоять на шляху реалізації автономних прав українських університетів. Надання широкої автономії для ВНЗ, в умовах відсутності рівності у правах вищих навчальних закладів, означає кидання вищих навчальних закладів у вир конкурентної боротьби без забезпечення рівних стартових умов участі в такій боротьбі. Чесна конкуренція передбачає чесні правила конкурентної боротьби.

Законопроект 3219, декларуючи рівність прав всіх вищих навчальних закладів, обходить своєю увагою відповідні статті закону про вищу освіту, які суперечать такому декларуванню. Так, в ст. 32 законопроект 3219 відтворює декларативну норму, згідно якої  “вищі навчальні заклади мають рівні права, що становлять зміст їх автономії та самоврядування. Однак ст. 29 та ст. 30 закону про вищу освіту, які визначають права та можливості їх реалізації для національних та дослідницьких університетів, з всією очевидністю суперечать декларативній нормі про рівність у правах вищих навчальних закладів, яку містить  ст. 32.

Так, згідно п. п. 5.5. ст. 30, лише дослідницькі університети мають право приймати остаточне рішення щодо присвоєння вчених звань. Незрозуміло, чому лише дослідницькі університети наділяються відповідним правом. Українські університети демонструють невисокі показники наукових досягнень, дослідницькі університети нібито мають забезпечити покращення цього показника, однак як з цим пов’язане виключне право дослідницьких університетів остаточно присвоювати вчені звання, які швидше стосуються здійснення викладачем його педагогічної роботи, ніж дослідницької. 

При визначенні прав вищих навчальних закладів законопроект 3219 наслідує існуючий підхід, хоча і доповнює та структурує права вищих навчальних закладів. Запропонований перелік прав вищих навчальних закладів, по суті,  розглядається як вичерпний, оскільки в законопроекті 3219 відсутнє положення про можливість у вищих навчальних закладів здійснювати інші права, що не суперечать законодавству. Таке положення міститься в чинному законі, воно компенсує той підхід у визначенні прав вищих навчальних закладів, який був обраний авторами чинного закону. Такий підхід унаслідується і в законопроекті 3219, однак без зазначеного  положення такий  підхід до  визначення прав вищих навчальних закладів об’єктивно веде до погіршення ст. 32. Більш того, у законопроекті 3219 відсутнє положення, яким би визначалося право вищих навчальних закладів приймати остаточне рішення щодо присудження наукових ступенів акредитованими спеціалізованими вченими радами, тим самим законопроект суттєво обмежує права вищих навчальних закладів, які їм гарантує чинний закон про вищу освіту.

Важливо відзначити, що в Пояснювальній записці  до законопроекту 3219 правильно наголошується на тому, що забезпечення реальної автономії вищих навчальних закладів потребує  реформ, які пов’язані з питаннями фінансування вищих навчальних закладів. Пропозиції законопроекту здебільшого направлені на  збільшення державних гарантій фінансування діяльності вищих навчальних закладів, надання преференції державним ВНЗ та права ВНЗ розпоряджатися отриманими коштами, зокрема мова йде про самостійний розподіл коштів, що виділяються з Державного бюджету України на здійснення його статутної діяльності та самостійного визначення форм і обсягу оплати праці працівників, порядку  використання коштів, отриманих за рахунок надання платних послуг. Хоча такі пропозиції виглядають слушними, однак, в умовах відсутності ефективної системи забезпечення якості вищої освіти, такі зміни в законі не дадуть позитивного результату. Більш того, за умов ухвалення таких змін, державний бюджет буде продовжувати фінансувати не стільки розвиток вищої освіти, скільки посадові оклади, однак при цьому будуть неминуче посилені зловживання у розподілі коштів у самих ВНЗ. Так, ефективне реформування системи вищої освіти неможливе без нової ефективної системи фінансування вищої освіти, однак така система зможе постати лише паралельно становленню системи забезпечення якості вищої освіти, а відповідно змін та доповнень до відповідних статей розділу Vзакону про вищу освіту, а головне повноцінної імплементації положень даного розділу. Пільги для державних вищих навчальних закладів не мають нічого спільного з формуванням ефективної системи фінансування вищої освіти та формування умов для становлення автономії вищих навчальних закладів.

