Система освіти в Японії продемонструвала дивовижну здатність вбирати в себе передові педагогічні ідеї, трансформуючи їх в ефективні освітні моделі.

«Свобода, індивідуальність, різноманітність» — «три кити», на яких почала базуватися школа післявоєнної Японії.

               Школа в Японії має структуру 6+3+3:

Elementary Schools — 6 роківнавчання (з 6 до 12 років)

Lower Secondary Schools — 3 рокинавчання (12-15 років)

Upper Secondary Schools — 3 рокинавчання (до 18 років).

Існує два відповідальні періоди для японської молоді: 15 років і 18 років — у такому віці юні японці складають іспити (деякі, хто вибрав приватну школу, вступні екзамени складають ще й у 12 років).

Японська система освіти передбачає, що до 9-го класу всі учні навчаються за універсальними програмами, після закінчення 9-ти класів діти можуть обрати тип старшої школи, до якої вони вступатимуть(академічна, комерційна, індустріальна, сільськогосподарська, загальноосвітня тощо).

Головне призначення японської школи - підсилювати у дитини смак до життя!

Yutori(можливості для зростання) та Ikiru-Chikara(життєрадісність).

В уявленні японців школа перш за все має забезпечувати дві речі: yutori (англ. room to grow) можливості для зростання й ikiru-chikara (англ. zest for living) смак до життя, життєрадісність.

Звісно, дитина може скористатись можливостями для зростання лише у випадку, якщо в школі є:

• kosei shugi’ (англ. the promotion of individuality), заохочення індивідуальності,

• kosei no sonchô’ (англ. respect for individuality), повага до індивідуальності,

• kosei jûshi’ (англ. an emphasis on individuality), акцент на індивідуальності.

Вони називають прості резони культивувати ikiru-chikara: життєрадісні діти щасливіші, менш невротичні, більш працездатні… Життєрадісність є однією із сильних сторін характеру, якій психологи відводять ключову роль у здатності людини жити щасливим і повноцінним життям.

Тому, уся їх педагогічна спільнота націлена на те, щоб культивувати життєрадісність(смак до життя) у школі:

• розвивати у дітей відчуття оптимізму,

• плекати уміння насолоджуватись радощами життя,

• підсилювати спроможність налагоджувати соціальні контакти,

• формувати здатність подбати про своє тіло,

• допомогти їм набути досвіду спілкування з природою тощо.

Переважають рухливі форми уроків, наприклад, урок музики може бути одночасно і уроком фізкультури.

Шкільна форма обов’язкова в усіх школах Японії (можуть бути різні фасони, але є, як правило, всюди біла сорочка у хлопців та блузка й білі гольфи у дівчат).

У всіх школах обов’язковим є змінне взуття, при вході до туалету, необхідно знову змінити капці (на порозі туалету стоїть спеціальне взуття). Це при тому, що всередині — ідеальна чистота (але ж мікробів не видно!) та електронні унітази з усіма функціями, які забезпечують гігієнічний догляд за геніталіями, квіти та іграшки на вікнах.

У Японії діти теж користуються послугами репетиторів, які допомагають їм краще підготуватися до екзаменів (ще один могутній освітній фактор, особливо в початковій школі, — японська мама). Така «прихована» освіта, окрім перевантаження учня, призводить до появи проблеми нерівних можливостей у реалізації права на освіту.

Бути вчителем у Японії — значить мати досить престижну роботу з оплатою в середньому близько 600 000(близько 5000 доларів) єн в місяць. В Японії зарплата вчителя теж зростає разом з віком. Молоді вчителі починають працювати, маючи від 200 000 єн і поступово доходять до платні у 1 000 000 єн.

Директор школи в Японії не може мати уроків.

У японській шкільній освіті усе ще домінують чоловіки, особливо у старшій школі, але поступово школа рухається до гендернозбалансованого устрою (у початковій школі понад 60% учителів-жінок, у неповній середній — 40%, у старшій школі — усього близько 30 %).

До категорії «Соціальна освіта» в Японії належать музеї, ботанічні сади, зоосади, центри для дітей та юнацтва, жіночі освітні центри, спортивні центри тощо.

