Укр Рус

Дата: 24.03.2017

Підписка на новини

Голосування

Організація процесу оновлення навчальних програм має бути
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
  • Голосів: (0%)
Всього голосів:
Перший голос:
Останій голос:
Назад
 
Powered by Sexy Polling
 

Чому не йдуть реформи освіти в Україні

Автор:
Вадим Лунячек
Опубліковано
21.10.2016

Працювати вчителем я почав у 1983 р., а в 1984 р. уже реалізовував «Основные направления реформы общеобразовательной и профессиональной школы». 

З 1991 року почалися реформи освіти в незалежній Україні. Це були численні програми, доктрини і концепції, перелік яких займає не одну сторінку. Якщо весь папір, що був переведений освітянською спільнотою на написання планів щодо реалізації цих реформ, використали б на друк підручників, то традиційна проблема їх відсутності була б уже давно вирішеною.

Новітня історія освіти в Україні − це низка реформ, що перманентно перетікають одна в одну, іноді входячи в суперечність між собою і не даючи бажаного або задекларованого результату.

У зв’язку з викладеним вище, виникає запитання: навіщо потрібно стільки реформ і чому жодну з них не доведено до свого логічного завершення. Крім того, склалося враження, що авторські колективи, які готували змістовне наповнення реформ, мали у своєму складі одних і тих же авторів, бо багато положень переходять від документа до документа, але ми так і не побачили реального результату.

Спробуємо проаналізувати причини. 

1. Кадри

Кадри є ключовою силою в реалізації будь-яких реформ. Ми не раз зверталися до цієї теми на сторінках «Освітнього порталу», але все ж. Треба констатувати той факт, що рівень керівників дошкільної й загальної середньої освіти залишається занадто низьким. Справа не тільки у відсутності в більшості з них спеціальної управлінської освіти – справа в небажанні таку освіту отримати, небажанні розвиватися. Значно простіше просто «обіймати посаду». У чому причина? По-перше, у відсутності виваженої процедури призначення керівних кадрів за професійною ознакою з використанням механізму, який виключає призначення через кумівський, телефонний, політичний або інший фактор; по-друге, у наявності формальної атестації керівних кадрів у сфері освіти; по-третє, у відсутності фінансової мотивації.

Окремо слід сказати про районний рівень управління освітою. Система, що існує, веде до призначення місцевою владою таких осіб, які будуть покірно виконувати свої обов’язки в межах дозволених міським головою чи головою РДА. Цікаво, що є приклади, коли в окремих районах ці посади обіймають особи, які відповідали за цю галузь ще на посадах інструкторів райкомів КПУ. Якщо на рівні школи батьківська спільнота має вплив на прийняття певних рішень, то районний рівень є для неї практично недоступним (не беру до уваги формально створені сьогодні батьківські ради різного рівня).

Сьогодні в контексті обговорення Концепції нової української школи пропонується вибирати керівників ЗНЗ. У сьогоднішніх умовах це є неприйнятним (особливо у віддалених сільських і гірських школах). Призначення на ці посади повинні відбуватися суто за професійними ознаками. Разом із тим потрібні реальні вибори керівників освіти районної й міської ланок. Це, з одного боку, активізувало б життя місцевої громади, бо більшість із її представників є батьками, з іншого − зменшило б корупційні процеси в системі освіти завдяки прозорості й демократичним процедурам.

Крім того, випереджаючи зауваження опонентів, хочу сказати, що стою на позиції пілотних проектів у цій царині. Не можна проводити зміни без їх експериментальної апробації. Тотальні, непідготовлені зміни в системі освіти ми вже не раз переживали й добре знаємо, до чого це призводить. Хто заважає апробувати ту чи іншу модель на певній території для того, щоб потім прийняти обґрунтовані рішення щодо її життєстійкості?

Кілька слів про керівництво вищою освітою. Ректорський корпус – це дуже поважна, професійна і високо інтелігентна спільнота. Разом із тим, вона є досить консервативною. Вважаю за доцільне наголосити на кількох аспектах цієї проблеми. По-перше, поважний вік низки ректорів. В новітній історії є невдалі спроби вирішувати це питання на законодавчому рівні. Однак реалії є такими, що окремі посади обіймають сьогодні особи в дуже похилому віці й вони є «приватизованими» десятиріччя. Відповідно, здійснюється і внутрішня кадрова політика. Зазначене обмежує реальні можливості наступних поколінь і веде до відтоку найбільш кваліфікованих і активних кадрів, які не бачать для себе перспективи службового просування.

По-друге, процедури виборів ректора є заангажованими й заполітизованими, такими, що за них стає просто соромно. Прикладів тому достатньо. Взяти хоча б за зразок тривалий серіал з виборами ректора у Харківському національному університеті радіоелектроніки, який налічує вже не один сезон.

Омолодження і професіоналізація керівних кадрів освіти на всіх рівнях є умовою позитивних змін. 

2.Мережа

Проблема оптимізації мережі всіх типів закладів освіти в Україні є не стільки економічною, скільки суто політичною. Як правило, вона загострюється перед початком чергової виборчої компанії. Політику в цьому питанні потрібно відставити й вирішувати проблему згідно з економічними реаліями, що існують. Разом з тим, держава повинна робити виняток для окремих сільських шкіл, де ситуація в місцевій громаді того вимагає.

У вищих навчальних закладах вкрай потрібно нарешті рішуче реформування, про яке говорять вже кілька міністрів освіти. Численне дублювання спеціальностей у ВНЗ одних і тих же населених пунктів, невідповідність цих спеціальностей реальним потребам ринку праці, складний механізм розподілу бюджетних місць тощо. Це проблеми, рішення яких потрібно прискорити шляхом прийняття не дуже популярних, але необхідних сьогодні рішень. 

3. Учитель. Викладач

Стан учителя в Україні попри всі владні заяви залишається приниженим. Не будемо брати економічну складову, бо ситуація ця неодноразово висвітлювалася в пресі та є очевидною. Більшість учителів сьогодні балансує на межі бідності в умовах зростання комунальних платежів і цін на харчові продукти. Вчителя, який вирішує питання забезпечення свого прожиткового мінімуму, складно мотивувати до творчої, самовідданої навчальної й виховної діяльності.

Але існує ще одна, значно складніша за економічні негаразди, проблема – це проблема внутрішньої свободи вчительства. Одним із результатів діяльності тоталітарної радянської системи є те, що вчитель (у більш широкому сенсі бюджетник) розглядається владою як гвинтик, який не має своєї позиції та є слухняним виконавцем владної волі. За радянських часів було зроблено все для того, щоб учитель став носієм радянської ідеології. За часи незалежності України вчителя виводили на провладні мітинги практично всі політичні сили, що були при владі. Інколи опоненти зауважують, що участь у різних політичних акціях – це справа добровільна. Важко погодитись, коли є вказівки з районних відділів освіти й інших органів управління. Населення, яке тривалий час існувало в умовах тоталітарної держави, має ген страху. Саме для тоталітаризму і його наслідків є характерним регламентація суспільної та приватної сфери життя людини-громадянина. Не є виключенням і вчитель, який боїться втратити роботу, впасти в немилість, або боїться взагалі чогось абстрактного, що може бути за непокору. Виключення, на жаль, є нечастими. Тих, хто дійсно почуває себе внутрішньо вільними, не так багато і кількість їх збільшується повільно в процесі зміни поколінь. Тобто ми маємо ключову проблему вітчизняної системи виховання: внутрішньо невільний учитель ніколи не виховає вільну людину. Залишається проблемою і відповідальність представників влади за використання вчителів як політичного матеріалу. Сьогодні важко навести приклади прямої відповідальності керівників, причетних до рішень щодо використання представників бюджетної сфери у політичних акціях, попри те, що з моменту революції Гідності пройшов уже тривалий час.