Пропозиція доповнення  ст. 71 положенням, згідно якого“державні вищі навчальні заклади та їх структурні підрозділи звільняються від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів на підставах, визначених законодавством” єнеприйнятним. Дана пропозиція об’єктивно направлена на посилення законодавчого закріплення нерівності між вищими навчальними закладами, оскільки надає державним вищим навчальним закладам істотні переваги перед приватними вищими навчальними закладами. Такий підхід суперечить декларованій у ст. 32 рівності всіх вищих навчальних закладів. Пропозиція законопроекту 3219 не відповідає ст. 13 Конституції України, що говорить про рівність суб’єктів права власності перед законом.

Законопроект 3219 залишає поза увагою окремі положення чинного закону про вищу освіту, які суттєво обмежують автономію вищих навчальних закладів. Так,  ст. 13 закону про вищу освіту визначає, що центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки “утворює атестаційну колегію, яка на принципах прозорості та відкритості затверджує рішення вчених рад вищих навчальних закладів (наукових установ) про присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань старшого дослідника, доцента та професора, організовує її роботу, розглядає питання про позбавлення зазначених звань, оформлює та видає відповідні атестати, а також розглядає апеляції на рішення атестаційної колегії”. Ст. 18 закону про вищу освіту визначає, що Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти розробляє положення про акредитацію спеціалізованих вчених рад та подає його на затвердження центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, акредитує спеціалізовані вчені ради та контролює їх діяльність. Ці норми в чинному законі про вищу освіту суттєво обмежують автономію вищих навчальних закладів. Саме дані положення чинного закону про вищу освіту мають бути в першу чергу переосмисленні при підготовці змін до закону, які будуть направлені на забезпечення реальної автономії вищих навчальних закладів. Також потрібно переглянути роль незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти, що буде потребувати внесення змін та доповнень до ст. 23. Лише за умов  розбудови системи противаг у вищій освіті, суб’єктами якої будуть МОН, НАЗЯВО, незалежні агенції з забезпечення якості вищої освіти та вищі навчальні заклади, можна говорити про забезпечення умов для становлення автономних вищих навчальних закладів. Це передбачає внесення системних змін до закону про вищу освіту.

Чинний закон про вищу освіту носить не стільки реформаторський, скільки охоронний характер. Теперішнє керівництво МОН займається не стільки реформуванням системи вищої освіти, скільки збереженням старої системи. Дорікати керівництву МОН за це доволі складно і навіть багато в чому несправедливо, адже МОН імплементує норми охоронного закону. Заміна міністра за таких умов мало вплине на ситуацію з реформуванням вищої освіти в країні. За теперішньої ситуації недивним та зрозумілим є мовчання ректорів українських університетів, зокрема провідних університетів країни,  щодо ситуації, що склалася навколо НАЗЯВО, а саме фактичного блокування діяльності НАЗЯВО, відповідальність за яке ми маємо покласти саме на керівництво МОН. НАЗЯВО потрібне для розбудови автономних університетів, оскільки воно разом з незалежними агенціями з забезпечення якості вищої освіти мало стати важливим суб’єктом у системі противаг у вищій освіті, лише за умов побудови системи противаг можна було сподіватися на розбудову автономних університетів. Відмова від побудови системи противаг у вищій освіті є відмовою від реальної університетської автономії, адже  за теперішньої ситуації університети мають всі передумови для швидкого перетворення у неофеодальні вотчини, мабуть це влаштовує переважну більшість ректорського корпусу країни.

 Рекомендації

1. Ухвалювати законопроект 3219 у запропонованій редакції недоцільно, оскільки він не досягає тієї мети, яку він декларує, а в окремих випадках обмежує права вищих навчальних закладів та посилює їх нерівність.

 2. Ухвалення доповнень до закону про вищу освіту, які будуть направлені на законодавче забезпечення реальної автономії ВНЗ, має виходити з принципово іншого розуміння природи автономії вищого навчального закладу та забезпечення останньої.  Вищі навчальні заклади потребують всієї повноти прав та можливостей їх реалізації, а не дозованого та вибіркового наділення вищих навчальних закладів правами та привілеями. Такі привілеї та нерівність українських вищих навчальних закладів мають бути усунуті саме відповідними змінами у законі про вищу освіту. Саме на це слід було звернути увагу авторам законопроекту 3219.

 3. Норми ст. 29 та ст. 30 закону про вищу освіту мають бути приведені у відповідність з нормою ст. 32, яка визначає, що “вищі навчальні заклади мають рівні права, що становлять зміст їх автономії та самоврядування”. Є доцільним відмовитися від статусу національних вищих навчальних закладів взагалі та відповідно вилучити ст. 29 з закону про вищу освіту.  

