Реформа вищої освіти: від хуторянства до каргокульту
Автор:
Юрій Федорченко
Опубліковано
28.06.2016 |
Найбільшою нашою ілюзією у царині вищої освіти є наша віра в те, що в Україні все ще продовжує існувати система вищої освіти. Саме ця ілюзія перешкоджає оцінити реальний стан справ та визначитися з адекватними кроками у реформуванні вищої школи. Хтось може не погодитися з цією тезою. Особливо заперечувати чи не погоджуватися можуть українські чиновники від освіти. Мовляв, як так, – скажуть вони собі, – ми є, ми отримуємо зарплатню. Хіба може в такому разі не існувати система вищої освіти? Так, може.
Переважна частина професорсько-викладацького складу українських вищих навчальних закладів так само продовжує вірити в те, що система вищої освіти все ж існує. Менеджери та викладачі вищої школи в певний спосіб реагують на появу нових нормативних документів, що породжуються в кабінетах МОН фантазією або частіше так званим “запозиченням” тамтешніми чиновниками так званого закордонного досвіду. Багато представників української вищої школи навіть намагаються обманути, як їм видається, систему.
Систематичні зловживання у сфері вищої освіти, велика кількість псевдоуніверситетів та навіть віра переважної більшості українських професорів та доцентів в те, що в такій псевдосистемі можна працювати, не є свідченням існування самої системи вищої освіти.
Обговорення поміж широкого загалу протягом останніх кількох тижнів двох актуальних питань, а саме обговорення скандальної ситуації щодо звинувачення в плагіаті та псевдонауці в докторській дисертації з педагогіки, що була захищена в НУБіП, та обговорення нових ініціатив МОН щодо розблокування діяльності НАЗЯВО, показують, що значна частина учасників цих дискусій перебуває в полоні ілюзії щодо існування системи вищої освіти в Україні. Адже фактично, майже всі учасники дискусій апелюють, можливо, самі того не помічаючи, до системи вищої освіти, якої просто не існує. У кінцевому підсумку виходить так, що ми всі апелюємо лише до міністерських чиновників, які абсолютно неготові давати адекватні відповіді на сьогоднішні виклики. Здебільшого самі наші дискусії виявляють не просто відсутність системи вищої освіти, а банальне хуторянство та культ карго, які сьогодні визначають зміни в царині вищої освіти.
Обговорення можливості розблокування діяльності НАЗЯВО як демонстрація нерозуміння суті потрібних змін та культу карго
Сьогодні вже є очевидним, що самі автори чинного Закону “Про вищу освіту”, зокрема положень про НАЗЯВО, не дуже добре усвідомлювали свого часу значення та роль цієї інституції в новій системі вищої освіти, зокрема в системі забезпечення якості вищої освіти. Аналог такої інституції вони бачили в європейських країнах. Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти давала свої рекомендації щодо формування такої інституції. Все це, звісно, бралося до уваги старанними чи не дуже старанними учнями, однак не осмислювалося критично. Це типовий прояв культу карго. Як наслідок, сьогодні ми маємо ситуацію, коли вже нібито обрано перший склад нового органу, однак можновладці не можуть визначитися, а що власне робити з тим органом. Чиновники МОН постійно ініціюють все нові і нові пропозиції щодо НАЗЯВО, які лише засвідчують рівень нерозуміння ними як природи самої нової інституції, так і тієї системи, суб’єктом якої мала б стати така інституція.
При формуванні НАЗЯВО з самого початку виникла одна колізія, а саме МОН отримав невиправданий та надмірний вплив на формування інституції, яка мала б бути цілком незалежною від нього. І сьогодні, як слідує з останніх пропозицій та ініціатив МОН, такий вплив бажають ще додатково посилити.
Що означає пропозиція МОН поділитися з НАЗЯВО власними приміщеннями? Звісно, це можна розглядати і як бажання якомога швидше розблокувати діяльність НАЗЯВО, який сьогодні не має свого приміщення. Разом з тим, це можна тлумачити і як спробу символічного підпорядкування НАЗЯВО міністерству. Не слід недооцінювати такого символізму.
Доволі неоднозначно звучить пропозиція керівництва міністерства про готовність МОН забезпечити державну реєстрацію НАЗЯВО та підготовку необхідних документів на рівні МОН та КМУ. В цьому контексті вже йдеться не про символічне підпорядкування, а про визначальну роль МОН у створенні незалежного від нього органу.