Політичні лідери країни повинні зрозуміти, що побудувати сильну оновлену Україну можна тільки руками вільного, свідомого, економічно незалежного вчителя.

Аналогічні проблеми існують і серед професорсько-викладацького складу вищої школи, хоча рівень внутрішньої свободи тут трохи вищий. Серйозним гальмом є неефективна система оплати праці, яка не стимулює викладача для подальшого розвитку. Наприклад, система, що сьогодні існує, передбачає однакову оплату науково-педагогічним працівникам, які працюють зі студентами як першого, так і другого рівнів навчання. Тобто оплата викладача, який читає певну загальну дисципліну на першому курсі і веде складну дисципліну спеціалізації в магістратурі, є однаковою, що практично робить неможливою мотивацію щодо самовдосконалення. Заробітна плата суттєво не залежить від особистого рейтингу викладача і обмежується певними доплатами за рішенням керівництва ВНЗ. 

4. Система управління

Реалізація реформ не є можливою без реформування системи управління освітою. У вітчизняних реаліях ми реформуємо структуру освіти, її зміст, змінюємо методологічні підходи тощо, але залишаємо практично стару, працюючу ще зі сталінських часів систему управління освітою, яка є недемократичною, адміністративно-командною, такою, що існує сама по собі, і нездатною до забезпечення реальних реформ в освітній сфері.

Вади цієї системи вже неодноразово розглядалися на сторінках  «Освітнього порталу». Разом з тим, слід наголосити на певних аспектах цієї проблеми. Наприклад, на запитання, хто головний у системі школа – районний відділ освіти, відповідь пересічного вчителя і директора школи буде зрозумілою – РВО. Тобто ми не маємо сьогодні школоцентричної освітньої політики, направленої на розвиток потужного шкільного менеджменту, ініціативи керівників і шкільних колективів. Прикро, що на запитання керівника школи, чому він робить саме так, відповіддю, як правило, буде : «…так сказали робити на нараді в РВО». Керівник-гвинтик адміністративно-командної системи ніколи не буде творчою особистістю, здатною до реальних реформ, бо його ментальність є іншою.

Розглядаючи проблему з точки зору реалізації в управлінні освітою класичних функцій управління (планування, організації, мотивації та контролю), на порядок денний можна винести кілька питань:

1. У чому полягає мотивація працівника шкільної системи щодо проведення реформ, крім моральної? Результатами наукових досліджень уже давно доведено, що одним із потужних чинників у цьому напрямі є карєра й зарплата. Далі – без коментарів.

2. Як реалізується функція планування в сучасних умовах? Планування є стандартною процедурою, що повторюється із року в рік. Воно досить слабко пов’язано з місією школи, проектом її майбутнього стану, перспективами стратегічного розвитку тощо. Це елементарно довести, для цього достатньо взяти плани низки пересічних шкіл за певний період і порівняти їх зміст, цілі тощо.

3. Як реалізується сьогодні функція контролю? Так, як її розуміє кожен конкретний керівник. Скільки керівників – стільки моделей. Чи є контроль об’єктивною і незалежною процедурою? Ні! Суттєвою вадою системи управління освітою є відсутність науково-обґрунтованих, системних моніторингових процедур, направлених на дійсне поліпшення стану освітньої системи шляхом прийняття виважених управлінських рішень. (Зразком може бути процедура евалюації у Фінляндії.) При цьому рішення ці повинні прийматися і реалізовуватися не тільки на рівні школи, районного чи міського відділу освіти, вони повинні працювати на рівні районних, міських і обласних рад тощо. У сьогоднішній ситуації система моніторингу залежить від рівня керівника навчального закладу чи відділу освіти, і є результатом його праці, бачення певних критеріїв і показників, невелика частина яких є сьогодні унормованою. Разом із тим, проблемою є відсутність серйозних зовнішніх моніторингових структур, особливо в системі середньої освіти. У вищій освіті законодавець має певні надії на Національну агенцію забезпечення якості вищої освіти, але в українських реаліях це є темою для окремого матеріалу.

4. На що направлена організаційна діяльність у сфері освіти? На реформування? Ні. Направлена перш за все на організацію нескінченних заходів, конкурсів, турнірів, олімпіад, усього того, що іде поряд з навчальним процесом і в сьогоднішніх умовах переобтяжує школу і учителя. Заходи відбуваються не на добровільних з боку учня і школи засадах, а на «добровільно-примусових». Організаційні дії повинні бути направлені на формування компетентнісної моделі випускника, організацію процесу формування окремих його компетентностей як складової частини інтегральної компетентності тощо.

Наслідки тоталітаризму продовжують пригнічувати вітчизняну освіту. І це не тільки політичний тиск на вчителя, про що мова йшла вище. Наприклад, однією з рис посттоталітарної держави є так звані об’їзди шкіл на початку нового навчального року чи з іншого приводу. Усі, хто хоча б рік працював у школі, знають цю процедуру, коли комісія районного відділу освіти за графіком протягом одного-двох днів заїжджає до кожної школи та констатує ступінь її готовності до нового навчального року. Процедура ця є суто формальною, але пов’язана з неофіційним викликом вчителів з відпусток, наведенням лоску тощо. У зв’язку з цією пострадянською традицією виникає кілька думок:

1. Працівники РВО не володіють питанням підготовки шкіл до нового навчального року і потрібен об’їзд. Навіщо тоді РВО?

2. Від керівників шкіл потребують виконання низки робіт, не забезпечуючи бюджетним фінансуванням. Так хто повинен контролювати зроблене за батьківські кошти? Мабуть, не районні управлінські структури.

3. Сумнозвісну школу у Василькові теж приймали до нового навчального року і що?

4. Навіщо робити показуху? Чи ми підтримуємо традиції «потьомкінських селищ» з часів Катерини ІІ?

5. Чому потрібно вишикувати директорів і заставляти їх тремтіти, щоб показати, хто в домі хазяїн?

Може, просто потрібно робити свою справу, виконувати посадові обов’язки та бути ресурсним центром, який забезпечує школи й сам винен школам?