4. Потрібно утриматися від спроб внесення несистемних змін до окремих статей закону про вищу освіту, оскільки даний закон потребує системного доопрацювання. Окремі зміни, які навіть можуть розглядатися як такі, що покращують ситуацію в окремих питаннях, можуть суттєво погіршити ситуацію зі станом вищої освіти в цілому та суттєво пришвидшити негативні тенденції, що мають місце у системі вищої освіти, які багато в чому були пришвидшені проблемами з імплементацією положень нового Закону про вищу освіту. 

1. Закон України “Про вищу освіту”. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18. 

2. Законопроект № 3219 від 05.10.2015 р. "Про внесення змін до деяких законів України щодо автономії вищих навчальних закладів".  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=56684 

3. Конституція України.  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

Про автономію українських ВНЗ у світлі нових законодавчих ініціатив
Про автономію українських ВНЗ у світлі нових законодавчих ініціатив

Дуже часто доводиться чути, що суть реформи вищої освіти полягає в наданні автономії вищим навчальним закладам. Загальні розмірковування  про автономію українських вищих навчальних закладів часто позбавлені  розуміння всієї складності процесу набуття автономії вищими навчальними закладами, адже, фактично, мова йде про набуття вищими навчальними закладами нової суб’єктності. Декларування нових прав для вищих навчальних закладів є далеким від набуття останніми реальної автономії.  Більш того, як видається, правими є саме ті, хто вважає, що за теперішніх умов ми отримаємо не стільки автономні університети, скільки посилення ректорського свавілля та погіршення безправного положення викладацького складу українських вищих навчальних закладів. 

Керівництво МОН вважає, що ухвалений  закон про вищу освіту гарантує автономію вищим навчальним закладам; проблема, на думку керівників МОН, полягає лише в імплементації відповідних норм закону про вищу освіту та в неготовності вищих навчальних закладів належним чином скористатися отриманою   автономією. Разом з тим, у багатьох складається розуміння того, що чинний закон про вищу освіту не гарантує автономії, а, отже, він потребує доповнення та внесення змін. Так, у Верховній Раді з’явився законопроект “Про внесення змін до деяких законів України щодо автономії вищих навчальних закладів” (№3219 від 05.10.2015 р.), який внесений народним депутатом Б.А. Філатовим.

Законопроект 3219 пропонує ряд суттєвих доповнень, які, на думку автора законопроекту, мають забезпечити автономію вищих навчальних закладів. Хоча даний законопроект, дійсно, надає вищим навчальним закладам більше прав, однак він все ж залишається заручником сьогоднішніх бачень та підходів до питання автономії вищих навчальних закладів. Для такого підходу характерна дозвільна система та продовження диктату держави. Суть пропозицій законопроекту зводиться до розширення та деталізації прав вищих навчальних закладів, при цьому сама автономія продовжує розглядатися поза розбудовою системи противаг у вищій освіті, на це вказує відсутність доповнень та змін до відповідних розділів закону про вищу освіту. Спрощене  розуміння природи автономії вищого навчального закладу, на жаль, в цілому характеризує даний законопроект.

В чинному законі про вищу освіту в ст.32 перераховуються основні права вищого навчального закладу, при цьому  в п.п. 2.25 зазначається, що вищий навчальний заклад має можливість  “здійснювати інші права, що не суперечать законодавству.Перераховані 24 пункти прав вищого навчального закладу доповнюються в чинному законі пунктом, який ґрунтується на цілком іншому підході до розуміння природи автономії вищого навчального закладу. Насправді, будь-який вищий навчальний заклад  повинен мати можливість реалізовувати всю повноту прав, якщо така реалізація не обмежена чинним законодавством, насамперед самим законом про вищу освіту. Немає сенсу перераховувати окремі права вищого навчального закладу та деталізувати такі права. Вищий навчальний заклад повинен отримати всю повноту прав, які йому потрібні для повноцінної реалізації власної політики.Сьогодні недоцільно доповнювати окремі права вищого навчального закладу, доречно надати вищим навчальним закладам всю повноту прав. На жаль, саме цього і не розуміють чи не хочуть розуміти як у кабінетах МОН, так і в інших владних кабінетах. Ризики, пов’язані з наданням всієї повноти прав для вищого навчального закладу, мають мінімізуватися не тотальним державним контролем, а ефективною системою фінансування вищих навчальних закладів. Така система має бути пов’язана з відповідною системою забезпечення якості вищої освіти, яка в свою чергу значною мірою інституційно має підтримуватися не стільки МОН, скільки Національним агентством з забезпечення якості вищої освіти, останнє в своїй діяльності має спиратися на висновки незалежних агенцій з забезпечення якості вищої освіти. НАЗЯВО має здійснювати моніторинг забезпечення якості вищої освіти, а саме моніторинг тих механізмів та методик, якими послуговується ВНЗ у питаннях забезпечення якості вищої освіти. Це не має нічого спільного з пропозицією про державний контроль (відповідальність та підзвітність державі), який, по суті, продовжує культивуватися запропонованими пропозиціями законопроекту 3219.