Особливу увагу привертає до себе міркування міністра освіти і науки, пані Гриневич, щодо вимог до членів НАЗЯВО, які, як справедливо вважає міністр, мають бути людьми з бездоганною репутацією. Саме дотримання таких вимог, як вважає разом з міністром широкий загал, має нібито усувати сумніви щодо їх рішень. В таких формально нібито правильних міркуваннях є одна прогалина, і вона є доволі суттєвою. В таких міркуваннях не йдеться про розбудову системи противаг, яка б стала реальною запорукою неможливості зловживань у системі вищої освіти при ухваленні відповідних критично важливих рішень у НАЗЯВО чи МОН. Ми знову ж таки продовжуємо говорити лише про людські чесноти, забуваючи при цьому про необхідність розбудови системи противаг у системі вищої освіти, без якої важко говорити про ефективність останньої.
Окремо потрібно зупинитися на проекті змін до Статуту НАЗЯВО. Показово, що самі члени НАЗЯВО не знали до останнього часу про такі зміни. Окремо заслуговує на обговорення питання призначення Голови секретаріату НАЗЯВО. Таке призначення, як виявляється, згідно проекту змін має здійснювати Кабінет міністрів за поданням МОН. Фактично, про незалежність НАЗЯВО від МОН в такому разі можна забути. Немає сенсу в разі ухвалення подібної норми говорити про розбудову НАЗЯВО як незалежного органу та розбудову системи забезпечення якості вищої освіти. Своїми нерозважливими пропозиціями ми лише засвідчуємо, що ми граємося в розбудову системи забезпечення якості вищої освіти, не розуміючи природи тих інституцій, які як суб’єкти такої системи мають гарантувати її ефективне функціонування. Мабуть, очікувати іншого від тих, хто визначається виключно або українським освітянським хуторянством, або культом карго, було б не варто. Однак все ж варто чесно та відверто констатувати: ми маємо гру з формуванням системи забезпечення якості вищої освіти, яку ведуть носії культу карго.
Говорячи про необхідність законності, прозорості, публічності рішень НАЗЯВО, ми забуваємо чомусь разом з міністром говорити про забезпечення системних та інституційних передумов для ухвалення таких рішень. Говорячи про створення НАЗЯВО, ми фактично забуваємо, що мова йде насправді про створення системи забезпечення якості вищої освіти. Створення НАЗЯВО без розбудови мережі незалежних агенцій із забезпечення якості вищої освіти є половинчастим кроком, який фактично нічого не дає для розбудови системи забезпечення якості вищої освіти. Рішення НАЗЯВО можуть бути законними, прозорими та публічними лише в тому разі, якщо вони будуть спиратися на висновки незалежних агенцій з забезпечення якості вищої освіти.
Замість послідовної розбудови системи забезпечення якості вищої освіти, ми продовжуємо говорити про людський фактор та правильність вибору членів НАЗЯВО, навіть змінюємо законодавство. Однак при всьому цьому мова не йде про забезпечення системи противаг, про важелі. Ні, ми продовжуємо говорити про людські чесноти, які мають врятувати систему вищої освіти. Так, нібито все правильно, однак ці добрі побажання не зможуть нам гарантувати ані об’єктивність рішень членів НАЗЯВО, ані довіру до них та до системи забезпечення якості вищої освіти в цілому. В даному випадку нам не потрібне зайве моралізаторство, нам потрібна ефективна система противаг та відповідна система забезпечення якості вищої освіти. Чи розуміють це сьогодні керівники МОН?
Проблема плагіату в Україні
В Україні час від час трапляються скандали, пов’язані з захистом дисертацій. Слід відзначити, що захист дисертацій в багатьох наукових спільнотах перетворився на суцільне хуторянство. Сьогодні широко обговорюють дисертацію вже доктора педагогічних наук, дружини одного з членів колишнього та теперішнього уряду. Авторка дисертації була звинувачена в плагіаті та в псевдонауковій діяльності. Та дисертація є вже, на жаль, типовим явищем, принаймні, якщо мова йде про гуманітарні науки. Саме тому я не називаю прізвища “героїні”, яке, звісно, вже всі добре знають в академічному середовищі.
Доводиться констатувати, що у вищій школі вже стали нормою подвійні стандарти, поблажливість до псевдонауки та безпосереднє сприяння захисту псевдонаукових дисертацій. В царині гуманітарної освіти, і особливо в царині педагогічної освіти та науки такі явища набули катастрофічного розмаху. Покаранням окремих плагіаторів чи спеціалізованих вчених рад не можна обмежитися. Однак на разі саме до цього найчастіше зводяться пропозиції у боротьбі з цим хворобливим явищем. Фактично, ми бачимо, що такі апеляції по суті адресуються керівникам МОН.