Ще одним «аспектом» діяльності районних відділів освіти є «велика» організаційна робота щодо використання безкоштовної праці дітей і вчителів. У недалекому нашому минулому це мало назву «комуністичний суботник», який проводився, як правило, у квітні, коли святкувався день народження вождя пролетаріату. За роки незалежності ми пішли далі, організовуючи для школярів екологічні місячники, а потім і двомісячники. Виникає питання: хто і кому дав право продовжувати цей совок в українській школі? Наслідками цієї діяльності є антимотивація щодо дійсно волонтерської екологічної та іншої роботи за покликанням. Крім того, йде відволікання вчителя в його особистий час, покладення на нього відповідальності за життя і здоров’я дитини тощо. Це відбувається в період, коли більше ніж половина вчителів традиційно зайнята весінньо-польовими роботами, особливо в сільській місцевості. Звичка тоталітарної держави використовувати безкоштовну рабську працю не викорінена й досі. Декомунізація пройшла, а комуністичні традиції залишились.

Кілька слів про паперові потоки. Усі міністри освіти попереднього десятиліття обіцяли їх припинити й систематизувати. І що? Паперів стало більше. Невже так важко зробити порівняльний аналіз реальних звітів і інформацій, що вимагають від навчальних закладів практично щоденно, розібратися і прийняти жорсткі управлінські рішення і, головне, виконати їх, бо є проста управлінська істина: прийняв рішення – виконуй, а потім відповідай за наслідки. До речі, система освітньої статистики в державі теж потребує свого суттєвого вдосконалення, бо з форм Державної служби статистики України важко отримати конструктивну і реальну картинку галузі.

Таким чином, у ситуації, коли районні відділи освіти продовжують існувати в реаліях командно-адміністративної системи, а керівники закладів є солдатами цієї системи, ні про які реформи мова йти не може? Крім того, досить активно слідкуючи за науково-комунікативними заходами щодо управлінської тематики в освіті, не можу пригадати серйозних зборів, направлених на модернізацію районного рівня управління освітою. Усе більше школа, вчитель, зміст навчання тощо, треба було б подумати. 

5. Післядипломна освіта

Однією із суттєвих проблем сучасного вчительства є низький рівень якості підготовки в системі підвищення кваліфікації. Матеріал на цю тему був опублікований на сторінках «Освітнього порталу». Його публікація викликала жваву дискусію, в тому числі стосовно долі інститутів післядипломної педагогічної освіти й розцінена як заклики до ліквідації цієї системи. Хочу наголосити, що є проблема – низький рівень підвищення кваліфікації вчителів, – яку потрібно вирішувати на ринковій основі. Учителі сьогодні не мають права вибору, хоча всі останні нормативно-правові документи на цю тему, включаючи проект Закону України «Про освіту», вказують на необхідність диверсифікації системи післядипломної педагогічної освіти. Ринок освітніх послуг у цій сфері сам вирішить долю ІППО − буде якість − буде контингент. В ІППО сьогодні добре розвинені методичні служби, але ІППО не в змозі конкурувати з провідними ВНЗ щодо потужності науково-педагогічного потенціалу. 

6. Технологія запровадження реформ

У будь-якому підручнику з педагогіки написано, що провідним методом у педагогічних дослідженнях є педагогічний експеримент. У численних дисертаційних дослідженнях з педагогіки, захищених в Україні, висвітлено сотні педагогічних експериментів. Разом із тим, абсолютна більшість із них має формально-локальний характер і вирішує певні проблеми на мікрорівні. Педагогічних експериментів макрорівня, які б впливали на подальшу долю всієї освітньої системи країни, практично немає, вони мають досить вузьку дидактичну або виховну направленість. Приклади експериментів, пов’язаних зі сферою управління освітою, важко навести взагалі. Тобто експериментальна діяльність у сфері педагогічної науки існує окремо від практики, яку весь час реформують і модернізують. Це нонсенс.

Виникає питання, чому на певній території не провести узгоджений з органами влади та органами місцевого самоврядування великомасштабний експеримент, який буде включати й реформування органів управління освітою, і принципово інший підхід до відбору педагогічних кадрів, дидактичні й виховні новації, реформу післядипломної педагогічної освіти, економічні новації (наприклад використання ваучерів) тощо. Результати такого експерименту повинні суттєво вплинути на формування нових нормативних аспектів сфери освіти, які відбуваються останнім часом.

Потрібно широке неформальне обговорення цієї діяльності на всіх рівнях. Те, що відбувається сьогодні з новою хвилею реформ у більшості випадків є обговоренням формальним і заорганізованим. Воно відбувається або в межах заходів, на які представники делеговані місцевими органами управління освітою після відбору на лояльність, або в межах певної проектної діяльності, де контингент учасників останній час теж досить прогнозований. Це не обговорення − це заговорення. Якщо ми запроваджуємо новацію, то, відповідно, вирішуємо науково-практичну проблему, яка передбачає науковий апарат, проведення досліджень і обговорення експертною спільнотою отриманих результатів з метою прийняття рішень щодо запровадження їх у практику протягом певного часу. Бажано б реалізовувати цю просту і загальновідому схему. 

Висновки та пропозиції: 

1. Необхідно нарешті закінчити тривалу епопею з доопрацюванням і прийняттям Закону України «Про освіту». Думаю, тут дуже корисним є досвід США щодо лобіювання певних законопроектів. Може, прийшов час директору кожної школи в Україні, де навчаються діти або онуки депутата Верховної Ради України, запросити батька або мати до себе в кабінет і пояснити, чому система не може працювати без базового Закону (така робота з батьками теж повинна мати місце).

2. Провести докорінні зміни в системі управління освітою, а саме − розробити пілотні моделі управління для різних типів навчальних закладів, районного (міського) і обласного рівнів. Реалізувати ці моделі в межах великомасштабного експерименту в кількох областях України. Прийняти рішення на підставі отриманих результатів, провівши систему експертних обговорень. Уважати принципові зміни в системі управління освітою необхідною умовою подальшого її реформування.

3. Доопрацювати й запровадити в практику призначення кадрів суто за професійним принципом, створивши відповідні механізми, які були запропоновані нами на сторінках «Освітнього порталу» ще два-три роки тому і залишились без уваги до цього часу (матеріал № 1: http://education-ua.org/ua/articles/139-priznachennya-kadriv-u-sferi-osviti-neobkhidnist-zmini-protseduri; матеріал № 2: http://education-ua.org/ua/articles/321-priznachennya-kerivnikiv-u-sferi-osviti-potribni-zmini).

4. Внести зміни до Закону України «Про вищу освіту» щодо запровадження механізмів, які реально обмежують перебування вищого керівництва ВНЗ на посадах, що дозволить суттєво поліпшити кадрову політику у вищій школі і позитивно вплине на її подальший розвиток.

5. Провести реформування мережі ЗНЗ і ВНЗ, визначивши на науковій основі потреби територіальних громад у навчальних закладах певного типу. Привести державне замовлення на фахівців з вищою освітою до реальних потреб ринку праці.

6. Принципово змінити функції районних (міських) відділів освіти й запровадити виборність їх керівників. Детальні пропозиції в цьому питанні надані нами у матеріалі «Управління освітою на районному рівні: перезавантаження» (http://education-ua.org/ua/articles/402-upravlinnya-osvitoyu-na-rajonnomu-rivni-perezavantazhennya).