Запропоноване у законопроекті 3219 нове формулювання ст. 32, згідно якого “необхідною умовою автономії вищого навчального закладу є його повна підзвітність та  відповідальність перед суспільством та державою”є недоречним та сумнівним. Вимога про підзвітність ВНЗ суспільству є декларативною та не може бути забезпечена ефективними механізмами реалізації такої норми.  Невизначеними є суб’єкти суспільства, яким мають звітувати ВНЗ. Такі суб’єкти не можуть бути визначені в принципі. Важливо, не плутати підзвітність та відкритість вищих навчальних закладів для суспільства. Підзвітність ВНЗ державі означає фактичну підзвітність Міністерству освіти та науки. Повна підзвітність вищих навчальних закладів державі незалежно від форми власності навчального закладу порушує права приватних ВНЗ. Вищий навчальний заклад може бути підзвітним лише засновнику. Якщо у випадку з державними вищими навчальними закладами функції засновника може виконувати МОН, то у випадку з приватними вищими навчальними закладами про це не може бути і мови.

Особливе занепокоєння викликає теперішня практика законодавчого виокремлення кількох привілейованих груп університетів, а  саме національних університетів (ст. 29 Закон про вищу освіту) та дослідницьких університетів (ст. 30 Закон про вищу освіту).

Штучне виокремлення кількох груп привілейованих університетів відповідає теперішній практиці  стосунків між університетами та державою. Для теперішньої практики нехарактерною є реальна конкуренція між вищими навчальними закладами, конкуренція продовжує відбуватися за прихильність чиновника, конкуренція за абітурієнта між державними вищими навчальними закладами є доволі специфічною. Саме чиновник у кінцевому рахунку буде визначати, який університет отримає статус національного чи дослідницького; звісно, певна роль відводиться НАЗЯВО, однак остаточне рішення буде ухвалювати саме уряд. Доцільність такого довільного чиновницького визначення є більш ніж сумнівною.

Разом з тим, варто зазначити, що у провідних країнах світу, таких як США та Велика Британія,  існують певні елітні групи університетів. Так, у Великій Британії існує так звана расселівська група (Russell Group) дослідницьких університетів, до якої входять сьогодні двадцять чотири провідні університети Великої Британії. Така група розглядається як аналог американської університетської групи Ліги Плюща. Однак такі групи  у США та Великій Британії виникли історично, їх формування стало результатом волі університетів, а не міністерських рішень. Спроба штучного створення елітних груп університетів не має нічого спільного з традицією виникнення таких груп у провідних країнах світу. Немає сенсу на законодавчому рівні формулювати умови для  виокремлення подібних груп. Те ж саме стосується наділення університетів статусом національних.

Автономія ВНЗ передбачає не лише отримання відповідних прав, а й можливість повноцінної реалізації таких прав; така реалізація можлива лише за умов рівності всіх вищих навчальних закладів у їх правах та можливостях. Штучні поділи університетів стоять на шляху реалізації автономних прав українських університетів. Надання широкої автономії для ВНЗ, в умовах відсутності рівності у правах вищих навчальних закладів, означає кидання вищих навчальних закладів у вир конкурентної боротьби без забезпечення рівних стартових умов участі в такій боротьбі. Чесна конкуренція передбачає чесні правила конкурентної боротьби.

Законопроект 3219, декларуючи рівність прав всіх вищих навчальних закладів, обходить своєю увагою відповідні статті закону про вищу освіту, які суперечать такому декларуванню. Так, в ст. 32 законопроект 3219 відтворює декларативну норму, згідно якої  “вищі навчальні заклади мають рівні права, що становлять зміст їх автономії та самоврядування. Однак ст. 29 та ст. 30 закону про вищу освіту, які визначають права та можливості їх реалізації для національних та дослідницьких університетів, з всією очевидністю суперечать декларативній нормі про рівність у правах вищих навчальних закладів, яку містить  ст. 32.