У Японії є одне Міністерство освіти, культури, спорту, науки й технології. Міністерство освіти, науки, спорту й культури складається із директоратів: початкової й середньої освіти; освітніх субсидій і підтримки; освіти впродовж усього життя; академічних і міжнародних справ; вищої освіти; спортивної освіти.

У Японії нормальний вік закінчення школи — 18 років (6+3+3), університету — 24 роки (6 років навчання). Усього японець стаціонарно навчається, як правило, 18 років.

Навчальний рік у Японії починається у квітні. Перше півріччя триває до липня (кінець липня, серпень — канікули). Є ще двотижневі зимові канікули (кінець грудня — початок січня). З вересня починається друге півріччя.

Релігійну освіту в Японії можуть здійснювати тільки приватні школи.

Класи в Японії дуже великі — близько 40 учнів.

В Японії, як і на Заході, немає розпорошеності точних дисциплін (хімія, біологія, фізика, географія тощо). Є єдиний предмет — наука.

Усі спортивні зали є одночасно й актовими залами (заздалегідь планується сцена, продумується акустика, місце для складування стільців тощо).

В японських школах існує система самообслуговування учнів: діти навіть початкової школи щодня займаються прибиранням приміщення(«чисті хвилинки»), чергують у їдальні тощо.

Високі академічні показники японських дітей у поєднанні з економічними досягненнями країни змушують шукати розгадку Японії як освітнього феномену.

На мій погляд, в основі японського освітнього дива лежать наступні фактори:

• жорстка система екзаменів, яка стимулює дітей;

• величезні капіталовкладення в технічне оснащення та розвиток людського потенціалу шкіл;

• застосування сучасних освітніх технологій (навчання в групі, інформаційні та комунікаційні технології, реалістична математика й магічна фізика);

• постійний процес реформування освіти, починаючи з часів американської окупації й до сьогодні;

• організація позаурочної активності;

• серйозна самостійна робота учнів, часто за допомогою дорослих (ще одна школа репетиторів поза звичайною школою);

• розвинута система тьюторства у ВНЗ;

• можливість виїздити за кордон, щоб зібрати матеріали для дипломної роботи, пройти стажування тощо.

Японії обрала ‘Tsunami Model’ освітніх реформ, які вони завершили ще 20 років тому(проводили їх рівно 10 років у 1987-1997 роках).

Ще у 1987 році було визначено три головних напрямки освітніх реформ:

• децентралізація замість централізації;

• різноманітність замість одноманітності;

• гнучкість замість жорсткості й закостеніння.

Завданнями цієї освітньої реформи в Японії:

• підсилювати в японських дітей «смак до життя»;

• культивувати більше гуманізму й творчості;

• створити гнучку освітню систему;

• готувати учнів до зростання в умовах інформаційно-орієнтованого суспільства;

• посилювати інтернаціональну складову освіти (зміст освіти, який би сприяв міжнародному взаєморозумінню, міжнародну активність, вивчення іноземних мов тощо)

• розвивати освіту впродовж усього життя (lifelong education);

• розвивати дистанційну освіту (наприклад, є національний канал «Університет в ефірі»);

• поглиблювати співпрацю з індустрією;

• забезпечити подальше створення мультимедійних ресурсів освіти;

• зміцнювати зв’язок шкіл із місцевою громадськістю.

Нові національні стандарти навчальних програм(The new national curriculum standards), які були впроваджені з 1998 року, спрямовані на реалізацію наступних чотирьох завдань:

1) Допомогти дітям стати гуманістичними, соціально спрямованими громадянами, які б ідентифікували себе як японці, які живуть у міжнародній спільноті.

2) Допомогти дітям розвинути здатність вчитися і мислити самостійно.

3) Допомогти дітям придбати основні вміння і навички та розвивати свою власну індивідуальність, надаючи їм велику кількість можливостей для освітньої діяльності.

4) Заохочувати школи демонструвати винахідливість у розробці унікальних освітніх форм активності, які б зробити кожну школу самобутньою.

Віктор Громовий, випускник курсу «Розвиток середньої освіти» Японської агенції міжнародної співпраці (JICA).