7. Прийняти нормативні документи, які остаточно регламентують диверсифікацію післядипломної педагогічної освіти. Це перш за все спеціальний розділ у Законі України «Про освіту», спеціальний Закон України «Про освіту дорослих», оновлене Положення про післядиплому педагогічну освіту тощо. Частину цих пропозицій викладено в матеріалі «Післядипломна педагогічна освіта: чи потрібна нова модель розвитку?» (http://education-ua.org/ua/articles/588-pislyadiplomna-pedagogichna-osvita-chi-potribna-nova-model-rozvitku).

8. Наступні реформаторські кроки робити тільки після завершення попередніх, забезпечивши логічну послідовність їх реалізації. Стратегія реформування освіти в Україні не повинна бути пов’язана зі зміною посадових осіб у Міністерстві освіти і науки України. Починаючи новий етап реформ, бажано б було прояснити для педагогічної спільноти ситуацію з попередніми реформаторськими документами, які з них продовжують діяти, а які вже втратили свою актуальність. Зробити це можна в наказі або в роз’яснювальному листі МОНУ. Реформи нового етапу регламентувати в часі і обумовити в певному нормативному документі (наприклад, постанові Кабінету Міністрів України), вказавши, що їх реалізація повинна відбуватися в Україні незалежно від змін у політичній і кадровій ситуації, бо реалізація цих реформ є кроком нашої країни в майбутнє.

9. Викорінити тоталітарні звички в системі освіти шляхом заборони не тільки комуністичних символів, а й рудиментарних заходів із минулого під особисту відповідальність керівника. Практика совкових об’їздів, комуністичних суботників, спонтанної і безсистемної звітності, використання вчителів як масовки у політичних акціях повинна нарешті припинитися. Реалізація тільки цього пункту дозволить школі дихати більш вільно, а якщо ще й зарплати почнуть зростати, то освітяни відчують, що щось-таки змінюється…

10. Розробити та поетапно запровадити, після відповідної апробації, нові економічні механізми для всіх рівнів освіти. Починати потрібно з уведення ваучерної системи для системи підвищення кваліфікації вчителів і ваучерів для учнів, що навчаються в навчальних закладах недержавної форми власності. 

Замість епілогу

Педагогічна спільнота втомилася бути солдатами реформ заради реформ. При цьому для українського вчителя і викладача ВНЗ, незважаючи на невелику заробітну плату, одним із важливих факторів професійної самореалізації залишається впевненість у тому, що їхні дії направлені на формування нового громадянина нової України. Тому давайте все робити послідовно і грамотно, орієнтуючись на споживача освітніх послуг, беручи на себе персональну відповідальність. 

Вадим Лунячек, доктор педагогічних наук, професор

Чому не йдуть реформи освіти в Україні
Чому не йдуть реформи освіти в Україні

Працювати вчителем я почав у 1983 р., а в 1984 р. уже реалізовував «Основные направления реформы общеобразовательной и профессиональной школы». 

З 1991 року почалися реформи освіти в незалежній Україні. Це були численні програми, доктрини і концепції, перелік яких займає не одну сторінку. Якщо весь папір, що був переведений освітянською спільнотою на написання планів щодо реалізації цих реформ, використали б на друк підручників, то традиційна проблема їх відсутності була б уже давно вирішеною.

Новітня історія освіти в Україні − це низка реформ, що перманентно перетікають одна в одну, іноді входячи в суперечність між собою і не даючи бажаного або задекларованого результату.

У зв’язку з викладеним вище, виникає запитання: навіщо потрібно стільки реформ і чому жодну з них не доведено до свого логічного завершення. Крім того, склалося враження, що авторські колективи, які готували змістовне наповнення реформ, мали у своєму складі одних і тих же авторів, бо багато положень переходять від документа до документа, але ми так і не побачили реального результату.

Спробуємо проаналізувати причини. 

1. Кадри

Кадри є ключовою силою в реалізації будь-яких реформ. Ми не раз зверталися до цієї теми на сторінках «Освітнього порталу», але все ж. Треба констатувати той факт, що рівень керівників дошкільної й загальної середньої освіти залишається занадто низьким. Справа не тільки у відсутності в більшості з них спеціальної управлінської освіти – справа в небажанні таку освіту отримати, небажанні розвиватися. Значно простіше просто «обіймати посаду». У чому причина? По-перше, у відсутності виваженої процедури призначення керівних кадрів за професійною ознакою з використанням механізму, який виключає призначення через кумівський, телефонний, політичний або інший фактор; по-друге, у наявності формальної атестації керівних кадрів у сфері освіти; по-третє, у відсутності фінансової мотивації.

Окремо слід сказати про районний рівень управління освітою. Система, що існує, веде до призначення місцевою владою таких осіб, які будуть покірно виконувати свої обов’язки в межах дозволених міським головою чи головою РДА. Цікаво, що є приклади, коли в окремих районах ці посади обіймають особи, які відповідали за цю галузь ще на посадах інструкторів райкомів КПУ. Якщо на рівні школи батьківська спільнота має вплив на прийняття певних рішень, то районний рівень є для неї практично недоступним (не беру до уваги формально створені сьогодні батьківські ради різного рівня).

Сьогодні в контексті обговорення Концепції нової української школи пропонується вибирати керівників ЗНЗ. У сьогоднішніх умовах це є неприйнятним (особливо у віддалених сільських і гірських школах). Призначення на ці посади повинні відбуватися суто за професійними ознаками. Разом із тим потрібні реальні вибори керівників освіти районної й міської ланок. Це, з одного боку, активізувало б життя місцевої громади, бо більшість із її представників є батьками, з іншого − зменшило б корупційні процеси в системі освіти завдяки прозорості й демократичним процедурам.

Крім того, випереджаючи зауваження опонентів, хочу сказати, що стою на позиції пілотних проектів у цій царині. Не можна проводити зміни без їх експериментальної апробації. Тотальні, непідготовлені зміни в системі освіти ми вже не раз переживали й добре знаємо, до чого це призводить. Хто заважає апробувати ту чи іншу модель на певній території для того, щоб потім прийняти обґрунтовані рішення щодо її життєстійкості?

Кілька слів про керівництво вищою освітою. Ректорський корпус – це дуже поважна, професійна і високо інтелігентна спільнота. Разом із тим, вона є досить консервативною. Вважаю за доцільне наголосити на кількох аспектах цієї проблеми. По-перше, поважний вік низки ректорів. В новітній історії є невдалі спроби вирішувати це питання на законодавчому рівні. Однак реалії є такими, що окремі посади обіймають сьогодні особи в дуже похилому віці й вони є «приватизованими» десятиріччя. Відповідно, здійснюється і внутрішня кадрова політика. Зазначене обмежує реальні можливості наступних поколінь і веде до відтоку найбільш кваліфікованих і активних кадрів, які не бачать для себе перспективи службового просування.

По-друге, процедури виборів ректора є заангажованими й заполітизованими, такими, що за них стає просто соромно. Прикладів тому достатньо. Взяти хоча б за зразок тривалий серіал з виборами ректора у Харківському національному університеті радіоелектроніки, який налічує вже не один сезон.

Омолодження і професіоналізація керівних кадрів освіти на всіх рівнях є умовою позитивних змін. 

2.Мережа

Проблема оптимізації мережі всіх типів закладів освіти в Україні є не стільки економічною, скільки суто політичною. Як правило, вона загострюється перед початком чергової виборчої компанії. Політику в цьому питанні потрібно відставити й вирішувати проблему згідно з економічними реаліями, що існують. Разом з тим, держава повинна робити виняток для окремих сільських шкіл, де ситуація в місцевій громаді того вимагає.

У вищих навчальних закладах вкрай потрібно нарешті рішуче реформування, про яке говорять вже кілька міністрів освіти. Численне дублювання спеціальностей у ВНЗ одних і тих же населених пунктів, невідповідність цих спеціальностей реальним потребам ринку праці, складний механізм розподілу бюджетних місць тощо. Це проблеми, рішення яких потрібно прискорити шляхом прийняття не дуже популярних, але необхідних сьогодні рішень. 

3. Учитель. Викладач

Стан учителя в Україні попри всі владні заяви залишається приниженим. Не будемо брати економічну складову, бо ситуація ця неодноразово висвітлювалася в пресі та є очевидною. Більшість учителів сьогодні балансує на межі бідності в умовах зростання комунальних платежів і цін на харчові продукти. Вчителя, який вирішує питання забезпечення свого прожиткового мінімуму, складно мотивувати до творчої, самовідданої навчальної й виховної діяльності.

Але існує ще одна, значно складніша за економічні негаразди, проблема – це проблема внутрішньої свободи вчительства. Одним із результатів діяльності тоталітарної радянської системи є те, що вчитель (у більш широкому сенсі бюджетник) розглядається владою як гвинтик, який не має своєї позиції та є слухняним виконавцем владної волі. За радянських часів було зроблено все для того, щоб учитель став носієм радянської ідеології. За часи незалежності України вчителя виводили на провладні мітинги практично всі політичні сили, що були при владі. Інколи опоненти зауважують, що участь у різних політичних акціях – це справа добровільна. Важко погодитись, коли є вказівки з районних відділів освіти й інших органів управління. Населення, яке тривалий час існувало в умовах тоталітарної держави, має ген страху. Саме для тоталітаризму і його наслідків є характерним регламентація суспільної та приватної сфери життя людини-громадянина. Не є виключенням і вчитель, який боїться втратити роботу, впасти в немилість, або боїться взагалі чогось абстрактного, що може бути за непокору. Виключення, на жаль, є нечастими. Тих, хто дійсно почуває себе внутрішньо вільними, не так багато і кількість їх збільшується повільно в процесі зміни поколінь. Тобто ми маємо ключову проблему вітчизняної системи виховання: внутрішньо невільний учитель ніколи не виховає вільну людину. Залишається проблемою і відповідальність представників влади за використання вчителів як політичного матеріалу. Сьогодні важко навести приклади прямої відповідальності керівників, причетних до рішень щодо використання представників бюджетної сфери у політичних акціях, попри те, що з моменту революції Гідності пройшов уже тривалий час.

Політичні лідери країни повинні зрозуміти, що побудувати сильну оновлену Україну можна тільки руками вільного, свідомого, економічно незалежного вчителя.

Аналогічні проблеми існують і серед професорсько-викладацького складу вищої школи, хоча рівень внутрішньої свободи тут трохи вищий. Серйозним гальмом є неефективна система оплати праці, яка не стимулює викладача для подальшого розвитку. Наприклад, система, що сьогодні існує, передбачає однакову оплату науково-педагогічним працівникам, які працюють зі студентами як першого, так і другого рівнів навчання. Тобто оплата викладача, який читає певну загальну дисципліну на першому курсі і веде складну дисципліну спеціалізації в магістратурі, є однаковою, що практично робить неможливою мотивацію щодо самовдосконалення. Заробітна плата суттєво не залежить від особистого рейтингу викладача і обмежується певними доплатами за рішенням керівництва ВНЗ. 

4. Система управління

Реалізація реформ не є можливою без реформування системи управління освітою. У вітчизняних реаліях ми реформуємо структуру освіти, її зміст, змінюємо методологічні підходи тощо, але залишаємо практично стару, працюючу ще зі сталінських часів систему управління освітою, яка є недемократичною, адміністративно-командною, такою, що існує сама по собі, і нездатною до забезпечення реальних реформ в освітній сфері.

Вади цієї системи вже неодноразово розглядалися на сторінках  «Освітнього порталу». Разом з тим, слід наголосити на певних аспектах цієї проблеми. Наприклад, на запитання, хто головний у системі школа – районний відділ освіти, відповідь пересічного вчителя і директора школи буде зрозумілою – РВО. Тобто ми не маємо сьогодні школоцентричної освітньої політики, направленої на розвиток потужного шкільного менеджменту, ініціативи керівників і шкільних колективів. Прикро, що на запитання керівника школи, чому він робить саме так, відповіддю, як правило, буде : «…так сказали робити на нараді в РВО». Керівник-гвинтик адміністративно-командної системи ніколи не буде творчою особистістю, здатною до реальних реформ, бо його ментальність є іншою.

Розглядаючи проблему з точки зору реалізації в управлінні освітою класичних функцій управління (планування, організації, мотивації та контролю), на порядок денний можна винести кілька питань:

1. У чому полягає мотивація працівника шкільної системи щодо проведення реформ, крім моральної? Результатами наукових досліджень уже давно доведено, що одним із потужних чинників у цьому напрямі є карєра й зарплата. Далі – без коментарів.

2. Як реалізується функція планування в сучасних умовах? Планування є стандартною процедурою, що повторюється із року в рік. Воно досить слабко пов’язано з місією школи, проектом її майбутнього стану, перспективами стратегічного розвитку тощо. Це елементарно довести, для цього достатньо взяти плани низки пересічних шкіл за певний період і порівняти їх зміст, цілі тощо.

3. Як реалізується сьогодні функція контролю? Так, як її розуміє кожен конкретний керівник. Скільки керівників – стільки моделей. Чи є контроль об’єктивною і незалежною процедурою? Ні! Суттєвою вадою системи управління освітою є відсутність науково-обґрунтованих, системних моніторингових процедур, направлених на дійсне поліпшення стану освітньої системи шляхом прийняття виважених управлінських рішень. (Зразком може бути процедура евалюації у Фінляндії.) При цьому рішення ці повинні прийматися і реалізовуватися не тільки на рівні школи, районного чи міського відділу освіти, вони повинні працювати на рівні районних, міських і обласних рад тощо. У сьогоднішній ситуації система моніторингу залежить від рівня керівника навчального закладу чи відділу освіти, і є результатом його праці, бачення певних критеріїв і показників, невелика частина яких є сьогодні унормованою. Разом із тим, проблемою є відсутність серйозних зовнішніх моніторингових структур, особливо в системі середньої освіти. У вищій освіті законодавець має певні надії на Національну агенцію забезпечення якості вищої освіти, але в українських реаліях це є темою для окремого матеріалу.

4. На що направлена організаційна діяльність у сфері освіти? На реформування? Ні. Направлена перш за все на організацію нескінченних заходів, конкурсів, турнірів, олімпіад, усього того, що іде поряд з навчальним процесом і в сьогоднішніх умовах переобтяжує школу і учителя. Заходи відбуваються не на добровільних з боку учня і школи засадах, а на «добровільно-примусових». Організаційні дії повинні бути направлені на формування компетентнісної моделі випускника, організацію процесу формування окремих його компетентностей як складової частини інтегральної компетентності тощо.

Наслідки тоталітаризму продовжують пригнічувати вітчизняну освіту. І це не тільки політичний тиск на вчителя, про що мова йшла вище. Наприклад, однією з рис посттоталітарної держави є так звані об’їзди шкіл на початку нового навчального року чи з іншого приводу. Усі, хто хоча б рік працював у школі, знають цю процедуру, коли комісія районного відділу освіти за графіком протягом одного-двох днів заїжджає до кожної школи та констатує ступінь її готовності до нового навчального року. Процедура ця є суто формальною, але пов’язана з неофіційним викликом вчителів з відпусток, наведенням лоску тощо. У зв’язку з цією пострадянською традицією виникає кілька думок:

1. Працівники РВО не володіють питанням підготовки шкіл до нового навчального року і потрібен об’їзд. Навіщо тоді РВО?

2. Від керівників шкіл потребують виконання низки робіт, не забезпечуючи бюджетним фінансуванням. Так хто повинен контролювати зроблене за батьківські кошти? Мабуть, не районні управлінські структури.

3. Сумнозвісну школу у Василькові теж приймали до нового навчального року і що?

4. Навіщо робити показуху? Чи ми підтримуємо традиції «потьомкінських селищ» з часів Катерини ІІ?

5. Чому потрібно вишикувати директорів і заставляти їх тремтіти, щоб показати, хто в домі хазяїн?

Може, просто потрібно робити свою справу, виконувати посадові обов’язки та бути ресурсним центром, який забезпечує школи й сам винен школам?

Ще одним «аспектом» діяльності районних відділів освіти є «велика» організаційна робота щодо використання безкоштовної праці дітей і вчителів. У недалекому нашому минулому це мало назву «комуністичний суботник», який проводився, як правило, у квітні, коли святкувався день народження вождя пролетаріату. За роки незалежності ми пішли далі, організовуючи для школярів екологічні місячники, а потім і двомісячники. Виникає питання: хто і кому дав право продовжувати цей совок в українській школі? Наслідками цієї діяльності є антимотивація щодо дійсно волонтерської екологічної та іншої роботи за покликанням. Крім того, йде відволікання вчителя в його особистий час, покладення на нього відповідальності за життя і здоров’я дитини тощо. Це відбувається в період, коли більше ніж половина вчителів традиційно зайнята весінньо-польовими роботами, особливо в сільській місцевості. Звичка тоталітарної держави використовувати безкоштовну рабську працю не викорінена й досі. Декомунізація пройшла, а комуністичні традиції залишились.

Кілька слів про паперові потоки. Усі міністри освіти попереднього десятиліття обіцяли їх припинити й систематизувати. І що? Паперів стало більше. Невже так важко зробити порівняльний аналіз реальних звітів і інформацій, що вимагають від навчальних закладів практично щоденно, розібратися і прийняти жорсткі управлінські рішення і, головне, виконати їх, бо є проста управлінська істина: прийняв рішення – виконуй, а потім відповідай за наслідки. До речі, система освітньої статистики в державі теж потребує свого суттєвого вдосконалення, бо з форм Державної служби статистики України важко отримати конструктивну і реальну картинку галузі.

Таким чином, у ситуації, коли районні відділи освіти продовжують існувати в реаліях командно-адміністративної системи, а керівники закладів є солдатами цієї системи, ні про які реформи мова йти не може? Крім того, досить активно слідкуючи за науково-комунікативними заходами щодо управлінської тематики в освіті, не можу пригадати серйозних зборів, направлених на модернізацію районного рівня управління освітою. Усе більше школа, вчитель, зміст навчання тощо, треба було б подумати. 

5. Післядипломна освіта

Однією із суттєвих проблем сучасного вчительства є низький рівень якості підготовки в системі підвищення кваліфікації. Матеріал на цю тему був опублікований на сторінках «Освітнього порталу». Його публікація викликала жваву дискусію, в тому числі стосовно долі інститутів післядипломної педагогічної освіти й розцінена як заклики до ліквідації цієї системи. Хочу наголосити, що є проблема – низький рівень підвищення кваліфікації вчителів, – яку потрібно вирішувати на ринковій основі. Учителі сьогодні не мають права вибору, хоча всі останні нормативно-правові документи на цю тему, включаючи проект Закону України «Про освіту», вказують на необхідність диверсифікації системи післядипломної педагогічної освіти. Ринок освітніх послуг у цій сфері сам вирішить долю ІППО − буде якість − буде контингент. В ІППО сьогодні добре розвинені методичні служби, але ІППО не в змозі конкурувати з провідними ВНЗ щодо потужності науково-педагогічного потенціалу. 

6. Технологія запровадження реформ

У будь-якому підручнику з педагогіки написано, що провідним методом у педагогічних дослідженнях є педагогічний експеримент. У численних дисертаційних дослідженнях з педагогіки, захищених в Україні, висвітлено сотні педагогічних експериментів. Разом із тим, абсолютна більшість із них має формально-локальний характер і вирішує певні проблеми на мікрорівні. Педагогічних експериментів макрорівня, які б впливали на подальшу долю всієї освітньої системи країни, практично немає, вони мають досить вузьку дидактичну або виховну направленість. Приклади експериментів, пов’язаних зі сферою управління освітою, важко навести взагалі. Тобто експериментальна діяльність у сфері педагогічної науки існує окремо від практики, яку весь час реформують і модернізують. Це нонсенс.

Виникає питання, чому на певній території не провести узгоджений з органами влади та органами місцевого самоврядування великомасштабний експеримент, який буде включати й реформування органів управління освітою, і принципово інший підхід до відбору педагогічних кадрів, дидактичні й виховні новації, реформу післядипломної педагогічної освіти, економічні новації (наприклад використання ваучерів) тощо. Результати такого експерименту повинні суттєво вплинути на формування нових нормативних аспектів сфери освіти, які відбуваються останнім часом.

Потрібно широке неформальне обговорення цієї діяльності на всіх рівнях. Те, що відбувається сьогодні з новою хвилею реформ у більшості випадків є обговоренням формальним і заорганізованим. Воно відбувається або в межах заходів, на які представники делеговані місцевими органами управління освітою після відбору на лояльність, або в межах певної проектної діяльності, де контингент учасників останній час теж досить прогнозований. Це не обговорення − це заговорення. Якщо ми запроваджуємо новацію, то, відповідно, вирішуємо науково-практичну проблему, яка передбачає науковий апарат, проведення досліджень і обговорення експертною спільнотою отриманих результатів з метою прийняття рішень щодо запровадження їх у практику протягом певного часу. Бажано б реалізовувати цю просту і загальновідому схему. 

Висновки та пропозиції: 

1. Необхідно нарешті закінчити тривалу епопею з доопрацюванням і прийняттям Закону України «Про освіту». Думаю, тут дуже корисним є досвід США щодо лобіювання певних законопроектів. Може, прийшов час директору кожної школи в Україні, де навчаються діти або онуки депутата Верховної Ради України, запросити батька або мати до себе в кабінет і пояснити, чому система не може працювати без базового Закону (така робота з батьками теж повинна мати місце).

2. Провести докорінні зміни в системі управління освітою, а саме − розробити пілотні моделі управління для різних типів навчальних закладів, районного (міського) і обласного рівнів. Реалізувати ці моделі в межах великомасштабного експерименту в кількох областях України. Прийняти рішення на підставі отриманих результатів, провівши систему експертних обговорень. Уважати принципові зміни в системі управління освітою необхідною умовою подальшого її реформування.

3. Доопрацювати й запровадити в практику призначення кадрів суто за професійним принципом, створивши відповідні механізми, які були запропоновані нами на сторінках «Освітнього порталу» ще два-три роки тому і залишились без уваги до цього часу (матеріал № 1: http://education-ua.org/ua/articles/139-priznachennya-kadriv-u-sferi-osviti-neobkhidnist-zmini-protseduri; матеріал № 2: http://education-ua.org/ua/articles/321-priznachennya-kerivnikiv-u-sferi-osviti-potribni-zmini).

4. Внести зміни до Закону України «Про вищу освіту» щодо запровадження механізмів, які реально обмежують перебування вищого керівництва ВНЗ на посадах, що дозволить суттєво поліпшити кадрову політику у вищій школі і позитивно вплине на її подальший розвиток.

5. Провести реформування мережі ЗНЗ і ВНЗ, визначивши на науковій основі потреби територіальних громад у навчальних закладах певного типу. Привести державне замовлення на фахівців з вищою освітою до реальних потреб ринку праці.

6. Принципово змінити функції районних (міських) відділів освіти й запровадити виборність їх керівників. Детальні пропозиції в цьому питанні надані нами у матеріалі «Управління освітою на районному рівні: перезавантаження» (http://education-ua.org/ua/articles/402-upravlinnya-osvitoyu-na-rajonnomu-rivni-perezavantazhennya).

7. Прийняти нормативні документи, які остаточно регламентують диверсифікацію післядипломної педагогічної освіти. Це перш за все спеціальний розділ у Законі України «Про освіту», спеціальний Закон України «Про освіту дорослих», оновлене Положення про післядиплому педагогічну освіту тощо. Частину цих пропозицій викладено в матеріалі «Післядипломна педагогічна освіта: чи потрібна нова модель розвитку?» (http://education-ua.org/ua/articles/588-pislyadiplomna-pedagogichna-osvita-chi-potribna-nova-model-rozvitku).

8. Наступні реформаторські кроки робити тільки після завершення попередніх, забезпечивши логічну послідовність їх реалізації. Стратегія реформування освіти в Україні не повинна бути пов’язана зі зміною посадових осіб у Міністерстві освіти і науки України. Починаючи новий етап реформ, бажано б було прояснити для педагогічної спільноти ситуацію з попередніми реформаторськими документами, які з них продовжують діяти, а які вже втратили свою актуальність. Зробити це можна в наказі або в роз’яснювальному листі МОНУ. Реформи нового етапу регламентувати в часі і обумовити в певному нормативному документі (наприклад, постанові Кабінету Міністрів України), вказавши, що їх реалізація повинна відбуватися в Україні незалежно від змін у політичній і кадровій ситуації, бо реалізація цих реформ є кроком нашої країни в майбутнє.

9. Викорінити тоталітарні звички в системі освіти шляхом заборони не тільки комуністичних символів, а й рудиментарних заходів із минулого під особисту відповідальність керівника. Практика совкових об’їздів, комуністичних суботників, спонтанної і безсистемної звітності, використання вчителів як масовки у політичних акціях повинна нарешті припинитися. Реалізація тільки цього пункту дозволить школі дихати більш вільно, а якщо ще й зарплати почнуть зростати, то освітяни відчують, що щось-таки змінюється…

10. Розробити та поетапно запровадити, після відповідної апробації, нові економічні механізми для всіх рівнів освіти. Починати потрібно з уведення ваучерної системи для системи підвищення кваліфікації вчителів і ваучерів для учнів, що навчаються в навчальних закладах недержавної форми власності. 

Замість епілогу

Педагогічна спільнота втомилася бути солдатами реформ заради реформ. При цьому для українського вчителя і викладача ВНЗ, незважаючи на невелику заробітну плату, одним із важливих факторів професійної самореалізації залишається впевненість у тому, що їхні дії направлені на формування нового громадянина нової України. Тому давайте все робити послідовно і грамотно, орієнтуючись на споживача освітніх послуг, беручи на себе персональну відповідальність. 

Вадим Лунячек, доктор педагогічних наук, професор

21.10.2016
Вадим Лунячек
*
Поділитися

Додати комментар

Через сайт
Через Вконтакті
Через Фейсбук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Коментарі  

Автор: Стас Філоненко
Опубліковано 02.11.2016 в 16:15
Є недоліки, які треба виправити. Але переваг значно більше.
Відповісти
Автор: Ксеня
Опубліковано 31.10.2016 в 10:26
А знаєте, чого не вистачає у цій статті? У ній немає учнів, є освітній процес, є вчителі, є керманичі, а учнів немає. А починати треба зі страйків та боротьби дітей за 8-годинний робочий день.
Відповісти
Автор: Оксана Д
Опубліковано 29.10.2016 в 20:06
Уважаемый Вадим Эдуардович, как всегда впечатлило, согласна практически со всем. Сделала свой вывод: каждому причастному к процессу реформирования (учителю, завучу, директору, методисту... ) прочитать бы эту статью, проанализироват ь, провести бы параллели с истинным положением дел на его рабочем месте, увидеть СВОИ сильные и слабые стороны, подумать каким образом слабые "усилить", а сильные развивать дальше, эффект был бы позитивный на всех уровнях управления образованием! Главное - наличие желания что-то менять! Теоретически все хотят перемен к лучшему - т.е. реформ, а практически - большинство не готовы менять то, что идет "по накатаной", боятся нового, не верят в успех. Правда в том, что начатые реформы не доводят до логического конца, отсюда и неверие. А верить хочется... Начинать нужно с подготовки сознания педобщественнос ти))) и... мотивации! (как одной из функций управления).
Відповісти
Автор: Аксиния
Опубліковано 28.10.2016 в 15:34
Уважаемый Вадим Эдуардович. Вы подробно , правдиво и смело осветили сегодняшнюю ситуацию в образовании. Люди действительно устали от " следов" сложившейся многими годами системы. Очень хотелось, чтобы услышали Ваш здравый взгляд на причины и следствия пока не начавшихся реформ, и чтобы пусть на 30 процентов ситуация изменилась в лучшую сторону. Вообще очень важно, чтобы за этими изменениями стояли действительно профессионалы- новаторы, такие как вы, которые прошли через всю иерархическую лестницу и в этом понимают не понаслышке. Еще раз спасибо!
Відповісти
Автор: Володимир Ліпейко
Опубліковано 25.10.2016 в 03:49
Єдине з чим не можу погодитися , "що рівень керівників дошкільної й загальної середньої освіти залишається занадто низьким". З ходу можу назвати десятки шкіл Харкова, що дають гарну освіту, користуються попитом громади ( 6, 17, 27, 46, 55, 62, 116, 169, "Школа Бойка", "Старт-школа" ... і ще-ще-ще). На мою думку, не може бути гарна школа з керівником низького рівня. Не буває так, що школа само по собі, директор сам по собі... Я б написав, що "середній рівень низкий", або "рівень деяких керівників низький".
Відповісти
Автор: Лунячек Вадим
Опубліковано 27.10.2016 в 18:23
Дійсно, є продвинуті керівники шкіл (в тому числі наведених у коментарі+ 27, 45, 47, 173 та інші), але скільки їх? У Нью-Йорку приблизно 1200 шкіл, з них біля 200 проблемних (17%), інші працюють на досить високому, або високому рівні. В Харківській області, наприклад, зараз 760 шкіл (10 років тому була 1000), з них приблизно 80 дійсно продвинутих (10-11%). Думаю є над чим працювати.
Відповісти
Автор: Володимир Ліпейко
Опубліковано 24.10.2016 в 18:15
Повністю підтримую висновки автора щодо районого рівня управління освітою. На мою думку розмови про децентралізацію залишаються розмовами вже 2,5 роки.
Також без сумніву є доречним тезіс про новий Закон "Про освіту", далі про "Загальну середню освіту" і т.д. Світ змінився, але віз все ж там... Не такі ж українці дурні, щоб не розібратися чи відповідає директор своїй посаді чи ні. Щодо керівників міськ (рай) УО то, на мою думку, є правильною пропозиція їх виборності. тільки назву посади треба змінити на начальника (голову, префекта, очильника) освітнього округу + зміна повноважень. Державна інспекція навчальних закладів (можливо з її обласними відділеннями) має бути єдиним органом контролю. А то вже багато років контролери в чергу становляться, ніколи дітей навчати...
Дякуємо автору за роботу
Відповісти
Автор: Микола Пахнін
Опубліковано 23.10.2016 в 09:03
Вадим Лунячек цією статтею вже вкотре підтвердив,що є одним із найбільш компетентних в Україні фахівців із педагогічного менеджменту.Пер еконаний,що нарешті до його порад дослухаються,по заяк профільний міністр Лілія Гриневич почала набирати добрих обертів реформістського поступу.Утім пропозиції Лунячека слід розпочинати втілювати негайно,особлив о там,де не потрібно чекати на законодавчі зміни,а потрібна,переду сім,політична воля та непереборне бажання діяти в ім'я прийдешнього національної освіти.
Відповісти
Автор: SvitlanaKaplun
Опубліковано 22.10.2016 в 17:25
Зроблений аналіз ситуації, яка склалася в нашій освіті, в статті досить чіткий і зрозумілий. Особливо хочу підтримати ідеї розділу "Система управління" про РВО. Бачу, що невдоволені нинішнім становищем учителі критикують лише Міністерство та бояться щось сказати про сумну практику "на місцях", яка сформована саме на рівні районів та областей. Паперова та організаційна "творчість", яку часто проявляють саме на цих рівнях і є, з моєї точки зору, суттєвим гальмом, що заважає реальним реформам (усі ці великі й малі конкурси, змагання між районами - "щоб було не гірше за інших", виставки тощо). Контроль, який здійснюється за формальними та несуттєвими ознаками, консервує цю систему, не дає можливості вийти за вказані межі.
Відповісти
Автор: Наталія Фесенко
Опубліковано 22.10.2016 в 09:23
Стаття щодо причин непорушності громіздкої і закоснілої системи під назвою «Освіта України» В.Лунячека мені нагадує крики героя С.Фаради у фільмі «Чарівники»: «Люді, аууу!». А у відповідь – тиша. Вадим Едуардович вже не вперше грунтовно аналізує проблеми в освітньому середовищі та пропонує механізми їхнього вирішення. Ця людина ніколи не вип’ячує свої професійні здобутки, але зрозуміло, що той, хто працював учителем, директором школи, викладачем вишу, керівником управління освітою на міському та регіональному рівні, був одним з п’яти представників нашої країни на стажуванні у США щодо впровадження системи незалежного зовнішнього тестування та захистив докторську дисертацію в педагогічній сфері, має унікальний викладацький, адміністративни й та науковий досвід, а тому до його рекомендацій варто прислухатися. На жаль, цього не сталося.
Вкотре дякую автору статті за корисне нагадування, що систему освіти в Україні треба реформувати!
Відповісти
Автор: Тетяна Валентинівна
Опубліковано 21.10.2016 в 20:23
Автор правильно називає вчителів гвинтиками. Як мати школяра і як вчитель у минулому скажу про ще один дуже принизливий для вчителів момент - збирання грошей з батьків. Батьківські збори сьогодні мають на порядку денному перш за все фінансові питання, які дратують і нервують батьків та ставлять у незручне становище вчителів. І вчитель дійсно почуває себе безсилим у сучасній педагогічній системі. Також неприємно вражає великий відсоток непрофесійних педагогів, які просто не люблять свою професію. А діти це відчувають...Та к, існує безліч прогалин, недосконалостей , невирішених питань тощо, про які вже не мовчать, а чітко та голосно говорять. Сподіваюсь, цю статтю прочитають і можновладці. Сподіваюсь, що зміни на краще все ж таки скоро відбудуться. Дякую панові Вадиму за небайдужість. Сил Вам і наснаги!
Відповісти
Автор: Олег Миколайович
Опубліковано 21.10.2016 в 18:46
За 25 років незалежності ми дійсно не зробили вчителя вільним від обставин , творцем своєї особистості і сьогодні маємо плачевний результат. Працюючи в освіті і спостерігаючи за співробітниками районних відділів освіти, вчителями , які мають досвід роботи понад 10 років, можу сказати, що на сьогодні навіть європейська зарплатня не змінить його – це сформований виконавець, якого з усіх сторін тюкали і нарешті затюкали, зробили заручником обставин. З одного боку батьки з іншого керівництво. Сьогодні нам для реанімації педагога потрібно створити центри медико- психологічні, які б в умовах тренінгів, моделювань зняли б тягар зовнішнього середовища і відновили віру в себе і в свою роботу та її важливість для майбутнього країни.
Відповісти
Автор: Клочек Григорий
Опубліковано 22.10.2016 в 04:27
Ваші висновки просто вражають. Невже ми так далеко зайшли в приниженні вчителя?
Відповісти
Наверх
Точка зору Аналітика Блоги Форум
Kenmore White 17" Microwave Kenmore 17" Microwave
Rated 4.5/5 based on 1267 customer reviews