Так, згідно п. п. 5.5. ст. 30, лише дослідницькі університети мають право приймати остаточне рішення щодо присвоєння вчених звань. Незрозуміло, чому лише дослідницькі університети наділяються відповідним правом. Українські університети демонструють невисокі показники наукових досягнень, дослідницькі університети нібито мають забезпечити покращення цього показника, однак як з цим пов’язане виключне право дослідницьких університетів остаточно присвоювати вчені звання, які швидше стосуються здійснення викладачем його педагогічної роботи, ніж дослідницької. 

При визначенні прав вищих навчальних закладів законопроект 3219 наслідує існуючий підхід, хоча і доповнює та структурує права вищих навчальних закладів. Запропонований перелік прав вищих навчальних закладів, по суті,  розглядається як вичерпний, оскільки в законопроекті 3219 відсутнє положення про можливість у вищих навчальних закладів здійснювати інші права, що не суперечать законодавству. Таке положення міститься в чинному законі, воно компенсує той підхід у визначенні прав вищих навчальних закладів, який був обраний авторами чинного закону. Такий підхід унаслідується і в законопроекті 3219, однак без зазначеного  положення такий  підхід до  визначення прав вищих навчальних закладів об’єктивно веде до погіршення ст. 32. Більш того, у законопроекті 3219 відсутнє положення, яким би визначалося право вищих навчальних закладів приймати остаточне рішення щодо присудження наукових ступенів акредитованими спеціалізованими вченими радами, тим самим законопроект суттєво обмежує права вищих навчальних закладів, які їм гарантує чинний закон про вищу освіту.

Важливо відзначити, що в Пояснювальній записці  до законопроекту 3219 правильно наголошується на тому, що забезпечення реальної автономії вищих навчальних закладів потребує  реформ, які пов’язані з питаннями фінансування вищих навчальних закладів. Пропозиції законопроекту здебільшого направлені на  збільшення державних гарантій фінансування діяльності вищих навчальних закладів, надання преференції державним ВНЗ та права ВНЗ розпоряджатися отриманими коштами, зокрема мова йде про самостійний розподіл коштів, що виділяються з Державного бюджету України на здійснення його статутної діяльності та самостійного визначення форм і обсягу оплати праці працівників, порядку  використання коштів, отриманих за рахунок надання платних послуг. Хоча такі пропозиції виглядають слушними, однак, в умовах відсутності ефективної системи забезпечення якості вищої освіти, такі зміни в законі не дадуть позитивного результату. Більш того, за умов ухвалення таких змін, державний бюджет буде продовжувати фінансувати не стільки розвиток вищої освіти, скільки посадові оклади, однак при цьому будуть неминуче посилені зловживання у розподілі коштів у самих ВНЗ. Так, ефективне реформування системи вищої освіти неможливе без нової ефективної системи фінансування вищої освіти, однак така система зможе постати лише паралельно становленню системи забезпечення якості вищої освіти, а відповідно змін та доповнень до відповідних статей розділу Vзакону про вищу освіту, а головне повноцінної імплементації положень даного розділу. Пільги для державних вищих навчальних закладів не мають нічого спільного з формуванням ефективної системи фінансування вищої освіти та формування умов для становлення автономії вищих навчальних закладів.

Пропозиція доповнення  ст. 71 положенням, згідно якого“державні вищі навчальні заклади та їх структурні підрозділи звільняються від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів на підставах, визначених законодавством” єнеприйнятним. Дана пропозиція об’єктивно направлена на посилення законодавчого закріплення нерівності між вищими навчальними закладами, оскільки надає державним вищим навчальним закладам істотні переваги перед приватними вищими навчальними закладами. Такий підхід суперечить декларованій у ст. 32 рівності всіх вищих навчальних закладів. Пропозиція законопроекту 3219 не відповідає ст. 13 Конституції України, що говорить про рівність суб’єктів права власності перед законом.