Чому в країні навіть факти відвертого плагіату та псевдонауки в дисертаційних дослідженнях не стають предметом адекватної оцінки? Відповідь є і вона доволі проста: це відбувається тому, що курівники ВНЗ та голови спеціалізованих вчених рад чудово усвідомлюють, що в Україні процес розбудови системи забезпечення якості вищої освіти навіть не розпочинався. Таку розбудову часто підміняють контрпродуктивними дискусіями про НАЗЯВО. В університетах менеджмент чудово відчуває, чи відбуваються реальні зміни в царині вищої освіти, чи мова йде лише про поверхові зміни.
Проблема плагіату та псевдонауки в дисертаційних дослідженнях пов’язана з тією обставиною, що в Україні наукові публікації взагалі не відіграють тієї ролі, яку вони відіграють у всьому цивілізованому академічному світі. Так, саме дисертації та наукові публікації відкривають шлях до академічної кар’єри у цивілізованому академічному світі. На жаль, Україна не належить до останнього. Часто доводиться констатувати, що в Україні навіть в провідних університетах країни навчальні курси читають люди, які не мають відповідних публікацій або їх відповідні публікації є вкрай низької якості. Часто відповідні публікації мають одні люди, а відповідні курси читають зовсім інші люди. І коли ті – “інші люди” – пробують публікувати відповідні статті, то в тих статтях часто немає навіть натяку на науку.
Питання плагіату пов’язано з відсутність у вищій школі належної кадрової політики. Не якісні дисертації та публікації відкривають у нас шлях до академічної кар’єри, а навпаки кулуарна кадрова політики у вищій школі створює передумови для процвітання плагіату та псевдонауки в дисертаційних дослідженнях та публікаціях. Кулуарність та хуторянство вищої школи не можна подолати культом карго чи боротьбою з плагіаторами та окремими спеціалізованими вченими радами. Однак ситуацію можна докорінно змінити, якщо в системі забезпечення якості вищої освіти буде даватися оцінка не лише формальним здобуткам, а й процедурам, що використовуються вищими навчальними закладами, зокрема в царині реалізації кадрової політики.
Як показали останні два роки, ми маємо серйозні питання з кадровим потенціалом, який би був спроможним забезпечити реформування вищої освіти. При цьому так звана реформа вищої освіти жодним чином не позначилася на переосмисленні питання кадрової політики у вищій школі. З початку так званої реформи вищої освіти в 2014 році в цьому напрямку не було зроблено жодних вагомих та позитивних кроків. Звісно, якщо не брати до уваги того безглуздя, яке називають новим Порядком присвоєння вчених звань.
Що собою становить сьогодні так звана система вищої освіти в Україні?
Отже, що ми маємо реально в царині вищої освіти?
Ми маємо кілька десятків вищих навчальних закладів, які ще можуть відповідати бодай якимось стандартам вищої освіти.
Ми маємо кілька сотень вищих навчальних закладів, які не мають нічого спільного з вищою освітою взагалі.
Ми маємо абсолютно безпорадний орган центральної влади – Міністерство освіти і науки, що неспроможне не лише провести реформу вищої освіти, а й дати раду саме собі.
Ось той реальний стан справ, який ми маємо, а не те, що нам намагаються показати міністерські чиновники чи наближені до них кола.
Не можна покращити те, чого не існує. А саме цим займалося останні два роки МОН. Замість створення нової системи вищої освіти, МОН вдавало реформування нібито існуючої системи вищої освіти.
Важливо, не плутати матеріал для майбутньої системи вищої освіти та саму систему вищої освіти. Людині, дійсно, властиво бачити більше порядку там, де його саме бракує.
Що потрібно робити в сьогоднішній ситуації?
По-перше, потрібно відповідально та чесно визнати, що реформа вищої освіти в країні не відбувається. Має місце лише імітація процесу. Фактично, реформу вищої освіти доведеться розпочинати ледве не з самого початку. При цьому новий Закон “Про вищу освіту” має розглядатися як такий, що потребує ґрунтовного доопрацювання. Однак таке доопрацювання має бути поетапним.
По-друге, реформу вищої освіти немає сенсу далі продовжувати, не визначившись щодо ролі держави у майбутній системі вищої освіти. Така роль може бути абсолютно різною. Можна вибудувати будь-яку систему вищої освіти, в якій уряд (відповідне міністерство) буде відігравати важливу чи незначну роль, і такі різні моделі можуть бути відносно успішними. Однак не можна гратися в різні моделі, при цьому нерозважливо та не зовсім усвідомлено поєднувати різні підходи до управління в системі вищої освіти.
Потрібно дати собі звіт, що якщо держава намагається визначати майже всі аспекти життя вищої школи, то вона має брати на себе значний тягар відповідальності і в першу чергу фінансової відповідальності. Однак цього не може дозволити собі сьогодні українська держава. Спроба поєднувати тотальний державний контроль та підходи, що властиві дикому капіталізму, є нонсенсом. Однак саме таке поєднання пропонує нам МОН в останні два роки.
По-третє, визначившись з роллю держави у системі вищої освіти, потрібно буде визначитися з тим, яка саме інституція буде проводити реформу вищої освіти надалі. Якщо домінуюча роль держави буде зберігатися в системі вищої освіти, то має сенс, щоб саме МОН і надалі проводив реформу вищої освіти. Звісно, при цьому варто оцінювати реальні ризики такого процесу. Якщо ж буде досягнуто консенсусу, що роль держави в системі вищої освіти має бути мінімізована, то потрібно шукати нового суб’єкта, який буде проводити надалі реформу вищої освіти.
По-четверте, хоча й потрібно дати належну оцінку тим керівникам МОН, які з 2014 року відповідали саме за реформу вищої освіти; і, звісно, така оцінка має бути персональною, однак варто констатувати, що МОН в цілому провалило реформу вищої освіти. Мабуть, було занадто оптимістично очікувати, що чиновники міністерства зможуть підтримати реальну реформу вищої освіти, а саме реформу, яка буде зачіпати і їх особисті інтереси. Корпоративні інтереси чиновників МОН взяли гору над потребами та очікуваннями суспільства. Більш того, навіть нові чи відносно нові керманичі МОН стали заручниками корпоративних інтересів. Сьогодні МОН не є спроможним проводити реформу вищої освіти надалі. Реформа вищої школи не буде здійснена не лише за теперішнього керівництвом МОН, а й думаю, що жодна зміна міністра не дасть позитивних результатів. Реформа вищої освіти, як і реформа освітньої царини в цілому, не може бути здійсненна на рівні МОН. Бо насамперед МОН у нинішньому його вигляді потребує якщо не ліквідації, то кардинального реформування та кадрового оновлення. Сьогодні існування МОН майже не позначається на якості вищої освіти в країні.
Має сенс говорити про створення тимчасового Агентства з проведення реформи вищої освіти. Так, така пропозиція, можливо, буде сприйматися доволі неоднозначно та скептично. Однак ми маємо розуміти, що сьогодні МОН займається не стільки реальною реформою вищої освіти, скільки збереженням власного впливу в царині вищої освіти. Потрібна реальна альтернатива.
По-п’яте, створення Агентства з проведення реформи вищої освіти має відбутися за результатами проведення відкритого конкурсу. В такому конкурсі повинні мати можливість приймати участь будь-які вітчизняні чи міжнародні (за обов’язкової участі вітчизняних експертів в них) експертні групи. Такі групи мають запропонувати своє бачення імплементації нового Закону “Про вищу освіту” та внесення доповнень і змін до вже чинного Закону. Саме з переможцем конкурсу (відповідною експертною групою) уряд має укласти відповідну угоду. Така експертна група має бути трансформована в тимчасове Агентство з проведення реформи вищої освіти.
Звісно, пропозиції щодо створення тимчасового Агентства з проведення реформи вищої освіти може потребувати рішень, які будуть виходити за межі повноважень КМУ. Однак сьогодні принципово досягти розуміння того, що за збереження сьогоднішньої ситуації ми не отримаємо реальної реформи вищої освіти ні сьогодні, ні через кілька десятиліть.
Юрій Федорченко, кандидат філософських наук, незалежний освітній аналітик-консультант.
Коментарі
Взагалі то це вимога Постанови КМУ про створення НАЗЯВО.
"3. Міністерству освіти і науки:
здійснити в установленому порядку заходи, пов’язані з утворенням Національного агентства та його державною реєстрацією;
zakon5.rada.gov.ua/.../...
"Голова та заступники голови Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти призначаються на посади і звільняються з посад Кабінетом Міністрів України ЗА ПОДАННЯМ Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти та працюють на постійній основі."
Andriy Okhrimovskyy. Закон передбачає, що подання до КМУ на призначення керівництво НАЗЯВО робить НАЗЯВО, як юридична особа. Іншими словами спочатку держреєстрація, а вже потім призначення керівництва.
"Голова та заступники голови Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти призначаються на посади і звільняються з посад Кабінетом Міністрів України ЗА ПОДАННЯМ Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти та працюють на постійній основі."
education-ua.org/.../... “Гра в бісер” чи освітній консалтинг? education-ua.org/.../...