Законопроект 3219 залишає поза увагою окремі положення чинного закону про вищу освіту, які суттєво обмежують автономію вищих навчальних закладів. Так,  ст. 13 закону про вищу освіту визначає, що центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки “утворює атестаційну колегію, яка на принципах прозорості та відкритості затверджує рішення вчених рад вищих навчальних закладів (наукових установ) про присвоєння науковим і науково-педагогічним працівникам вчених звань старшого дослідника, доцента та професора, організовує її роботу, розглядає питання про позбавлення зазначених звань, оформлює та видає відповідні атестати, а також розглядає апеляції на рішення атестаційної колегії”. Ст. 18 закону про вищу освіту визначає, що Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти розробляє положення про акредитацію спеціалізованих вчених рад та подає його на затвердження центральному органу виконавчої влади у сфері освіти і науки, акредитує спеціалізовані вчені ради та контролює їх діяльність. Ці норми в чинному законі про вищу освіту суттєво обмежують автономію вищих навчальних закладів. Саме дані положення чинного закону про вищу освіту мають бути в першу чергу переосмисленні при підготовці змін до закону, які будуть направлені на забезпечення реальної автономії вищих навчальних закладів. Також потрібно переглянути роль незалежних установ оцінювання та забезпечення якості вищої освіти, що буде потребувати внесення змін та доповнень до ст. 23. Лише за умов  розбудови системи противаг у вищій освіті, суб’єктами якої будуть МОН, НАЗЯВО, незалежні агенції з забезпечення якості вищої освіти та вищі навчальні заклади, можна говорити про забезпечення умов для становлення автономних вищих навчальних закладів. Це передбачає внесення системних змін до закону про вищу освіту.

Чинний закон про вищу освіту носить не стільки реформаторський, скільки охоронний характер. Теперішнє керівництво МОН займається не стільки реформуванням системи вищої освіти, скільки збереженням старої системи. Дорікати керівництву МОН за це доволі складно і навіть багато в чому несправедливо, адже МОН імплементує норми охоронного закону. Заміна міністра за таких умов мало вплине на ситуацію з реформуванням вищої освіти в країні. За теперішньої ситуації недивним та зрозумілим є мовчання ректорів українських університетів, зокрема провідних університетів країни,  щодо ситуації, що склалася навколо НАЗЯВО, а саме фактичного блокування діяльності НАЗЯВО, відповідальність за яке ми маємо покласти саме на керівництво МОН. НАЗЯВО потрібне для розбудови автономних університетів, оскільки воно разом з незалежними агенціями з забезпечення якості вищої освіти мало стати важливим суб’єктом у системі противаг у вищій освіті, лише за умов побудови системи противаг можна було сподіватися на розбудову автономних університетів. Відмова від побудови системи противаг у вищій освіті є відмовою від реальної університетської автономії, адже  за теперішньої ситуації університети мають всі передумови для швидкого перетворення у неофеодальні вотчини, мабуть це влаштовує переважну більшість ректорського корпусу країни.

 Рекомендації

1. Ухвалювати законопроект 3219 у запропонованій редакції недоцільно, оскільки він не досягає тієї мети, яку він декларує, а в окремих випадках обмежує права вищих навчальних закладів та посилює їх нерівність.

 2. Ухвалення доповнень до закону про вищу освіту, які будуть направлені на законодавче забезпечення реальної автономії ВНЗ, має виходити з принципово іншого розуміння природи автономії вищого навчального закладу та забезпечення останньої.  Вищі навчальні заклади потребують всієї повноти прав та можливостей їх реалізації, а не дозованого та вибіркового наділення вищих навчальних закладів правами та привілеями. Такі привілеї та нерівність українських вищих навчальних закладів мають бути усунуті саме відповідними змінами у законі про вищу освіту. Саме на це слід було звернути увагу авторам законопроекту 3219.

 3. Норми ст. 29 та ст. 30 закону про вищу освіту мають бути приведені у відповідність з нормою ст. 32, яка визначає, що “вищі навчальні заклади мають рівні права, що становлять зміст їх автономії та самоврядування”. Є доцільним відмовитися від статусу національних вищих навчальних закладів взагалі та відповідно вилучити ст. 29 з закону про вищу освіту.  

4. Потрібно утриматися від спроб внесення несистемних змін до окремих статей закону про вищу освіту, оскільки даний закон потребує системного доопрацювання. Окремі зміни, які навіть можуть розглядатися як такі, що покращують ситуацію в окремих питаннях, можуть суттєво погіршити ситуацію зі станом вищої освіти в цілому та суттєво пришвидшити негативні тенденції, що мають місце у системі вищої освіти, які багато в чому були пришвидшені проблемами з імплементацією положень нового Закону про вищу освіту. 

1. Закон України “Про вищу освіту”. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18. 

2. Законопроект № 3219 від 05.10.2015 р. "Про внесення змін до деяких законів України щодо автономії вищих навчальних закладів".  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?id=&pf3511=56684 

3. Конституція України.  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

24.11.2015
Юрій Федорченко
*
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews